2. Умови дійсності правочинів

1. Вперше в ЦК ст.203 введено норму, в якій закріплені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.Насамперед зміст правочину не повинен суперечити ЦК, іншимактам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Будь-який правочин має набути чинність, тобто набрати юридичної сили. Для цього він повинен відповідати вимогам, встановленим законом. У ст.203 ЦК перелічені лише загальні вимоги чинності правочину, які стосуються правомірності його змісту, дієздатності сторін, волевиявлення сторін, форми правочину, що укладається, реальності передбачуваних правових наслідків.

Зміст правочину (його умови) насамперед не має суперечити вимогам як ЦК, так й іншим актам цивільного законодавства, наприклад Закону про власність, Закону про підприємства, які переважно є актами цивільного законодавства. Однак у правовій системі України функціонує значна кількість законів іншої галузевої приналежності, а також законів комплексного правового характеру, що містять різногалузеві норми (ЗК, СК, МК, ПК, КТМ, ГК, Закон про зовнішньоекономічну діяльність та ін.). У ст.203 ЦК не міститься відповіді щодо обов'язкової відповідності змісту правочину таким та іншим актам законодавства, що не належать безпосередньо до галузі цивільного законодавства. Між тим, в проекті ЦК в редакції 1997 р. передбачалось, що правочин має відповідати як актам цивільного законодавства, так й іншим актам законодавства. Однак, незважаючи на допущену прогалину, враховуючи загальні принципи цивільного права, є підстави вважати, що вчинювані правочини не повинні суперечити положенням і таких різногалузе-вих законодавчих актів. Більше того, зміст правочинів відповідно до п.1 ст.203 ЦК не повинен порушувати положень не лише законів, а й інших нормативно-правових актів, прийнятих на основі Конституції України.

В ч. 1 ст.48 ЦК 1963 p. також передбачалося, що недійсною є та угода, яка не відповідає вимогам закону. Однак в юридичній літературі і в судовій практиці давалося розширене тлумачення терміна "закон". Відповідно суди визнавали недійсними і ті угоди, які не відповідали вимогам підзаконних нормативних актів (п.5 постанови Пленуму Верховного Суду "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними").

Проте не можна вважати вдалими положення про обов'язковість відповідності змісту правочину моральним засадам суспільства, оскільки воно буде постійно отримувати різне тлумачення як в нау-Ці, так і в судовій практиці. В даному випадку категорія моральних засад не містить достатніх для однозначного розуміння юридичних ознак.

2. Здійснювати правочини мають право суб'єкти цивільних Таке право становить елемент їх правового статусу. Як відо-

: . ,157

мо, дієздатність суб'єктів цивільного права не завжди є абсолютною (повною). Так, повна дієздатність фізичних осіб наступає з 18 років. Дієздатність юридичних осіб у певних сферах підприємницької діяльності виникає лише після отримання у встановленому порядку відповідної ліцензії. Дієздатність юридичних осіб може обмежуватися законом (наприклад, юридичних осіб, утворених об'єднаннями громадян, політичними партіями) або засновниками підприємств відповідно до установчих документів. Відсутність в учасника правочину достатньої дієздатності може перешкодити настанню за правочином очікуваного правового результату, у тому числі призвести до визнання його недійсним.

3. Будь-який правочин реалізується суб'єктом через його відповідне зовнішнє волевиявлення. Однак форма зовнішнього волевиявлення може виявитися неадекватною внутрішній волі суб'єктаправочину внаслідок неправомірних дій контрагента чи третіх осіб,внаслідок юридично значимої помилки у сприйнятті суб'єктомправочину його очікуваного юридичного результату. За таких обставин дії особи не можуть об'єктивно відображати внутрішню волю суб'єкта цивільних правовідносин досягти бажаного юридичного результату. Тому у ч.З ст.203 ЦК законодавець прямо передбачає, шо волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правові наслідки недотримання цієї вимоги закону передбачені ст.ст.229—235 ЦК.

4. Закон передбачає вчинення правочинІв в усній або письмовій формі (ст.206 ЦК). Окремі правочини, вчинювані у письмовійформі, потребують нотаріального посвідчення, а також спеціальноїдержавної реєстрації. Вимоги закону про необхідність вчиненняправочинів у певній формі спрямовані сприяти фіксації волевиявлення суб'єкта правочину, що у разі судового спору забезпечить доказовість реального існування між сторонами відповідного право-відношення та реальність їх взаємних обов'язків та вимог. Формаправочинів визначається ЦК (наприклад, ст.ст.205—209) та іншимизаконодавчими актами, зокрема ЗК, СК, Законом про приватизацію державного майна. Правові наслідки недотримання вимог щодо форми правочину встановлені ст.ст.218—220 ЦК.

5. Оскільки правочин є дією особи, спрямованою на набуття,зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, то попередньо-відома на момент вчинення правочину об'єктивна неможливістьнастання правового результату не породжує відповідно у сторін тихчи інших прав та обов'язків. Однак не є такими правочини, за якими реальність настання правових наслідків залежить від поведінкиучасників чи інших обставин (наприклад, договір поставки щодовиготовленої в майбутньому продукції, заповіт як щодо наявного узаповідача майна, так і щодо такого, яке буде набуватися до моменту смерті спадкодавця).

6. Законодавець встановлює підвищену правову охорону прав таінтересів соціально вразливої категорії фізичних осіб. При цьомуположення ч.б ст.203 ЦК забороняє батькам (усиновлювачам) вчиняти правочини як ті, що стосуються конкретного суб'єктивногоправа, належного малолітнім, неповнолітнім чи непрацездатним дітям (наприклад, права власності на жилий будинок), так і тих їх ін-

158

хересів, що зумовлюють їх особливий правовий статус (наприклад, неправомірними мають вважатися правочини батьків, що перешкоджають належному вихованню та навчанню дітей).

7. У ст.204 ЦК вперше проголошується презумпція правомірності правочину. Однак така презумпція може бути спростована удвох випадках.

По-перше, неправомірними мають вважатися такі правочини, які за своїм змістом, формою чи іншими елементами визнаються законом в імперативній формі недійсними з моменту їх вчинення (нікчемні правочини). Нікчемними, зокрема, є правочини щодо забезпечення зобов'язань, вчинені без додержання письмової форми (ст.547), правочини, вчинені з порушенням вимог закону про нотаріальне посвідчення (ст.220 ЦК).

По-друге, будуть вважатися неправомірними і ті правочини, недійсність яких встановлюється судом на вимогу заінтересованої особи у встановлених законом випадках (оспорювані правочини). Такими, зокрема, є правочини, вчинені малолітніми та неповнолітніми особами за межами їх цивільної дієздатності (ст.ст.221, 222), недієздатними особами (ст.226 ), під впливом помилки, обману чи насильства (ст.ст.229—231 ЦК).

Дана норма хоча і не має безпосереднього праворегулятивного значення, але сприятиме зниженню ступеня сумнівів щодо правомірності того чи іншого правочину.

8. Відповідно до ч.4 ст.203 ЦК загальною умовою чинності правочину є його вчинення у формі, встановленій законом. Стаття 205ЦК розкриває зміст об'єктивного вираження цієї форми, яка водночас відображає способи зовнішнього волевиявлення суб'єктаправочину. ЦК 2003 р. (ст.205), як і ЦК 1963 p. (ст.42), передбачаєдві форми вчинення правочину: усну і письмову. У тих випадках,коли закон не встановлює обов'язковість певної форми, сторониможуть її обирати на власний розсуд. При цьому маються на увазівипадки, передбачені законом, а не Іншими нормативно-правовими актами.

Важливе значення має правильне визначення моменту завершення вчинення правочину, оскільки саме цей момент фіксує настання бажаних правових наслідків. При письмовому оформленні правочину таким моментом може бути скріплення на відповідному письмовому документі підписом учасника зафіксованих в ньому необхідних Для настання правових наслідків умов. В ЦК окремо застерігається, Що коли для даного правочину письмова форма є необов'язковою, він може вважатися вчиненим за умови здійснення сторонами таких Дій, що засвідчують їхню волю щодо настання бажаного правового Результату. Наприклад, правочин щодо прийняття спадщини буде вважатися укладеним не лише у разі письмової заяви про її прийняття, а й за умови здійснення фактичних дій, спрямованих на прийняття спадкового майна (поселення в успадкований будинок, проведення його ремонту). Правочин щодо зберігання майна буде вважатися укладеним з моменту видачі жетона гардеробником театру на Підтвердження прийняття на зберігання одягу відвідувача.

Частина 3 ст.205 ЦК допускає також можливість у випадках, передбачених договором або законом, висловлювати свою волю мов-

159

чанням. Наприклад, відповідно до ст.764 ЦК, ст. 17 Закону про оренду у разі користування майном після закінчення терміну договору майнового найму (оренди) та за відсутності заперечень зі сторони наймодавця (орендодавця) впродовж місяця після закінчення строку договору його дія вважається поновленою на попередній термін.

Законодавець передбачає коло правочинІв, які можуть вчинятися в усній формі. Такими насамперед є правочини, які виконуються сторонами у повному обсязі у момент їх вчинення (укладення). Це правило також стосується правочинів фізичних осіб з юридичними та правочинів фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (чч.2, 3 ст.208 ЦК). Однак наведене правило не застосовується до правочинів, що потребують: а) обов'язкового нотаріального посвідчення; б) державної реєстрації; в) обов'язкового письмового оформлення під страхом їх недійсності.

Оскільки чинним законодавством встановлюється спеціальний режим обліку руху грошових коштів та інших фінансово-господарських операцій, у ч.2 ст.206 ЦК встановлюється спеціальне правило про те, що юридична особа, яка оплатила товар чи послуги за усною угодою з другою стороною, має отримати документ, що підтверджує підставу та суму платежу. Це може бути чек, квитанція, ордер, розписка тощо. Подібні правила закріплені в ст.43 ЦК 1963 p.

Укладення правочину не є самоціллю. Важливим елементом є його виконання, для реалізації чого може виникнути потреба в укладенні додаткових правочинів. Тому законодавець робить спеціальне застереження про те, що правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за розсудом сторін укладатися усно, але якщо цс не суперечить договору або закону. Так, на виконання письмово укладеного договору купівлі-продажу сторони вправі усно визначити порядок вручення покупцю проданої речі, вид транспортного засобу її перевезення тощо.

Вперше в ЦК (ст.207) визначені вимоги до письмової форми. В цій статті розкривається поняття письмової форми правочину, який проявляється у конкретних способах її об'єктивного вираження та процедурі підтвердження достовірності письмового оформлення волевиявлення належними учасниками правочину.

Передбачається два способи письмового оформлення правочину. Письмовою формою буде вважатися таке оформлення правочину, яке забезпечує фіксацію змісту правочину в одному документі (довіреності, заповіті, договорі, розписці про одержання грошових коштів в позику, підписаному обома сторонами тощо) або в кількох документах (довідка-рахунок на придбання в магазині автомобіля та касовий чек про оплату його вартості), у листах, телеграмах, якими обмінялися учасники правочину. Воля сторін на укладення правочину може бути виражена також за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку, але за умови наявності достатніх ознак їх приналежності стороні даного правочину.

160

Для письмового правочину недостатньо викласти його зміст у рідповідному документі з дотриманням існуючих правил правопису та філології. Сформульований текст обов'язково має бути підписаний його стороною (сторонами). Під підписанням правочину необхідно розуміти скріплення тексту оригінальною позначкою, притаманною лише даній особі. Відповідно до ст.5 Конвенції ООН про міжнародні переказні векселі та міжнародні прості векселі підпис означає власноручний підпис або його факсиміле або інше еквівалентне посвідчення автентичності інших засобів, а підроблений підпис означає підпис, зроблений шляхом неправомірного використання зазначених засобів.

Спеціальні вимоги встановлюються для письмових правочинів юридичної особи. Вони мають бути підписані особами, уповноваженими на це її установчими документами (головою правління, президентом, директором тощо), довіреністю, законом або та іншими актами нового цивільного законодавства, та скріплюються печаткою. На відміну від ЦК 2003 р., ЦК 1963 р. (ст.44) вимагав для письмових угод лише підпису особами, що їх укладали.

Для правочину, вчинюваного фізичною особою чи громадя-нином-пІдприємцем, що перевищує, достатньо їх особистого підпису.

Вчинення правочинів Із застосуванням факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису можливе лише у випадках, встановлених цивільним законодавством або за наявності письмової згоди сторін із зафіксованими в ній зразками відповідного аналога їхніх власноручних підписів. Така пересторога покликана унеможливити зловживання у використанні факсимільного відтворення підпису.

Як і в ЦК 1963 р., в ЦК 2003 p. (але з деякими редакційними особливостями) визначені умови вчинення письмових правочинів фізичними особами, які внаслідок хвороби або фізичної вади не можуть підписатися власноручно. У таких випадках на прохання особи, яка не може вчинити підпис, письмовий правочин може підписати у її присутності визначена нею інша особа. При цьому підпис визначеної особи на тексті, що посвідчується нотаріально, посвідчується нотаріусом або іншою уповноваженою на вчинення нотаріальної дії особою, із зазначенням причин неможливості підписання тексту суб'єктом правочину.

Підпис обраної стороною особи на тексті правочину, який не потребує нотаріального посвідчення, може бути посвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування суб'єкта правочину. Такими посадовими особами можуть бути, зокрема, керівники підприємств різних форм власності, керівник житлово-комунального підприємства, голова правління житлово-будівельного чи житлового кооперативу, головний лікар медичного закладу.

Обрана суб'єктом правочину інша особа виконує лише технічну Функцію підписання тексту правочину, а відтак не набуває внаслідок цього прав та обов'язків за цим правочином.

б:,,-,, ' 161

У ст.2О8 ЦК визначаються випадки, в яких укладення правочи-ну у письмовій формі є обов'язковим. При цьому мається на увазі проста (звичайна) письмова форма.

За загальним правилом у письмовій формі мають вчинятися усі правочини між юридичними особами, незалежно від виду правочи-ну та сфери його застосування, а також незалежно від організаційно-правової форми юридичної особи та форми власності.

У письмовій формі належить оформляти правочини, якщо хоча б однією стороною є фізична особа, а іншою — одна чи кілька юридичних осіб. Законодавець у даній статті спеціально не визначає форму угод за участю фізичних осіб, що мають статус суб'єктів підприємництва. Тому правочини за їх участю з юридичними особами також мають оформлятися у письмовій формі. Зазначене правило не застосовується до правочинів, які можуть вчинятися усно відповідно до ч.і ст.206 ЦК.

З метою підвищення рівня захищеності фізичних осіб законодавець передбачає обов'язкову письмову форму для фізичних осіб між собою на суму, що не перевищує розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян у більш ніж 20 разів, за винятком правочинів, вчинюваних усно відповідно до ч.і ст.206 цього Кодексу. Нині такий неоподатковуваний мінімум доходів громадян становить відповідно до Указу Президента України про збільшення неоподатковуваного мінімуму доходів громадян 17 грн. Однак законом можуть передбачатися випадки обов'язкової письмової форми правочинів на суму, нижчу зазначеного розміру (наприклад, щодо завдатку, відступлення права вимоги І переведення боргу).

Такий підхід до визначення розміру суми правочину для встановлення обов'язкової для нього письмової форми є дуже невдалим, порівняно з цивільним законодавством радянського періоду, оскільки в цивільних кодексах колишніх союзних республік для таких випадків передбачалися грошові суми у конкретному розмірі: понад 100 крб. — для угод між громадянами; 500 крб. — для договорів дарування; понад 50 крб. — для договорів позики. Такий критерій для учасників цивільного обігу — громадян був досить зрозумілий і зручний, чого не можна стверджувати про нове законодавство. В ЦК запропонований критерій має два Істотних недоліки. По-перше, розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян є змінною величиною, по-друге, громадянам необхідно буде кожного разу визначати конкретну суму правочину для вирішення питання про його форму, що врешті створюватиме для них істотні незручності і непорозуміння.

До Інших правочинів, щодо яких закон вимагає письмового оформлення, зокрема належать: правочини щодо забезпечення виконання зобов'язання (ст.547); договори дарування майнового права, дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому, дарування речей, які мають особливу цінність (чч.З, 4 ст.719); договір ренти (ст.732); договори найму транспортних засобів між юридичними особами (ст.799); договір найму житла (ст.811); певні види договору зберігання (ст.937); договори страхування (ст.981); договори управління майном (ст.1031); договори позики на суму понад 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст.1047 ЦК).

162

..е- ЦК не встановлює загальнообов'язкового нотаріального посвідчення (нотаріальної форми) правочинів. Нотаріальне посвідчення правочину, вчиненого у письмовій формі, необхідне лише тоді, коли це прямо встановлено законом або передбачено домовленістю сторін (ст.209).

Випадки нотаріального посвідчення правочинів передбачені як ЦК, так і окремими законами. Так, обов'язкове нотаріальне посвідчення правочинів встановлено для: договору застави нерухомого майна (ст.577); договорів купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, жилого будинку (квартири) або іншого нерухомого майна (ст.657); договорів дарування нерухомості та дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує 50-кратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (ст.719); договорів найму будівлі або іншої капітальної споруди строком на рік і більше (ст.793); договорів найму транспортних засобів за участю фізичної особи (ч.2 ст.799); договорів управління нерухомим майном (ст.1031); заповіту (ст.1247 ЦК); договорів купівлі-продажу об'єктів приватизації (ст.27 Закону про приватизацію державного майна); договорів купівлі-продажу земельних ділянок (ст.128 ЗК); договорів оренди земельних ділянок (ст.13 Закону про оренду землі); шлюбного договору (ст.95 СК).

Нотаріальне посвідчення правочинів можуть вчиняти лише особи, які є державними або приватними нотаріусами, а також певними посадовими особами, визначеними Законом про нотаріат (ст.ст.34, 36—38, 40). Порядок посвідчення правочинів визначається законодавством про нотаріат.

Особа, яка посвідчує правочин, зобов'язана перед вчиненням посвідчувального напису перевірити його відповідність вимогам, встановленим ст.203 ЦК. Після вчинення нотаріального посвідчення має діяти презумпція відповідності правочину цим вимогам, яка може бути спростована в судовому порядку.

Крім випадків обов'язкового посвідчення правочинів в силу безпосередніх вимог закону, в принципі будь-який інший правочин може бути посвідчений на вимогу фізичної або юридичної особи. При цьому нотаріус чи інша уповноважена особа не можуть відмовити в такому посвідченні, якщо не буде встановлена невідповідність правочину вимогам ст.203 ЦК.

9. Окремі правочини не лише вимагають відповідної форми, а ¹ водночас потребують державної реєстрації у випадках, передбачених законом. З державною реєстрацією правочину пов'язується настання відповідних правових наслідків. Згідно з ч.і ст.210 ЦК такий правочин має вважатися вчиненим з моменту його державної реєстрації. Однак статті гл.16 ЦК безпосередньо не передбачають недійсність правочинів, щодо яких не дотримані вимоги зако-^НУ про державну реєстрацію. Тому вирішувати питання про право-^В наслідки порушення правил про державну реєстрацію правочи-^НУ необхідно з урахуванням також тих положень закону, які безпосередньо визначають правочини, що потребують державної реєстрації.

Випадки обов'язкової державної реєстрації правочинів передбачаються як ЦК, так й іншими законами. При цьому не можна ото-

6- 163

тожнювати державну реєстрацію правочину з державною реєстрацією певного майна чи інших об'єктів цивільного права (наприклад, транспортних засобів, у тому числі морських та річкових суден, повітряних суден; космічних об'єктів, зброї, окремих видів цінних паперів), недотримання якої не впливає на чинність правочину щодо придбання таких об'єктів і може призводити до інших правових наслідків.

У ЦК 1963 p. лише ст.227 передбачала реєстрацію у виконавчому комітеті місцевої ради договору купівлі-продажу жилого будинку, якщо хоча б однією зі сторін є громадянин. Таку реєстрацію безпосередньо здійснювали БТІ, утворювані відповідними виконкомами. Однак ця реєстрація чи її відсутність не впливала на дійсність чи чинність договору, а слугувала переважно способом обліку будівель і виявлення їх юридичних власників.

Відповідно до ст.182 ЦК право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Тобто тут мається на увазі також державна реєстрація правочинів щодо нерухомих речей. Згідно з цією статтею порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом. На сьогодні державна реєстрація та органи, шо її вчиняють, визначаються підзаконними нормативно-правовими актами. Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України "Про створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру".

На виконання Указу Президента України про заходи шодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна Мін'юст спільним з іншими відомствами наказом "Про затвердження спільних заходів щодо здійснення реєстрації прав на нерухоме майно" встановив, шо а) реєстрація земельних ділянок та прав на них здійснюється у складі державного реєстру земель, а функції Адміністратора Державного реєстру земель має виконувати Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах; б) реєстрація об'єктів нерухомого майна та прав на них здійснюється у Реєстрі прав власності на нерухоме майно згідно з Тимчасовим положенням про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, функції Адміністратора Реєстру прав власності на нерухоме майно здійснюються державним підприємством "Інформаційний центр" Мін'юсту України, а функції реєстратора — органами БТІ.

Постановою Кабінету Міністрів України "Про створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру" підтримано такий порядок державної реєстрації до моменту створення (до 1 січня 2005 р.) Державного реєстру прав на землю та нерухоме майно, а також встановлено, що після його створення державна реєстрація земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них мають проводитись виключно Центром державного земельного кадастру при Державному комітеті по земельних ресурсах. Однак в майбутньому, з прийняттям закону про державну реєстрацію прав

164

нерухомість, система державної реєстрації прав на нерухомість _та порядок її здійснення безумовно зазнає змін.

ЦК розширює коло випадків державної реєстрації правочинів. Так відповідно до ст.577 ЦК державній реєстрації підлягає нотаріально посвідчена застава нерухомого майна, а також застава рухомого майна за заявою заставодержателя або заставодавця шляхом внесення запису до Державного реєстру застав рухомого

майна. _ ....

Нотаріальному посвідченню і державній реєстрації підлягають договори купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, жилого будинку (квартири) або іншого нерухомого майна (ст.657 ЦК), а також договори довічного утримання, за якими відчужується нерухоме майно (ст.745 ЦК). Законом про оренду землі встановлюється, що укладений договір оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації, факт якої засвідчується печаткою реєструючого органу. В усіх зазначених випадках спеціальні наслідки недотримання правила про державну реєстрацію цих договорів не визначені.

Згідно зі ст.9 Закону про зовнішньоекономічну діяльність Мінекономіки здійснює реєстрацію окремих видів зовнішньоекономічних контрактів. Указом Президента України про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні визначено перелік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які піддягають обліку в порядку, встановленому затвердженим цим же Указом Положенням про порядок реєстрації окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів).

Незважаючи на те, що законодавець, як правило, безпосередньо не визначає правових наслідків недотримання положень про державну реєстрацію правочинів, вони так чи Інакше випливають з контекстів певних правових норм ЦК. Так, відповідно до ч.і ст.210 ЦК такі правочини є вчиненими з моменту їх державної реєстрації. Тобто вони не можуть породжувати для їх суб'єктів бажаного правового результату, а врешті, і відповідних прав і обов'язків його сторін. Щодо договірних правочинів цей висновок додатково підтверджується загальними положеннями про договір, за якими договір набирає чинності з моменту, коли сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (ст.ст.638, 640 ЦК). Однак це певною мірою не стосується угод про перехід права власності на земельні ділянки, оскільки вони вважаються укладеними з Дня їх нотаріального посвідчення (ст.132 ЗК).

Більш конкретно вирішене це питання щодо договірних правочинів, спрямованих на перехід права власності, оскільки згідно зі ст.334 ЦК, якщо договір про відчуження майна підлягає державній Реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації. Отже, за її відсутності у набувача майна за договором право власності виникнути не може.

ЗК передбачені певні особливості продажу земельних ділянок Державної та комунальної власності громадянам та юридичним особам. Договір купівлі-продажу такої земельної ділянки підлягає ^н°таріальному посвідченню, а документ про оплату є підставою для видачі державного акта на право власності на земельну ділянку та

165

10. До новел ЦК необхідно віднести положення ст.211, згідно з якими, якщо в правочині не зазначено місце його вчинення, то місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони, а місце вчинення правочинів-договорів визначається за правилами ст.647 ЦК, в якій зазначається, що договір є укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором. На жаль, ст.2П не дає широких можливостей для тлумачення її положень.

Місце вчинення правочину може мати певний вплив на порядок вчинення того чи іншого правочину, що залежить, зокрема, від кількості сторін правочину. Одними з односторонніх правочи-нІв є заповіт, довіреність, банківська гарантія. Оскільки ж відповідно до ст-211 ЦК місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони, то місцем вчинення заповіту, нотаріально посвідчуваної довіреності має вважатися місце посвідчення заповіту, довіреності, де виражається волевиявлення заповідача, довірителя, місцем видачі банківської гарантії — місцезнаходження банківської установи, якщо Інше не передбачено цим правочином.

Місце вчинення дво- або багатостороннього правочину встановлюється відповідно до сї.647 ЦК. Як відомо, такі правочини є договорами. Як зазначається в ст.647 ЦК, договір вважається укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором. Отже, це положення поширюється на усі дво- або багатосторонні правочини. Визначення місця укладення правочину особливо велике значення має у зовнішньоекономічній діяльності. Наприклад, відповідно до ст.6 Закону про зовнішньоекономічну діяльність правом місця вчинення зовнішньоекономічної угоди визначається її форма.

11. Практично без змін в ст.212 ЦК відтворені положення ст.61 ЦК 1963 р. про умовні угоди, що зумовлено їх вдалою універсальною конструкцією і здатністю регулювати відносини як в соціалістичній плановій, так і в ринковій економіці.

В даній статті визначаються особливості правочинів, які в циві-лістичній науці отримали назву "умовні угоди", а нині — "умовні правочини". Під умовними правочинами необхідно розуміти усі звичайні правочини, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Тобто вони не є певним самостійним видом правочину. їх визначальна особливість полягає у тому, шо настання перелічених правових наслідків залежить від настання (ненастання) після укладення правочину у майбутньому певних обставин, щодо яких у сторін в момент укладення угоди існує лише відповідна вірогідність. Від умовних правочинів необхідно відрізняти правочини, які призводять до настання відповідних правових наслідків лише після їх державної реєстрації.

166

Стаття 212 ЦК (як і ст.61 ЦК 1963 p.) передбачає два види умовних правочинів — правочини, укладені під відкладальною умовою і правочини, укладені під скасувальною умовою.

ПІД відкладальною умовою (обставиною) укладається право-чин, за яким його сторони обумовлюють настання або зміну прав _та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. Наприклад, поставка вугілля буде здійснена після введення в дію теплоелектростанції; підрядник приступить до будівництва за умови отримання замовником усіх необхідних дозволів; наймодавець передасть наймачу складські приміщення лише після звільнення їх третіми особами; наймодавець надасть автомобіль у користування наймачу після отримання останнім посвідчення на право управління.

Правочин буде вважатися укладеним під скасувальною умовою (обставиною), якщо його сторони зумовлюють припинення прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. Такими є правочини, за якими, зокрема: наймодавець і наймач передбачають припинення договору майнового найму складських приміщень за умови їх майбутнього продажу третім особам; наймач житлового приміщення зобов'язується звільнити його у разі розширення сім'ї наймодавця, у випадку необхідності проведення капітального ремонту.

Водночас ст.212 ЦК встановлює певні правові наслідки для сторін умовного правочину залежно від причин настання чи ненастання обумовлених в ньому обставин. Так, обставина має вважатися такою, що настала, якщо її настанню недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно. І навпаки, обставина має вважатися такою, що не настала, якщо її настанню недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно.

12. Однією з найважливіших новел ЦК є введення ст.213 про тлумачення змісту правочину. Насамперед закон надає право тлумачити зміст правочину його сторонам (в односторонніх правочи-нах — стороні), що є проявом реалізації приватно-правового характеру цивільних правовідносин. У даному випадку йдеться про тлумачення змісту правочину, а не про тлумачення змісту законодавства. Однак ця обставина не заперечує можливість тлумачення правових норм, що регулюють такий правочин.

Тлумачення змісту одностороннього правочину його стороною не є обов'язковим для третіх осіб, особливо коли це стосується таких правочинів як нотаріально посвідчена довіреність, заповіт. Не завжди можуть дійти згоди сторони щодо тлумачення дво- або багатостороннього правочину. Тому сторона або сторони можуть звернутися до суду з вимогою постановити судове рішення про тлумачення змісту правочину, яке буде мати обов'язкову силу.

В ч.З ст.213 ЦК сформульовано основні способи, що застосовуються при тлумаченні змісту правочину. Насамперед необхідно урати до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів ¹ понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Наприклад, якщо в договорі передбачено застосування за порушення договору залікової неустойки, то це положення необхідно тлумачити так, що вона застосовується за пору-

167

шення будь-яких умов і будь-якою стороною. Якщо в договорі вживаються неодноразово терміни "продавець", "покупець", "най-модавець", "наймач", "підрядник", "замовник", то їм має надаватися однакове значення. Вживання в договорі без найменування термінів підрядник, замовник дає підстави класифікувати даний договір за наявності сумнівів як договір підрядного типу, оскільки вони є загальноприйнятими у сфері підрядних правовідносин.

Використання способу виявлення буквального значення слів понять та загальноприйнятого у відповідній сфері відносин значення термінів може не дати можливості встановити зміст окремих частин правочину. У такому разі їх зміст має встановлюватися шляхом порівняння відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Наприклад, якщо в одній частині договору купівлі-продажу передбачається продаж І тис. чоловічих костюмів певного розміру, а в іншій визначається загальна ціна договору 500 тис. грн., то цілком логічним буде висновок про те, що вартістю одного костюма буде 500 грн., якщо така не була прямо передбачена у договорі. Аналогічно, якщо в одній частині договору передбачена вартість одного костюма 500 грн., а в іншій — ціна договору 500 тис грн., то логічним має бути висновок, що продавець має передати покупцю 1 тис. костюмів.

Якщо ж вищезазначеними способами тлумачення правочину неможливо встановити справжню волю сторони правочину, необхідно враховувати мету правочину, зміст попередніх переговорів, усталену практику відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальшу поведінку сторін, текст письмового договору та інші обставини, що мають істотне значення. Наприклад, впродовж 4 років підрядник здійснював переробку томатів, які щомісячно поставлялися замовником. Договором передбачалася оплата переробки впродовж 10 днів після передачі виготовленої продукції замовнику. У новому договорі ця умова не була передбачена. У разі спору у суду є підстави при тлумаченні нового договору вважати, шо оплата продукції має здійснюватися також впродовж 10 днів з моменту передачі її підрядником замовнику.

Перелік способів тлумачення правочину, передбачених в чч.З, 4 ст.213 не є вичерпним, оскільки можуть застосовуватися й інші способи. Наприклад, у разі розбіжностей між найменуванням договору і його змістом правову природу такого договору необхідно визначати відповідно до його умов, а не найменування.

Тлумачення змісту правочину має здійснюватися також в контексті змісту закону. Тобто так чи інакше у суду може виникнути потреба у застосуванні загальноцивілістичних способів тлумачення правових норм, що регулюють спірні відносини. У тому ж разі, коли сторони взагалі не врегулювали договором певну частину відносин, суд має право поширювати на них відповідні правові норми.

При тлумаченні зовнішньоекономічних договорів необхідно також керуватися правилами їх тлумачення, закладеними в міжнародних конвенціях, угодах, якщо це не суперечить законам України.

13. Значний інтерес для цивілістичної науки і практики становить СТ.214 ЦК, яка передбачає, шо суб'єкт одностороннього пра-168

вочину може в будь-який момент відмовитися від нього, якшо ін-ще не встановлено законом. Оскільки правочин є вольовою дією особи, спрямованою на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, то логічно, що така особа повинна мати право на відмову на тому чи іншому етапі від реалізації юридичної мети за певних умов та з відповідними правовими наслідками. Ці умови _Та наслідки можуть бути різними для односторонніх та дво- або багатосторонніх правочинів. Зрозуміло, що найменше перешкод для відмови існує щодо односторонніх правочинів.

Суб'єкт одностороннього правочину може у будь-який момент відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Так, особа, яка видала довіреність, може її в односторонньому порядку скасувати і тим самим припинити представництво. Заповідач має право у будь-який час та на власний розсуд скасувати заповіт. Однак не може бути відкликана гарантом, видана ним гарантія, яка є одностороннім правочином, якщо нею не встановлено інше.

Відмова від одностороннього правочину, наприклад відмова від публічно обіцяної винагороди за надання певної інформації про злочинця, про місцезнаходження майна ініціатора обіцянки, не знімає з нього обов'язку компенсувати особі, що виконала умови оголошеної обіцянки, компенсувати понесені у зв'язку з цим витрати, відшкодувати інші збитки, тощо.

Суб'єкти одно- або багатостороннього правочину (договору) також мають право за взаємною згодою у будь-який момент, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього. При цьому це можливо і тоді, коли відбулося виконання договору. Відмова від договору фактично призводить до його припинення, а відтак, припиняються зобов'язання сторін.

Як випливає із змісту ч.2 ст.214 ЦК, відмова може також визначатися законом. В ЦК передбачаються випадки односторонньої відмови від договору двох видів. По-перше, відмова однієї сторони може бути зумовлена неналежним виконанням (невиконанням) умов договору другою стороною. Наприклад, якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає неможливим, замовник має право відмовитися від договору підряду. По-друге, за окремими договорами сторона може відмовитися односторонньо від договору і за відсутності порушень його умов іншою стороною. Наприклад, даруваль-ник має право відмовитися від передання дарунку у майбутньому, якщо після укладення договору його майновий стан істотно погіршився (ст.724), таке ж право на односторонню відмову надається повіреному за договором доручення (ст.1008), комітенту за договором комісії (ст.1025 ЦК).

Частина 3 ст.214 ЦК визначає форму відмови від правочину. Вона має вчинятися у тій же формі, в якій вчинений правочин. Зазначене правило стосується також переважно тих односторонніх правочинів, які вимагають нотаріального посвідчення. Так, скасування заповідачем заповіту проводиться в порядку, встановленому Для посвідчення заповіту. Крім того, заповіт може бути скасований Шляхом складання нового заповіту (ст. 1254 ЦК).

169

У ЦК не визначається порядок оформлення взаємної відмови сторін від договору. Юридично така взаємна відмова також є пра-вочином. Щодо договорів, укладених у простій письмовій формі, відмова від договору може бути оформлена письмово у вигляді пра-вочину про відмову, про розірвання чи про припинення договору. Однак складнішою може виявитися ситуація, коли договір відчуження нерухомості було посвідчено нотаріально і вчинено його державну реєстрацію, яка підтверджує право власності у набувача. Очевидно, щоб припинити такий договір, недостатньо нотаріально посвідчити обопільну відмову сторін, адже не менш важливо визначити її правові наслідки, які законодавець пов'язує не з відмовою від договору, а з його розірванням, оскільки згідно з ч.З ст.651 ЦК у разі односторонньої відмови від договору такий договір має вважатися розірваним. Звичайно, друга сторона може оспорити у судовому порядку таку відмову. Між тим у розд.ІІ Книги п'ятої ЦК "Загальні положення про договір" відсутня така самостійна підстава припинення договору, як відмова від нього. Наразі в ст.651 зазначається, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Звідси можна зробити висновок, що взаємна відмова від договору має бути оформлена у вигляді правочину про розірвання договору, одностороння відмова від договору можлива у судовому порядку шляхом його розірвання за наявності певних підстав (ч.2 ст.651 ЦК).

У СК передбачено особливий порядок відмови подружжя від шлюбного контракту, що вони можуть зробити шляхом подання заяви нотаріусу (ст. 101).

У разі відмови від правочину можуть настати наслідки, передбачені законом або домовленістю сторін. У своїй домовленості сторони правочину можуть встановити умови повернення раніше переданого майна, у рівних чи в інших частках розподілити негативні правові наслідки, зумовлені відмовою від правочину.

Що ж стосується правових наслідків односторонньої відмови від правочину—договору, то вони визначаються законом і залежать від підстави. Як правило, у ЦК правові наслідки односторонньої відмови від договору встановлюються для випадків, коли така відмова зумовлена порушенням договору другою стороною, і для випадків, коли відмова не пов'язана з таким порушенням. В принципі вони будуть тотожні правовим наслідкам, встановленим для розірвання договору.

Наприклад відповідно до ч.5 ст.653 ЦК, якщо договір розірвати ний у зв'язку з істотним порушенням договору однією із сторінґ друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих po зірванням договору. Частина 2 ст.852 ЦК надає замовнику прав вимагати розірвання договору підряду та відшкодування збиткІї підрядником, якщо він допустив істотні недоліки в роботі.

ЦК надає комітенту право у будь-який момент відмовитися від договору комісії, але у такому разі він зобов'язаний відшкодувати комісіонеру витрати, зроблені ним у зв'язку з виконанням договору.

Введення в ЦК окремої статті про відмову від правочину-догово-ру не можна визнати вдалим законодавчим вирішенням даної проблеми, оскільки воно певною мірою суперечить нормам ЦК про загальні положення про договори, які передбачають розірвання лого-

170

вору лише як підставу припинення зобов'язання, а односторонню відмову від договору в повному обсязі — як юридичний факт, який призводить до розірвання договору. В ЦК РФ вдалося уникнути виникнення такої проблеми, оскільки в главі "Угоди" цього Кодексу відсутня спеціальна норма, яка б надавала особі безумовне право на односторонню відмову від правочину-договору. Однак незважаючи на наявність прогалин в ЦК щодо правових наслідків односторонньої відмови від договору, все-таки не можна розглядати таку відмову як безумовну підставу для його розірвання, оскільки у будь-якому разі друга сторона має право оспорити його в судовому порядку.