1. Загальна характеристика договору доручення

1. ЦК містить окрему главу (гл.68), норми якої регулюють зобов'язальні відносини, що виникають із договору доручення. Договір доручення є традиційним для вітчизняного законодавства. ЦК 1963 p. також мав окрему главу, присвячену договору доручення (гл.34). Загальна концепція цього договору в ЦК 2003 p. залишилася без змін. Водночас існують деякі положення, які є принципово новими і мають враховуватися при застосуванні норм ЦК про договір доручення.

По-перше, в ЦК у самостійну главу виокремлено норми, які встановлюють загальні положення про надання послуг (гл.63) (див. коментар до гл.63 ЦК). У зв'язку з тим, що договір доручення є різновидом договорів про надання послуг, норми, які закріплено в гл.63 ЦК, безпосередньо стосуються зобов'язань, що виникають із договору доручення. В ч.2 ст.901 ЦК зазначено, що положення цієї глави (гл.63) можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання. Таким чином, до зобов'язань, які виникають Із договору доручення, можуть застосовуватися загальні норми про надання послуг (ст.ст.901—907 ЦК), якщо це не суперечить суті зобов'язання за договором доручення.

По-друге, в ЦК розширено коло зобов'язань, які включаються в групу зобов'язань про надання юридичних послуг. Крім договору доручення до них, зокрема, належать зобов'язання, які виникають Із договорів комісії (див. коментар до гл.69 ЦК), управління майном (див. коментар до гл.70 ЦК) та агентського договору (гл.31 ГК). Якщо договір комісії було закріплено в ЦК 1963 р. (гл.35), то договір про управління майном та агентський договір вперше знайшли своє відображення в законодавстві України. Договори доручення, комісії, управління майном та агентський договір поєднує те, що вони опосередковують відносини, учасником яких є особа (посередник), яка у правовідношенні діє не у власних інтересах, а в інтересах іншої особи.

Крім того, усі вказані договори пов'язані з наданням юридичних послуг, здійсненням дій, які мають правові наслідки. Водночас кожен із цих договорів має свої власні особливості, що дає підстави розглядати їх як окремі види договорів. Головною ознакою, яка відрізняє договір доручення від договору комісії та управління майном, є те, що повірений діє від імені довірителя, в той час як комісіонер та управитель майна діють у правовідношенні від власного імені, хоча і в інтересах іншої особи (ст.ст.1011, 1029 ЦК). До-^г°вІр доручення відрізняється і від агентського договору, але не за вказаною вище ознакою. Відповідно до ч.і ст.297 ГК агент також Діє від імені особи, яку він представляє. Водночас на відміну від договору доручення, агент вчиняє не тільки юридичні, а й фактичні ^Дп (надає фактичні послуги).

617

По-третє, в ЦК значного розвитку отримав інститут представництва (див. коментар до гл.17 ЦК), що значною мірою впливає на договір доручення, який є однією з підстав виникнення відносин представництва (представництво за договором). Уперше в ЦК закріплено інститут комерційного представництва (ст.243), що значно розширює сферу застосування договору доручення.

По-четверте, ЦК вперше містить спеціальну главу, норми якої регулюють відносини, пов'язані з учиненням дій однією особою в майнових інтересах іншої особи без її доручення (див. коментар до гл.79 ЦК). Таким чином, ЦК регулює відносини, які є антитезою відносин, що виникають із договору доручення, а саме відносини, в яких особа діє в інтересах іншої особи без наданих їй на це повноважень.

2. Відповідно до ч.і ст.1000 ЦК за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя. Загальне визначення, основна структура та елементи договору доручення в ЦК 2003 р. в цілому репродукують ті, що були закріплені в ЦК 1963 p.

Разом з іншими підставами, встановленими актами цивільного законодавства (закон, акт органу юридичної особи та ін. — ч.З ст.237 ЦК), договір доручення породжує виникнення відносин представництва. Сутність останніх полягає в тому, що одна особа представляє у правовідношенні Інтереси іншої, набуваючи для неї прав та обов'язків, розширюючи межі її юридичних дій. У зв'язку з цим норми гл.17 ЦК, що регулюють відносини представництва, поширюються на договір доручення І співвідносяться між собою як норми загальні та спеціальні.

Представницька природа відносин, шо виникають із договору доручення, знаходить свій прояв у наступних положеннях:

1) за договором доручення повірений діє від імені довірителя (ч.і ст.237, ч. ст.1000). В цьому полягає сутність так званого прямого представництва. На відміну від нього, опосередковане представництво виникає у разі, коли одна особа діє в інтересах іншої, але від свого власного імені. За таким принципом моделюються відносини, які виникають із договору комісії або управління майном. За цією ознакою відносини представництва, що виникають із договору доручення, відрізняються І від процесуального представництва. Адвокат, наприклад, хоча і діє в інтересах особи, яку він представляє, має в процесі самостійний статус, власні права та обов'язки;

2) за договором доручення повірений діє в інтересах довірителя. Хоча в ст.1000 ЦК немає спеціальної на те вказівки, ця обставина випливає із суті відносин представництва в цілому. Відповідно до ч.З ст.238 ЦК представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва. Навіть тоді, коли повірений діє як комерційний представник обох сторін договору, він не може порушувати ін-618

тереси осіб, яких він представляє й забезпечувати інтереси одного довірителя за рахунок іншого;

3) права та обов'язки за договором, який повірений вчиняє від імені довірителя з третіми особами, виникають у довірителя Сст.239, ч.і ст.1000 ЦК). У даному разі має місце повторення загального правила, яке встановлено для усіх видів відносин представництва. Воно закріплено в ст.239 ЦК — правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. Закріплення аналогічного правила в ч.і ст.1000 ЦК свідчить про принциповість даного положення для зобов'язань, які виникають із договору доручення;

4) договір доручення уповноважує повіреного на створення реальних правових наслідків — виникнення, зміну, припинення прав та обов'язків довірителя. В цьому полягає різниця між договором доручення та простим уповноваженням особи на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (ч.2 ст.237 ЦК). Якщо одна особа замовляє іншій знайти потенційних контрагентів за тим чи іншим договором і провести з ними відповідні переговори щодо його вчинення в майбутньому, то між замовником та виконавцем виникають відносини, які опосередковуються не договором доручення, а іншими видами договорів (про надання послуг або договори підряду);

5. повірений своїми діями продовжує юридичні спроможностідовірителя. Тому він може бути уповноважений на вчинення лишетих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє (ч.і ст.238 ЦК). Ще в римському праві було сформульовано правило, відповідно до якого одна особа може передати іншійлише ті права, які вона має сама. Тому неправомірними будуть діїособи, яка доручає іншій продати будинок, права власності на якийвона не має;

6. повірений не може вчиняти правочин, який відповідно дойого змісту може бути вчинений лише особисто довірителем (ч.2ст.238 ЦК). Так, довіритель не може уповноважити повіреногоскласти від його імені заповіт, бо цей правочин може бути вчинено виключно заповідачем. Не може він укладати й авторські договори, за якими довіритель зобов'язується надати видавництву літературний або художній твір тощо.

3. За своєю правовою природою договір доручення може бути визначений як консенсуальний та двосторонній. Його консенсу-альність полягає в тому, що договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягай згоди з усіх істотних умов договору (ч.і ст.638 ЦК). Кожна зі сторін договору доручення має певні права та обов'язки, які кореспондують одне одному, тому він є Двостороннім або взаємним.

З урахуванням того, що договір доручення є різновидом договорів про надання послуг, його предмет становить надання нематеріальних посередницьких послуг, які полягають у вчиненні однією особою від імені другої юридичних дій. Важливо відзначити, що відповідно до ч.і ст.1000 ЦК повірений має вчиняти не будь-які, а певні юридичні дії. В ст.1003 ЦК уперше конкретизується, що такі Дії мають бути чітко визначені. Крім того, вони мають бути право-

619

мірними, конкретними та здійсненними. Невиконання таких умов унеможливлює здійснення повіреним своїх обов'язків та може призвести до порушень прав довірителя. Для того, щоб уникнути непорозумінь, довіритель має конкретно визначити, які саме юридичні дії він доручає виконати повіреному і в якому обсязі — купити або продати річ або інше майно, обміняти одну річ на іншу, передати майно на зберігання, отримати заробітну плату, кореспонденцію тощо. Він може визначити коло контрагентів за договором, який буде вчинятися повіреним, спосіб та порядок здійснення ним дій. Довіритель може надати повіреному виключне право вчиняти всі або частину юридичних дій, передбачених договором. У договорі можуть бути встановлені строк дії такого доручення та (або) територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного (ч.2 ст.1000 ЦК). Таким чином, у межах часу та території, які встановлені довірителем, виключне право діяти від його імені та в його інтересах має лише особа, яка вказана як повірений. Водночас довіритель не може доручити іншій особі вчинення дій, які мають протиправний характер (наприклад, купівля-продаж речі, яка була вкрадена). Не може він і ставити завдання, які за своєю природою є нездійсненними (купівля житлового будинку, який не продається, продаж акцій, які не існують).

При здійсненні доручення повірений нерідко виконує цілу низку дій, які не є юридичними в тому сенсі, як це розуміється ч.і ст.1000 ЦК, бо ці дії не спричиняють виникнення прав та обов'язків у довірителя. Наприклад, за договором купівлі-продажу повірений проводить маркетинг ринку товарів та переговори з потенційними продавцями, здійснює сертифікацію та приймання товару, доставку його довірителю тощо. Вказані дії лише супроводжують вчинення договору купівлі-продажу, тобто тієї дії, яка становить основний зміст договору доручення. Тому в цьому договорі вони мають не самостійне, а додаткове значення. У разі коли одна особа замовляє іншій виконати такі дії без остаточного вчинення правочину (наприклад, маркетинг ринку певних товарів), то мова може йти про договори підряду (виконання певних робіт) або надання послуг, але не про договір доручення. Водночас при розрахунках між сторонами за договором доручення виконання повіреним фактичних дій може впливати на розмір плати, яка йому належить, та обумовлювати необхідність відшкодування довірителем витрат, які виникли у повіреного у зв'язку з виконанням доручення.

Договір доручення опосередковує відносини представництва. Тому, як і в інших відносинах представництва, в даному разі виникають два види правового зв'язку — внутрішній та зовнішній. Перший зв'язок (внутрішні відносини) складається між довірителем та повіреним, а другий — власне представницький — між повіреним та третіми особами (зовнішні відносини). Ця особливість пояснює наявність двох видів правочинів, які опосередковують перший та другий вид юридичного зв'язку. Внутрішні відносини сторін опосередковуються договором доручення (двосторонній правочин), а зовнішні — видачею довіреності на здійснення певних юридичних дій (односторонній правочин).

620 ...

4. З цього приводу виникає питання: де має бути зафіксовано зміст доручення і як в цьому сенсі співвідносяться між собою договір доручення та довіреність. У ЦК, як видається, містяться певні неузгодженості з цього питання. Відповідно до ст.1003 ЦК дії, які належить вчинити повіреному, мають бути визначені в договорі доручення або у виданій на підставі цього договору довіреності. З цього випливає, що зміст доручення може фіксуватися в одному з двох документів. У ч.З ст.243 ЦК також встановлено, що повноваження комерційного представника можуть бути підтверджені письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю. З цього випливає, що комерційний представник може діяти лише на підставі договору доручення без довіреності. Водночас у ч.і ст.1007 ЦК зазначено, що довіритель зобов'язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення без будь-яких винятків.

Розглядаючи це питання, треба враховувати, що вимога щодо обов'язкової видачі повіреному довіреності (ч.і ст.1007 ЦК) є законодавчою новелою. ЦК 1963 р. не містив зазначеної норми, тому дії повіреного лише на підставі договору доручення (без довіреності) не можна було вважати такими, що суперечать законодавству. За ЦК ситуація змінилася, бо закон зобов'язує довірителя видати довіреність. З цього можна зробити такі висновки. Якщо сторони уклали договір доручення, то довіреність має видаватися довірителем на підставі цього договору з урахуванням його змісту. При цьому розбіжностей щодо змісту доручення між договором та довіреністю бути не може, бо довіреність видається на вчинення дій, які передбачені договором. Договір доручення та довіреність можуть не співпадати за деякими умовами, крім того, що стосується саме змісту доручення. Так, сторони в договорі доручення можуть визначати розмір плати, яку довіритель буде сплачувати за надані йому послуги, порядок відшкодування витрат повіреного, пов'язаних із виконанням доручення, порядок прийняття довірителем результатів дій повіреного тощо. Ці питання не мають значення для третіх осіб, з якими повірений від імені довірителя буде вчиняти правочин, тому вони не фіксуються в довіреності, на підставі якої повірений діє перед третіми особами. Що ж стосується змісту довіреності, то в ній мають бути вказані такі самі юридичні дії, як і ті, Що містяться в договорі доручення. Що ж робити у разі, коли існують розбіжності між змістом договору та довіреності і немає можливості отримати від довірителя необхідних пояснень? У цьому разі необхідно виходити з тих положень договору та довіреності, які співпадають. Так, якщо в договорі доручення повноваження повіреного є більш обмеженими порівняно з довіреністю, треба виходити з положень договору і, навпаки, якщо довіреність надає повіреному менше повноважень, ніж договір доручення, треба враховувати межі, які встановлено довіреністю. Такий підхід захищає інтереси довірителя найкращим чином, не дає він підстав і довірителю пред'являти вимоги до повіреного на тих підставах, що той діяв за Межами наданих йому повноважень. Треба сказати і про можливість існування представництва без довіреності, на підставі лише

621

договору доручення. Таку можливість відкидати не можна, бо вона передбачена, наприклад, ч.З ст.243 ЦК стосовно комерційного представника. Якщо повірений діє без довіреності, то зміст доручення відображається лише в договорі доручення.

5. Відповідно до ст.1001 ЦК договір доручення може мати як строковий, так і безстроковий характер. Норма щодо цього вперше включена в ЦК. Вирішення питання щодо встановлення або не встановлення строку дії договору доручення залежить від його учасників. Водночас важливо пам'ятати, що повірений у відносинах із третіми особами, як правило, діє за довіреністю, яку йому надає довіритель. У свою чергу відповідно до ч.і ст.247 ЦК строк довіреності може бути визначеним чи невизначеним за рішенням особи, яку представляють, тобто довірителя. Якщо довіритель встановив строк дії довіреності, а в договорі доручення не вказав на строк його виконання, є підстави вважати, що строк договору буде обмежений строком дії довіреності. Принаймні, поза межами строку довіреності дії повіреного можуть не бути визнані правомірними. В суворому розумінні, вчиняючи правочин після припинення строку довіреності, повірений діє без повноважень. Треба відзначити, що, на відміну від ЦК 1963 р. (ст.63), ЦК 2003 р. не містить вказівки щодо цього.

У ст.241 ЦК встановлюються наслідки здійснення представником правочинів лише з перевищенням наданих йому повноважень. Водночас дії представника, вчинені ним після припинення строку довіреності, важко визнати чимось іншим, ніж діями, які вказані в ст.241 ЦК. Тому з певними застереженнями можна вважати, що правила ст.241 ЦК поширюються і на випадки, коли представник вчинив правочин після припинення строку довіреності, тобто діяв без повноважень. У такому випадку правочин може бути схвалений або не схвалений особою, яку представляв у правовідношенні представник за правилами ст.241 ЦК.

Це правило буде поширюватися і на випадки, коли повірений вчинив правочин після спливу строку довіреності. Вирішення питання буде залежати від довірителя: він може схвалити вчинений повіреним правочин і прийняти на себе права та обов'язки за договором, а може і не схвалювати його. В останньому випадку права та обов'язки будуть виникати безпосередньо у повіреного. Якщо строк дії договору встановлений і він більший, ніж строк дії довіреності, то довіритель зобов'язаний видати повіреному нову довіреність, яка б мала силу на період дії договору доручення, який залишився після припинення дії першої довіреності.

6. Договір доручення може бути відплатним або безвідплатним. Відповідно до ч.і ст. 1002 ЦК повірений має право на плату за виконання свого обов'язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом. Таким чином, відплатність договору доручення передбачається, і довіритель має сплатити повіреному певну плату за надані послуги. Якщо в договорі доручення не визначено розміру плати або порядок її виплати, вона виплачується після виконання доручення відповідно до звичайних цін на такі послуги (ч.2 ст.1002 ЦК). Таким чином, невизначення плати не впливає на дійсність договору доручення. Договір є дійсним і без цього, бо розмір плати за відплатним договором доручення не є його істотною

622

умовою. В разі відсутності в договорі умови про плату, вона визначається за цінами, які за подібних умов можуть бути сплачені за надання аналогічних послуг. Договір доручення є безвідплатним лише У разі, якщо це встановлено договором або законом.

Концепція договору доручення щодо його відплатного характеру за ЦК прямо протилежна тій, яка існувала раніше. Відповідно до ст-387 ЦК 1963 p. договір доручення був, як правило, безвідплатним. Громадяни не могли отримувати винагороду за виконання договору доручення, навіть якщо довіритель і повірений були на це згодні. Винагорода передбачалася лише у випадках, встановлених законом. Сучасна загальна концепція договірного права закріплена в новому цивільному законодавстві. Відповідно до ч.5 ст.626 ЦК договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору. Саме такий підхід знайшов свій конкретний прояв у договорі доручення. Тому відплатність договору доручення є загальним правилом І, навпаки, безвідплатність — винятком, який встановлюється договором сторін або законом.

7. Договір доручення є фідуціарним правочином, тобто таким,що грунтується на особливій довірі сторін. Насамперед це стосується довірителя, який наділяє повіреного правом діяти у правовідношенні від його імені та набувати прав та обов'язків. Довірчий характер відносин доручення знаходить свій прояв передусім у тому,що, по-перше, цей договір має бути виконано особисто повіреним(ст.1005 ЦК); по-друге, договір доручення може припинятися привідмові від нього довірителя або повіреного (ч.і ст.1008 ЦК). Висновок щодо особисто-довірчої сутності договору доручення в сучасних умовах потребує деяких уточнень. Той факт, що договір доручення має виконуватися повіреним особисто, не є визначальнимі притаманним тільки фідуціарним правочинам. Вимога щодо особистого виконання зобов'язань є загальною для усіх договорів пронадання послуг. Відповідно до ч.і ст.902 ЦК виконавець повиненнадати послугу особисто. Таким чином, це правило поширюєютьсяі на договори зберігання, комісії, страхування та інші, які не грунтуються на особисто-довірчих відносинах їх учасників, але належать до договорів про надання послуг. Крім того, і за договоромдоручення повірений має право у деяких випадках передавати виконання доручення іншій особі (заступникові).

8. Що ж стосується права сторін відмовитися від договору безбудь-яких пояснень, то ця ознака також не є такою, що притаманна виключно договору доручення. Дійсно, за загальним правиломрозірвання договору допускається лише за згодою сторін.Водночас договором або законом може бути передбачено й інше,зокрема відмова від договору однієї зі сторін. У разі односторонньої відмови від договору, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним (ччД,З ст.651 ЦК). Стаття 907 ЦК конкретизує це правило стосовно договорів про надання послуг: договір може бути розірваний, у томучислі шляхом односторонньої відмови від договору, в порядку тана підставах, встановлених ЦК, Іншим законом або за домовленістю сторін.

9. Особисто-довірчий зв'язок учасників договору доручення практично не має значення, коли йдеться про комерційне пред-і ставництво. Для довірителя в цьому разі найголовнішим є профе-; сійні якості повіреного, його досвід та вміння діяти на ринку від повідним чином (наприклад, діяльність брокерських фірм або брокерів, які мають статус учасників біржової торгівлі і вчиняють пра-вочини на товарних біржах). Особистих відносин між довірителем і повіреним у цьому разі як правило не виникає. Такий підхід є характерним для будь-яких зобов'язань, в яких одна сторона, яка займається підприємницькою діяльністю, зобов'язується виконаті певні роботи або надати послуги іншій стороні.

Законодавство не містить спеціальних норм, які б визначали форму договору доручення. Тому вона встановлюється відповідно до загальних правил щодо форми правочинів (ст.ст.208, 209 ЦК). Договір доручення може вчинятися у простій письмовій формі або у письмовій формі з відповідним нотаріальним посвідченням.