2.Властивості доказів

Визначення поняття доказів містить посилання на властивості до­казів» зокрема на те, що доказами е фактичні дані, на підставі яких встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діян­ня, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що ма­ють значення для правильного вирішення справи. Якщо відомості не стосуються таких обставин, вони не можуть розглядатися як докази в конкретній справі. Таким чином, доказами можна визнати тільки відомості, на підставі яких, з допомогою яких можна з'ясувати необ­хідні фактичні обставини. Таку властивість доказів іменують належ­ністю. Належність доказів деякі автори визначають як зв'язок між змістом останніх і обставинами, які входять в предмет доказування і іншими даними, що мають значення для правильного розслідуван­ня і судового розгляду справи. Інші вважають, що належність — це можливість доказів своїм змістом слугувати засобом встановлення об­ставин, які мають значення для справи.

Принципової різниці в таких визначеннях немає, в них йдеться про те, що доказами можна визнати тільки такі відомості, які «належать» до справи, тобто такі, з допомогою яких можна встановити обставини, які необхідні для вирішення справи, або для прийняття певних про­цесуальних рішень.

Визначення питання про належність доказів потребує дослідження двох елементів. По-перше, чи має відношення факт, для встановлення якого використовується доказ, до обставин, які необхідно з'ясувати в даній справі. По-друге, чи взмозі доказ своїм змістом такі факти вста­новлювати.

Докази визнаються належними, якщо їх можна використати для встановлення обставин, які складають предмет доказування, а саме: обставин, які являють кінцеву мету доказування (ст. 64 КПК); до­казові (проміжні) факти, такі, наприклад, як факт перебування пі­дозрюваного на місці події, факт висловлювання ним погроз на адресу потерпілого; допоміжні факти, на підставі яких можна зробити ви­сновки про достовірність або недостовірність певних доказів, скажі­мо, дані про причини зміни показань обвинуваченими, потерпілими, свідками, дані про певні вади свідка, в зв'язку з якими він не міг чути деякі розмови, дані про вплив на потерпілого, дані про взаємини між свідком та потерпілим, свідком та обвинуваченим т.ін. Докази, на під. ставі яких з'ясовуються обставини, що складають локальний предмет доказування (наприклад, дані про наявність підстав для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту), також є належними.

Належними є і докази, які використовуються для знаходження ін­ших доказів (наприклад, дані про те, що певні особи були очевидцями злочину, дані про місце знаходження таких осіб), а також докази, які були зібрані для перевірки версії, котра згодом не підтвердилася.

В деяких випадках для встановлення обставин справи має значен­ня відсутність певних фактів, які повинні були мати місце, якщо б по­дії відбувалися відповідно до висунутого припущення, йдеться напри­клад, про відсутність слідів взуття на м'якому ґрунті під вікном, коли перевіряється версія про проникнення злочинця у приміщення через вікно. Такі так звані негативні обставини свідчать про помилковість версії або припущення, а докази про такі обставини мають властивість належності.

Докази визнаються належними незалежно від того, підтверджу­ють вони певні обставини, чи спростовують їх, тобто підтверджують причетність певної особи до вчинення злочину, чи свідчать про непри­четність її до злочину.

Отже, належність доказів — це властивість доказів, яка означає, що з допомогою доказів можна з'ясувати факти та обставини, які ма­ють відношення до справи, сприяють правильному вирішенню спра­ви, прийняттю правильних процесуальних рішень.

Як докази можна використовувати тільки відомості, які одержані із додержанням всіх вимог законодавства. Цю властивість доказів — одержання на підставі законодавства — називають допустимістю до­казів. У визначенні поняття доказів в ст. 65 КПК є посилання і на цю властивість — доказами є фактичні дані, на підставі яких у визначе­ному законом порядку встановлюють обставини справи.

Під допустимістю доказів розуміють придатність доказу з точки зору законності джерел, законності методів, засобів, прийомів одер­жання інформації, відповідність законові форми їх закріплення.

Передбачені кримінально-процесуальним законодавством поря­док, умови збирання та перевірки доказів спрямовані, по-перше, на за­безпечення одержання по можливості достовірної інформації, в будь- якому разі, інформації, яка може бути перевірена (заборона під час допиту ставити навідні запитання, пред'явлення для впізнання особи разом а іншими особами, які не мають різких відмін у зовнішності та одягу, участь понятих при провадженні слідчих дій, під час яких здійснюється безпосереднє пізнання та інші). По-друге, правила збирання та перевірки доказів спрямовані на захист від необгрунтованих обме­жень прав осіб, які залучаються до участі в доказуванні (проведення слідчих дій, які обмежують права громадян на підставі рішення суду, заборона для слідчого бути присутнім при освідування особи іншої статі, якщо це буде пов'язане з необхідністю оголювати особу, заборонено проводити відтворення обстановки та обставин події, коли це може бути небезпечним для здоров'я осіб, які братимуть участь у такій дії, бо буде принижувати їхню гідність т. ін.)

Принципово важливою є вимога, яка сформулювана в ч. З ст. 62 Конституції України — обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, які одержані незаконним шляхом, а також на припущеннях.

необхідність суворо дотримуватись даного положення Конституції неодноразово звертав увагу Верховний Суд України, зокрема, я поста­новах Пленуму № 9 від 1 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», № 7 від 30 травня 1997 року «Про посилення судового захисту прав та свобод людини та громадянина». В останній постанові Пленум наголошує: якщо буде встановлено, що ті чи інші докази були одержані незаконним шля­хом, суди повинні визнавати їх недопустимими і не враховувати при обґрунтуванні обвинувачення у вироку.

Відомості про факти можна визнати допустимими, якщо вони були одержані за певних умов, які називають ще критеріями допустимості.

1. Перш за все, допустимими докази можна визнати за умови одер­жання їх тільки суб'єктами, які уповноважені на це законодавством. В стадії порушення кримінальної справи правом провести певні дії для перевірки приводів та підстав для порушення кримінальної справи і таким чином отримати докази наділені відповідно до ч. 4 ст. 97 КПК прокурор, слідчий, орган дізнання. В справах приватного обвинува­чення (ч. 1 ст. 27 КПК) питання про порушення кримінальної справи вирішує суддя, який за клопотанням сторін може витребувати певні докази, медичні довідки, акти судово-медичного освідування та інші.

В стадії дізнання та досудового слідства право збирати та переві­ряти докази мають органи дізнання, особи, які провадять дізнання, слідчі, начальники слідчих відділів, прокурори.

Слідчий одержує право на провадження слідчих та інших дій, спря­мованих на збирання доказів, після прийняття справи до свого прова­дження з дотриманням правил про підслідність, передбачених ст. 112 КПК. Відповідно до ст. 119 КПК рослідування особливо складної спра­ви може бути доручено декільком слідчим (слідчій групі), рішення про це формулюється у постанові, один із слідчих призначається старшим, він приймає справу до свого провадження, а право збирати докази ма­ють всі слідчі групи, які зазначені в постанові. Слідчий має право зби­рати докази на підставі окремого доручення (ст. 118 КПК), або судового доручення (ст. 315-1 КПК).

Відповідно до ст. 114-1 КПК право збирати докази надано також начальнику слідчого відділу.

Прокурор, який здійснює нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства, може брати участь у провадженні ді­знання та досудового слідства, бути присутнім при провадженні слід­чих дій, ставити питання допитуваним, має право особисто проводи­ти окремі слідчі дії або розслідування в повному обсязі по будь-якій справі (п. 5 ч. 1 ст. 227 КПК), таким чином він збирає та перевіряє докази.

Органи дізнання є належними суб'єктами одержання доказів під час проведення дізнання після прийняття справи до свого проваджен­ня в межах повноважень, які передбачені ст. 101 КПК (тобто, скажі­мо, митні органи — в справах про контрабанду, органи державного пожежного нагляду — у справах про пожежі і порушення протипо­жежних правил т.ін.), в строки, які передбачені ст. 108 КПК. Після закінчення дізнання справа передасться слідчому, і в подальшому ор­ган дізнання може проводити дії, спрямовані на одержання доказів, тільки на підставі письмового доручення слідчого відповідно до ч. З ст. 114 КПК, я також при виконанні окремого доручення слідчого від­повідно до ст. 118 КПК.

Якщо в справі про тяжкий або особливо тяжкий злочин, яка бу­ла передана від органу дізнання до слідчого, не встановлено особу, що вчинила такий злочин, орган дізнання продовжує виконувати оперативно-розшукові дії (в результаті яких можна також одержати дока­зи) і повідомляє слідчого про їхні наслідки (ч. З ст. 104 КПК).

Оскільки відповідно до ст. 66 КПК докази можна одержати шляхом проведення оперативно-розшукових заходів', належними суб'єктами збирання доказів є співробітники оперативних підрозділів Міністер­ства внутрішніх справ, Служби безпеки України та інших установ, які наділені правом провадження таких заходів відповідно до ст. 5 За­кону України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 року (із змінами та доповненнями).

В стадії судового розгляду суб'єктом збирання, перевірки та оцінки доказів є суд. В судовому засіданні саме суд вирішує питання про обсяг та порядок дослідження доказів, враховуючи, звичайно ж, думку сто­рін; суд вирішує клопотання сторін про виклик та допит нових свід­ків, про призначення експертизи, витребування додаткових доказів, а також про приєднання до справи документів, які надають сторони. Суд покликаний забезпечити сторонам всі умови для активної участі в доказуванні, сторони задають питання під час допиту підсудного, по­терпілого, свідків, а відповідають ці особи суду, сторони звертаються з клопотаннями про приєднання до справи певних документів, а ви­рішує питання суд, виходячи з того, чи можна буде використати такі документи як джерела доказів. Судді також задають питання допиту­ваним особам; призначаючи експертизу, судді остаточно формулюють питання, які були запропоновані сторонами.

Якщо суд дійде висновку, що наявних у справі доказів недостатньо для встановлення необхідних обставин, він може дати доручення слід­чому про проведення слідчих дій для одержання необхідних доказів (ст. 315-1 КПК), а також повернути справу на додаткове розслідуван­ня (ст. 281 КПК). Суд першої інстанції також збирає докази, викону­ючи доручення апеляційного суду за необхідності усунути неповноту або однобічність судового слідства (ч. 4 ст.358 КПК).

Суд апеляційної інстанції також може провести судове слідство, під час якого він збирає докази, забезпечуючи сторонам можливість активної участі в доказуванні (ч. З ст. 358 УПК). ⁰ Всі перелічені особи та органи можуть бути визнані належними суб'єктами збирання та перевірки доказів, якщо немає підстав для їх відводу. Одержання доказів особами, які підлягали відводу, робить одержані ними відомості недопустимими. Пленум Верховного Суду України в постанові № 2 від 11 лютого 2005 року «Про практику за­стосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування» вважає істотним порушенням кримінально-процесуального законодавства проведення розслідування особою, яка підлягала відводу, що потребує у всякому разі повернення справи на додаткове розслідування.

У разі звернення компетентних органів України за правовою до­помогою до інших держав на підставі міжнародних угод належними суб'єктами збирання доказів є уповноважені працівники відповідних правоохоронних органів та судів іноземних держав.

Іноді можна зустріти твердження, что суб'єктом збирання доказів є захисник. Статтею 48 КПК передбачено право захисника збирати ві­домості про факти, що можуть використовуватися як докази в справі, в тому числі запитувати і одержувати документи чи їх копії від гро­мадян та юридичних осіб..., одержувати письмові висновки фахівців з питань, що вимагають спеціальних знань, опитувати громадян. Але необхідно мати на увазі, що зібрані захисником відомості можуть ста­ти доказами тільки в тому випадку, коли відповідні особи (дізнавач, слідчий, прокурор, суд) ухвалять рішення про приєднання до справи таких документів. Передбачивши право захисника опитувати грома­дян, законодавець не визначив порядку такого опитування, не зазна­чив, як можна використати в справі такі пояснення. В практиці судів України пояснення, які одержав захисник від громадян, як докази не приймаються. Такі пояснення захисник може одержати для того, щоб з'ясувати питання про ті обставини, які відомі певній особі, а згодом заявити клопотання про допит такої особи як свідка. Захисник наді­лений правом надавати докази, таке ж право є у підозрюваного, обви­нуваченого, потерпілого, всі перелічені особи не можуть розглядатися як суб'єкти збирання, одержання доказів. Ті документи або речі, які зазначені особи пропонують приєднати до справи, стають доказами тільки тоді, коли відповідне рішення прийме особа або орган, в про­вадженні якого перебуває справа.

2. Другою умовою визнання доказів допустимими є одержання їх з належного джерела.

Перелік джерел міститься в ч. 2 ст. 65 КПК, але закон зазвичай не визначає конкретно, з якого джерела можна одержати ті чи інші відомості. В деяких же випадках такі вказівки є. Так, ст. 76 КПК ви­значає, что певні обставини можна встановити тільки на підставі висновку експерта.. Відповідно до ст. 69 КПК, тільки з висновку експерта можна одержати дані про наявність у свідка фізичних або психічних вад, внаслідок яких він може неправильно сприймати певні факти і давати про них показання. Якщо для встановлення деяких обставив необхідно ЗАСТОСУВАТИ наукові, технічні, або інші спеціальні знання джерелом таких відомостей може бути тільки висновок експерта (ст. 75 КПК). На це звертає увагу Пленум Верховного Суду України в постано­ві № 8 від 30 травня 1007 року (зі змінами від 25 травня 1998 року) «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах», вказавши, що акти та інші документи документи, а тому числі відомчі, де зазначаються обста­вини, встановлені із застосуванням спеціальних знань (наприклад, про причини аварії, розмір нестачі матеріальних цінностей. Не можуть розглядатися як висновок експерта та бути підставою для відмови в призначенні експертизи.

Очевидно, що інформація, котра мас відношення до справи, яка відома певній особі, може бути отримана з такого джерела, як пока­зання свідка, а якщо це інформація, якою володіє особа, котрій було злочином заподіяно моральну, матеріальну або фізичну шкоду, дже­релом доказів буде показання потерпілого (за умови, що таку особу визнано потерпілим).

3, Наступна умова визнання відомостей допустимими — додержан­ня належної процедури отримання доказів, тобто дотримання проце­суального порядку збирання доказів та закріплення їх відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства.

Засоби збирання доказів зазначені в ст. 66 КПК. Це провадження слідчих дій, витребування предметів та документів, вимога про прове­дення ревізії, прийняття доказів від учасників процесу та інших осіб, проведення оперативно-розшукових заходів. Крім того, в стадії пору­шення кримінальної справи передбачена можливість збирання відо­мостей шляхом відібрання пояснень від посадових осіб та громадян (ст. 97 КПК). Питання проте, чи можна вважати відібрання пояснень а стадії порушення кримінальної справи засобом збирання доказів, у науковій літературі вирішується по-різному. Одні автори додержу­ються думки, що відібрання пояснень є засобом збирання доказів, що пояснення являють собою різновид документів і зберігають значення джерела доказів і тоді, коли особу, у якої були відібрані пояснення, буде допитано в наступних стадіях процесу. Інші з цим не погоджуються і наполягають на тому, що відібрання пояснень не може розгля­датися як засіб збирання доказів, на пояснення не можна посилатися для обґрунтування будь-яких рішень у справі. З останньою точкою зору важко погодитись. Пояснення одержують шляхом, який передбачений законом, в поясненнях містяться відомості, які мають відношення до справи, тобто такі відомості мають властивості належності та допустимості, на підставі даних, що містяться в поясненнях, приймаються процесуальні рішення в стадії порушення кримінальної справи, і немає підстав вважати, що пояс­нення не зберігають значення джерела доказів протягом всього судо­чинства. До того ж в деяких випадках інформацію, яка зафіксована в поясненнях, неможливо буде одержати іншим шляхом, якщо, напри­клад, потерпілий або свідок, які давали пояснення, померли, і допита­ти їх на досудовому слідстві не встигли. Засобом збирання доказів деякі автори називають прийняття заяв та повідомлень про злочини. Така думка є слушною, адже в заявах та повідомленням міститься інформація про події та обставини вчинено­го злочину, заявник повідомляє, хто заподіяв йому тілесні ушкоджен­ня, які саме речі у нього викрадено, т. ін. Аналізуючи такі відомості, особа, яка вирішує питання про порушення кримінальної справи, ви­значає наявність або відсутність юридичної сторони підстави для по­рушення кримінальної справи. Заяви та повідомлення уповноважені особи одержують у передбаченому законом порядку, вони містять на­лежну до справи інформацію, і являють собою різновид документів. Найбільш розповсюдженим засобом одержання доказів є слідчі дії. Слідчі дії безпосередньо спрямовані на одержання або перевірку дока­зів і провадяться в певній процесуальній формі, яка детально регла­ментує порядок, послідовність проведення кожної слідчої дії. Докази можна отримати тільки в результаті проведення тих слідчих дій, які передбачені КПК України, і в тих стадіях, в яких дозволено законом провадження таких дій. Скажімо, в стадії порушення кримінальної справи можна провести тільки огляд місця події (ст. 190 КПК) та на­кладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв'язку (ст. 187 КПК), в стадії дізнання та досудового слідства перед­бачено провадження всіх слідчих дій, в стадії пепереднього разгляду справи суддею слідчі дії не провадяться, в стадії судового розгляду до­зволяється провести допити, очну ставку, пред'явлення для впізнання, огляд місця події, призначити експертизу. Якщо виникає необхідність у провадженні інших слідчих дій, суд може дати доручення слідчому (ст. 315-1 КПК). Суд апеляційної інстанції має право провести ті ж дії що і суд першої інстанції, якщо визнає за необхідне провести судове слідство. На підставі постанови прокурора про перевірку нововиявлених обставин можна провести всі слідчі дії. В інших стадіях проведен­ня слідчих дій не передбачено, але деякі автори вважають, що в стадії виконання вироку, вирішуючи питання про звільнення засудженого від покарання в зв'язку з хворобою (ст. 408 КПК), про застосування примусового лікування або його припинення (ст. 411-1 КПК) суд може призначити судово-медичну або судово-психіатричну експертизу, а ви­рішуючи питання, пов'язані з виконанням вироку (ст. 411 КПК), про­вести допит свідків та експертів. Слідчі дії не можна провести в справі, в якій зупинено провадження (ст. 206 КПК), якщо в такій справі виникає необхідність провести якусь слідчу дію, необхідно ухвалити рішення про відновлення слідства.

Рішення про проведення слідчої дії повинно бути прийняте в тій фор­мі, яка передбачена КПК, якщо КПК передбачає необхідність одержан­ня рішення суду або санкції прокурора для проведення слідчих дій, то необхідно одержати таке рішення або санкцію. При провадженні слід­чих дій необхідно додержуватись вимог кримінально-процесуального законодавства щодо часу проведення слідчої дії, участі певних осіб в її провадженні (захисника, понятих, спеціаліста, перекладача), порядку, послідовності виконання окремих дій. Порушення вимог законодавства при провадженні слідчих дій тягне визнання одержаних відомостей не­допустимими. Так, Пленум Верховного Суду України в постанові № 8 від 24 жовтня 2003 року «Про застосування законодавства, яке забез­печує право на захист в кримінальному судочинстві» зазначив, що по­рушення вимог закону щодо участі захисника при провадженні слідчих дій може бути підставою для визнання недопустимими тих доказів, ко­трі були зібрані під час виконання таких дій.

Перебіг та результати кожної слідчої дії повинні бути зафіксовані у відповідному протоколі, який складається з додержанням правил, пе­редбачених ст. 85 КПК. Крім того, при провадженні слідчих дій мож­ливо застосування звукозапису, кінозйомки, відеозапису відповідно до ст.ст. 85-1, 85-2 КПК. Статтею 87-1 КПК передбачена можливість повного фіксування судового процесу з допомогою звукозаписуючої апаратури чи інших технічних засобів. Таке фіксування обов'язкове на вимогу хоча б одного учасника судового розгляду, а відмова в та­кому клопотанні визнається істотним порушенням кримінально- процесуального законодавства, що потягне визнання всіх відомостей, одержаних у судовому слідстві, недопустимими, а рішення, ухвалене в такій справі, підлягає скасуванню.

Інші засоби одержання доказів не регламентовано так докладно, як провадження слідчих дій. Витребування предметів і документів здійснюється шляхом надіслання відповідного запиту, а отримані за таким запитом документи приєднуються до справи. Якщо учасники процесу або інші особи подають певні предмети або документи для приєднання до справи, то прийняття таких предметів або документів оформлюється відповідним протоколом.

Таким чином, аналіз поняття доказів, яке дано ст. 65 КПК дозво­ляє вести мову про дві властивості доказів — належність та допусти­мість, саме ці властивості розглядають автори багатьох робіт.

Деякі вчені вважають, що доказам притаманні і інші властивості - достовірність, сила (значимість), достатність.

Так, Ю.К. Орлов вважає, що доказам притаманна властивість до­стовірності, достовірним, на думку автора, є такий доказ, істинність якого не викликає сумніву, і далі він пише, що достовірність доказу може бути встановлена лише на заключному етапі судочинства, і дум­ка про достовірність тих чи інших доказів відбивається у відповідних рішеннях — обвинувальному висновку, вироку.

Така думка викликає заперечення. Властивість — це така озна­ка, яка обов'язково притаманна певному об'єкту, без якої немає цього об'єкта. Якщо погодитись із розглядуваною точкою зору, то доведеться дійти висновку, що доказів протягом досудового слідства, можливо, і судового розгляду немає, адже упродовж слідства оцінка відомостей як достовірних може неодноразово змінюватись. До того ж, якщо виходи­ти з того, що в обвинувальному висновку слідчий посилається тільки на докази, істинність яких не викликає сумніву, то що ж буде робити суд, невже він повинен в усіх випадках погодитись зі слідчим? Такий висно­вок протирічить закону, адже суд оцінює докази за власним внутрішнім переконанням, оцінка, яку давав доказам слідчий, не обов'язкова для суду. Більш того, з оцінкою доказів, яку дав суд першої інстанції, може не погодитись суд апеляційної або касаційної інстанції, і скасувати ви­рок за підставою, передбаченою ст. 369, ч. 2 ст. 389 КПК — невідповід­ність висновків суду фактичним обставинам справи, зокрема, в зв'язку з тим, що за наявності суперечливих доказів, які мають істотне значен­ня для висновків суду, у вироку не зазначено, чому суд взяв до уваги одні докази і відкинув інші. В ст. 334 КПК також йдеться про те, що суд у вироку повинен зазначити докази, на яких ґрунтується висновок суду, з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази. Таким чином, КПК прямо вказує, що деякі докази можуть бути суперечливи­ми, деякі з них суд може відкинути. З якої підстави можна відкинути докази? Вважаємо, що такою підставою є визнання доказів недостовір­ними. До того ж, закон не містить будь-якої спеціальної назви для ві- домостей, які були одержані з дотриманням всіх вимог законодавства стосуються обставин справи, але визнаються недостовірними, всі відомості, яким притаманні властивості належності та допустимості, закон називає доказами.

Визнаючи наявність у доказів властивості достовірності, В.М. Тертишник пише, що достовірність передбачає відомість, перевіреність та доброякісність як самого джерела, так і способу одержання фактич­них даних, надійність процесуального носія та засобів фіксації Але всі наведені автором умови, на жаль, не гарантують одержання в усіх випадках достовірних даних, а самі ці умови характеризують іншу властивість доказів — допустимість.

Отже, достовірність не є властивістю доказів, на всіх етапах кримі­нального судочинства відповідні суб'єкти, які приймають рішення в кримінальній справі, оцінюють докази і мотивують свою думку щодо того, які докази вони вважають достовірними, саме на підставі цих до­казів вони роблять висновки про фактичні обставини справи і наводять аргументи, з яких вони визнають інші докази недостовірними. Такі висновки одного суб'єкта не обов'язкові для інших. Слушні аргументи на підтримку такої думки наводять багато авторів.

Щодо такої властивості, як сила доказів, або юридична сила, то прихильники визнання цієї властивості посилаються на КПК Росії, в якому міститься положення про те, що доказ, визнаний судом недо­пустимим, втрачає юридичну силу. Вважаємо, що для визнання та­кої властивості доказів немає підстав, адже йдеться про визнану судом допустимість доказів, як зазначають інші автори, «юридична сила» і «допустимість доказів» є тотожніми і доцільніше використовувати поняття «допустимість доказів».

Достатність доказів також не можна розглядати як властивість доказів. Очевидно, що поняття «достатність» характеризує певну су­купність доказів, вести мову про достатність доказів можливо тільки стосовно прийняття конкретного процесуального рішення. До того ж для прийняття різних рішень потрібна різна сукупність доказів. Так, для прийняття рішення про порушення кримінальної справи необ­хідна сукупність доказів, на підставі яких можна зробити висновок про вчинення злочину, незалежно від того, чи відомо, хто саме вчинив злочин. Для ухвалення рішення про притягнення особи як обвинуваченого необхідна така сукупність доказів, яка вказує на вчинення зло­бну конкретною особою. Якщо в справі немає достатніх доказів для Ухвалення певного рішення, це не означає, що наявні докази (яких не вистачає для прийняття рішення) втрачають значення доказів.

В літературі можна зустріти посилання ще на деякі якості, що їх автори називають властивостями доказів. Л.Д. Удалова веде мову _про такі властивості як доброякісність, переконливість, силу, а та­кож придатність слугувати підставою для висновків у справі, але не визначає цих понять, тому важко уявити, що мається на увазі під до­броякісністю та переконливістю доказів. Під силою доказів, як було зазначено вище, розуміють допустимість, а придатність слугувати підставою для висновків в справі — це належність доказів.

Іноді в деяких виданнях можна зустріти таке поняття як «неспрос­товні докази». Так, В.М. Тертишник, визначаючи підстави для притяг­нення особи як обвинуваченого, пише про систему неспростовних дока­зів, що підтверджують винність особи у вчиненні конкретного злочину. Як вже зазначалось, вести мову про «неспростовні» докази, мабуть, непрофесійно. Адже доказами є відомості про факти, які кожний суб'єкт, що здійснює доказування, оцінює за внутрішнім переконанням, оцін­ка, котру зробив один суб'єкт, не обов'язкова для іншого, тобто, докази, які на погляд, скажімо, слідчого, є "неспростовними», для прокурора, для суду не є такими. Саме оцінка різними особами доказів на різних етапах кримінального судочинства, оцінка, яка здійснюється в різних умовах, є певною (не абсолютною!) гарантією правильності такої оцінки та зроблених на підставі доказів висновків у справі.

Отже, докази — це відомості про факти, які мають властивості на­лежності та допустимості. Відсутність будь-якої з цих властивостей не дозволяє використати відомості як докази. Достовірність не є власти­вістю доказів, але кожний суб'єкт, на якого покладено обов'язок дока­зування, оцінює докази і засновує свої висновки щодо фактичних об­ставин справи на тих доказах, які він визнає достовірними, аргумен­туючи свою думку щодо визнання окремих доказів недостовірними.