5. Підстави і умови цивільно-правової відповідальності

1. Юридичною підставою для усіх видів цивільно-правової відповідальності є норма права, що була порушена, а фактичною підставою цивільно-правової відповідальності є наявність певних умов, що у своїй сукупності утворюють склад цивільного правопорушення. Необхідними умовами цивільно-правової відповідальності за загальним правилом є: протиправність поведінки особи; школа, як результату протиправної поведінки; причинний зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою; вина особи, що заподіяла шкоду.

427

2. ПротиправнІсть поведінки особи, на яку покладається цивільно-правова відповідальність, завжди є обов'язковою умовою.Правомірні дії особи не можуть спричиняти її майнової відповідальності, за винятком випадків, передбачених у законі. Такийвиняток міститься, наприклад, у ст. 1171 ЦК, згідно з якою шкода,завдана особою у стані крайньої необхідності, тобто в результатіправомірних дій, підлягає відшкодуванню особою, яка її завдала(див. коментар до гл.82 ЦК). Протиправними в цивільному правіможуть бути як дії, так і бездіяльність особи, наприклад, поза невиконанні особою передбаченого законом або договором обов'яз-ку здійснити певні дії. Якщо в сфері позадоговірних зобов'язаніпорушення стороною приписів правових норм, що завжди у ції.сфері мають імперативний характер, безумовно свідчать про лро-ітиправність поведінки особи, то в сфері договірних зобов'язаньпротиправною є така поведінка, яка порушує лише такі імператив-ні приписи актів цивільного законодавства, від яких сторони від-повідно до ст.6 ЦК не можуть відступити в договорі (див. комен-Ітар до гл.1 ЦК), а також поведінка, шо призводить до порушення ідоговірного зобов'язання. Одним із видів такого порушення єпрострочення боржника або кредитора. Згідно зі ст.612 ЦК боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив довиконання зобов'язання (невиконання зобов'язання) або виконавйого не в строк, встановлений договором або законом (неналежневиконання зобов'язання).Боржник не вважається таким, що прострочив, якщо зобов'язання не може бути виконане ним внаслідокпрострочення кредитора. Відповідно до ст.613 ЦК кредитор вважається таким, що прострочив, у таких випадках. По-перше, якщовін відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником. По-друге, якщо він не вчинив дій, що встановлені договором та актами цивільного законодавства, або дій, що випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник позбавлений можливості виконати свійобов'язок. Йдеться, наприклад, про випадки, коли довіритель у договорі доручення (кредитор) всупереч вимогам ст.1007 ЦК не забезпечив повіреного (боржника) засобами, необхідними для виконання доручення (див. коментар до гл.68 ЦК). По-третє, у разізатримання передачі боржником належно виконаного кредиторовічерез відмову останнього повернути боржникові борговий документ або видати розписку у відповідності з вимогами ст.545 ЦК(див. коментар до гл.48 ЦК).

3. Під шкодою як наслідком протиправної поведінки особи, розуміють зменшення або втрату певного особистого (немайнового)чи майнового блага, а тому залежно від об'єкта цивільного правопорушення розрізняють майнову та немайнову (моральну) шкоду(характеристика збитків та моральної шкоди міститься в пп. 3.2,6.1-6.3 коментарю до цієї глави ЦК).

4. Наявність такої умови цивільно-правової відповідальності,як причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи і шкодою (збитками), зумовлена необхідністю встановлення того факту,що саме протиправна поведінки конкретної особи, на яку покладається така відповідальність, є тією безпосередньою причиною,

428

що спричинила шкоду (збитки) іншій особі. Коли виникнення шкоди (збитків) є результатом єдиної дії особи, труднощів у встановленні причинного зв'язку не виникає. Труднощі виникають тоді, коли негативним наслідкам передують декілька діянь. Саме у цих випадках необхідно з усього ланцюжка загального взаємозв'язку явищ, які відносяться до конкретної справи, виділити лише те (ті) з діянь, яке (які) були необхідними і достатніми для заподіяння шкоди (спричинення збитків). У практичній площині питання про наявність або відсутність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи і шкодою (збитками) — це питання факту, яке має бути вирішено судом шляхом детальної оцінки усіх фактичних обставин справи, у тому числі й результатів можливих експертиз.

5. Вина в цивільному праві тривалий час розглядалась як психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків і вважалася суб'єктивною підставою цивільноправової відповідальності. Певною мірою це було пов'язано з тим, що цивільно-правова відповідальність розглядалась як різновид загально-юридичної відповідальності, стосовно якої вина визнавалася не тільки її обов'язковою умовою, а й заходом відповідальності, оскільки вид і розмір, наприклад, кримінальної відповідальності залежать від форми вини, що поділяється на умисну та необережну, а кожна з них має ще й відповідні види. Саме тому КК у ст.ст.23—25 містить законодавчі визначення усіх форм та видів вини. Хоча і у цивільному праві вина згідно зі ст.614 ЦК формально також поділяється на зазначені форми, а необережність у свою чергу буває легкою чи грубою, ні ЦК, ні інші акти цивільного законодавства не закріплюють аналогічних визначень, оскільки форми та види вини в цивільному праві мають певною мірою умовний характер. Лише як виняток із загального правила в ЦК інколи є посилання на умисну або необережну форму вини. При цьому умисел у цивільному праві включає елемент наміру, тоді як необережність пов'язана з недотриманням стороною вимог уважності та обачливості. Взагалі вина в цивільному праві є лише підставою відповідальності, а не її заходом. Заходом цивільно-правової відповідальності є розмір завданої шкоди (спричинених збитків). Це пов'язано з тим, що головною функцією цивільно-правової відповідальності є компенсаційна функція, суть якої полягає у поновленні порушеної майнової сфери особи шляхом відшкодування їй заподіяної шкоди (спричинених збитків), а тому для настання цивільно-правової відповідальності, за загальним правилом, достатньо наявності вини у будь-якій формі. Більш того, відповідно до ст.614 ЦК договором або законом може передбачатися цивільно-правова відповідальність незалежно від вини особи, яка порушила зобов'язання. Така відповідальність передбачена наприклад ст-950 ЦК для професійного зберігача, який відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця (див. коментар до гл.66 ЦК). Незалежно від вини відшкодовується шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, оскільки згідно зі ст.1187

429

ЦК особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого (див. коментар до гл.82 ЦК). З урахуванням зазначених чинників ЦК відмовився від традиційного підходу до розуміння вини. Про це свідчить правило, закріплене в п.2 ч.ї ст.614 ЦК, згідно з яким особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Отже, є усі підстави стверджувати, що під виною ЦК визнає не психічне відношення особи до своєї протиправної поведінки та її наслшків, а невжиття нею об'єктивно Існуючих заходів, що залежать від неї і спрямованих на недопущення порушення зобов'язання. У такий спосіб вина в цивільному праві переводиться зі сфери суб'єктивних психічних відчуттів у сферу об'єктивно можливої поведінки особи з урахуванням обставин конкретної ситуації. Згідно зі ст.614 ЦК особа, яка порушила зобов'язання, вважається винною в цьому, поки не доведе відсутність своєї вини. Аналогічне правило закріплено в ст.1166 ЦК стосовно особи, яка завдала шкоди іншій особі. Отже, в цивільному праві діє презумпція (припущення) вини правопорушника. Це означає, що потерпіла від правопорушення особа не зобов'язана доводити вину правопорушника, а останній, якщо він вважає себе невинним, зобов'язаний довести це (спростувати вказану презумпцію).