4. Проблеми формування регіональної політики та регіонального управління в Україні

Відсутність зваженої регіональної політики веде до дезінтеграції будь-якої країни, що є особливо небезпечним чинником для держав з нетривалою історією демократичного розвитку. В Україні впродовж десятиліття незалежності регіональна політика не належала до пріоритетів внутрішньої політики держави, що означало, в свою чергу, відсутність структурованого і ефективного регіонального управління. Сьогоднішній етап державотворення дозволяє і вимагає законодавчого закріплення нової ідеології регіональної політики і формування нової архітектури регіонального управління. Бачення регіону виключно як адміністративно-територіальної одиниці, а регіонального управління як перманентного перерозподілу повноважень між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування є неконструктивним, не відповідає соціально-економічним та політичним реаліям сьогоднішньої України.

Виходячи з відомої ейнштейнівської тези про те, що нема нічого більш практичного ніж хороша теорія, назріла необхідність у комплексному науковому аналізі широкого кола проблем регіоналістики, до якої б долучилися управлінці, юристи, економісти, політологи, історики та фахівці інших галузей науки. Чисельні публікації з проблем регіоналістики, наукові та громадські зібрання, що обговорюють вказані проблеми, як правило, зосереджуються на двох питаннях: всебічно вивчають строкатий зарубіжний досвід і аналізують роль недержавних організацій у регіональному розвитку. При цьому, як правило, ігнорується можливість застосування іноземного досвіду в сьогоднішній Україні, а за агентства регіонального розвитку видаються найрізноманітніші структури, включаючи комунальні підприємства, громадські організації, які діють в окремому населеному пункті тощо. З іншого боку, високими посадовцями створюються концепції регіональної політики, ставляться завдання по створенню нових управлінських регіональних структур без з‘ясування основних питань: для чого це потрібно, кому це потрібно, яка мета вказаної діяльності та як її досягти?

Успішне формування засад регіональної політики і нової структури регіонального управління неможливе без з‘ясування трьох ключових проблем, які мають науково-теоретичне і практичне значення:

1. Що таке регіон? Які види регіонів існують сьогодні? Як співвідносяться регіони з адміністративно-територіальними одиницями і чи не є вони тотожними? Чи веде регіоналізація держави до змін адміністративно-територіального устрою?

2. Що таке регіональна політика, яка її структура і мета? Чим визначається її ефективність? Який інструментарій необхідний для здійснення успішної регіональної політики?

3. Що таке регіональне управління, хто є його об‘єктами та суб‘єктами, як воно співвідноситься з державним управлінням та місцевим самоврядуванням?

На жодне з цих питань сьогодні немає однозначної відповіді, але дискусії на вказані теми необхідні, вони безумовно будуть продуктивними, тому що дадуть можливість законодавцю та органам виконавчої влади більш адекватно формулювати параметри регіональної політики, реформувати існуючі управлінські структури та створювати нові.

На нашу думку, сьогодні поняття регіону не може бути звужене до поняття адміністративно-територіальної одиниці.

Регіон – це певна територія в рамках однієї держави чи групи держав, яка є однорідною за певними критеріями (економічними, демографічними, екологічними, етнічними, соціальними, культурними чи іншими) і за цими критеріями дана територія відрізняється від інших територій.

Виходячи з такого розуміння регіону, можна запропонувати різні способи класифікації регіонів, що в свою чергу буде визначати зміст регіональної політики, а також складну структуру та взаємодоповнюваність інститутів регіонального управління.

У залежності до існуючих адміністративно-територіальних одиниць, можна виділити такі види регіонів.

1. Регіон – це адміністративна одиниця субнаціонального рівня, яка має чітко визначені кордони, знаходиться в ієрархічній системі державного управління, на неї поширюється дія одного кола нормативно-правових актів. Під це визначення підпадають області України, Автономна Республіка Крим.

2. Регіон – це неадміністративна територіальна одиниця субнаціонального рівня. Мова йде про кілька областей, наприклад, Карпатський регіон, який, на думку більшості регіоналістів, об‘єднує Львівську, Івано-Франківську, Чернівецьку та Закарпатську області. Різновидом такого регіону може бути регіон, який включає частини адміністративно-територіальних одиниць, наприклад, регіон гірських Карпат, який об‘єднував би гірські населені пункти вказаних областей, які підпадають під дію закону “Про статус гірських населених пунктів”. В такому розумінні регіон також має чітко визначені територіальні межі, але його кордони не співпадають з кордонами адміністративно-територіальних одиниць (областей та районів).

3. Регіон – це територія, на якій реалізується (чи може бути реалізована) певна програма. Такий регіон має досить не чіткі характеристики, в тому числі територіальні, як правило, вказується тільки на його центр, а кордони можуть бути розмиті. Такий регіон існує в багатьох адміністративно-правових системах, а управління здійснюється в неадміністративних формах. Наприклад, рекреаційний регіон Українських Карпат.

4. Регіон, частина якого знаходиться за межами території, а отже і юрисдикції України (так звані єврорегіони).

Загальноприйнятим у регіоналістиці є також виділення проблемних регіонів, тобто регіонів, які характеризуються тими чи іншими аномаліями. Проблемний регіон – це територія, яка не в змозі самостійно вирішити свої соціально-економічні проблеми чи реалізувати свій потенціал, тому вимагає підтримки з боку держави.1 Таке розуміння “проблемності” регіону є загальноприйнятим в регіональній політиці європейських країн та наднаціональній регіональній політиці Євросоюзу, до політико-правових і економічних стандартів якого прагне Україна. Проблемний регіон, як правило, не співпадає з адміністративно-територіальною одиницею (наприклад, регіон, що постраждав від паводка в Закарпатті). В регіоналістиці склалося декілька підходів до класифікації проблемних регіонів.

1. Визначення проблемних регіонів у залежності від гостроти або кризовості соціально-економічних проблем на основі системи індикаторів, основними з яких є виробничий потенціал, зайнятість продуктивного населення, рівень життя, правопорядок і режим законності, науково-технічний потенціал, екологічна ситуація, демографічна ситуація, бюджет і фінанси, енергозабезпечення, продовольче забезпечення. Кризовими слід вважати ті регіони, в яких системна криза викликає незворотні соціальні і політичні деформації.

2. Регіони, які визначаються через призму регіональної економічної політики: відсталі, депресивні та прикордонні. Визначити відсталий регіон можливо тільки в контексті соціально-економічної ситуації в державі. Відсталими прийнято вважати регіони, які мають традиційно низький рівень життя порівняно з основною масою регіонів країни. Як правило, для таких регіонів властивий тривалий застій, низька ефективність господарської діяльності, недиверсифікована галузева структура промисловості, недостатньо розвинута соціальна сфера. Депресивні регіони принципово відрізняються від відсталих тим, що при недостатніх нинішніх соціально-економічних показниках у минулому ці регіони належали до розвинутих регіонів країни. Як правило, вони мають досить високий рівень виробничо-технічного потенціалу, значну частину промислового виробництва у структурі господарства, кваліфіковані кадри. Але з різних причин (через зниження попиту на основну продукцію чи зниження її конкурентоспроможності, вичерпаність корисних копалин) такі регіони втратили своє колишнє економічне значення. При цьому тривалість і глибина регіональної депресії визначається складом тих галузей виробництва, криза в яких стала основною причиною поширення депресії на всю економіку регіону. За цією ознакою депресивні регіони можна поділити на старопромислові, аграрно-промислові та видобувні. Як правило, причиною утворення депресивних регіонів є трансформація економіки країни в рамках перехідного етапу. Старопромислові регіони потерпають, зазвичай, від розірвання економічних зв‘язків, скорочення державного замовлення на продукцію оборонного призначення, дисбалансу цін. Як правило, старопромислові регіони характеризуються комплексом спільних ознак у різних державах 2. Виділити в чистому вигляді депресивні аграрно-промислові регіони важко у зв‘язку з загальною дерпесією у аграрно-промисловому комплексі країни. Перш за все, такі регіони асоціюються з територіями, де частка сільського населення є відносно великою.

Видобувні депресивні регіони виникають, як правило, у локальних гірничопромислових та лісопромислових зонах, що розташовані у малозаселених територіях держави. Домінуючою проблемою вказаної групи депресивних регіонів є відсутність можливості для створення альтернативних виробництв, необхідність підтримувати функціонування інфраструктури, організація переселення надлишкового населення. Поняття «прикордонний регіон» передбачає, що його територія відчуває суттєвий вплив державного кордону. Кількість прикордонних регіонів в Україні суттєво збільшилася після розпаду СРСР за рахунок оформлення кордонів з Росією, Молдовою та Білоруссю. Існує потреба класифікації прикордонних регіонів у залежності від того, на яких кордонах вони знаходяться. В нових прикордонних регіонах виникає необхідність зміни конфігурації транспортних та інженерних комунікацій, переорієнтації економіки, зміни режиму природокористування тощо. В стратегії територіального розвитку України і її інтеграцію у світову економіку прикордонним регіонам відводиться роль своєрідних форпостів у міжнародному економічному співробітництві. Розвиток зовнішньоекономічних зв‘язків прикордонних регіонів повинен компенсувати їх віддаленість від економічних центрів держави, але, з іншого боку, це не повинно створювати проблеми для внутрідержавних міжрегіональних економічних зв‘язків.

3. Проблемні регіони авангардного типу – вільні економічні зони та українські частини Єврорегіонів 3. Їх особливістю є наявність певних конкурентних переваг, що пояснюється, як правило, географічним розташуванням таких регіонів: прикордонне чи приморське становище, наявність експортного виробництва тощо.

Поліваріантне розуміння регіону як специфічного об‘єкта політики та управління диктує необхідність чіткого визначення регіональної політики. Серйозною науковою і практичною проблемою є проведення чіткої межі між власне регіональною політикою та регіональними аспектами внутрішньої і зовнішньої політики в цілому. Адже практично будь-який вияв державної політки має той чи інший регіональний аспект. Але суму цих аспектів чи проявів не можна вважати регіональною політикою

Російські автори Н.І.Ларіна та А.А.Кисельников визначають регіональну політику як засіб державного регулювання соціально-економічних процесів у проблемних регіонах (ареалах) держави і зняття соціального і екологічного напруження 4.

Автори підручника “Основы региональной политики” визначають регіональну політику як сферу діяльності по управлінню політичним, економічним, соціальним і екологічним розвитком країни у просторовому, регіональному аспекті, відображення взаємовідносин між державою і регіонами та регіонів між собою 5.

Більш адекватне, на нашу думку, визначення регіональної політики сформулювали автори серії статей “Региональная политика России: концепции, проблемы, решения”. На їх думку, регіональною політикою можна вважати таку систему намірів і дій, яка реалізує інтереси держави по відношенню до регіонів і внутрішні інтереси самих регіонів такими методами і способами, які враховують природу сучасних регіональних процесів, і яка (регіональна політика – К.В.) здійснює все вищесказане переважно у структурі між- і внутрірегіональних зв`язків 6.

Розробка концепції регіональної політики в Україні, на жаль, набула характеру чергової “кампанії” слідом за розробкою концепції адміністративної, муніципальної реформи тощо. Поки що єдиний результат цієї діяльності – кілька проектів концепцій державної регіональної політики України, автори яких намагаються, серед іншого, визначити поняття регіональної політики, сформулювати її мету, зміст тощо. Відповідно до проекту, розробленого Комісією з розробки концепції державної регіональної політики, державна регіональна політика – це система заходів, що здійснюється органами державної влади з метою здійснення управління політичним, економічним та соціальним розвитком регіонів і територіально–адміністративних одиниць. На нашу думку, запропоноване визначення є не зовсім вдалим з наступних причин:

1. Термін “державна регіональна політика” передбачає, що це є політика виключно держави, в той час як загальноприйнятою є теза, відповідно до якої регіональна політика є єдністю державної та місцевої регіональної політики. Тому з точки зору структури регіональної політики є підстави говорити про державну регіональну політику та місцеву регіональну політику.

2. Аналіз даного визначення приводить до висновку, що питання суб‘єкта та об‘єкта регіональної політики у аналізованій Концепції слід уточнити. Її автори суб‘єктом регіональної політики бачать виключно “органи державної влади”, залишаючи поза увагою інших потенційних суб‘єктів, перш за все – органи місцевого самоврядування, громадські організації, суб‘єкти підприємницької діяльності і, на кінець, безпосередньо населення регіонів.

3. Фахівці справедливо стверджують про зростання напруженості на лінії “регіон-центр-регіон” та боротьбу регіональних політичних і фінансово-промислових еліт за вплив на прийняття рішень у центрі 7. Очевидно, що важливим елементом національної безпеки будь-якої держави, включно України, є недопущення територіальної дезінтеграції, тобто ефективність регіональної політики визначається тим, наскільки вдалося досягти і підтримувати компроміс між регіональними інтересами держави і місцевими інтересами самого регіону. Об‘єднавчою ідеєю і державної, і місцевої регіональної політики є стабільність між- і внутрірегіональних відносин.

4. Метою будь-якої політики є формулювання і досягнення інтересів певних суб‘єктів. Це відноситься і до регіональної політики, яка повинна полягати у максимальній і довгостроковій гармонізації інтересів держави і регіонів. Мета регіональної політики – звести до мінімуму ті нерівності, які створюють ґрунт для виникнення соціальних конфліктів, заважають соціально-економічному розвитку держави в цілому або її частин, чи груп держав (наприклад, країн – членів певної міжнародної організації) 8. В останнє десятиліття регіоналісти відмовляються від планів відтворення у відсталих регіонах індустріальної структури, характерної для регіонів-лідерів. Найбільш популярною стала концепція порівняльних регіональних переваг, відповідно до якої кожний регіон прагне до максимізації регіонального економічного доходу на основі активізації тих галузей, в яких концентруються найбільш розвинуті і надлишкові в даному регіоні фактори виробництва.

Реалізація регіональної політики потребує оптимізації механізму її здійснення. В унітарних державах регіональна політика здійснюється, насамперед, центральним урядом, який в рівній мірі використовує макроінструменти та мікроінструменти. При цьому під макроінструментом розуміють монетарну, фіскальну і торгову політику, а під мікроінструментом – безпосередній вплив на робочу силу та підприємців9. В умовах, коли відмінності в можливостях самостійного розвитку є дуже глибокими, а основний прибуток утворюється у центрі та на південному сході держави, тільки держава може раціонально перерозподіляти прибуток між регіонами та галузями і тим самим стимулювати економічний розвиток держави в цілому та допомагати проблемним регіонам. Загрозливим є тривалий поділ регіонів на “донорів” і “реципієнтів”, тому що це об`єктивно веде до дезорганізації державного управління і держави в цілому.

Сьогодні регіональна політика в Україні (навіть, якщо вона є неунормованою і спонтанною) реалізується переважно через управлінські апарати адміністративно-територіальних одиниць - областей, районів тощо, і насамперед через органи виконавчої влади. Вказані органи самі потребують суттєвого реформування у відповідності з Концепцією адміністративної реформи в Україні. Ряд авторів вказують на недостатню підготовленість органів державного управління до вирішення актуальних управлінських функцій як на державному, так і на рівні адміністративно-територіальних одиниць10. Ще більше проблем виникає у органів державного управління при управлінні регіонами, які є міжадміністративними суб‘єктами.

Закономірне запитання: через які механізми держава здатна впливати на регіональні процеси і чи достатньо для цього органів державного управління, які функціонують сьогодні? Як оптимізувати діяльність цих органів? Які структури треба створити додатково? Які результати повинні бути досягнуті в результаті їх діяльності? Якими нормативно-правовими актами слід регулювати діяльність вказаних структур? Очевидно, що деякі повноваження по здійсненню регіонального управління держава змушена делегувати суб‘єктам, що не входять до вертикалі виконавчої влади і не є органами місцевого самоврядування.

Зростаюча складність проблем, які вирішує сучасна держава, і розширення кола учасників, які беруть участь у виробленні політики, об‘єктивно посилює значення регіонального рівня управління і спонукає оцінити його переваги.

У практиці європейських держав та США накопичений значний досвід створення та функціонування агентств регіонального розвитку. Найбільш поширеною є така організаційна форма агентства регіонального розвитку, як державна інвестиційна корпорація. В основі її діяльності була покладена політика концентрації державних інвестицій, які спрямовувалися на розвиток міст, а останні, в свою чергу, здійснювали б позитивний економічний вплив на відсталу економічну периферію. Згодом від політики домінування державних інвестицій поступово перейшли до дольового фінансування регіональних проектів з боку федерального центру, регіону і місцевих громад, що сприяло об‘єднанню всіх груп інтересів відносно цілей регіонального розвитку (ефект співучасті).

З метою реалізації цілей регіональної політики у більшості країн створювалися саме державні корпорації.

У США - Адміністрація долини Теннесі, діяльність якої стала хрестоматійною.

У Бельгії створюються регіональні інвестиційні компанії, які виконують такі функції: стимулюють створення, реконструкцію та розширення приватних фірм, сприяють створенню нових державних компаній. Існують також регіональні корпорації розвитку, які управляють регіональними банками даних, підтримують секторальні інтереси і беруть участь в управлінні фірмами, які потрапляють у важкі умови.

У Швеції створюються державні регіональні компанії, які беруть дольову участь у реконверсії підприємств і організації виробництва нових товарів, підтримують малі і середні підприємства.

У Нідерландах створено п‘ять державних компаній регіонального розвитку. Їх головна мета – удосконалення економічної структури регіонів і розв‘язання проблем безробіття. Вони стимулюють розвиток власного потенціалу провінцій та посилення зв‘язків між регіональною та національною промисловістю, надають допомогу малим та середнім підприємствам, приймають дольову участь у діяльності окремих фірм. Наприклад, завдяки діяльності компанії LIOF колишній шахтарський регіон Лімбург за 20 років перетворився у діловий і промисловий Центр Європейського Союзу. Особливість нідерландського досвіду полягає в тому, що на початку реконструкції регіону була створена спеціальна адміністрація з представників центрального уряду, провінції і муніципалітетів, яку розпустили, як тільки поставлені цілі були досягнуті. А компанія LIOF продовжує існувати, при чому в її статутному капіталі частка центрального уряду складає 91%, частка провінції – 8%, частка муніціпалітету– 1%.

У країнах з переважно депресивною економікою і хронічним інвестиційним дефіцитом, до яких відноситься Україна, держава навряд чи готова одноосібно здійснювати довгострокові інвестиції у регіони, враховуючи, зокрема, і значну кількість регіонів, які претендуватимуть на статус депресивних. У таких умовах можлива лише інвестиційна співучасть центрального уряду, місцевого самоврядування, суб‘єктів підприємництва та представників населення - фізичних осіб, спрямована, насамперед, на максимально ефективне використання ресурсів регіону.

Постсоціалістичні держави Європи, включаючи безпосередніх сусідів України, впродовж 90-х рр. також накопичили чималий досвід регіонального управління, що є цікавим для України. Практично у всіх центрально-європейських державах у системі центральних органів влади створені й діють інституції, що безпосередньо опікуються регіональним розвитком: Міністерство місцевого розвитку в Чеській республіці, Міністерство довкілля і регіональної політики та Національна рада регіонального розвитку в Угорщині, Національна рада регіонального розвитку в Румунії тощо11. У згаданих державах діють також відповідні структури безпосередньо у регіонах і саме на ці структури покладена значна відповідальність за реалізацію регіональної політики. Так, в Угорщині з 1996 р. функціонують повітові ради розвитку, в Румунії – агентства регіонального розвитку, які об‘єднують представників органів місцевого самоврядування, виконавчої влади, громадських організацій, суб‘єктів підприємництва. Зазначені та аналогічні структури у інших постсоціалістичних державах координують реалізацію державної регіональної політики безпосередньо у регіонах.

В Україні зростає інтерес до проблем регіонального розвитку та реформування регіонального управління, про що свідчить, зокрема, діяльність, спрямована на прийняття Концепції державної регіональної політики та спроба нормативно забезпечити процес утворення та функціонування регіональних агентств розвитку. Свідченням цьому є постанови Кабінету Міністрів України “Про утворення Координаційної ради з формування мережі регіональних агентств розвитку” від 30 липня 1999 р. №1394 та “Про затвердження Положення про Координаційну раду з формування мережі регіональних агентств розвитку” від 28 жовтня 1999 р. №1996. Вказані документи однозначно вказують на необхідність утворення в Україні мережі регіональних агентств розвитку. Проблемою, яка ускладнює пошук оптимальної моделі інституційного забезпечення регіонального розвитку, є незавершеність адміністративної реформи та застарілий адміністративно-територіальний поділ держави.

В регіонах України діють наступні державні та недержавні інституції, які впливають чи потенційно можуть впливати на регіональний розвиток та регіональне управління і повинні так чи інакше бути представлені у регіональних агентствах розвитку:

· місцеві органи державної виконавчої влади;

· територіальні органи центральних органів виконавчої влади;

· органи місцевого самоврядування;

· окремі суб‘єкти підприємництва чи їх структурні підрозділи;

· об‘єднання громадян та їх структурні підрозділи, які відповідно до своїх статутів займаються проблемами регіонального розвитку (місцеві відділення Асоціації міст, Спілки лідерів місцевих та регіональних влад України та аналогічні об‘єднання громадян з місцевим статусом), а також профспілки.

Факультативними учасниками регіонального управління є:

· адміністрації спеціальних економічних зон (СЕЗ) чи подібних структур;

· національні адміністрації транснаціональних регіонів (єврорегіонів).

Діяльність вказаних інституцій, спрямована на ефективний регіональний розвиток, сьогодні не координується. Потреба в такій координації існує тому, що вирішити питання регіонального розвитку лише через структури виконавчої влади чи місцевого самоврядування неможливо, як неможливе досягнення цілей регіонального розвитку виключно через громадські об‘єднання чи бізнесові структури. На нашу думку, регіональні агентства розвитку в Україні повинні набувати, переважно, форм міжвідомчих координаційних Рад регіонального розвитку, що створюються і функціонують на рівні регіонів різних рівнів.

Українські економісти вже вказували на необхідність утворення органів управління регіонального субнаціонального рівня. Зокрема, В.Симоненко у монографії “Регионы Украины: проблемы развития”, зауважує, що необхідний взаємозв`язок між цілями соціально-економічного розвитку, відповідними програмами і організаційно-управлінськими структурами. Автор монографії пропонує, наприклад, створення представництв Уряду України у крупних економічних районах (регіонах) з наступними функціями: управління державною власністю; координація господарської діяльності в масштабах економічних районів; інформаційне, фінансове, техніко-організаційне сприяння міжрегіональній і внутрірегіональній кооперації і комбінуванню виробництва, налагодження оптимальних міжрегіональних і міжгалузевих виробничих зв`язків; підготовку пропозицій щодо виділення державних інвестицій і контроль за ефективністю їх використання; сприяння в рамках економічних районів реалізації загальнонаціональних програм демонополізації та роздержавлення; здійснення контролю за прямим, тобто виробничим використанням державної власності; аналіз і оцінка результатів діяльності державного сектору; сприяння створенню нових ефективних підприємств і об`єднань; утворення спеціалізованих виробництв, розвиток виробничої і соціальної інфраструктури 12.

Стосовно регіону, який вписується у рамки адміністративно-територіальних утворень, РРР може виступати дорадчим консультативним органом, до складу якого входили б представники усіх вищеназваних структур. Якщо регіон охоплює кілька адміністративно-територіальних одиниць (областей), доцільно створювати також запропоновані В.Симоненком представництва уряду в цих регіонах та включати їх представників до складу РРР. У контексті даної проблеми має право на вивчення і обговорення ще одна проблема – доцільність формування ряду регіональних (але не обласних) органів деяких центральних органів влади, наприклад, Фонду державного майна, Антимонопольного комітету, Державного інноваційного фонду тощо.

При реалізації регіональних проблем необхідно максимально використовувати методи контрольного типу та непрямого впливу.

Очевидно, що будь-яка нова управлінська структура, створена на регіональному рівні, буде ефективною лише в тому випадку, коли вона не буде дублювати існуючих інституцій, перш за все – місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, але при 13 цьому буде вписуватися у контекст Концепції адміністративної реформи та зможе успішно координувати діяльність всіх суб‘єктів регіонального розвитку і отримувати в результаті такого узгодження інтегральний результат, спрямований на сталий розвиток регіонів в Україні. Впродовж 1999 –2001 рр. в Україні паралельно з формуванням Концепції регіональної політики розпочався процес створення інституцій, покликаний її реалізовувати. Про це свідчить, зокрема, прийняття Кабінетом Міністрів постанови “Про утворення Координаційної ради з формування мережі регіональних агентств розвитку” від 30 липня 1994 № 1394 та постанови від 28 жовтня 1999 р. № 1996, якою затверджене положення про вказану Координаційну раду. Заслуговує схвалення також створення при Президентові України дорадчого органу, який координує діяльність органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.