4. Структура процесу доказування

Процес доказування — це шлях відтворення реальної картини події злочину, з'ясування її сутності та вироблення на підставі цього відповідних процесуальних рішень.

Цей процес формує комплекс процесуальних дій і відносин, які можна згрупувати в окремі відносно самостійні елементи. Останні є важливими для аналізу внутрішнього змісту кримінально-процесуального доказування.

Слід зазначити, що елементи процесу доказування не є етапами доказування.

Етапи — це періоди пошуку істини у різних справах і в окремих стадіях кримінального процесу. Наприклад, різними є етапи доказування на досудовому слідстві та в суді; у справах про вбивство і про крадіжку.

Елементи доказування є єдиними для всіх категорій кримінальних справ. В окремих стадіях процесу вони відрізняються лише своєю роллю і поєднанням.

Деякі процесуалісти (О. М. Ларін) зводять кримінально-процесуальне доказування по суті до одного елемента — "дослідження фактів для пізнання істини".

Найпоширенішою (традиційною) є позиція вчених, згідно з якою процес доказування складається з 3 елементів: збирання, перевірка і оцінка доказів. Однак такий підхід не відображає цілком зміст доказової діяльності, що завжди здійснюється з метою спростування або доведення певної версії (гіпотези, тези), а також обґрунтування висновків у кримінальній справі.

Зважаючи на це, вчені (Ф. Н. Фаткуллін) виокремлюють 5 елементів процесу доказування.

1. Побудова (висування) і динамічний розвиток версій у кримінальній справі. У кожній справі є, як мінімум, дві версії: 1) подія злочину мала місце; 2) події злочину не було.

2. Збирання доказів — це здійснювана із дотриманням процесуальної форми діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого,прокурора, суду із пошуку та виявлення джерела фактичних даних,вилучення необхідної інформації та її фіксації.

Кримінально-процесуальний закон (ч. 1 ст. 66 КПК) передбачає такі способи збирання доказів:

1) провадження слідчих дій (допитів, очних ставок, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин події тощо);

2. вимога до підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явити предмети і документи, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані;

3. вимога проведення ревізій;

4. вимога до банків надати інформацію, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб у порядку та обсязі,встановлених Законом України "Про банки і банківську діяльність"(ст. 62);

5. подання доказів підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами,підприємствами, установами та організаціями;

6. оперативно-розшукові заходи, здійснювані підрозділами, які мають право займатися оперативно-розшуковою діяльністю, за дорученням особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду в справах, які перебувають у їх провадженні.

3. Перевірка доказів — це діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду із ретельного, всебічного й об'єктивного визначення достовірності фактичних даних і доброякісності джерел їх отримання для правильного встановлення обставин кримінальної справи.

Перевірці підлягають як фактичні дані, так і їх джерела; як кожний доказ окремо, так і у сукупності з іншими. Докази перевіряють державні органи і посадові особи, від яких залежить прийняття процесуальних рішень. Інші суб'єкти процесу лише беруть участь у перевірці доказів.

Докази перевіряють:

1. шляхом докладного дослідження ознак кожного доказу і його джерела;

2. шляхом провадження процесуальних (слідчих) дій (у першу чергу — очної ставки, відтворення обстановки та обставин події,пред'явлення для впізнання, провадження експертизи);

3. логічним шляхом (аналіз змісту доказів; зіставлення доказу,що перевіряється, з іншими доказами; отримання нових доказів).

4. Оцінка доказів — це розумова (логічна) діяльність особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду, яка полягає в тому,що ці посадові особи, керуючись своїм внутрішнім переконанням,яке ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді доказів у їх сукупності, законом і правосвідомістю, вирішують питання про допустимість, належність і достовірність та інші ціннісні характеристики кожного доказу і достатність їх для обґрунтування процесуального рішення.

Жодні докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили (ч. 2 ст. 67 КПК).

Це правило є основним для системи вільної оцінки доказів, яка діє у кримінально-процесуальному праві всіх розвинених демократичних держав.

До 1864 р. в Україні існувала формальна система оцінки доказів у кримінальних справах. Сутність такої оцінки полягала в тому, що кожний доказ мав наперед встановлену силу (вагу). Наприклад, визнання підсудним своєї вини вважали "лучшим свидетельством всего света", і тільки на підставі цього можна було постановити вирок. Інші джерела відомостей за значущістю прирівнювали лише до частини цього "досконалого" доказу. Якщо ж вони у сукупності не могли бути прирівняні до визнання вини, то підсудного залишали "у підозрі". При цьому надавали переваги за юридичною значущістю чоловікові перед жінкою; знатному перед незнатним; ученому перед невченим; духовній особі перед світською. Розслідування і провадження у суді оповивала канцелярська таємниця, а робота судді полягала у підсумуванні значень питомої ваги закріплених письмово доказів, що мало гарантувати об'єктивність розгляду справ.

Систему вільної оцінки доказів побудовано за принципом "на свідків зважають, а не рахують".

Вільна оцінка доказів допускає варіативність у результатах оцінки одних і тих самих доказів, здійснюваної різними посадовими особами, які ведуть кримінальний процес. Саме тому законодавець передбачає право прокурора і суду всіх інстанцій, які, оцінивши докази, що є у справі, дійшли інших висновків, аніж слідчий, повернути кримінальну справу для провадження додаткового досудового слідства.

Правила оцінки доказів покладено і в основу врегулювання відносин між слідчим і прокурором, пов'язаних із даванням прокурором вказівок із найважливіших питань, що виникають під час досудового слідства (про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи судді для попереднього її розгляду або про закриття справи). У частині 2 ст. 114 КПК встановлено право слідчого в разі незгоди із цими вказівками подати справу прокуророві вищого рівня з письмовим викладенням своїх заперечень. У цьому разі прокурор або скасовує вказівки прокурора нижчого рівня, або доручає провадження слідства іншому слідчому. Врегульовуючи питання про обов'язковість передавання справи іншому слідчому, законодавець виходив не тільки із поваги до нього. Слідчий, оцінюючи докази у зв'язку з питаннями, що їх поставив перед ним прокурор у своїх вказівках, сформував власне (внутрішнє) переконання щодо необхідності прийняття іншого, ніж запропонував прокурор, рішення. У цьому випадку законодавець виходив із того, що рішення, якими визначається доля кримінальної справи і, що важливо, доля людини, слідчий не повинен приймати під тиском прокурора.

Судді, які входять до складу колегії, що розглядає кримінальну справу, мають право на окрему думку під час підписання вироку. Це право також випливає із правила про вільну оцінку доказів кожною посадовою особою, яка веде процес.

5. Обґрунтування висновків у справі, яких дійшли суб'єкти доказування, — це підтвердження правильності висновків, що містяться у кримінально-процесуальному рішенні, сукупністю доказів (фактичне обґрунтування) і посиланнями на відповідні норми права (юридичне обґрунтування). Такі висновки формулюються на офіційних засадах і мають бути переконливими для всіх осіб, які приречені до провадження у справі, а також для всіх інших членів референтної групи, до якої, окрім посадової особи, яка обґрунтовує рішення, суб'єктів, що здійснюють відомчий контроль та прокурорський нагляд, адвокатів (захисників обвинуваченого та представників потерпілого), належать всі інші юристи.

Органи, які ведуть кримінальний процес, повинні викласти свої висновки у рішенні, обґрунтувавши їх доказами таким чином, щоб ні в кого не виникало сумнівів щодо правильності цих висновків.

Обґрунтуванню підлягають висновки про:

1. наявність чи відсутність обставин, які належало встановити(статті 64, 23 КПК);

1. доброякісність чи недоброякісність доказів і їх джерел;

2. належність і допустимість доказів;

3. їх юридично-значущі властивості;

4. характер необхідних у справі рішень.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 4:

1. Процес доказування — це шлях відтворення реальної картини події злочину, з'ясування її сутності та вироблення на підставі цього відповідних процесуальних рішень.

2. Елементами процесу доказування у кримінальній справі є:1) побудова і динамічний розвиток версій; 2) збирання доказів;3) перевірка доказів; 4) оцінка доказів; 5) обґрунтування висновків у справі.