1.2. Законодавчі та нормативно-правові основи доказування в адміністративному-процесі

Як вже раніше було вказано, доказування є одним з інститутів права в сфері адміністративної юстиції та адміністративного процесу. Доказування – це практична та розумова діяльність сторін в адміністративному процесі, що включає практичну та розумову діяльність з метою встановлення об’єктивної істини по справі.

Слід сказати, що сам інститут доказування є характерним для всієї системи процесуального права України, тому що є центральним інструментом суду для встановлення об’єктивної істини, а також всіх деталей справи. Виходячи з цього можна дійти висновку, що сам інститут доказування має практичне та нормативне закріплення в багатьох нормативно-правових актах. Але процес доказування в адміністративних справах як вже було вказано раніше має багато своїх особливостей та деяких розбіжностей із загальною системою доказування[42].

Аналізуючи нормативно-правову базу України можна сказати, що в цілому процесуальне право во-всіх видах правовідносин має багато спільних рис, але є й ті, що мають специфічні тільки ним деталі, а також види правовідносин.

Виходячи з цього, та з вищенаведеного аналізу інституту доказування можна сказати, що для цього інституту адміністративного процесу характерні як загальні так і спеціальні риси, що описані в нормативно-правових актах. Процес доказування закріплений не лише в теоретичних поглядах, а також основних нормативно-правових актах, що використовуються суб’єктами правової діяльності в адміністративному процесі.

Серед джерел адміністративного доказування є коментарі та постанови Верховного суду, вищого адміністративного суду України та цілого ряду нормативно-правових актів, починаючи від Конституції та закінчуючи преюдиціальними рішеннями та іншими джерелами судової практики.

На наш погляд доцільним в аналізі нормативно-правової бази інституту доказування є в першу чергу аналіз основного Закону України, який повністю охоплює всі види правовідносин та інститутів права в нашій державі – Конституції України.

Розділ 8 Конституції України закріпляє основи здійснення правосуддя в нашій країні, всі основні норми, на яких базуються інші нормативно-правові акти. Саме конституція закріплює основи проведення судового розгляду справ кожної категорії, а також принципи, на яких базується адміністративний та інші види процесів в країні. Конституція визначає основні задачі здійснення правосуддя, а тому побічно визначає особливості проведення процесу доказування в судах, а також основну мету проведення такого процесу зі всіма його основними особливостями.

По перше Конституцією встановлюється система судів загальною юрисдикції, а також право здійснювати правосуддя тільки в судах даної юрисдикції та уповноваженими на то суддями, призначеними згідно норм Конституції та відповідних Законів та нормативно-правових актів[15].

Також слід сказати, що Конституція висвітлює основні права, а також обов’язки суддів щодо проведення судового процесу, тому це знов таки побічно впливає на процес оцінки суддями приведених сторонами доказів по справах. В даному випадку немало важливим для процесу доказування, а також для адміністративного процесу в цілому висвітлення відповідальності суддів за порушення їх обов’язків та не виконання дій щодо участі у всіх етапах судового провадження по справі.

В цілому Конституція створює фундамент для законного та дієвого проведення процесу доказування, а також надає можливість громадянам вільно користатись своїми правами та відстоювати свої інтереси не зважаючи навіть на такі фактори, як протиставлення своїх інтересів та законних прав інтересам державних службовців, а також вільний захист своїх інтересів в судовому порядку з приводу порушення їх прав вищезгаданою категорією суб’єктів.

Наступним за процесуальним значенням нормативно-правовим актом, що закріплює сам процес доказування в сфері адміністративного судочинства є Кодекс адміністративного судочинства України 2005 року, що на відміну від Кодексу про адміністративні правопорушення, який вбачав лише норми матеріального права, повністю закріпив нове направлення процесуального права в Україні та дав можливість продовжити розвиток адміністративної юстиції та процесу в Україні[57].

Кодекс адміністративного судочинства України є основою процесуальної діяльності учасників суду щодо відстоювання свої прав та інтересів в сфері адміністративного права. Даний нормативно-правовий акт закріплює основні цілі та завдання, методи, а також принципи, якими керуються сторони та учасники адміністративного процесу при здійсненні процедури доказування.

Кодекс також виділяє основні етапи доказування, а також методи, якими користуються учасники процесу при проведення доказування. Коротше кажучи кодекс включає в себе всі основи проведення адміністративного процесу. Хто може бути учасником процесу, та стороною, тобто суб’єктів, виділяє те, на що направлений процес – об’єкт, совокупність норм, прав, а також обов’язків суб’єктів процесу.

Розуміючи важливу роль Кодексу адміністративного судочинства багато з практикуючих юристів та науковців неодноразово підкреслюють необхідність подальшого реформування даної сфери шляхом вдосконалення певних норм кодексу згідно з тенденціям реформування судової сфери, а також розвитку адміністративної юстиції в Україні.

Реформування адміністративно-правових відносин на пряму впливає на розвиток адміністративного законодавства, всіх інститутів адміністративного права, а також на рівень правового захисту та правової культури в державі, тому на наш погляд подальший розвиток та покращення Кодексу адміністративного судочинства не лише є доцільним, а й необхідним для становлення законного адміністративного процесу, а також захисту всіх прав та інтересів громадян та вирішення всіх проблемних ситуацій в суді.

Кодекс адміністративного судочинства поділяється на 8 частин. Першою частиною є загальні положення, що регулюють та встановлюють права та обов’язки сторін судового розгляду, всіх можливих учасників в адміністративній справі, принципи права на яких базується саме адміністративне судочинство, та які повинен враховувати суд при своїй діяльності, а також сторони в справі при процесі доказування, а також сам процес доказування, термінологію доказів, загальні правила прийняття судом доказів та класифікацію групи доказів[28].

Слід сказати, що саме із-за своєї природи загальна частина є можна сказати однією з основних, тому що описує в цілому всі аспекти проведення адміністративного судочинства, включаючи процес доказування.

Як згадувалось раніше, процес доказування в адміністративному судочинстві дещо відрізняється від доказування в кримінальному чи цивільному судочинства, тому що має свою особливу природу. Згадана раніше стаття 71 КАСУ закріпляє презумпція винуватості сторони відповідача, тобто органу державної влади в особі її службовців в окремих видах проваджень, що дає стороні позивача вільно та законно отримати ті докази, що знаходяться в органах державної влади чи місцевого самоврядування, не отримати відмову, та, згідно з нормами Кодексу мати рівноправний адміністративний захист в такій ситуації. Тому що як раніше згадувалось сам процес, в якому однією стороною виступає орган державної влади в особі державних службовців, а свої інтереси проти поставляє йому фізична чи юридична особа не можна назвати рівноправним з точку зору об’єму їх прав.

В таких умовах Кодекс адміністративного судочинства має на меті врівноправити сторони в їх правах під час судового розгляду справи, що дає можливість обом сторонам захищати свої інтереси в суді. Дана норма Кодексу є доволі умістною, але не можна сказати, що допрацьованою в повному обсязі.

На наш погляд існувавання подібних норм права в адміністративному судочинстві є правильним, але, якщо дивитись на об’єм таких норм, та їх зв'язок із самою судовою системою то тут можна сказати, що до останніх років включно в умовах адміністративного судочинства не рідко зустрічаються такі проблеми як корупція, яка дає можливість державним службовцям уникнути покарання за протиправні дії. Закон України про запобігання корупції від 14.10.2014 року значною мірою дав змогу вирішити це питання, поставити нові цілі в формуванні судової та правозахисної влади в цілому. Тому можна сказати, що окремі норми Кодексу адміністративного судочинства мають реальну силу лише з останніх місяців реформування судової системи[53].

Сам процес доказування в адміністративному суді є вирішальним для рішення по справі, адже, як вже казалось раніше, суд виходячи з доказів та їх аргументації сторонами справи вже сам виносить рішення щодо справи. Кодекс адміністративного судочинства регулює сам процес доказування, але якщо казати, що він повністю закриває всі прогалини в цьому процесі та врегульовує всі питання пов’язані із цим процесом, то даний Кодекс не є достатнім. В значній мірі він регулює всі аспекти адміністративного процесу, але не завжди дає змогу врегулювати всі прогалини в праві. В даному випадку необхідні такі нормативно-правові акти, що дали б змогу повністю видалити всі існуючи недоліки правової системи.

Такими правовими актами можуть бути на нашу думку лише ті, що пов’язані із реформуванням судової системи, а також повною модернізацією адміністративного процесу щодо норм Європейського права та принципу верховенства права в судовому процесі.

Ще одним нормативно-правовим актом, що закріпляє основу матеріальних прав в адміністративному процесі є Кодекс про адміністративні правопорушення України.

Даний нормативно правовий акт визначає перелік неправомірних дій державними службовцями, а також ті матеріальні права та інтереси громадян, що можуть бути порушені при здійсненні таких неправомірних дій. Кодекс про адміністративні правопорушення виявляє основні причини настання адміністративного процесу, а також його характер та можливих учасників цього суду.

Кодекс про адміністративні правопорушення та кодекс адміністративного судочинства України є пов’язані між собою та взаємодоповнюють один одного, але не можна не сказати, що Кодекс про адміністративні правопорушення як і більша частина нормативно-правової бази 90-х років підлягає повному оновленню, інакше кажучи, якщо законодавець ставить на меті створення цільної правової системи, яка відповідатиме новому курсу уряду та країни, то потрібно оновлення в системі права, а також таких нормативно-правових актів, що мають велике значення для вирішення багатьох спорів та конфліктних ситуацій в Україні.

Що стосується практичного застосування норм Кодексу адміністративного судочинства в сфері доказування та проведення адміністративного процесу, велике значення мають постанови президіуму Вищого адміністративного суду України.

Дані постанови мають дуже велике як практичне, так і теоретичне значення в сфері всього адміністративного процесу, тому що дають тлумачення окремим процесуальним моментам, що стосуються як самого інституту доказування в різних сферах адміністративних справ, так і в цілому[74].

Вищий адміністративний суд дає тлумачення проблематики використання норм Кодексу адміністративного судочинства, а також інших, пов’язаних із ним нормативно-правових актів з метою вирішення спірних ситуацій під час проведення адміністративного процесу. ВАСУ регулює використання норм інституту доказування, а саме: обов’язок доказування в окремих справах, способи доказування, необхідність забезпечення судом доказування і т ін.

Одним із реальних зразків такого тлумачення є Постанова Вищого адміністративного суду України: «Про практику застосування адміністративними судами положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду спорів щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом». Дана постанова на зразку однієї справи дає змогу проаналізувати певні норми Кодексу адміністративного судочинства, а також пов’язаних із ним нормативно-правових актів. В пункті 4 даної постанови загалом судом дається тлумачення використання норм пункту 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України.

Процес доказування в адміністративному праві багато в чому залежить від характеру справ, що розглядаються судом, а тому перелік тих нормативно-правових актів, що тією чи іншою мірою впливають на проведення самого процесу не є вичерпним. Оскільки в адміністративному процесі існує доволі багато видів проваджень, то види нормативно-правових актів, що застосовуються при їх розгляді залежить від їх характеру.

Статтею 71 Кодексу адміністративного судочинства закріплено обов’язок доказування в адміністративному процесі, але від характеру процесу вже можна судити про те. на кого буде покладено цей обов’язок.

Стаття 74 КАСУ визначає, які із способів забезпечення доказів можуть вживатись в тому чи іншому процесу, тобто які з них реально використати в такому процесі, та які дозволяє використати та чи інша правова ситуація, що розглядається в суді[19].

Слід сказати, що законодавець також встановлює певний порядок забезпечення доказів, які мають важливе значення для вирішення всього процесу в цілому. Тому, якщо казати про норми Кодексу адміністративного судочинства, що толкуються постановами вищого адміністративного суду України, то дане толкування є дуже важливим, як для починаючих юристів та тієї групи громадян, що самостійно захищають свої права та інтереси і які володіють правовими навичками не в повній мірі. Тому, як раніше вказувалось, дані постанови є дуже важливими для вирішення справи в цілому, тому що дають повну характеристику дій, що можуть або мають вчинити суб’єкти провадження не тільки при процесі доказування, але й під час всього провадження в цілому.

Що стосується самої судової практики, то як вже раніше було вказано вона також є елементом нормативної бази в системі адміністративної юстиції України. Самі по собі рішення в адміністративно-судових справах не є законодавчими актами чи нормативно-правовими актами, що регулюють цілий спектр відношень в адміністративному процесі, але слід зауважити, що при розгляді справ в судах, суди всіх інстанцій повинні дотримуватись принципу преюдиціальності. Тобто певні обставини, що були раніше доказані на судових засіданнях, та рішення з яких мають законну силу - повторному доказуванню не підлягають.

Із вище вказаного можна впевнено говорити, що судова практика є надійним джерелом для обох сторін під час адміністративного-судового процесу на всіх інстанціях, де законом встановлена процедура доказування.

Перелік судових рішень, які можуть тим чи іншим шляхом вирішити певну ситуації в спорі, знаходиться в Єдиному державному реєстрі судових рішень України і є в відкритим для ознайомлення для всіх громадян. Він також дає змогу проаналізувати роботу суду в тій чи іншій справі, проаналізувати дієвість адміністративного законодавства на учасників процесу, при розробці нових законодавчих актів в сфері інституту доказування, показати на основні недоліки того чи іншого нормативного акту, а також дати змогу певним образом покращити його[44].

Загальна нормативно-правова база в адміністративному доказуванні включає в себе дуже багато актів, що охоплюють як всю систему адміністративного процесу, так і певні його елементи, або окремі об’єкти, як скажімо із судовою практикою, чи постановами Вищого адміністративного суду України. Певні нормативно-правові акти, як було проаналізовано потребують доопрацювання на практиці, створення необхідних комітетів чи робочих груп при міністерстві юстиції для нагляду за виконанням адміністративного законодавства та його реформування з практичної точки зору.

В цілому ж виявлені недоліки нормативно-правової бази адміністративно-судового процесу компенсуються доволі ретельним та детальним охопленням багатьох галузей адміністративного процесу та адміністративно-процесуальних відносин, що виникають в сфері доказування.