3.2. Розподіл обов’язків з доказування

В адміністративно-судовому процесі як, частині процесуально права України, існує своя власна класифікація суб’єктів та учасників судового розгляду.

Лідуючими суб’єктами в адміністративному процесі є сторони спору, а також треті особи, що висувають самостійні вимоги на предмет спору. Дані сторони є основним учасниками процес і більшість прав та обов’язків в справі покладено саме на них.

Одним з найважливіших обов’язків в системі адміністративного процесу є обов’язок доказування в судовому процесі, який включає в себе обов’язок однієї зі сторін справи довести обставини на які вона посилається.

Однак в адміністративно-судовому процесі є свої особливості одо розділу обов’язків з доказування. Раніше в даній роботі аналізувалось дане питання і було зауважено, що права та обов’язки сторін залежать від типу самої справи та позовних заяв. Тобто, іншими словами, різні категорії справ мають різний зміcт прав та обов’язків[61].

Прикладом цього є заява про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень. В даному проваджені зміст обов”язків з доказування переважатиме у сторони позивача, тому що ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства наведено, що в даному випадку обов’язок з доказування обставин, що описані в позовній заяві, покладені на сторону відповідача – представників державної влади. В даному випадку кодексом врегульований такий обов’язок з приводу статусу державних службовців, а також значного переважання їх прав над правами фізичних чи юридичних осіб.

Деякі науковці з приводу таких моментів вводять в доказове право такий термін, як доказові презумпції, який характеризує використання таких, як презумпція винуватості, норм права. Презумпция - такий логічний прийом (неповна індукція), при якому зі встановлених фактів робиться припущення про існування або неіснування іншої обставин. Багато, хто спорить про загальне використання даного терміну на практиці, але фактично, закріпивши в кодексі такий термін, законодавець «розв’язав руки» юристам, щодо використання цього інституту на практиці.

Що стосується використання доказових презумпцій на практиці, то суд, при їх використанні робить висновки не достеменними, а лише вірогідними чи можливими, як таковими.

Проводячи аналіз обов’язків з доказування, можна почати з норм, що закріплені ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства, як основи для розгляду даного питання[52].

Дана стаття за своїм змістом встановлює, що сторони, які приймають учать в справі повинні своїми силами ,в законній формі та шляхами, що не порушують прав чи інтересів інших осіб, а також норм, що встановлені КАСУ та іншими нормативно-правовими актами довести ті обставини, на які вони покладаються.

Виключна категорія справ, де такий обов’язок належить іншій стороні в примусовому характері визнаний лише при справах, про незаконність рішень, дій чи бездіяльності посадових осіб.

Загальний обов’язок з доказування, встановлений в адміністративно-судовому процесі включає наступний порядок: позивач повинен довести ті обставини, якими він обґрунтовує свої позовні вимоги, та які він включає до позову, я відповідач має довести ті обставини, котрими він грунтує своє заперечення до позову.

Даний порядок є характерним для всього процесуального права в цілому, за різницею процесуальних правовідносин, що є предметом спору певної категорії справ.

Але, при доказуванні певних фактів, якими сторони обґрунтовують свої позиції, суд повинен враховувати лише ті, що є юридично значимими, тобто такими, що розкривають зміст справи в цілому.

Однак, в адміністративному процесі, навіть при наявності презумпції винуватості суб’єкта владних повноважень, він може не реагувати на необґрунтовані та безпідставні позовні вимоги. Ось чому суд, при доказуванні своїх вимог, а також обставин справи сторонами, повинен дуже чітко та ясно оцінити подані докази, їх належність до справи, та те, чи відповідають та обгрунтовують вони зміст пред’явлених позовних вимог.

Обов’язок з доказування в адміністративно-судовому процесі хоча й покладається на сторони процесу, але позивач, відповідач, чи треті особи, що заявляють самостійні вимоги на предмет спору можуть діяти через своїх представників[78]

Від так, позивач, може відстоювати свою позицію через встановлених Кодексом адміністративного судочинства України та процесуального законодавства представників. Представниками можуть бути особи, що згідно положень кодексу адміністративного судочинства володіють повною адміністративною дієздатністю. Представники можуть діяти від імені сторін на основі правового договору, довіреності або закону. Законними представниками можуть бути батьки усиновлювачі, опікуни, піклувальники.

Що стосується законних представників підприємств, установ та організацій, то кодекс встановлює, що таковими можуть бути їх керівники чи інші особи, уповноважені захищати їх інтереси перед судом.

Стефанюк зазначає, що обов’язок представляти інтереси юридичних осіб в адміністративно-судовому процесі покладено на юридичні департаменти або відділи підприємств, установ, організації незалежно від їх форми власності.

Що стосується змісту обставин, які зобов’язані доказати сторони в суді, то судова практика встановлю їх більш ширшою в порівнянні з кодексом чи законом. Так, суд вбачає можливість позивача доказати належність тих обставин, що підкреслює в своєму запереченні сторона відповідача, якщо такі обставини не були розкриті або вказані в позовній заяві.

Тобто суд може розширяти межі доказування та зміст доказової інформації під час розгляду справи в суді, залежно від тих обставин, що вказують сторони. Не рідко буває на практиці й таке, що суд з власної ініціативи, згідно з норм ч. 5 ст. 71 КАСУ самостійно витребовує докази з підприємств, установ та організацій любої форми власності[85].

Дане положення каже про те, що суд, не офіційно, але являється суб’єктом доказування, на якого покладено обов’язок оцінювати та досліджувати інформацію в процесі доказування, а також з власної ініціативи, на основі прав, встановлених кодексом, може самостійно збирати та досліджувати докази, якщо доданих сторонами доказів не вистачає, або одна зі сторін процесу відмовляється в установленому законом порядку надавати до суду докази, що знаходяться у неї.

В коментарі до кодексу адміністративного судочинства вказано таке: «Принцип офіційності в адміністративному судочинстві обумовлює низку особливостей у процесі доказування. Суд не є пасивним спостерігачем за тим, що подають особи, які беруть участь у справі, на обґрунтування своїх вимог. Тягар збору доказів на відміну від цивільного судочинства лежить не лише на сторонах.

Суд, щоб правильно встановити фактичний бік справи, наділено повноваженням як за клопотанням особи, яка бере участь у справі, так і з власної ініціативи збирати докази (частини третя, п'ята коментованої статті). Особа може заявити клопотання про витребування доказів, якщо не може самостійно надати докази. Щоб клопотання було задоволено, їй слід зазначити причини, через які ці докази не можуть бути надані (причини мають бути лише поважними), та повідомити, де вони знаходяться чи можуть знаходитися. Суд сприяє в реалізації цього обов'язку і витребовує необхідні докази відповідною ухвалою, що надсилається особам, у яких знаходиться доказ.

Так, дане положення значно облегшує та збалансовує розбіжність в правах та обов’язках між сторонами судового засідання, де однією зі сторін є представник органу державної влади. В більшості адміністративних справ, письмові докази знаходяться саме в органах державної влади і тому, щоб отримати дані докази в процесуальному праві не рідко одній зі сторін потрібно клопотати про надання таких доказів та ждати вмотивованого рішення суду.

В адміністративному процесі дане питання вирішено на користь сторони позивача, тому що згідно з презумпцією винуватості, сторона, що представляє інтереси органу державної влади, повинна у встановлені законом строки та порядок надати всі докази, що зберігаються в неї по конкретній справі[48].

Поділяючи обов’язки з доказування по загально визначеному правилу, суд повинен враховувати всі нюанси для того, щоб в повній мір поділити права та обов’язки сторін судового засідання. Це в першу чергу, як вже вказувалось, залежить від характеру справи, що розглядається, а також обставин, що виникли з предмету спору, та які мали місце при виникненні спірних відносин. Зважаючи на те, яка сторона довела в суді обставини, що мали місце в справі та були предметом доказування, суд буде виносити рішення щодо законності вимог однієї зі сторін, тому правильний розподіл обов’язків з доказування є одним із центральних моментів процесу доказування у адміністративних судах всіх інстанцій.