195.Історія розвитку адвокатури.

„Судові статути” судової реформи в Росії 1864 р. запровадили адвокатуру як самостійний правовий інститут, закріпили право обвинувачувального на захист (приватні чи присяжні адвокати, якими могли бути особи, що мали вищу юридичну освіту й стаж судової практики). З 1912 р. не могли стати адвокатами євреї. 1917 р. Жовтнева революція ліквідувала буржуазний інститут адвокатури, з’явилися нові підходи. Створені колегії правозаступників у народних судах (з обраних громадян) та при революційних трибуналах (призначалися губвиконкомами). Крім захисту у судах адвокати надавали юридичну допомогу населенню. З 1920 р. крім адвокатів представниками сторін могли стати родичі обвинувачуваних, працівники держ. установ. Створення прокуратури внесло зміни в організацію судового захисту, 1922 р ухвалено Положення про адвокатуру Української РСР, при губернських судах створювалися колегії захисників. У 1939 р. РНК СРСР затверджене нове положення про адвокатуру, колегії адвокатів створені в республіках, краях, областях, їх члени мали вищу юр.освіту та певний стаж роботи. Ними керував Національний комісаріат юстиції СРСР. Скасовані колективні захисники, вся практична робота здійснювалась через юр.консультації. Захисники мали бути членами колегії адвокатів.

Положенням про адвокатуру 1962 р. істотних змін не внесено, а від 1980 р. надало колегіям адвокатів повноваження щодо їх самоврядування та визначило загальне керівництво ними з боку Мінюсту УРСР..

З 1989 розширено участь адвоката у кримінальному процесі – з моменту затримання, арешту чи обвинувачення. З 1991 р. закон „Про підприємництво” допускає юр.практику за ліцензією Мінюсту, потім визначено принцип розрахунку за послуги адвокатів. У 1992 р. ухвалено з-н „Про адвокатуру”.