4. ХАРАКТЕРИСТИКА КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ «КАРОЛІНИ»
Кароліна ознаменувала затвердження нового виду кримінального процесу. В період раннього феодалізму в Німеччині застосовувався звинувачувальний (змагальний) процес. Не було розділення цивільного і кримінального видів процесу. У ХІІІ-ХІV ст. приватноправовий принцип переслідування починає доповнюватися звинуваченням і покаранням від імені публічної влади. Змінюється система доказів. В кінці ХІІІ ст. був законодавчо скасований судовий поєдинок. Проте остаточне затвердження нового слідчо-розшукового (інквізиційного) кримінального процесу відбувається в Німеччині у звязку з рецепцією римського права.
Судовий процес у кримінальній справі був регламентований жорстким формальним чином. Кримінальна справа могла початися або (1) за скаргою позивача проти конкретної людини, або (2) судом в інквізиційному порядку за «відомістю» або за підозрою.
Кароліна зберегла деякі риси звинувачувального процесу. Потерпілий або інший позивач міг предявити кримінальний позов, а обвинувачений - оспорити і довести його неспроможність.
Основна форма розгляду кримінальної справи в Кароліні - інквізиційний процес. Звинувачення представлялося від імені держави суддею. Слідство велося за ініціативою суду і не було обмежене термінами. Безпосередність, гласність судочинства змінилися таємним і переважно письмовим розглядом справ.
Стадії інквізиційного процесу.
Перша стадія - дізнання, тобто збір таємної інформації про злочин і злочинця. Мета дізнання полягала у констатації самого факту злочину і у встановленні підозрюваної в ньому особи. Дізнання проводилося самим суддею з використанням як гласних, так і негласних методів; закінченням стадії дізнання вважався взяття підозрюваного під варту. Заарештованому не повідомлялися обставини злочину, який йому інкримінувалося, щоб він не зміг наперед продумати систему захисту.
Друга стадія - загальне розслідування - включала попередній допит заарештованого з метою встановлення основних обставин діла. Оскільки діяла презумпція винуватості, підозрюваний вже на цій стадії перетворювався у обвинуваченого. В ході допиту суддя прагнув заплутати обвинуваченого, шляхом шантажу і погроз зломити його волю, переконати його в безглузді заперечення провини. В цілому, Кароліна ставила підозрюваного (обвинуваченого) в позицію, коли він фактично не був стороною, наділеною хоч би мінімумом юридичних прав. Тягар доведення його невинності покладався саме на нього, але ніяких реальних можливостей для спростування звинувачення йому не було надано.
Головною стадією процесу була третя стадія - спеціальне розслідування. Оскільки законодавство стояло на позиціях теорії формальних доказів, Кароліна містила повний, вичерпний перелік «доброякісних доказів, доказів і підозр» практично по кожному виду злочинів. Свідчення одного свідка вважалися напів доказами і лише збіг свідчень двох свідків розцінювалося як повноцінний доказ. Якщо не було прямих доказів, вдавалися до непрямих (у якості таких могли виступати погана репутація підозрюваного виявлення його на місці злочину, його зовнішні ознаки і др.). Свідоцтва, які спростували звинувачення або помякшувальні провину, у розрахунок не приймалися. При цьому важливо підкреслити, що навіть вся сукупність доказів, доказів і підозр не була підставою для остаточного засудження: неодмінною умовою було визнання обвинуваченим своєї провини.
Типовою для розшукового (інквізиційного) процесу була, так звана, система формальних доказів, яка характеризувалася передусім регламентацією дій за оцінкою доказів. Система ґрунтувалася на початковому положенні про те, що цінність кожного виду доказу повинна встановлюватися волею монарха, що втілилась у форму закону. Закон визначав, які докази первинні, які другорядні, і перетворював визнання обвинуваченим своєї вини в “царицю доказів”.
Цінність (доказове значення) конкретного доказу визначалася не лише його змістом, але й соціальними або якимись іншими особистими якостями, що виражалось в ієрархії доказів: свідчення знатного мали перевагу перед свідченнями незнатного, свідчення духовної особи - перед свідченнями світської, свідчення чоловіка - перед свідченнями жінки тощо. В той же час ст. LХV наголошує: «Свідки повинні надавати свідчення на підставі особистого знання істини... Якщо ж вони говоритимуть з чужих слів, то це не повинно визнаватися достатнім», а ст. LХVІІІ наголошувала на покаранні лжесвідків.
Найефективнішим же засобом досягнення кінцевої мети був допит під тортурами. Цьому поняттю приділяється достатньо багато уваги - ст. ХХІІ, ХХVІ-ХХХ, ХLV, ХLVІ, LV, LVІІІ, LІХ, LХ - Кароліна встановлювала ряд умов для застосування тортур (необхідні були або свідчення двох «добрих» свідків, що звинувачують або механічна сума декількох «підозр»; у свою чергу, саме визнання під тортурами вважалося дійсним також при дотриманні деяких умов: його повинно бути зроблено не безпосередньо в момент тортури, а після закінчення тортур, і повторено не раніше ніж через добу поза камерою тортур). Тортури не повинні були застосовуватися відносно хворих людей, інвалідів, людей похилого віку, малолітніх, а також представників вищих станів, якщо їх злочинні діяння не представляли особливу суспільну небезпеку.
Тортури повинні були проводитися у присутності судді двох судових засідателів і судового писаря. Самі конкретні види тортур в Кароліні не встановлювалися. Проте наголошувалось, що за неправомірний допит судді мали понести покарання і відшкодувати збиток.
Тортури. Як засіб примусу до зізнання у скоєнні злочину, застосовували вельми активно. Офіційне узаконення тортур в багатьох країнах Європи проходило шляхом або спеціального законодавства, або спеціальної практики. З плином часу правова думка розвивалася у гуманному напрямку. Представники руху Просвіти на чолі з Ф. Вольтером (1694-1778) і Ч. Беккаріа (1737 - 1794) направляли нищівну критику як проти свавілля, так і проти тортур в кримінальному процесі. Вони виразили весь гуманітарний пафос, що мав сильний відгук в громадській думці того часу. Боротьба представників Просвіти проти тортур увінчалася низкою повних перемог. «Філософи на троні» провели ряд заходів за відміну тортур, і до кінця ХVІІІ ст. вона зникла з кримінального процесу майже у всіх європейських країнах.
Стадія спеціального розслідування завершувалася винесенням вироку.
Оголошення вироку відбувалося в публічно-страхітливій обстановці - супроводжувалося дзвоновим дзвоном і згідно зі ст. ХСVІ «Коли обвинувачений буде остаточно засуджений до кримінального покарання, суддя повинен заломити свій жезл, за місцевими звичаям, і передати нещасного кату, і повеліти тому під присягою в точності виконати ухвалений вирок...».