2.2 Висновок експерта та його оцінка

Висновок експерта -- це подані в письмовій формі зміст дослідження та мотивовані висновки з питань, поставлених перед експертом особою, яка веде провадження в кримінальній справі, чи сторонами [17, c. 102].

У висновку експерта повинно бути зазначено: коли, де, ким (прізвище, освіта, спеціальність, учений ступінь і звання, посада експерта), на якій підставі була проведена експертиза, хто був присутній при проведенні експертизи, питання, що були поставлені експертові, які матеріали експерт використав та які провів дослідження, мотивовані відповіді на поставлені питання. Коли при проведенні експертизи експерт виявить факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були поставлені питання, він вправі на них вказати у своєму висновку. Висновок підписується експертом (ст. 200 КПК). Експертиза призначається у випадках, коли для вирішення певних питань при провадженні в справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання (ч. 1 ст. 75 КПК). Питання про необхідність призначення експертизи вирішує субєкт, у провадженні якого перебуває справа. Однак закон встановлює обовязкові випадки її призначення. Експертиза призначається обовязково: 1) для встановлення причин смерті; 2) для встановлення тяжкості і характеру тілесних ушкоджень; 3) для визначення психічного стану підозрюваного або обвинуваченого при наявності в справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності; 4) для встановлення статевої зрілості потерпілої в справах про злочини, передбачені ст. 155 КК України; 5) для встановлення віку підозрюваного або обвинуваченого, якщо це має значення для вирішення питання про його кримінальну відповідальність і якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати (ст. 76 КПК).

Оцінка допустимості висновку експерта передбачає встановлення факту дотримання вимог Конституції і кримінально-процесуального законодавства під час призначення та проведення експертизи. Оцінюючи висновок експерта, необхідно також встановлювати, чи були дотримані права обвинуваченого (підозрюваного) під час призначення та проведення експертизи. Якщо постанова про призначення експертизи, а також висновки експертизи були предявлені обвинуваченому несвоєчасно, то вирішення питання щодо допустимості такого висновку необхідно вирішувати виходячи із наявності обєктивних порушень прав обвинуваченого та можливості їх усунення. Важливим є також встановлення правильності оформлення висновків експерта, наявність усіх передбачених законом реквізитів.

Оцінюючи висновок експерта, необхідно враховувати, що на його допустимість впливає допустимість обєктів, які досліджував експерт. Якщо обєкти дослідження будуть визнані недопустимими, то автоматично втрачає цю властивість і сам висновок.

Розглядаючи оцінку повноти висновку експерта, відомі процесуалісти (Р.С.Белкіна, А.І.Вінберга, І.Л.Петрухіна), зазначають, що така оцінка передбачає: а) повноту використання матеріалів, наданих експерту; б) застосування різноманітних методів дослідження, що доповнюють один одного, які необхідні для достовірної відповіді на поставлені запитання; г) повноту опису у висновках виконаної експертом роботи. Експерт повинен використати всі матеріали, необхідні для того, щоб дати правильний висновок. Ці матеріали можуть бути представлені йому під час призначення експертизи або додатково під час дослідження. Безпідставна відмова від їх використання або умовчання у висновках про використання яких-небудь матеріалів, наданих йому, свідчить про неповноту висновку. У висновку експерта повинні міститися відповіді на усі поставлені запитання або мотивована відмова від відповіді на запитання [21, c. 66]. Така відмова може бути обумовлена недостатністю матеріалів, представлених для дослідження, некомпетентністю експерта і, нарешті, відсутністю належних наукових підстав для вирішення цього питання. Якщо за відсутності однієї з цих обставин експерт не відповів на всі поставлені запитання, його висновок, не можна визнавати повним. Врешті, повнота висновку експерта визначається тим, наскільки докладно викладена у висновках зроблена експертом робота.

2.3 Поняття речових доказів та їх оцінка

Визначення поняття речових доказів по-різному тлумачиться науковцями. Так, А.О. Ляш вказує, що це предмети матеріального світу, які володіють властивістю незамінності та мають доведений в установленому законом порядку причинний звязок з обставинами, що мають відношення до справи, визнані джерелом доказів і приєднані до справи спеціальною постановою [18, c. 54].

На думку Грошевого Ю.М. та Стахівського С.М. таке визначення є трохи громіздким і дає занадто загальне уявлення про речові докази [8, C. 79]. Інші процесуалісти вважають, що речові докази - це будь-які предмети матеріального світу, які були знаряддям злочину чи зберегли на собі сліди злочину, на які були спрямовані злочинні дії, а також інші предмети і документи, які можуть служити засобом для виявлення злочину та встановлення обставин кримінальної справи [7, c. 192]. Автори цього визначення більше конкретизують обєкти матеріального світу, що можуть виступати в якості процесуального джерела - речові докази.

Діючий КПК України ще повніше називає предмети як носії доказової інформації. Так, у ст. 78 Кримінально-процесуального кодексу зазначено: "Речовими доказами є предмети, які були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були обєктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, і всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винуватих або для спростування обвинувачення чи помякшення відповідальності".

З тексту закону чітко простежується, що законодавець не дає вичерпний перелік предметів, які можуть бути речовими доказами, а лише називає ознаки, за наявності хоча б однієї з яких предмет стає речовим доказом.

На мою думку, такий підхід видається дуже слушним, оскільки неможливо передбачити всі обєкти матеріального світу, які можуть виступати як речові докази у конкретних кримінальних справах.

Для визнання предмета речовим доказом необхідно встановити його звязок зі злочином. Відсутність у кримінальній справі відомостей про походження предмета, який визнаний речовим доказом, розриває ланцюг причинно-наслідкового звязку, котрий дозволяє зробити висновок про належність певного предмета до розслідуваної події. А іноді породжує сумніви щодо звязку цього матеріального обєкта і вчиненого суспільно небезпечного діяння.

Підставами для віднесення матеріального обєкта до числа речових доказів можуть служити:

а) відображення на ньому ознак, що характеризують особистість учасників події (які вказують на конкретну особу), на знаряддя (зброя), що застосовувались ними;

б) відображення на ньому умов, в яких проходила подія (обстановка місця події);

в) наявність на ньому (в ньому) змін, повязаних з подією;

г) належність певній особі, якщо цей факт має значення для справи;

д) використання учасниками події;

е) виявлення в певному місці чи в певний час, якщо цей факт має значення для справи [14, c. 148].

Як бачимо, звязок того чи іншого предмета зі злочином встановлюється за різними підставами. В той же час слід памятати, що окремі предмети можуть стати речовими доказами через звязок не тільки з кримінальною подією, але і з обставинами, які дозволяють переконатися в невинуватості особи.

Діючий кримінально-процесуальний закон України (ст. 78 КПК) передбачає декілька видів речових доказів:

а) предмети, які були знаряддям вчинення злочину;

б) предмети, які зберегли на собі сліди злочину;

в) предмети, що були обєктом злочинних дій;

г) гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом;

д) інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винуватих або для спростування обвинувачення чи помякшення відповідальності.

Розглянемо кожен з цих видів речових доказів. Так, перший з них - це предмети, які були знаряддям вчинення злочину. Під знаряддям вчинення злочину потрібно розуміти будь-які предмети чи інші обєкти матеріального світу, спеціально виготовлені, пристосовані для вчинення злочину чи за допомогою яких були скоєні суспільно небезпечні діяння [5, 172].

Необхідно підкреслити, що використання знарядь вчинення злочину суттєво підвищує ступінь суспільної небезпеки діяння. Саме цим пояснюється включення законодавцем вказаних ознак в обєктивну сторону окремих складів злочину чи віднесення їх до обставин, що посилюють кримінальну відповідальність.

Наприклад, вчинення хуліганських дій із застосуванням вогнепальної або холодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень, визнає це хуліганством особливо злісним. Відповідно воно підлягає кваліфікації по ч. 4 ст. 296 Кримінального кодексу України.

Оскільки як знаряддя злочину можуть бути використані надто різні предмети, С.М. Сирков пропонує поділити їх ще на декілька груп:

1. За предметом посягання (видом злочину) знаряддя розрізняються на:

а) знаряддя злому; б) знаряддя вбивства; в) знаряддя підпалу тощо.

2. За характером впливу знаряддя діляться на:

а) знаряддя механічної дії; б) вогнепальна зброя, вибухові пристрої; вибухові речовини; в) знаряддя термічної дії; г) знаряддя, дія яких ґрунтується на використанні енергії електричного розряду, властивостей радіоактивного розладу, світлових і рентгенівських променів; д) знаряддя хімічного впливу; є) знаряддя, дія яких ґрунтується на використанні декількох процесів одночасно.

3. 3а ступенем складності знаряддя поділяються на:

а) прості; б) складові; в) складні; г) машини; д) автоматичні пристрої.

4. 3а призначенням (функціями) предмети класифікуються на:

а) предмети чи речовини, спеціально приготовлені для використання під час вчинення злочину; б) зброя; в) предмети, інструменти, пристосування і речовини, які використовуються у виробничій, науковій чи іншій діяльності; г) побутові предмети; д) інші предмети і речовини [19, c. 35].

Ця класифікація є досить повною і розширює знання про обєкти матеріального світу як знаряддя злочину.

Другу групу речових доказів складають предмети, які зберегли на собі сліди злочину. На предметах можуть залишитися відбитки слідів злочину - це сліди рук, ніг, зубів, взуття, крові та інших виділень людини. Сюди потрібно віднести також сліди різних речовин (фарби, мастильних речовин), мікрочасток.

Третю групу речових доказів складають предмети, які були обєктом злочинного посягання. Під ними необхідно розуміти конкретні обєкти матеріального світу, які були предметом злочину. Не слід ототожнювати обєкт злочинних дій і обєкт злочину, це різні правові інститути. Обєкт злочину - значно ширше поняття. Обєкт злочинних дій - це, як вказано вище, конкретні предмети, на які спрямовано злочинне посягання. Сюди може бути віднесено крадене майно, автомашини, гроші, цінності, відеоапаратура, компютерна техніка тощо.

Ще одним видом речових доказів є гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом. Гроші та цінності, нажиті злочинним шляхом, за загальним правилом вказують безпосередньо на спосіб вчинення злочину.

В процесі розслідування слідчий зобовязаний за допомогою слідчих дій встановлювати звязок між злочинною діяльністю обвинуваченого й одержанням у результаті цієї діяльності грошей, придбанням на ці гроші дорогоцінних предметів, речей. Вказані гроші та цінності визнаються речовими доказами тільки після встановлення факту придбання їх злочинним шляхом, що має бути підтверджено зібраними у справі доказами.

Доказове значення грошей і цінностей, нажитих злочинним шляхом, полягає насамперед в тому, що наявність у обвинуваченого певних цінностей (гроші, дача, автомашина тощо) в розмірі, що перевищує його законні трудові доходи, підтверджує сам факт злочинної діяльності [13, c. 63].

Відмежування цінностей, які були предметом злочинного посягання, від тих, які нажиті злочинним шляхом, відіграє певну роль у кримінальній справі. Адже перші можуть бути повернуті їх власнику, а другі підлягають звертанню в доход держави (п. 4 частини 1 ст. 81 КПК України).

І нарешті, пятий вид речових доказів - це всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винуватих або для спростування обвинувачення чи помякшення відповідальності.

Наявність цього виду речових доказів свідчить про розуміння законодавця щодо неможливості передбачення усіх обєктів матеріального світу, які можуть виступати як речові докази у кримінальному судочинстві. До названого виду речових доказів можна віднести особисті речі підозрюваного чи обвинуваченого, які вони загубили на місці злочину, виявлений в певному місці недопалок, залишений тим же підозрюваним чи обвинуваченим тощо.

Необхідно відзначити, що поява нових криміналістичних обєктів, якими є компютерні системи, засоби мобільної телекомунікації, а також засоби збору і прихованої передачі інформації, призвела до виникнення ряду проблем, які з першу чергу повязані з їх використанням як процесуальних джерел доказів у кримінальних справах. Темпи проникнення досягнень високих технологій у повсякденне життя є настільки високими, що юридичні науки в цілому, і кримінальне та кримінально-процесуальне право зокрема не встигають своєчасно реагувати на зміни суспільних відносин. В умовах дефіциту серйозних наукових розробок ефективного використання в кримінальному процесі компютерної інформації, її матеріальних носіїв, що одержуються в ході розслідування кримінальної справи, робляться спроби поширити існуючі категорії на нові обєкти і явища [12, c. 295].

Речові докази підлягають перевірці та оцінці в сукупності з іншими доказами, які є у справі. При оцінці доказового значення речового доказу необхідно враховувати обставини, за яких даний предмет був виявлений. Якщо в матеріалах справи немає даних про те, коли і за яких обставин виявлений предмет, то він позбавляється значення доказу. Потрібно враховувати час, який пройшов з моменту, коли предмет набув властивості речового доказу, наявність і характер змін, які відбулися з предметом, можливість підробки речових доказів, умисного їх створення чи спотворення властивостей і ознак.

2.4 Оцінка протоколів слідчих і судових дій та інших документів

Згідно зі ст. 82 КПК протоколи слідчих і судових дій -- це складені та оформлені в порядку, передбаченому законом, процесуальні акти, в яких за допомогою технічних засобів зафіксовані перебіг і результати провадження цих дій. Вони є самостійним видом доказів, оскільки в них містяться фактичні дані про обставини, що мають значення для розслідування та вирішення кримінальної справи. Для даного виду доказів характерно те, що: по-перше, протокол складається у встановленому порядку самим органом розслідування чи судом; по-друге, за своїм змістом закріплені у протоколі відомості про обставини події злочину безпосередньо сприймаються дізнавачем, слідчим, судом, понятими та іншими учасниками конкретної слідчої (судової) дії при її провадженні. Таким чином, з одного боку, протокол -- це засіб фіксації доказової інформації, з другого -- це самостійний вид кримінально- процесуального доказу.

Обовязковою умовою допустимості протоколів слідчих і судових дій як виду доказів є їх відповідність загальним вимогам формування, передбаченим у статтях 85, 87 КПК, а також вимогам, які предявляються до провадження конкретної слідчої дії, що фіксується. Це, зокрема, вимоги щодо змісту та форми протоколу, необхідності його складання тільки правомочною посадовою особою та підписання особами, які брали участь у слідчій дії, тощо. Додержання цих вимог слідчим або судом не є питанням лише технічного характеру, а є гарантією повноти викладення та відповідності фактичних даних сприйнятим обставинам, що фіксуються в протоколі. Згідно зі ст. 85 КПК до протоколу можуть бути додані фотознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відеозапису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали, які пояснюють його зміст. Такі матеріали є додатками до протоколу та співвідносяться з ним як частка та ціле.

Протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, можуть бути використані як докази по кримінальній справі за умов, що вони одержані способом, передбаченим у ст. 66 КПК і в порядку, врегульованому відповідними відомчими нормативно-правовими актами, що регламентують оперативно-розшукову діяльність.

У чинному законодавстві України про оперативно-розшукову діяльність відсутня окрема норма, яка б встановила вичерпний перелік оперативно-розшукових заходів з розкриттям їх змісту та порядку здійснення. Оперативно-розшукові заходи лише в загальній формі вказані в ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», яка встановлює права підрозділів, що її здійснюють. Згідно з вказаною статтею ряд оперативно-розшукових заходів проводяться за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника. До них належать: негласне проникнення до житла чи до іншого володіння особи; зняття інформації з каналів звязку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації (ч. 2 ст. 8). Крім того, процедуру отримання дозволу суду на здійснення вказаних заходів передбачено у Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2007 року № 11691. За результатами здійснення зазначених оперативно-розшукових заходів складається протокол з відповідними додатками, який і підлягає використанню як джерело доказів у кримінальному судочинстві.

Документи є самостійним видом доказів, якщо в них викладені або засвідчені обставини, які мають значення для справи (ст. 83 КПК). Документи -- це зафіксована на матеріальному носії інформація з реквізитами, які дозволяють її ідентифікувати. Використання в ч. 2 ст. 65 КПК терміна «інші документи» для виділення їх як самостійного виду доказів обумовлено тим, що протоколи слідчих дій і судового засідання, а також протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, відповідають усім вимогам, які предявляються до документів. Головна відмінність інших документів від вказаних протоколів у тому, що вони можуть бути складені поза межами кримінального процесу і не субєктами, які здійснюють кримінальне судочинство.