Особливості оцінки конкретних джерел доказів

курсовая работа

1.2 Поняття та значення оцінки джерел доказів у кримінальному судочинстві

Оцінка доказів -- це здійснювана в логічних формах розумова діяльність субєктів кримінального процесу, яка полягає в тому, що вони, керуючись законом, розглядають за своїм внутрішнім переконанням кожний доказ окремо та всю сукупність доказів, визначаючи їх належність, допустимість і достовірність; висувають необхідні слідчі (судові) версії, вирішують, чи підтверджуються вони, встановлюють, чи є підстави для прийняття процесуальних рішень і проведення слідчих (судових) дій; доходять висновку про доведеність або недоведеність окремих обставин справи й злочину в цілому із наведенням аналізу доказів у відповідних процесуальних рішеннях [9, c. 62]. Така діяльність відбувається безперервно, протягом усього процесу доказування, у тому числі під час збирання і перевірки доказів, і визначає формування висновків про доказаність (чи недоказаність) обставин, які становлять предмет доказування у справі.

Для кримінального процесу України характерним є те, що закон наперед не визначає сили і значення доказів. Навпаки, сила, значення та достовірність того чи іншого доказу визначаються щоразу тією особою чи органом, які провадять досудове розслідування, та судом. Так, висновок експерта не є обовязковим для органів розслідування, прокурора та суду, оскільки, якщо до того є відповідні підстави, вони мають право не погодитися з висновками експерта. Так, визнання обвинуваченим своєї вини не може розглядатися як доказ, що має особливе значення. Воно, як і всі інші докази, має бути оцінене самими органами розслідування та судом з урахуванням усіх інших наявних у справі доказів.

Основні положення оцінки доказів єдині для всіх стадій кримінального процесу і передбачені в ст. 67 КПК: «Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили».

Внутрішнє переконання -- це тверда впевненість, яка склалася при провадженні у справі в органу дізнання, слідчого, прокурора, суду щодо правильності оцінки всіх наявних у справі доказів і всіх встановлених у справі фактів; і що правильним є отриманий висновок у всіх питаннях, які виникли під час розслідування та вирішення справи по суті. Це не є інтуіція, не є просте почуття [8, c. 92]. Внутрішнє переконання -- це вивідне знання, що характеризується вірою в його надійність та готовністю діяти відповідно до нього. З однієї сторони, воно субєктивне, тому що є переконанням конкретного субєкта кримінального судочинства як людським почуттям; з другої ж сторони, воно обєктивне, тобто має обєктивну основу. Такою основою є докази, що мають місце в справі. Внутрішнє переконання в оцінці доказів необхідно розглядати в двох аспектах: як метод оцінки доказів і як результат такої оцінки. Як метод оцінки доказів внутрішнє переконання гарантується незвязаністю органу дізнання, слідчого, прокурора та суду оцінкою доказів, що дана іншим органом у будь-якій стадії процесу; відсутністю правил щодо переваги одного виду доказів перед іншими. Внутрішнє переконання як результат оцінки доказів означає переконання органу дізнання, слідчого, прокурора та суду в достовірності доказів і правильності висновків, до яких вони прийшли в ході кримінально-процесуального доказування. Але, враховуючи змагальну конструкцію сучасного кримінального процесу України, можна говорити про деяку специфіку формування внутрішнього переконання субєктів доказування за наявності обставин, з якими кримінально-процесуальний закон повязує обовязковість врахування процесуальної позиції сторін при прийнятті рішень органом дізнання, слідчим, прокурором і судом (наприклад, ст. 299 КПК). При оцінці доказів субєкти, які ведуть кримінальний процес, повинні керуватися законом, тобто як сама оцінка, так і інші елементи доказування повинні відбуватися в порядку, з дотриманням правил, а також в умовах, передбачених процесуальним законом. Оцінку доказів закон повязує з діяльністю органів розслідування, прокурора та суду. Проте це не означає, що докази не оцінюються іншими учасниками процесу. Ними можуть висловлюватися міркування щодо сили та значення доказів та їх сукупності. Але оцінка доказів органом дізнання, слідчим, прокурором і судом повязана з прийняттям певних рішень у справі, а оцінка доказів учасниками процесу може лише враховуватися при їх постановленні.

Формування та обґрунтування висновків по кримінальній справі як елемент доказування на стадії досудового розслідування відбувається шляхом викладення відповідної тези (резолютивна частина процесуального документа) та наведення її обґрунтованості в описово-мотивувальній частині процесуального рішення, які бувають проміжними та підсумковими. У судових стадіях формування та обґрунтування висновків по кримінальній справі здійснюється в межах визначеного обвинувачення в обвинувальному висновку та заперечень на нього у процесуальних документах і усних промовах учасників судових розглядів.

Таким чином, безперечним факт, що під час оцінки доказів та їх процесуальних джерел субєкти доказування зобовязані керуватися відповідними нормами права, які встановлюють умови, принципи, мету оцінки та зовнішнє вираження результатів оцінки. Але, оцінку (як певний розумовий процес) не можна ототожнювати з її умовами, принципами, метою. Тим більше не можна вважати зовнішньою стороною оцінки доказів та їх процесуальних джерел зовнішнє вираження результатів оцінки, оскільки таке вираження у відповідних документах можливе лише після закінчення процесу оцінки. Крім того, ст. 67 КПК України встановлює умови і принципи оцінки доказів та їх джерел тільки у відношенні посадових осіб державних органів, які ведуть процес. Проте право оцінювати докази та їх джерела мають усі учасники процесу (потерпілий, обвинувачений тощо). Таким чином, оцінка доказів та їх джерел (принаймні стосовно передбачених п.8 ст.32 КПК України учасників процесу) можлива і без дотримання вимог закону щодо її умов, принципів або мети, і не завжди її результати викладаються у відповідних процесуальних актах. Отже, можна скористатися відомою аксіомою: якщо, за відсутності деяких ознак, існування певного явища можливе без змін, це означає, що ці ознаки не відображають істинної сутності явища. Отже, оцінка доказів та їх джерел є суто розумовою, логічною діяльністю субєктів доказування, оскільки саме така діяльність є незмінною, невідємною частиною оцінки і відображає її сутність. Разом з цим, це аж ніяк не принижує значення умов, принципів та цілей оцінки, дотримання яких є вкрай важливим для правильної оцінки доказів та їх джерел.

Результати вивчення практики доказування у кримінальних справах свідчать про те, що серед суддів, прокурорів, слідчих та осіб, які ведуть дізнання, не є рідкими випадки, коли оцінка процесуальних джерел доказів підмінюється оцінкою доказів (відомостей про факти) і навпаки. Це, в свою чергу, веде до помилок під час доказування. У звязку з цим, для орієнтування субєктів доказування на ретельну перевірку і оцінку як відомостей про факти, так і процесуальних джерел доказів, інсує необхідність на законодавчому рівні розрізняти оцінку доказів (відомостей про факти) та оцінку процесуальних джерел доказів.

Делись добром ;)