1.2 Формування феодального суспільства і держави франків

Відомі два шляхи становлення феодалізму. Перший - виникнення феодалізму і, відповідно, феодальної держави і права, безпосередньо при розкладанні первіснообщинного ладу, минаючи рабовласницький лад і рабовласницьку державу і право. Такий шлях пройшли германці, словяни і багато інших народностей. Другий шлях - формування феодальних відносин у надрах рабовласницького ладу, перетворення рабовласницького суспільства в феодальне. Феодалізм зявився більш прогресивною економічною формацією. [35, с. 65]

Головною рисою розвитку франкського суспільства було виникнення і розвиток феодалізму в його надрах . Нові відносини виникли в обох соціально- етнічних групах - франкської і гало-римської . Кожна з них мала свій основний район розселення (франкська Північ і гало-римський Південь; умовним кордоном між Північчю і Півднем була річка Луара). Але формування феодальних відносин у франків і гало-римлян було далеко не однаковим, в першу чергу тому, що воно починалося з різних вихідних рубежів: франки вступали в епоху феодалізму в процесі первіснообщинного ладу, гало-римляни в ході розпаду рабовласницького суспільства. [18, с. 123]

Держава франків за своєю формою була ранньофеодальною монархією. Вона виникла в перехідному від общинного до феодального суспільстві, яке минуло в своєму розвитку стадію рабовласництва. Це суспільство характеризується синтезом (поєднанням рабовласницьких, родоплемінних, общинних, феодальних відносин), незавершеністю процесу створення основних класів феодального суспільства. У силу цього ранньофеодальна держава несе на собі значний відбиток старої общинної організації, установ племінної демократії. Держава франків пройшла в своєму розвитку два основних періоди (з кінця V до VII ст . і з VIII по середину IX ст.) . Рубіж, що розділяє ці періоди, характеризується не тільки зміною правлячих династій (на зміну Меровінгам прийшли Каролінги). Він став початком нового етапу глибокої соціально - економічної та політичної перебудови франкського суспільства, в ході якої поступово складалась власне феодальна держава у формі сеньйоральної монархії.

У другому періоді в основному завершується створення великої феодальної земельної власності, двох основних класів феодального суспільства: замкнутого, повязаного васально узами класу феодалів, з одного боку, і експлуатованого їм залежного селянства - з іншого. На зміну відносної централізації ранньофеодальної держави приходить феодальна роздробленість. У V - VI ст. у франків збереглися ще общинні, родові звязки, відносини експлуатації серед самих франків були розвинені, нечисленою була і франкська служива знать , що сформувалася в правлячу верхівку в ході військових походів Хлодвіга. Найбільш яскраво соціально - класові відмінності в ранньокласовому суспільстві франків , як свідчить Салічна правда , правовий памятник франків, що відноситься до V ст., проявлялися в положенні рабів. Раб на відміну від вільного общинника - франка вважався річчю. Його крадіжка прирівнювалася до крадіжки тварини. Шлюб раба з вільним тягнув за собою втрату останнім волі. Салічна правда вказує також на наявність у франків інших соціальних груп: служива знать, вільні франки (общинники) і напіввільні літи. Відмінності між ними були не стільки економічними, скільки соціально-правовими. Вони були повязані головним чином з походженням та правовим статусом особи або тієї соціальної групи, до якої ця особа належала. Важливим фактором, що впливає на правові відмінності франків, стала належність до королівської служби, королівської дружини. Ці відмінності найбільш яскраво виражалися в системі грошових відшкодувань, які служили охороні життя, майнових та інших прав окремих осіб.

Поряд з рабами існувала особлива категорія осіб - напіввільні літи, життя яких оцінювалося половиною вергельда вільного, в 100 солідів. Літ собою представляв неповноправного жителя общини франків, що знаходиться в особистій і матеріальній залежності від свого пана. Літи могли вступати у договірні відносини, відстоювати свої інтереси в суді, брати участь у військових походах разом зі своїм паном. Літ, як і раб, міг бути звільнений своїм паном, у якого, однак, залишалося його майно. За злочин літу належало, як правило, те ж покарання, що й рабу, наприклад смертна кара за викрадення вільної людини.

Право франків свідчить і про початок майнового розшарування франкського суспільства. У Салічній правді йдеться про панську челядь або дворових слуг - рабів (виноградарів, конюхів, свинопасів і навіть золотих справ майстрів, що обслуговують панське господарство). Разом з тим Салічна правда свідчить про достатню міцність общинних порядків, про общинну власність на полях, луках, лісах, про рівні права общинників - селян на общинний земельний наділ. Саме поняття приватної власності на землю в Салічній правді відсутнє. Вона лише фіксує зародження аллода, передбачаючи право передачі наділу у спадок по чоловічій лінії. Подальше поглиблення соціально - класових відмінностей у франків і було безпосередньо повязано з перетворенням алода в первісну форму приватної феодальної земельної власності. [19, с. 264-265] Алод (давньонім. Allod від al -- «повний» та od - «володіння») -- індивідуально-сімейна земельна власність у варварських королівствах та ранньофеодальних державах Західної Європи. Володіння «алодом» (на відміну від бенефіції, феоду) не було повязане з виконанням феодальної служби і повинностей. Часом слово «алод» використовують як термін безумовного землеволодіння на противагу умовному.

Розрізняють ранній та пізній «алоди». Ранній -- це власність на рухоме майно та обмежене право успадкування (по чоловічій лінії) на нерухоме майно (орну землю). Хоч земля і знаходилася у спадковому приватному володінні, але право розпорядження нею належало громаді. Пізній «алод» -- це повна, вільновідчужувана власність малих родин. Власністю стала земля яку спершу можна було заповідати, дарувати, а потім і купувати чи продавати. Пізній алод найраніше оформився у вестготів та бургундів (початок VI), потім у франків, де поштовхом до його появи став едикт Хільперіка І наприкінці VI століття, а найпізніше у саксів та фризів -- на початку IX століття. [66]

Сама Салічна правда регулює алод наступним чином:

«LIX. Про алоди

§ 1. Якщо хтось помре і не залишить синів і якщо мати переживе його, нехай вона успадковує спадщину.

§ 2. Якщо не буде матері і якщо він залишить брата або сестру, нехай успадковують спадщину.

§ 3. У тому випадку, якщо їх не буде, сестра матері нехай успадковує спадщину.

Доп. 1-е. Якщо не буде сестри матері, нехай сестри батька успадкують спадщину.

§ 4. І якщо потім зявиться хто-небудь близькіший з цих поколінь, нехай успадковує спадщину.

§ 5. Земельна ж спадщина ні в якому випадку не має дістатись жінці, вся земля нехай поступає чоловічій статі, тобто братам.» [22, с. 44]

Виникнення класового суспільства у франків, яке розпочалося у них ще до переселення на нову батьківщину, різко прискорилось у процесі завоювання Галлії. Кожний новий похід збільшував багатства франкської військово-племінної знаті, коли в руки франкських королів, служивої аристократії, королівських дружинників переходить значна частина гало-римських маєтків у Північній Галлії. Служива знать, повязана в тій чи іншій мірі васальною залежністю від короля, який захопив право розпорядження завойованою землею, стає великим власником земель, худоби, рабів, колонів. Вона поповнюється частиною гало-римської аристократії, яка переходить на службу до франкських королів. [39, с. 75]

Зіткнення общинних порядків франків та пізніх римських приватновласницьких порядків гало-римлян, співіснування і взаємодія настільки різних за характером громадських укладів прискорило створення нових феодальних відносин. Вже в середині VII ст. в Північній Галлії починає складатися феодальна вотчина з характерним для неї поділом землі на панську (домен) і селянську (тримання). Розшарування "рядових вільних" в період завоювання Галлії відбувалося і в силу перетворення общинної верхівки в дрібних вотчинників за рахунок присвоєння общинної землі .

Процеси феодалізації в VI-VII ст. на півдні Галлії не отримали такого бурхливого розвитку, як на півночі . У цей час розміри франкської колонізації тут були незначні, зберігалися великі маєтки гало-римської знаті, продовжувалась широко використовуватися праця рабів і колонів, але глибокі соціальні зміни відбувалися і тут, головним чином за рахунок повсюдного зростання великого церковного землеволодіння. V-VI ст. в Західній Європі були відзначені початком потужного ідеологічного наступу християнської церкви. Служителі монастирів, храмів виступали з проповідями про людське братерство, про допомогу бідним і стражденним, про інші моральні цінності. Населення Галлії під духовним впливом священнослужителів, очолюваних єпископами, стало сприймати все більше християнські догмати, ідею спокути, покладаючись на заступництво святих батьків заради здобуття вибачення при переході в інший світ. В епоху нескінченних воєн, руйнувань, повсюдного насильства, хвороб, в умовах домінування релігійної свідомості увага людей природно концентрувалася на таких питаннях, як смерть, посмертний суд, відплата, пекло і рай. Страх перед чистилищем і пеклом церква стала використовувати в своїх корисливих інтересах, збираючи і накопичуючи за рахунок правителів і простих людей численні пожертвування, у тому числі і земельні. Зростання церковного землеволодіння почалося з земельних відмов церкві Хлодвігом. Зростаюча ідеологічна та економічна роль церкви не могла рано чи пізно не проявитися в її владних домаганнях. Проте церква в цей час не була ще політичним утворенням, не мала єдиної організації, представляючи собою якесь духовне співтовариство людей, кероване єпископами, з яких за традицією найважливішим вважався єпископ Риму, що отримав згодом звання папи римського. У діяльність церкви в якості "хрестових намісників" на землі все більше вторгалися і королі, які з метою зміцнення своєї вкрай нестабільної влади призначали єпископів зі своїх наближених, скликали церковні собори, головували на них, виступаючи іноді й з проблем богословя. У 511 році на скликаному Хлодвігом Орлеанському церковному соборі було прийнято рішення, що жоден мирянин не може бути введений в церковний сан без королівського дозволу. Подальшим рішенням Орлеанського церковного собору в 549 році було остаточно закріплено право королів контролювати призначення єпископів. Це був час все більш тісного переплетення світської і релігійної влади, коли єпископи та інші релігійні діячі засідали в урядових органах, а цивільна адміністрація на місцях здійснювалася єпархіальними управліннями. При Дагобері I на початку VII ст. відправлення церковних функцій стало невідємною частиною шляху до пошани, наближені короля ставали місцевими правителями - графами і єпископами одночасно; нерідкі були випадки, коли єпископи управляли містами та оточуючими їх сільськими поселеннями, чеканили гроші, збирали податі з земель, що підлягали оподаткуванню, контролювали ринкову торгівлю і ін. Самі ж єпископи, володіючи великими церковними господарствами, стали займати все більш високе місце в складеній феодальній ієрархії, чому сприяли і незаборонені шлюби священиків з мирянами, представниками феодальної верхівки. Бурхливим зростанням феодальних відносин характеризуються VII - IX ст. У цей час у франкському суспільстві відбувається аграрний переворот, що привів до повсюдного утвердження великої феодальної земельної власності, до втрати общинником землі і свободи, до зростання приватної влади феодальних магнатів, цьому сприяло дії низки історичних факторів. [19, с. 267] З VI-VII ст. почалося зростання великого землеволодіння, що супроводжувався чварами землевласників, виявлено всю неміцність королівства Меровінгів, в якому то тут, то там виникали внутрішні кордони в результаті виходу з покори місцевої знаті або опору населення стягування податків. До того ж до кінця VII ст. франки втратили ряд земель, які реально зайняли територію між Луарою і Рейном. Однією зі спроб вирішити проблему зміцнення державної єдності в умовах повсюдної не підкори центральній владі став церковний собор "прелатів і знатних людей", що пройшов у Парижі в 614 році. Едикт , прийнятий собором, закликав до " припинення найсуворішим чином заколотів і нахабних вилазок зловмисників ", погрожував покаранням за "розкрадання і зловживання владою чиновникам, податківцям на торгових місцях", але одночасно обмежував і право цивільних суддів і збирачів податків на церковних землях, закладаючи таким чином законодавчу основу їх імунітету. Єпископи до того ж за рішенням собору повинні були надалі обиратися "духовенством і народом" при збереженні за королем лише права схвалювати результати виборів. До ослаблення влади франкських королів призвело насамперед виснаження їх земельних ресурсів. Тільки на основі нових пожалувань, надання нових прав землевласникам, встановлення нових сеньйорально - васальних звязків могло статися в цей час посилення королівської влади і відновлення єдності франкської держави. Таку політику і стали проводити Каролінги. Вони фактично правили країною ще до переходу до них королівської корони в 751 році. [19, с. 264-268]

Виникнення класового суспільства у франків, що намітилося у них ще до переселення в Галлію, різко підвищилося у процесі її завоювання. Кожен новий похід збільшував багатства франкської воєнно-племінної знаті. При поділі військової здобичі їй діставалися кращі землі, значна кількість колонів. Знать піднеслася над рядовими франками, проте останні ще залишалися особисто вільними і спочатку не відчували підсилення економічного гніту. Вони розселилися на своїй новій батьківщині сільськими общинами (марками). Марка була власником всієї землі общини, що включала ліси, пустощі, луги, орні землі. Останні ділилися на наділи, котрі доволі швидко перейшли у спадкове користування окремих сімей. Гало-римляни, що перевищували по чисельності франків у декілька разів, опинилися у положенні залежного населення. Разом з тим, гало-римська аристократія зберегла свої багатства. Єдність класових інтересів поклала початок поступовому зближенню франкської та гало-римської знаті, причому перша стала домінуючою. Це проявилося при формуванні нової влади, яка мала зберегти захоплену країну, тримати у покорі колонів та рабів. Попередня родоплемінна організація не мала необхідних для цього сил та засобів. На її місце приходить нова організація на чолі з військовим вождем - королем і особисто вірною йому дружиною. Король та його близьке оточення фактично вирішували всі важливі питання життя країни, але ще зберігаються народні збори та інші інститути попереднього ладу франків. Формується нова публічна влада, яка вже не співпадає безпосередньо з населенням. Вона складалася не тільки із озброєних людей, що не залежали від рядових вільних, але й примусових закладів, яких не було при родоплемінному ладі. Затвердження нової публічної влади повязане із введенням територіального розподілу країни. Землі, заселені франками, стали ділитися на паги (округи). Паги, в свою чергу, складаються із більш менших одиниць - сотень. Управління населенням, що проживало у пагах та сотнях, доручалося довіреним особам короля. [25, с. 22]

Таким чином, у другій половині VIII - початку IX ст. у Франкській державі інтенсивно йшов процес феодального підпорядкування селянства. Селянин, втративши землю, звертався до пана з проханням дати йому земельну ділянку (precaria, тобто ділянку, передану на прохання); за це він обіцяв виконувати встановлені повинності. Угода оформлялася письмово: земельний власник отримував від селянина заповнену прекарну грамоту і видавав йому грамоту. У грамотах вказувалися терміни користування землею і розміри селянського оброку, земельний власник обіцяв не порушувати прав селянина і не віднімати довільно передану йому ділянку. Але зазвичай через кілька поколінь селянин перетворювався не тільки в поземельно, але і в особисто залежного. У прекарну залежність потрапляли не тільки люди, позбавлені земельної власності, а й дрібні вільні землевласники, які прагнули шляхом відмови від своєї власності позбутися від державних повинностей, а також отримати захист і заступництво у церкви або іншого земельного власника.

До втрати свободи вела так звана комендація. Безпорадні бідні люди довіряли себе церковній установі або світським панам, обіцяючи коритися і служити їм, як слуга пану. Неоплатний борг перетворював їх у спадкових рабів (сервів).

Феодали не зупинялися перед насильницьким перетворенням вільних людей на кріпаків і залежних. Про це йдеться в капітуляріях Карла Великого. В одному з них ми читаємо: «Якщо хто відмовляється передати свою власність єпископу, абатові, графу ... шукають нагоди, щоб засудити такого бідняка і змусити його кожного разу відправлятися на війну, щоб він волею чи неволею продав або віддав їм свою власність ». Імператор попереджав єпископів , абатів і графів , щоб вони «не купували і не захоплювали силою майна бідних і слабких людей... через що страждає королівська служба». Це і було причиною турботи короля про слабких, беззахисних людей.

Перетворення вільних людей в залежних і кріпаків викликало великі зміни в політичному устрої. Перш всі селяни-общинники були зобовязані виконувати державні повинності, нести військову службу. Тепер, ставши феодально залежними, вони повинні були служити насамперед своєму панові. [67]