1.3 Державний устрій франкської держави

У процесах становлення та розвитку державного апарату франків можна виявити три головні напрями. Перший напрямок, особливо характерний для початкового етапу (V-VII ст.), проявився в переродженні органів племінної демократії франків в органи нової, публічної влади, у власне державні органи. Другий - визначився розвитком органів вотчинного управління, третій - було повязано з поступовим перетворенням державної влади франкських монархів у "приватну" владу государів-сеньйорів з формуванням сеньйоральної монархії, що виявилося повною мірою на завершальному етапі розвитку франкського суспільства (VIII-IX ст.). [19, с. 271]

Франкська держава - рання монархія. На її чолі стояв король. Спочатку він мав широкі права - назначав посадових осіб королівства і поручав їм окремі гілки державного правління. Рішення короля мали силу закону, він володів вищою судовою владою. [23, с. 129]

Завоювання Галлії послужило потужним імпульсом створення нового державного апарату у франків, бо воно зажадало організації управління завойованих областей, їх захисту. Хлодвіг був першим франкським королем , який затвердив своє виняткове становище одноосібного правителя. З простого воєначальника він перетворюється на монарха , домагаючись цього положення всіма засобами: віроломством, хитрістю, знищенням родичів , інших племінних вождів. Однією з найважливіших політичних акцій Хлодвіга, зміцнити позиції франкської держави за рахунок підтримки гало-римського кліру, було прийняття християнства. З прийняттям християнства Хлодвігом церква стає потужним фактором зміцнення королівської влади. Саме церква дала в руки франкських королів таке виправдання загарбницьких воєн, як посилання на "істинну віру", обєднання у вірі багатьох народів під егідою єдиного короля як верховного, не тільки світського, а й духовного глави своїх народів. Поступовий перехід галльської еліти в християнську віру стає також важливим історичним фактором обєднання Галлії, розвитку особливої регіональної феодально-християнської, західноєвропейської (романо - германської) цивілізації. Соціально-економічні, релігійно-ідеологічні, етнографічні та ін. зміни в галльському суспільстві мали безпосередній вплив і на процеси формування та розвитку специфічних рис державного апарату франкської імперії, що поглинула в VIII- IX ст. більшість варварських держав Західної Європи. Вже в V ст. у франків на місце старої родової громади остаточно приходить громада територіальна (марка), а разом з нею і територіальний поділ на округи (паги), сотні. Салічна правда говорить вже про існування посадових осіб королівства: графах, сацебаронах та ін. Разом з тим вона свідчить про значну роль органів общинного управління. Загальних народних зборів в цей час у франків вже не було, воно було замінено оглядом війська - спочатку в березні ("березневіполя"), потім (при Каролінгах) у травні ("травневі поля"). Продовжували існувати сотенні збори ("малюс"), що виконують судові функції під головуванням тунгин , які разом з рахінбургами, знавцями права ("виносять вирок"), були представниками громади. Роль громади у судових справах була виключно велика. Громада відповідала за вбивство, вчинене на її території, виставляла присяжних, свідчать про добре імя свого члена; самі родичі доставляли до суду свого родича, разом з ним сплачували вергельд . Король виступав передусім як "охоронець світу", як виконавець судових рішень громади. Його графи, сацебарони, виконували в основному поліцейські і фіскальні функції. Салічна правда передбачала покарання для королівських посадових осіб, що відмовляються задовольнити вимогу вільної людини і застосувати владу до правопорушників . Разом з тим, захищаючи певною мірою самостійність громади з боку королівських посадових осіб, Салічна правда забороняла, наприклад, щоб на одних общинних зборах було більше трьох сацебаронів . Королівські розпорядження, згідно Салічній правді, стосуються незначного кола державних справ - призову до війська, виклику до суду . Але Салічна правда свідчить і про посилення влади королів. Так, наприклад, виконання королівської служби виправдовує неявку обвинувачуваного в общинний суд. Більш того, король прямо вторгається у внутрішньо-общинні справи, в її поземельні відносини, дозволяє чужинцю селитися на общинні землі. Влада франкських королів стала передаватися у спадок. У VI -VII ст. під прямим впливом пізніх римських порядків законодавчі повноваження королів посилюються, а в капітуляріях не без впливу церкви вже йдеться про священний характер королівської влади, про необмеженість її законодавчих повноважень. Показово, що там же зявляється поняття зради королю ,яка відноситься до тяжких злочинів. Однак король в цей час - перш за все військовий ватажок, воєначальник, головною турботою якого є "порядок" в королівстві, утихомирення виходить з покори місцевої знаті. З обмеженістю королівських функцій було повязано і відсутність ефективно діючих органів центральної адміністрації, казначейства, самостійних королівських судів, які займаються апеляційними функціями. Складаний державний апарат відрізняється ще крайньою аморфністю, відсутністю чітко розмежованих посадових повноважень, співпідпорядкованістю, організацією діловодства. Нитки державного управління зосереджуються в руках королівських слуг і наближених. Серед них виділяються палацовий граф, референдарій, камерарій. Палацовий граф виконує головним чином судові функції, керує судовими поєдинками, спостерігає за виконанням вироків. Референдарій (доповідач), хранитель королівського друку, відає королівськими документами, оформляє акти, приписи короля і ін. Камерарій стежить за надходженнями в королівську казну, за збереженням майна палацу. У VI -VII ст. головним управителем королівського палацу, а потім і главою королівської адміністрації був палатний мер, або майордом, влада якого всіляко посилювалася в умовах безперервних походів короля, який управляв своїми територіями "із сідла". Формування місцевих органів влади відбувається в цей час під значним впливом римського порядків. Меровінгські графи починають управляти округами як римські намісники. Вони займаються поліцейськими, військовими і судовими функціями. Поняття "граф" і"суддя" стають однозначними, їх призначення входить до виняткової компетенції королівської влади. Разом з тим знову виникаючі органи державного апарату франків, копіюючи деякі пізньоримські державні порядки, мали інший характер і соціальне призначення. Це були органи влади, що виражали інтереси передусім німецької служивої знаті і великих гало-римських землевласників. Вони і будувалися на інших організаційних засадах. Так, наприклад, широко використовувалися на державній службі дружинники короля. Спочатку складалася з королівського військового загону вільних франків дружина, а отже, і державний апарат поповнювалися згодом не тільки романізованими галлами, які відрізнялися своєю освітою , знанням місцевого права, а й рабами, вільновідпущеними, що становили придворний королівський штат. Всі вони були зацікавлені в посиленні королівської влади, в руйнуванні старого племінного сепаратизму, в зміцненні нових порядків, що обіцяли їм збагачення і соціальний престиж. У другій половині VII ст. складається нова система політичного панування та управління, свого роду "демократія знаті", яка передбачає безпосередню участь верхівки несформованого класу феодалів в управлінні державою. Розширення участі феодальної знаті в управлінні державою, "сеньорізація" державних посад привели до втрати королівською владою тієї відносної самостійності, якою вона користувалася раніше. Це сталося не відразу, а саме в той період, коли велике землеволодіння набуло вже значні розміри. У цей час велику владу присвоює створена ще раніше Королівська рада, що з представників служилої знаті і вищого духовенства. Без згоди Ради король фактично не міг прийняти жодного серйозного рішення. Знаті поступово передаються ключові позиції в управлінні не тільки в центрі, а й на місцях. Разом з ослабленням влади королів усе більше незалежності, адміністративних і судових функцій набувають графи, герцоги, єпископи, абати, які стали великими землевласниками. Вони починають привласнювати податки, мита, судові штрафи. Ще в 614 році вищезазначеним едиктом (ст. 12) заборонялося призначення «посадової особи ( judex - ймовірно, герцога або графа), як і підлеглої йому людини», якщо вони не були місцевими землевласниками. У 673 році світська знать домоглася підтвердження Хільперіком II цієї статті едикту. Функції управління, таким чином, закріплювалися за великими місцевими феодалами. У пізніх правдах місцевим правителям - герцогам і графам - приділяється не менше уваги, ніж королю. Штраф за Аламанською правдою загрожує будь-якому за невиконання вимог герцога або граф , за «зневагу до їх порядку з печаткою». Спеціальний титул 2-й Баварської правди присвячений герцогам, "яких народ поставив обох обрав"; він свідчить про широту тих справ, "які їх стосуються". Тут передбачено покарання у вигляді значного штрафу не тільки за невиконання, а й за "недбалість" при виконанні їх наказів (2, 13), а зокрема йдеться про безкарність у разі виконання наказу герцога про вбивство будь-якої особи (2, 6), ймовірно, "надійшов проти закону" (2, 2). Більш того, за Аламанською правдою посада герцога успадковується його сином, якому, однак, загрожує "вигнання і позбавлення спадщини" за спробу "заволодіти нею злочинно"(25, 1-2), правда, король міг "простити сина ... і передати йому спадщину"(34, 4). З часом все найважливіші посади в державному апараті стали спадковими. Збережена в тій чи іншій мірі покора місцевої знаті королю починає все більше визначатися її особистими відносинами з королівським двором, васальної залежністю від короля як сеньйора. З середини VII ст., в епоху так званих ледачих королів, знать вже безпосередньо бере кермо влади в свої руки, усуваючи короля. Спочатку це робиться за рахунок все більшого посилення ролі і значення посади майордома, а потім шляхом прямого зміщення короля. Яскравим прикладом цьому може служити сама зміна королівської династії у франків. Ще в VII ст. своєю могутністю, земельним багатством став виділятися рід майордомів Піпінідів. Один з них, Карл Мартелл, фактично вже правив країною. Завдяки проведеним реформам йому вдалося на певний час зміцнити єдність франкської держави, переживав тривалий період політичної дестабілізації, розчленування. Син і наступник Карла Мартелла, не бажаючи навіть формально визнавати короля, справив державний переворот, заточив останнього царюючого з Меровінгів в монастир і зайняв його престол. Аграрний переворот VIII ст. сприяв подальшому розвитку феодальної держави , тієї адміністративної системи, в якій головну роль починають відігравати органи вотчинного управління. Новій перебудові апарату управління сприяло широке поширення в це час імунітетних грамот, в силу яких територія, що належить власнику імунітету, вилучалася (частково або повністю) з відання державних властей в судових, податкових, адміністративних справах. Вотчинник таким чином отримував політичну владу над своїми селянами. Імунітетні грамоти, як правило, санкціонували вже сформовані відносини політичної залежності селян від своїх сеньйорів - вотчинників. [19, с. 272-277]