2. Поняття права інтелектуальної власності. Виникнення та розвиток поняття права інтелектуальної власності. Об’єкти права інтелектуальної власності.

Право інтелектуальної власності в об’єктивному розумінні – це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері створення, оформлення, використання й охорони результатів інтелектуальної діяльності людей. Об’єктом власності є право на результати інтелектуальної діяльності людини. Це право має подвійну природу. З одного боку, творець (автор) нематеріального об’єкта власності і творец матеріального об’єкта власності мають подібні права власності, тому що право на результат творчої діяльності забезпечує його власнику виняткову можливість розпоряджатися цим результатом на свій розсуд, а також передавати іншим особам, тобто воно подібне до права власності на матеріальні об’єкти (майновим правом). З іншого боку, поряд з майновим правом, існує деяке духовне право творця на результат творчої праці, так зване право автора.

Тобто автор має сукупність особистих немайнових (моральних) прав, що не можуть відчужуватися від їхнього власника в силу їхньої природи, та майнових прав. Іншими словами, якщо майнове (економічне право) на результат творчої праці може бути віддільним від творця (переданим іншій особі в обмежене чи необмежене користування), то моральне (немайнове) право автора невіддільне від творця і не може бути передано іншій особі.

Право інтелектуальної власності є сумою тріади майнових прав (права володіти, права користуватися, права розпоряджатися) та немайнових прав (право на авторство, право на недоторканість твору тощо). Майнові й особисті (немайнові) права на результат творчої діяльності взаємозалежні і найтіснішим чином переплетені, утворюючи нерозривну єдність. Об’єктивне право інтелектуальної власності – це право, яким будь-яка особа за певних обставин може скористатися, але ця особа ще не має цього права.

Суб’єктивне право інтелектуальної власності або право інтелектуальної власності в суб’єктивному значенні – це права, які належать конкретній фізичній чи юридичній особі на той чи інший результат творчої, інтелектуальної діяльності. Це ті конкретні права, які чинним законодавст­вом визнаються на той чи інший об’єкт інтелектуальної власності за його творцями та їх правонаступниками. Це сукупність цілого комплексу конкретних прав. Суб’єктивні права тієї чи іншої особи, яка має право на об’єкт інтелектуальної власності, надають цій особі право на певну поведінку стосовно об’єкта інтелектуальної власності, право вимагати відповідної поведінки від інших осіб і право звертатися до держави за захистом своїх суб’єктивних прав у разі їх порушення..

У Книзі IV "Право інтелектуальної власності" Цивільного Кодексу України визначені об’єкти права інтелектуальної власності, які залежно від сфери застосування умовно можна розділити на три групи До першої групи відносяться об’єкти промислової власності. Вони мають таку назву тому, що застосовуються, головним чином, у промисловості. До другої групи відносяться штучно виділені, так звані нетрадиційні об’єкти інтелектуальної власності, що використовуються не тільки у промисловості. Нарешті третю групу складають об’єкти авторського права і суміжних прав. Ця група має значні відмінності від об’єктів промислової власності як у процесі набуття прав, так і за строком їхньої дії. На відміну від об’єктів авторського права, права виконавців творів, виробників фонограм і аудіограм, а також організацій мовлення – відносяться до суміжних прав, тобто прав, споріднених і пов’язаних з авторськими правами. Коло об’єктів права інтелектуальної власності визначено у ст. 420 ЦК. До них відносять літературні та художні твори, комп’ютерні програми, компіляції даних (бази даних), виконання, фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення, наукові відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції, сорти рослин та породи тварин, комерційні (фірмові) наймену­вання, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), геогра­фічні зазначення, комерційні таємниці.

Правова охорона об’єктів інтелектуальної власності здійснюється за допомогою надання їх створювачу особливих виключних прав. "Виключність" прав означає, що жодна особа, крім тієї, кому вони належать, не може здійснити використання об’єкта, не маючи на це відповідного дозволу суб’єкта прав. Виключне право – це виключна можливість здійснювати відносно об’єкта закріплені законом правомочності на власний розсуд. Важливою віхою у становленні права інтелектуальної власності стало підписання у 1967 р. у Стокгольмі Конвенції, якою заснову­валася Всесвітня організація інтелектуальної власності (далі – ВОІВ). Відповідно до ст. 2 цієї Конвенції на міжнародному рівні вводиться термін «інтелектуальна власність» та дається визначення цього терміна – це права щодо конкретних результатів творчої діяльності у виробничій, науковій та художній сферах.

Правові гарантії свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості знайшли своє подальше закріплення у ст. 54 Конституції України. Першим спеціальним нормативним актом, який започаткував створення законодавства про промислову власність, стало затверджене Указом Президента України «Тимчасове положення про правову охорону об’єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні» від 18 вересня 1992 р. Цим правовим актом закладені правові засади правової охорони результатів науково-технічної, творчої діяльності. Дещо пізніше у країні були встановлені правові засади створення і використання науково-технічної інформації – законодавець визнав науково-технічну інформацію товаром і об’єктом права інтелектуальної власності (Закон України «Про науково-технічну інформацію» від 25 червня 1993 р.). У цьому ж році приймається Закон України «Про охорону прав на сорти рослин», який регулює відносини, що виникають у зв’язку з набуттям, здійсненням, захистом, відчуженням і припиненням права інтелектуальної влас­ності на сорти рослин в Україні.

Значним кроком у розвитку законодавства у сфері інтелектуальної власності стало прийняття у 1993 р. пакета спеціальних законів: «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки» та «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг». У зв’язку з цим зазначене вище «Тимчасове положення про правову охорону об’єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні» втратило чинність, проте не повністю – у частині, що стосується раціоналізаторських пропозицій, воно залишилося чинним.

Трохи пізніше був прийнятий Закон України «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 р. Крім того Верховна Рада України своєю постановою від 19 січня 1995 р. затвердила Положення про порядок оформлення та використання прав на винаходи, корисні моделі і промислові зразки, що становлять державну таємницю. Це група спеціальних законодавчих актів, які безпосередньо регулюють суспільні відносини, що виникають у зв’язку з наданням правової охорони результатам інтелектуальної творчої діяльності.

Водночас, крім спеціальних законів, набула чинності низка нормативних актів України, які певною мірою торкаються питань інтелектуальної власності. До таких варто віднести Закони України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про захист економічної конкуренції», «Про захист від недобросовісної конкуренції», «Про охорону атмосферного повітря», «Про телебачення і радіомовлення;», Декрет Кабінету Міністрів «Про державне мито», постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об’єктів авторського права і суміжних прав», «Про державну реєстрацію авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір», а також постанова, якою затверджено Тимчасове положення «Про мінімальні ставки гонорару та авторської винагороди за фільми, що створюються за державним замовленням на кіностудіях України».

Цивільний кодекс України, який набрав чинність із 1 січня 2004 р., вперше у національному законодавстві надав формальне визначення права інтелектуальної власності як права особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або іншій об’єкт права інтелектуальної власності, визначений ЦК України та іншими законами України (ст. 418 ЦК України).