ТГП Подготовка к ГОСу 2012 / ТДП (повна велика)

72.Об'єкти правовідносин: поняття, види

Проблема поняття, змісту, класифікації і аналізу інших сторін об'єктів правовідносин має важливе значення, оскільки лише наявність об'єкта права викликає необхідність виникнення і здійснення самих правовідносин. Відсутність об'єкта права позбавляє сенсу існування будь-яких правовідносин. У суспільстві немає і не може бути правовідносин не тільки безсуб'єктних, а й безоб'єктних.

Проблема загального визначення поняття «об'єкт правовідносин» завжди привертала увагу дослідників і була предметом дискусій. Намагаючись знайти оптимальне і адекватне рішення і відповісти на загальне питання, що таке об'єкт права, багато з авторів висловлюють не тільки відмінні точки зору, а й ті, що доповнюють одна одну.

У юридичній літературі існують різні трактування об'єкта правовідносин. Проте у ході тривалої дискусії склалися в основному дві концепції — моністична і плюралістична. Згідно з першою з них об'єктом правовідносин можуть виступати тільки дії суб'єктів, оскільки саме дії, вчинки людей підлягають регулюванню юридичними нормами, і лише людська поведінка здатна реагувати на правовий вплив. Звідси у всіх правовідносин єдиний, загальний об'єкт.

Згідно з другою, більш реалістичною позицією, об'єкти правовідносин настільки різноманітні, наскільки різноманітні правовідносини, що регулюються правом.

Отже, залежно від характеру і видів правовідносин їх об'єктами виступають:

1. Матеріальні блага (речі, предмети, цінності), характерні головним чином для цивільних, майнових правовідносин (купівля-продаж, дарування, обмін, заповіт тощо).

2. Нематеріальні особисті блага (життя, честь, здоров'я, гідність, свобода, безпека, право на ім'я, недоторканність людини), більшість з яких типові для кримінальних і процесуальних правовідносин.

3. Поведінка, дії суб'єктів, різного роду послуги і їх результати. (Це, головним чином, правовідносини, що складаються на основі норм адміністративного права у сфері управління, побутового обслуговування, господарської, культурної й іншої діяльності).

4. Продукти духовної творчості (твори літератури, мистецтва, живопису, музики, скульптури, а також наукові відкриття, винаходи — все, що є результатом інтелектуальної праці).

5. Цінні папери, офіційні документи (облігації, акції, векселі, гроші, приватизаційні чеки, дипломи, атестати тощо). Вони можуть стати об'єктом правовідносин, що виникають при їх втраті, поновленні, оформленні дублікатів. У наш час в країні склався ринок цінних паперів, акції купуються і продаються, тобто вони є об'єктами угод.

Суб'єкт права — це особа чи організація, за якими держава визнає здатність бути носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. У сучасній юридичній літературі поняття «суб'єкт права» частіше за все використовується як синонім термінів «суб'єкт» чи «учасник правовідносин». У юридичних джерелах кінця XIX — початку XX ст. поняття «суб'єкт права» використовувалося для позначення носія «суб'єктивних прав».

Слово «суб'єкт» стосовно юридичних відносин, зазначав Г. Шершеневич, використовується у подвійному значенні. Визначають суб'єкта юридичних відносин, розглядаючи його або з активної сторони, як носія права, або з пасивної сторони як носія обов'язків. Частіше під суб'єктом права мають на увазі тільки того учасника юридичних відносин, якому належить в них право.

Суб'єктом права є той, розвивав цю думку Е. Трубецькой, хто здатний мати права незалежно від того, користується він ними в дійсності чи ні.

Юридична якість, чи властивість, бути суб'єктом права у правовідносинах не виникає сама собою. Вона не складає, за справедливим твердженням Г. Шершеневича, «природної якості людини, а є створенням об'єктивного права». Тому спроби закріплення у деяких конституційних документах положень, що випливають з теорії природного права, про те, що якість суб'єктів права — носіїв основних прав і свобод людина набуває «природним шляхом», що «вони належать кожному від народження», в практичному плані є лише декларацією.

Не природа, не суспільство, а тільки держава визначає, хто і за яких умов може бути суб'єктом права, а отже, і учасником правовідносин, які якості він повинен мати. Лише законом може встановлюватися і визначатися та особлива юридична якість, чи властивість, яка дозволяє особі чи організації стати суб'єктом права. Ця якість чи властивість називається правосуб'єктністю.

Види суб'єктів права, учасників правовідносин

У вітчизняній та зарубіжній юридичній літературі є загальновизнаним, що суб'єктами права можуть бути фізичні і юридичні особи.

До фізичних осіб (індивідуальні суб'єкти) належать всі громадяни (при монархічній формі правління — піддані), іноземці і особи без громадянства. У сучасному розумінні «фізична особа» як суб'єкт права ототожнюється, по суті, з людиною, що має правоздатність та дієздатність. Фізична особа, зазначав ще Г. Шершеневич, «це суб'єкт права, який співпадає з людиною».

До юридичних осіб (колективні суб'єкти) учасників правових відносин, належать підприємства та організації. Вони: а) мають відокремлене майно; б) відповідають цим майном за своїми зобов'язаннями; в) можуть від свого імені набувати і здійснювати майнові та особисті немайнові права; г) мають самостійний баланс чи кошторис; д) можуть нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді.

Згідно з цивільним законодавством України, юридичними особами можуть бути комерційні організації, що мають на меті одержання прибутку, і некомерційні об'єднання, які є неприбутковими і не розподіляють прибуток між їх учасниками.

Юридичні особи (колективні суб'єкти) — комерційні організації можуть створюватися у формі господарських товариств, кооперативів, різних державних організацій. Юридичні особи — некомерційні організації можуть створюватися у формі громадських чи релігійних об'єднань, а також у інших формах, передбачених законом.

Слід мати на увазі, що не будь-який колектив людей може виступати взагалі суб'єктом права. Наприклад, навчальна група, курси, кафедри, виробничі бригади та інші спільноти не мають цієї якості. Суб'єктами права є лише стійкі, постійні утворення, які характеризуються єдністю волі і мети, а також певною внутрішньою організацією. Це не випадкові і не тимчасові об'єднання громадян чи яких-небудь структур.

Юридичні факти класифікуються за різними підставами. Найбільш розповсюдженим критерієм класифікації є вольова ознака. Відповідно з цим всі юридичні факти поділяються на дії і події. Дії являють собою такі юридичні факти, що пов'язані з волею людей правових відносин. Залежно від характеру дії поділяються на правомірні і неправомірні.

Правомірні дії виражаються у поведінці людей, яка відповідає правовим вимогам і дозволам. Залежно від цільової спрямованості волі людей, що здійснюють такі дії, від їх намірів викликати чи не викликати певні наслідки своїми діями, в свою чергу, здійснюється поділ на юридичні акти і юридичні вчинки.

Основною особливістю юридичних актів є те, що вони здійснюються для того, щоб викликати певні юридичні наслідки. Деякі з них мають владний характер.

Такі, наприклад, акти виконавчих органів державної влади, акти адміністрації підприємства чи установи, судові рішення тощо. Багато з юридичних актів не мають владного характеру. Такі акти називають правочинами. До них належать цивільно-правові правочини купівлі-продажу, дарування тощо.

Юридичні вчинки — це правомірні чи неправомірні дії осіб, із здійсненням яких закон пов'язує настання юридичних наслідків незалежно від волі, бажання і намірів цих осіб. Типовими прикладами правомірних дій можуть слугувати, наприклад, створення художнього твору, знахідка речі тощо. Неправомірні дії — це дії, що не узгоджуються з вимогами правових норм, порушують правові приписи. Залежно від ступеня суспільної небезпеки, заподіяння шкоди, неправомірні дії як юридичні факти поділяються на злочини (кримінальні правопорушення), адміністративні і дисциплінарні проступки, цивільні правопорушення (делікти).

Скоєння неправомірних дій тягне за собою появу кримінально-процесуальних, цивільно-процесуальних, адміністративно-процесуальних і інших охоронних правовідносин.

Події як юридичні факти не залежать від волі людини, але тягнуть за собою виникнення, зміну чи припинення правовідносин, відповідно до суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

Юридичними фактами — подіями можуть бути народження, хвороба чи смерть людини, пожежі, епідемії і всі інші, незалежні від волі і свідомості людей явища, які законодавець розглядає як підставу для виникнення, зміни чи припинення правовідносин.

Слід враховувати, що для виникнення, зміни чи припинення правовідносин інколи необхідні не окремі юридичні факти, а їх сукупність, цілісна система. Наприклад, при призначенні пенсії необхідно, щоб був певний вік, трудовий стаж, умови роботи, рівень зарплати тощо.

76,77

Поняття, ознаки та види правової поведінки

Поведінка людини є одним із видів людської діяльності, вона не тільки спрямована на безпосереднє задоволення різних потреб, а й зорієнтована на досягнення певних інтересів (суспільних, державних, особистих, національних тощо), відповідної позиції у сфері суспільних відносин, вона є зовнішньою системою дій, в основі якої покладені внутрішні прагнення людини.

Поведінка має соціальний характер і визначається як сукупність певних дій, що викликають зміни у оточуючому світі чи у самому суб'єкті. У даному визначенні на першому місці перебуває саме суспільна цінність дій суб'єкта.

Енциклопедична література під поведінкою людини розуміє систему взаємопов'язаних дій, здійснюваних суб'єктами, що вимагають його взаємодії із середовищем з метою реалізації певної функції.

Поведінка — це багатоаспектна категорія, яка включає в себе наступні ознаки: це аспект діяльності чи спілкування, які відображають внутрішній стан людини; це поведінка, що фіксується органами відчуття інших суб'єктів; вона є соціально значущою; вона контролюється волею людини.

Поведінка людини може регулюватись нормами права або бути поза сферою цього регулювання (відносини дружби, заняття музикою тощо).

Ряд авторів виділяють так звану девіантну поведінку — поведінка, яка не відповідає прийнятим у суспільстві стандартам на даному етапі розвитку, але у майбутньому може їм відповідати.

Заслуговує на увагу позиція науковців, які виділяють нормативну поведінку, під якою розуміють таку поведінку, яка врегульована будь-яким видом соціальних норм — звичаями, релігійними або корпоративними нормами, нормами права та ін.

Нас цікавить поведінка, яка регулюється нормами права та отримала назву «правова поведінка».

У юридичній літературі під правовою поведінкою розуміють соціально значиму, усвідомлену поведінку індивідуальних чи колективних суб'єктів, врегульовану нормами права, що тягне за собою юридичні наслідки.

Даної точки зору щодо поняття правової поведінки дотримуються і українські науковці. Так О. Скакун зазначає, що правова поведінка — це соціальна поведінка особи (дія чи бездіяльність) свідомо-вольового характеру, врегульована нормами права, що тягне за собою юридичні наслідки.

Слід погодитись з даною позицією автора, оскільки правова поведінка — це соціально значимі, свідомі вчинки суб'єктів права, що передбачені нормами права та контрольовані їх волею, які тягнуть за собою юридичні наслідки.

Правовій поведінці притаманні ряд ознак:

— соціальна значущість — це оцінка поведінки суб'єктів з точки зору сукупності її соціальної характеристики. Вчинки людей перебувають у сфері суспільних відносин. Вони певним чином впливають на них та одночасно породжують відповідну реакцію оточуючого середовища залежно від того, чи є вони соціально корисними, чи суспільно шкідливими, або, навіть, небезпечними;

— суб'єктивізм — тобто ставлення особи до своїх дій та наслідків, які вони породжують. Суб'єкти мають певний рівень свідомості та волі, вони здатні управляти своїми вчинками відповідно до тих цінностей, які склалися у даному суспільстві та норм, що в ньому існують;

— регламентованість поведінки нормами права — тобто за допомогою норм права впроваджується у життя суспільно корисна поведінка та витісняється небажана. Регулятивна функція права передбачає вплив на поведінку суб'єктів права у процесі регулювання суспільних відносин. Правомірна поведінка повинна відповідати тим вимогам, які містяться у нормі права. Остання містить основні цілі, умови, форми поведінки суб'єктів, які є найбільш важливими для суспільства чи соціальної групи;

— підконтрольність поведінки державі — держава контролює діяльність суб'єктів суспільного життя залежно від соціальної значимості вчинків. Держава через свої структури гарантує діяльність суб'єктів, створюючи відповідні умови, застосовуючи у необхідних випадках засоби примусу чи заохочення, тощо;

— здатність правової поведінки породжувати юридичні наслідки. Поведінка суб'єктів надзвичайно різноманітна. Вона має різні форми вияву, мотиви та наслідки. Норми права можуть дозволяти (уповноважуючі норми), забороняти (забороняючі норми) чи зобов'язувати (зобов'язуючі норми) суб'єктів до певної поведінки. Поведінка, яка не заборонена нормою права, є правовою. Деякі вчинки не заборонені нормою права, але не тягнуть юридичних наслідків, оскільки є юридично нейтральними (заняття спортом, музикою тощо).

Правова поведінка має соціальну та юридичну сторону, що дає можливість виділити її види:

1) правомірна поведінка;

2) правопорушення;

3) зловживання правом;

4) об'єктивно протиправне діяння.

Окрім зазначених видів правової поведінки, О. Скакун за формою зовнішнього прояву виділяє: фізичну поведінку (діяльність); усну (вербальну) та письмову (документальну).

Ряд авторів зазначають, що правова поведінка характеризується внутрішньою структурою, елементним складом, якої є правові вчинки. Під правовим вчинком вони розуміють діяння, складовими елементами якого є суб'єкт (фізична чи юридична особа, наділена правоздатністю, дієздатністю та деліктоздатністю), суб'єктивна сторона (передбачає внутрішнє ставлення суб'єкта до свого діяння та включає цілі, мотиви, правові установки тощо), об'єкт (явища навколишнього середовища, на які спрямовані діяння — суспільні відносини, соціальні цінності) та об'єктивна сторона (форма зовнішнього прояву вчинку — діяння, суспільно значущі наслідки та причинний зв'язок між діянням та його наслідками).

78,79

Поняття та основні види правомірної поведінки

Суб'єкти у процесі своєї життєдіяльності постійно перебувають в соціальному середовищі, яке впливає на них через певну сукупність факторів та умов соціального характеру, які у юридичній літературі отримали назву багаторівневої системи соціальних інститутів.

У юридичній літературі даний вплив державних органів та громадських організацій на процес реалізації суб'єктами своїх прав, свобод та обов'язків розглядається як соціальне середовище у широкому (макросередовище, яке включає відносини, що формуються у межах суспільства, держави в цілому) та вузькому значеннях (мікросередовище, яке включає ті відносини міжособистісного характеру, що склалися у межах невеликої соціальної групи чи трудового колективу тощо, до яких входять окремі суб'єкти).

Соціальне середовище досить динамічна категорія, вона потребує постійного регулятивного впливу. Правові норми регулюють поведінку суб'єктів у межах даного середовища. Як зазначалось вище, поведінка врегульована нормою права, отримала назву правової.

Різновидом правової поведінки є правомірна поведінка. Правомірна поведінка відрізняється від правової активності. Під правовою активністю розуміють внутрішнє усвідомлене, цілеспрямоване, суспільно корисне, ініціативне діяння суб'єктів у сфері права.

Важливою особливістю об'єктивної сторони правової активності є насамперед ініціативний характер діяння суб'єкта, а не тільки його суспільно корисний, цілеспрямований, що має позитивний результат характер. Суб'єктивна сторона правової активності характеризується не тільки усвідомленням потреб та інтересів ініціативної діяльності, а і готовністю до неї.

М. Абдуллаєв та С. Комаров вважають, що правомірна поведінка — це усвідомлення особою та відтворення у своїх діяннях всіх соціальних норм суспільства, свідома, вольова поведінка, спрямована на досягнення особистого чи суспільного блага.

А. Малько дещо звужує визначення правомірної поведінки, підкреслюючи, що правомірна поведінка — це діяння суб'єктів, що відповідає нормам права та соціально корисним цілям.

Враховуючи викладене вище, слід зазначити, що правомірна поведінка — це суспільно необхідна, бажана, допустима, усвідомлена поведінка індивідуальних та колективних суб'єктів, яка відповідає правовим приписам та гарантується державою.

Правомірна поведінка характеризується певними особливостями:

1) відповідність даної поведінки вимогам норм права (формально-юридичний критерій);

2) соціальна корисність даної поведінки, тобто вона є бажаною або необхідною для функціонування суспільства. Необхідність правомірної поведінки міститься у зобов'язуючих та забороняючих нормах права, а бажаність для суспільства даної поведінки, залежить від волі уповноваженої особи, є її правом, а не обов'язком та знаходить своє закріплення у диспозитивних нормах;

3) дана поведінка має суб'єктивну сторону, яка знаходить свій вияв у таких складових чинниках, як: мотив (спрямованість поведінки); міра усвідомлення можливих наслідків вчинку; внутрішнє ставлення особи до спричинених наслідків;

4) об'єктивна необхідність правомірних дій для функціонування та розвитку суспільства. Ці дії знаходять своє закріплення у імперативних нормах у вигляді обов'язків, виконання яких забезпечується примусовою силою держави;

5) форми реалізації правомірної поведінки пов'язані з формами реалізації права (дотримання, виконання, використання та застосування права). Всі форми правомірної поведінки повинні відповідати вимогам норми права з метою досягнення певного позитивного результату. Форма правомірної поведінки у кожному конкретному випадку є індивідуальною та пов'язана із специфікою мотивів та цілей, які ставить перед собою суб'єкт;

6) соціальна допустимість поведінки, тобто це можлива правова поведінка, що забезпечена державними засобами.

Правомірна поведінка включає два аспекти:

— інформаційний, що передбачає широкий доступ до правової інформації, обізнаність щодо своїх прав та обов'язків, активне їх використання та дотримання;

— поведінковий, що передбачає законні способи здійснення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Правомірну поведінку можна класифікувати. Класифікація може здійснюватись на основі різних підстав:

I. Залежно від суб'єктів розрізняють:

— правомірну індивідуальну поведінку;

— колективну поведінку (діяльність трудових колективів, державних органів).

II. Залежно від об'єктивної сторони розрізняють:

— активні дії;

— бездіяльність.

III. Залежно від форм реалізації норм права розрізняють:

— дотримання;

— виконання;

— використання;

— застосування.

IV. Залежно від юридичних наслідків, які бажає досягти суб'єкт реалізації, розрізняють:

— юридичні акти;

— юридичні вчинки.

V. Залежно від суб'єктивної сторони розрізняють:

— соціально активну поведінку, яка характеризується високим ступенем активності суб'єктів, цілеспрямованістю їх діяльності у процесі реалізації своїх прав, обов'язків, у межах правових норм;

— законослухняну поведінку — це свідоме дотримання законів, які виконуються добровільно на основі високої правосвідомості суб'єктів;

— конформістську поведінку — це поведінка, яка характеризується низьким ступенем соціальної активності суб'єктів, їх пристосованістю, вона не відрізняється від поведінки інших суб'єктів, основним принципом даної поведінки є «роби як всі»;

— маргінальну поведінку, яка перебуває на межі між правомірною та неправомірною, переступити яку не дозволяє страх перед юридичною відповідальністю;

звичну поведінку, яка є різновидом діяльності суб'єктів, ввійшла у звичку в силу багаторазового повторення, не потребує додаткових затрат.

80.81

Правопорушення: поняття, склад, види

Аналіз юридичної літератури, дав можливість зробити висновок про однозначність у підходах до розуміння категорії правопорушення.

А. Венгеров вважає, що правопорушення — це поведінка у вигляді дії чи бездіяльності, яка має протиправний характер, спрямована на порушення заборон, невиконання обов'язків, передбачених нормою права.

Правопорушення має протиправний характер та спрямоване проти різних інтересів, які охороняються державою, а саме: особистих, суспільних, державних та інших. Воно може спричиняти цим інтересам фізичну, майнову, моральну, соціальну, духовну шкоду.

Узагальнивши викладене слід підкреслити, що правопорушення — це протиправне, винне, суспільно небезпечне або шкідливе діяння (дія або бездіяльність) деліктоспроможного суб'єкта, яке спричиняє шкоду інтересам суспільства, держави або особи.

Правопорушенню властиві такі ознаки:

1) Має протиправний, неправомірний характер, тобто суперечить нормам права, являє собою порушення заборон, зазначених у законах та підзаконних актах, зловживання суб'єктивним правом, перевищення компетенції.

2) Має суспільно шкідливий або суспільно небезпечний характер. Дана ознака характеризується небажаністю для суспільства, держави чи особи, передбачає настання негативних наслідків, які можуть настати як безпосередньо, так і у майбутньому, ступінь суспільної небезпечності чи шкідливості може бути різним та знаходить своє відображення у тій негативній реакції з боку держави та відповідно до вимог правової норми. Ряд авторів виділяють дві сторони суспільної небезпеки: по — перше, це характер суспільної небезпеки, як якісна оцінка шкідливості вчинку, що базується на об'єкті правопорушення; по — друге це ступінь суспільної небезпеки, тобто розмір спричиненої правопорушенням шкоди. Дещо іншої позиції притримуються М. Абдулаев та С. Комаров, які вважають, що суспільна небезпечність правопорушення є якісною характеристикою суспільної шкідливості правопорушення. На думку цих авторів, всі правопорушення є суспільно шкідливі, але тільки частина з них є суспільно небезпечними.

3) Виражається у поведінці у вигляді дії ( крадіжка, розбій) або бездіяльності (залишення особи у безпорадному стані). Думки, наміри, переконання, які зовні не виявилися, не визначаються чинним законодавством як протиправні.

4) Має свідомо вольовий характер, тобто у момент скоєння залежить від волі та свідомості учасників, здійснюється ним добровільно.

5) Є винним діянням. Вина — це психічне ставлення особи до свого діяння та його наслідків.

6) Причинний зв'язок між діянням та спричиненими наслідками.

7) Спричиняє застосування до правопорушника заходів юридичної відповідальності.

Отже, правопорушення — це юридичний факт, який має місце за наявності усіх зазначених вище ознак. Слід розрізняти правопорушення як юридичний факт і склад правопорушення — як сукупність названих у законі ознак, за наявності яких небезпечне чи шкідливе діяння визнається конкретним правопорушенням. Такі ознаки мають об'єктивний і суб'єктивний характер.

Отже, юридичний склад правопорушення — це система ознак правопорушення, необхідних та достатніх для застосування до правопорушника заходів юридичної відповідальності.

До юридичного складу правопорушення входять:

1. Суб'єкт правопорушення — це деліктоспроможна особа, яка скоїла правопорушення. Нею може бути:

а) індивідуальний суб'єкт — фізична особа, що є осудною та досягла певного віку. Фізичних осіб поділяють на громадян, осіб без громадянства, іноземних громадян. Розглядають також приватну особу, службову особу, спеціальний суб'єкт. Осудність фізичної особи характеризується тим, що вона розуміє характер своїх дій і може керувати ними;

б) колективний суб'єкт правопорушення, ним може бути юридична особа, державний орган, громадська організація тощо, дії кожного з яких пов'язані з колективним винесенням рішень.

2. Об'єкт правопорушення — це певні блага чи соціальні цінності, на які посягає правопорушення (напр.: матеріальні і духовні цінності, честь, гідність, життя, здоров'я людини, власність, державна безпека, що захищаються нормами права, тощо). У юридичній літературі розглядають загальний, родовий (видовий) та безпосередній об'єкт.

Загальний об'єкт — це ті суспільні відносини, які охороняються правом і яким правопорушення завдає шкоди.

М. Аблулаев, С. Комаров вважають, що суспільні відносини — це складне явище суспільної дійсності, яке складається із різних елементів, до яких вони відносять: суб'єктів, що є сторонами у цих відносинах; об'єкти, з приводу яких встановлюються ті, що регулюються правом, зв'язки; діяння сторін та правову норму.

Родовий (видовий) об'єкт правопорушення — це певне коло однорідних відносини, яким завдається шкода (напр.: злочини проти життя та здоров'я, свободи і гідності особи).

Безпосередній об'єкт — це конкретні суспільні відносини, проти яких спрямоване одне або кілька правопорушень (напр.: життя, здоров'я, честь, майно тощо).

3. Суб'єктивна сторона правопорушення — це сукупність ознак, які характеризують суб'єктивне ставлення особи до свого діяння та його наслідків.

Ознаками суб'єктивної сторони є вина, мотив і мета. Головним критерієм є вина, під якою розуміють психічне ставлення особи до скоєного. Виділяють дві форми вини — намір та необережність. Залежно від вольового критерію намір може бути прямим та непрямим.

Прямий намір має місце, коли особа усвідомлює суспільну небезпеку свого діяння, передбачає та бажає настання наслідків свого діяння.

Непрямий намір має місце, коли особа усвідомлює суспільну небезпеку свого діяння, передбачає та свідомо допускає настання наслідків свого діяння.

Необережність теж має дві форми — злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.

Злочинна самовпевненість має місце, коли особа передбачає наслідки свого діяння, але легковажно розраховує на запобігання цих наслідків.

Злочинна недбалість має місце, коли особа не передбачає негативних наслідків, але могла і повинна була передбачити.

Мета — це уява особи, котра скоїла правопорушення, щодо бажаного результату, до якого вона прагне.

Мотив — це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи та спонукають її до скоєння правопорушення.

Мотив близько наближається до провини, але це не тотожні категорії. Він впливає на свідомість людини, зумовлює характер її дій, формує спрямованість волі, визначає зміст провини.

Мотив і мета близькі за значенням. Якщо мотив показує, якими факторами керується особа, скоюючи правопорушення, то мета визначає спрямованість діяння правопорушника, його найближчий результат, тобто те, до чого правопорушник прагне, чого хоче досягти.

4. Об'єктивна сторона правопорушення — це сукупність зовнішніх ознак, що характеризують дане правопорушення, до яких належить:

— діяння(у вигляді дії чи бездіяльності);

— протиправність (формальний аспект);

— наслідки діяння (змістовний аспект);

— причинний зв'язок між діянням та наслідками, які воно спричиняє;

— місце, час, спосіб, засоби, обставини та ситуація скоєння правопорушення.

Правопорушення підрозділяються на: злочини та проступки.

Злочин — це передбачене кримінальним законодавством суспільно небезпечне винне діяння, яке посягає на суспільний лад держави, її політичну, економічну систему, власність, життя, права та свободи особи.

Проступок — це правопорушення, яке завдає шкоду особі, суспільству, державі, здійснюється у різних сферах суспільного життя, має різні об'єкти впливу та юридичні наслідки.

Розрізняють такі види проступків:

— Конституційні — суспільно шкідливі протиправні вчинки, які завдають шкоду порядку організації та діяльності органів влади та управління, конституційним правам та свободам громадян, але не мають ознак складу злочину.

— Адміністративні — це правопорушення, які посягають на громадський або державний порядок, суспільні відносини у сфері державного управління, на відносини у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави тощо (порушення правил протипожежної безпеки, митних правил тощо).

— Цивільно-правові — це правопорушення у сфері майнових та пов'язаних з ними особистих немайнових відносин, які виникають між суб'єктами та складають для них матеріальну чи духовну цінність (напр., невиконання зобов'язань за цивільно-правовим договором тощо).

— Дисциплінарні — суспільно шкідливі вчинки, які завдають шкоду внутрішньому розпорядку діяльності підприємств, установ, організацій (напр., невиконання чи неналежне виконання трудових обов'язків працівником тощо).

Процесуальні — це правопорушення, які посягають на встановлені законом процедури здійснення правосуддя тощо.

Види юридичної відповідальності

Різноманітність відносин, що охороняються державою, а також норм, що встановлюють охоронні засоби, визначають різний ступінь суспільної небезпеки правопорушення та наслідки, можливість класифікації юридичної відповідальності за різноманітними критеріями.

I. За змістом санкцій, що застосовуються за вчинене правопорушення, розрізняють штрафну та правопоновлюючу відповідальність.

Штрафна (каральна) відповідальність настає за вчинення злочинів, адміністративних та дисциплінарних проступків. Вона:

— має відносно-визначений характер, оскільки штрафні санкції, як правило, передбачають нижчу межу покарання, а також призначаються з урахуванням обставин вчинення правопорушення, особи правопорушника, мотивів, засобів та наслідків порушення норми;

— засоби покарання призначаються спеціальними органами держави чи посадовими особами;

— передбачає більш жорсткі міри покарання, що призначаються за правилом покриття більш суворим покаранням менш суворого;

— передбачає чітку професіональну форму реалізації, що закріплюється нормативно;

— забезпечує покарання правопорушника і має примусовий характер.

Правопоновлююча відповідальність настає відповідно до норм цивільного права. Вона:

— має абсолютно-визначений характер, що зумовлюється можливістю чітко визначити розмір спричинених збитків без врахування особливостей обставин правопорушення;

— забезпечує можливість відшкодування спричинених збитків чи виконання покладених обов'язків добровільно без втручання держави;

— передбачає застосування всіх встановлених засобів впливу і більш суворі міри не перекривають менш суворі, як у штрафній відповідальності;

— може здійснюватись поза процесуальної форми, якщо не потребує примусового виконання;

— може застосовуватись на будь-якій стадії відповідальності.

II. За формою здійснення розрізняють:

Судову відповідальність, що призначається органами правосуддя в результаті розгляду ними певної справи.

Адміністративну, що покладається спеціальними органами за порушення порядку управління.

III. За галузевою ознакою розрізняють конституційну, кримінальну, адміністративну, цивільну, дисциплінарну, матеріальну відповідальність.

Конституційна відповідальність як самостійний різновид почала розглядатись лише останнього часу. Її особливостями є джерела вміщення, підстави призначення, суб'єкти та наявність особливих санкцій.

Цей вид відповідальності передбачається Конституцією держави та масивом конституційного законодавства, порушення якого і є підставою відповідальності.

Конституційна відповідальність поширюється на широке коло суб'єктів — фізичних та юридичних осіб. Ними може бути держава, державні органи, органи місцевого самоврядування. Посадові особи, об'єднання громадян та окремі громадяни.

Метою цього виду відповідальності є захист Конституції держави як Основного закону, що має вищу юридичну силу та пряму дію. Ця мета досягається шляхом застосування до порушників конституційних норм наступних санкцій:

— відсторонення від посади вищих посадових осіб держави;

— відставка посадових осіб чи всього органу;

— дострокове припинення повноважень державних органів чи посадових осіб;

— розпуск громадських об'єднань;

— визнання неконституційними актів чи окремих їх частин;

— призупинення дії актів виконавчих органів влади.

Таким чином, конституційна відповідальність має політичний характер; є основним інститутом публічного права; настає як у випадку вчинення правопорушення, так і при невиконанні обов'язку; є засобом охорони та захисту Конституції.

Кримінальна відповідальність — це найбільш суворий вид відповідальності. Вона настає за вчинення злочинів та встановлюється лише законом. Кримінальний кодекс закріплює вичерпний перелік діянь, що визнаються злочинами, а кримінально-процесуальний — регламентує порядок притягнення до кримінальної відповідальності. Повноваженнями притягнення до цього виду відповідальності наділений лише суд. Ніхто не може бути визнаним винним у вчиненні злочину та притягнутий до кримінального покарання інакше, ніж за вироком суду та у відповідності до закону. Стаття 51 КК України передбачає наступні види покарань:

— штраф;

— позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

— позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;

— громадські роботи;

— виправні роботи;

— службові обмеження для військовослужбовців;

— конфіскація майна;

— арешт;

— обмеження волі;

— тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

— позбавлення волі на певний строк;

— довічне позбавлення волі.

Перелік покарань є обов'язковим для суду, вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню.

Сутність кримінальної відповідальності полягає у тому, що особа, винна у вчиненні злочину, зазнає певних втрат. Це відображається у обмеженні пересування, права обирати вид діяльності за своїм розсудом, матеріальних та особистих обмеженнях.

Покарання відрізняються від інших примусових засобів тим, що виступає як реалізація кримінально-правових відносин між злочинцем і державою. Метою покарання є не лише кара (тобто застосування комплексу обмежень прав та свобод засудженого, які забезпечать його виправлення), а й виправлення, тобто такі зміни особистості засудженого, що свідчать про позбавлення негативних рис і зумовлюють готовність до суспільно-корисної діяльності.

Важливим напрямом мети кримінальної відповідальності є спеціальна превенція, яка націлена на обмеження можливості винної особи вчинити новий злочин шляхом її ізоляції та загальна превенції, яка полягає в утриманні від вчинення злочинів інших осіб шляхом покарання конкретної особи.

Особливостями цього виду відповідальності є стан судимості після відбування покарання. Наявність презумпції невинуватості. Необхідність визначення форми вини правопорушника, наявність обставин, що звільняють від відповідальності, наявність основних та додаткових покарань.

Таким чином, кримінальна відповідальність — це найбільш суворий вид відповідальності, що призначається судом в рамках матеріального та процесуального закону.

Цивільно-правова відповідальність є самостійним різновидом відповідальності, що характеризується певними особливостями:

— має майновий характер, оскільки збитки визначаються у грошовій формі;

— настає не перед державою, а перед потерпілим;

— діє презумпція винності правопорушника, оскільки він повинен довести відсутність вини;

— можливою є відповідальність без вини;

— має дві форми — договірну, що настає за невиконання чи порушення умов договору та встановлюється як самим договором, так і законом, та позадоговірна, що настає лише за законом та за умови спричинення збитків особою, яка не була з потерпілим у договірних відносинах.

При цьому як покарання позадоговірна відповідальність передбачає обов'язок правопорушника відшкодувати упущені прибутки, майнові втрати, компенсувати витрати на відшкодування майна чи здоров'я. Договірна відповідальність полягає у обов'язку відшкодувати збитки та неустойку;

— захист порушених цивільних прав здійснюється загальними, господарськими, третейськими судами у межах особливого процесуального порядку;

— суб'єктами може бути як фізична, так і юридична особа;

— можливість добровільного відшкодування збитків у досудовому порядку;

— пов'язується не лише з прийняттям, а й виконанням судового рішення.

Таким чином, цивільно-правова відповідальність є засобом відновлення та компенсації договірних та позадоговірних зобов'язань, що полягає у відшкодуванні правопорушником майнової шкоди та поновленні порушених прав.

Адміністративна відповідальність настає за скоєння адміністративних правопорушень. Через інститут адміністративної відповідальності реалізуються норми різноманітних галузей права — адміністративного, господарського, трудового, фінансового та ін. Це самостійний вид відповідальності, що характеризується наступними особливостями:

— досить широке коло суб'єктів, що притягаються до адміністративної відповідальності. Серед них суд, органи державного управління, державні комісії, інспекції, посадові особи;

— особливий порядок притягнення, що встановлює можливість одночасного застосування засобів забезпечення провадження у справі;

— суб'єктами відповідальності можуть бути як фізичні особи, що скоїли адміністративне правопорушення та досягли 16-річного віку, так і юридичні особи;

— адміністративна відповідальність не тягне судимості;

— настає за вчинення адміністративного порушення, що завдає шкоди порядку управління;

— засоби впливу поєднують матеріальний та моральний вплив. Основними видами адміністративних стягнень є штраф, оплатне вилучення чи конфіскація предметів, тимчасове позбавлення спеціального права, виправні роботи, адміністративний арешт;

— визначені чіткі строки покладення адміністративних стягнень;

— можливість притягнення посадових осіб за невиконання чи неналежне виконання покладених обов'язків.

Таким чином, адміністративна відповідальність є засобом забезпечення та відновлення порядку управління шляхом покладення на винних фізичних, юридичних і посадових осіб покарання відповідно до Кодексу про адміністративні правопорушення та Статутів.

Відповідальність в трудовому праві. Трудове правопорушення можна визначити як винне протиправне невиконання чи неналежне виконання трудових обов'язків суб'єктами трудових правовідносин. Трудове правопорушення відрізняється від інших галузевих правопорушень суб'єктами та змістом.

Суб'єктом трудового правопорушення є працівник як суб'єкт трудових правовідносин. Трудова дієздатність, а відтак і здатність нести відповідальність за трудовим правом настає з 16 років, а учнів — з 14 років (ст. 188 КЗпП України).

Неправомірність діяння виявляється у невиконанні трудових обов'язків, що складають зміст трудової функції працівника, та порушенні норм трудового права (наприклад, поява на роботі працівника у нетверезому стані; вчинення ним прогулу тощо). Не слід вважати протиправним невиконання трудових обов'язків працівником, зумовлене станом його здоров'я чи внаслідок недостатньої кваліфікації.

Невиконання громадських доручень, моральних, етичних правил поведінки, не пов'язаних з виконанням трудової функції, не може бути підставою застосування юридичної відповідальності. Будь-які дії працівника, які відповідають законам чи іншим нормативно-правовим актам, є правомірними і не можуть кваліфікуватися як трудові правопорушення (наприклад, відмова від переведення на іншу роботу тощо).

Участь у страйку (за винятком незаконного) не розглядається як порушення трудової дисципліни і не може бути підставою для притягнення до юридичної відповідальності (ст. 27 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».

За загальним правилом, порушення трудової дисципліни вважається таким за умови, якщо воно відбулося у робочий час. Потрібно мати на увазі, що для працівників з ненормованим робочим днем час після закінчення роботи вважається робочим.

Шкідливий наслідок як складовий елемент об'єктивної сторони трудового правопорушення виступає єдиним критерієм визначення виду юридичної відповідальності працівника. Якщо наслідком трудового правопорушення є порушення встановленого на підприємстві внутрішнього трудового розпорядку, має місце дисциплінарна відповідальність. Якщо шкідливі наслідки виражаються у завданні майнової шкоди іншій стороні трудового договору, — застосовуються заходи матеріальної відповідальності.

Таким чином, за наявності одного трудового правопорушення у системі трудового права можна виділити два самостійні види юридичної відповідальності: дисциплінарну та матеріальну. Вони відрізняються за правовим змістом, юридичними наслідками, процедурою застосування стягнень; але, як вже було відзначено, у обох випадках суб'єктом виступає працівник.

Виділяють такі відмінності дисциплінарної та матеріальної відповідальності:

1. На відміну від дисциплінарної, матеріальна відповідальність має двосторонній характер, оскільки і працівник, і роботодавець можуть виступати суб'єктами такої відповідальності. Двосторонній характер матеріальної відповідальності вперше за трудовим правом обґрунтував П. Стависький.

2. Метою матеріальної відповідальності є відшкодування (компенсація) завданої шкоди, а дисциплінарної — забезпечення трудової дисципліни. Тому на відміну від дисциплінарної відповідальності працівник може бути притягнутий не за будь-яке винне протиправне невиконання трудової дисципліни, а лише за те, внаслідок якого була завдана майнова шкода роботодавцю.

3. Метою дисциплінарної відповідальності є покарання працівника, а відтак вона може бути замінена іншими заходами впливу. Доцільність її застосування визначається самим роботодавцем. Заходи матеріальної відповідальності є правовідновлюючими, а тому не можуть бути замінені якимись іншими заходами та згідно із законом особа, яка завдала шкоди, зобов'язана її відшкодувати.

4. Дисциплінарні стягнення застосовуються лише в порядку, передбаченому КЗпП, та вимагають наявності акта їх застосування з боку уповноважених органів. Обов'язок працівника чи роботодавця щодо відшкодування майнової шкоди може бути реалізований добровільно і без наявності такого акта.

За одне і те саме правопорушення може застосовуватись лише одне (абсолютно або альтернативно визначене) стягнення у рамках одного виду юридичної відповідальності. Однак, трудове законодавство не забороняє можливості одночасно застосовувати (акумулювати) різні види юридичної відповідальності, якщо їх підставою є трудове правопорушення. Так, наприклад, вчинення працівником розкрадання майна роботодавця, встановлене вироком суду, що набрав законної сили, може мати наслідком притягнення його до матеріальної, кримінальної та дисциплінарної відповідальності одночасно.

Дисциплінарна відповідальність в трудовому праві полягає у обов'язку працівника відповісти за вчинене ним порушення трудової дисципліни перед роботодавцем і понести дисциплінарні стягнення, передбачені нормами трудового права.

На підставі аналізу законодавства дисциплінарну відповідальність умовно можна поділити на два види: 1) загальну (санкції такої відповідальності застосовуються до всіх без винятку працівників); 2) спеціальну (застосовується на підставі окремих нормативно-правових актів: статутів, положень, законів і поширюється лише на визначене коло працівників).

Загальна дисциплінарна відповідальність передбачена ст. 147 КЗпП України. Вона є універсальною за характером та може застосовуватись до всіх працівників, які працюють за трудовим договором, незалежно від виду здійснюваної ними діяльності.

КЗпП визначено два види дисциплінарних стягнень: догана та звільнення. Перелік дисциплінарних стягнень загального характеру є вичерпним.

Спеціальна дисциплінарна відповідальність передбачена спеціальним законодавством: законами, що визначають особливості правового статусу окремих груп працівників (наприклад, «Про статус суддів», «Про державних службовців» тощо), або підзаконними актами (статутами та положеннями про дисципліну).

Спеціальна дисциплінарна відповідальність працівників відрізняється від загальної більш широким змістом трудового правопорушення та більш суворими заходами дисциплінарного стягнення чи впливу.

Матеріальна відповідальність у правовій літературі визначається як обов'язок кожної із сторін трудових правовідносин (працівника та роботодавця) відшкодувати шкоду, заподіяну іншій стороні внаслідок невиконання чи неналежного виконання трудових обов'язків у встановленому законом розмірі та порядку.

В основі матеріальної відповідальності лежить обов'язок працівника дбайливо ставитися до майна роботодавця та вжити заходів щодо запобігання шкоди, а також обов'язок самого роботодавця — створити умови, необхідні для нормальної роботи; забезпечити здорові та безпечні умови праці, а також впроваджувати сучасні засоби техніки безпеки та санітарно-гігієнічні умови, які запобігають виробничому травматизмові й виникненню професійних захворювань працівників (ст. 153 КЗпП).

Матеріальна відповідальність працівника та матеріальна відповідальність роботодавця відрізняються між собою розміром відшкодованої шкоди, порядком відшкодування, характером правових норм, що їх регулюють. Так, обсяг матеріальної відповідальності працівника, за загальним правилом, визначається розміром завданої шкоди у межах середнього заробітку працівника (зобов'язання повного відшкодування виникає у випадках, прямо зазначених у КЗпП). Роботодавець відшкодовує завдану працівнику шкоду в повному обсязі незалежно від власного фінансово-економічного становища.

Працівник визнається винним у заподіянні шкоди, якщо протиправне діяння скоєне ним умисно або з необережності (за винятком випадків, коли шкода завдана джерелом підвищеної небезпеки). Форма та вид вини впливають на вид матеріальної відповідальності працівника, а отже, на розмір та порядок відшкодування шкоди. За умисне заподіяння шкоди працівник завжди відповідає у повному розмірі завданої шкоди.

За загальним правилом, обов'язок доказування наявності умов для притягнення працівника до матеріальної відповідальності (вина працівника та факт шкоди) покладено на роботодавця. Виняток складають випадки, коли вина працівника резюмується, що буває тоді, коли укладено договір про повну матеріальну відповідальність, або ж коли майно передано йому за разовою довіреністю, тобто матеріально відповідальні працівники вважаються винними у заподіянні шкоди, поки самі не доведуть протилежне.

Роботодавець зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану працівникові при виконанні трудових обов'язків. Шкода, завдана роботодавцем працівнику, полягає у повній чи частковій втраті заробітної плати, яка зумовлена:

1) незаконним звільненням, переведенням, відстороненням працівника від виконання трудової функції;

2) порушенням роботодавцем законодавчо встановленої процедури розірвання трудового договору;

3) затримкою виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника;

4) недотриманням вимог законодавства про охорону праці, що призвело до трудового каліцтва або іншого ушкодження здоров'я працівника.

Трудове законодавство передбачає обставини, які виключають матеріальну відповідальність працівника. Так, якщо шкода була завдана роботодавцю діями працівника, які підпадають під ознаки трудового правопорушення, однак були вчинені в результаті нормального виробничо-господарського ризику, крайньої необхідності чи необхідної оборони, правовідносини матеріальної відповідальності не виникають.

Принципи законності

Єдність такого багато аспектного явища суспільно-політичного життя забезпечується за допомогою її принципів. Принципи законності — це система керівних положень та ідей, що визначають природу законності, її місце у суспільстві та у системі інших правових категорій. Ці ідеї обумовлені закономірностями суспільного розвитку, є засобом формування мотивів правомірної поведінки та переконання суб'єктів з приводу необхідності дотримання законів, вони відображають ставлення суспільства до нормативно-правових актів; опосередковано регулюють суспільні відносини, сприяють дотриманню та виконанню правових приписів всіма суб'єктами права; забезпечують єдину ідейну основу законності та єдність її природи; характеризують місце законності у системі правових категорій та призначення у системі регулювання суспільних відносин.

У юридичній літературі обґрунтовується наявність різного числа принципів законності. Найбільш важливими з них є наступні:

1. Принцип єдності законності полягає у забезпеченні єдності розуміння законів та підзаконних актів, одноманітного тлумачення та застосування нормативно-правових актів, встановлення рівних можливостей та відповідальності для всіх суб'єктів права. Цей принцип:

— забезпечує єдину націленість законності у сфері правотворчості та правореалізації у межах території держави;

— встановлює вимогу загальнодержавного розуміння змісту та ролі закону на всій території держави;

— забезпечує можливість врахування у нормативних документах особливостей певної територіальної одиниці держави, які можуть мати історичний, природний, кліматичний, етнокультурний характер;

— передбачає єдине розуміння і застосування законів на всій території держави;

— зумовлює єдність правового регулювання аналогічних суспільних відносин;

— виводить єдині критерії оцінки поведінки учасників суспільних відносин з точки зору її правомірності чи протиправності.

2. Принцип загальності законності забезпечує рівність всіх суб'єктів суспільних відносин перед законом. Зміст цього принципу складають наступні положення:

— всі посадови особи держави зобов'язані дотримуватись закону незалежно від їх службового становища та місця у системі посадової діяльності;

— громадяни держави є рівними перед законом незалежно від їх соціального походження, національних, релігійних, расових чи статевих ознак;

— закон повинен виконуватись будь-яким суб'єктом, незалежно від наявності чи відсутності громадянства;

— рівна можливість користуватися матеріальними, політичними та культурними благами;

— неможливість існування виключень із загальних правил дотримання закону;

— рівна відповідальність суб'єктів суспільних відносин за порушення закону.

3. Верховенство закону виявляється у вищій юридичній силі закону у порівнянні з іншими нормативно-правовими актами. Значення цього принципу виявляється у тому, що він:

— підкреслює значення закону як документу, прийнятого народом в результаті референдуму чи представницьким органом влади в результаті законотворчої діяльності;

— встановлює необхідність функціонування правового закону, що відображає ідеї справедливості та рівності суб'єктів;

— забезпечує відповідність системи підзаконних та індивідуальних актів закону;

— закріплює правило прийняття підзаконних актів на основі, на виконання та у відповідності із законом;

— закріплює важливе значення Конституції як Основного Закону держави;

— забезпечує чітку ієрархічну систему нормативно-правових актів, що покладається в основу їх підпорядкування та взаємодії;

— встановлює можливість скасування нормативного документа у випадку його невідповідності чи протирічності закону.

4. Принцип гарантованості прав та свобод громадян забезпечує конституційне їх закріплення і гарантування, відповідність міжнародно-правовим стандартам та можливість поновлення порушених прав. Саме цей принцип передбачає:

— закріплення прав та свобод громадян системою нормативно-правових актів;

— відповідність проголошених прав і свобод міжнародно-правовим стандартам;

— наявність універсального характеру прав і свобод, необхідних для цивілізованої життєдіяльності людини;

— створення засобів реалізації декларованих прав і свобод, що складають поняття механізму;

— закріплення конституційного обов'язку держави щодо захисту прав та свобод людини і громадянина;

— єдність прав та обов'язків суб'єктів, коли право одного є межею свободи іншого, а обов'язок визнається основною гарантією реалізації суб'єктивного права;

— неможливість використання прав і свобод громадян проти державного ладу та інтересів суспільства.

5. Взаємодія законності та доцільності полягає у можливості суб'єктів правових відносин приймати найбільш ефективні, доцільні рішення у межах правового поля, визначеного нормою права. Цей принцип випливає з цінності права в житті суспільства як засобу забезпечення порядку. Він:

— забезпечує можливість вибору із передбачених законом прав того варіанта поведінки, який найбільш повно задовольняє суб'єктивні інтереси;

— встановлює засоби правового впливу, забезпечує найдоцільніший шлях досягнення мети правового регулювання;

— забезпечує неможливість виправдання порушень закону доцільністю;

— створює умови для визначення відповідності законоположення змінам у суспільному житті чи вимогам суспільства;

— запроваджує правило, відповідно до якого положення закону, які скасовані чи не змінені у встановленому порядку, повинні виконуватись всіма суб'єктами без виключень.

6. Невыдворотність відповідальності як принцип законності полягає у тому, що кожне скоєне правопорушення повинно бути розкрито, а винні у його вчиненні повинні нести відповідальність, передбачену законом. Зміст цього принципу складають наступні положення:

— справедливість покарання, тобто його відповідність скоєному правопорушенню;

— неможливість призначення декількох покарань за скоєне правопорушення;

— неможливість застосування до правопорушника інших, ніж передбачені правом, засобів впливу, а також засобів, що принижують особистість та гідність людини;

— необхідність при призначенні покарання враховувати всі обставини справи, особистість правопорушника та фактори, що спричинили скоєння правопорушення;

— неможливість випадків звільнення правопорушника від відповідальності за будь-якими незаконними мотивами;

— визначення основною метою відповідальності перевиховання, а не покарання винного;

— можливість відповідальності лише за скоєне правопорушення. Ідеї чи переконання не є підставою відповідальності;

— індивідуалізація та адекватність покарання.

7. Взаємозв'язок законності та культури визначає взаємозалежність рівня законності від рівня загальної і правової культури громадян та посадових осіб. Вона виявляється у процесі підготовки законопроектів, їх реалізації, впливає на рівень правосвідомості суб'єктів та забезпечує усвідомлену потребу добровільного, свідомого виконання законоположень. В рівній мірі як законність слугує важливим засобом розвитку, зміцнення та охорони культурних цінностей і традицій, так і висока культура та освіченість людей є основною передумовою впровадження у життя вимог закону. Тому дотримання принципів законності залежить від рівня правової підготовки кадрів державного апарату та правового виховання населення.

Окрім зазначених, в юридичній літературі обґрунтовується можливість інших принципів законності. А саме: гарантованість законності системою дієвих засобів її забезпечення, реальність законності, що відображається у фактичному здійсненні законності у поведінці суб'єктів; непорушність законності як неможливість ухилення від виконання положень закону; примат міжнародного права зафіксовано конституційно як відповідність закону загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права; обумовленість законності режимом демократії, який передбачає суворе дотримання спеціально-дозвільного та загально-дозвільного типів правового регулювання; взаємодія законності, справедливості та демократії передбачає наявність високоморального закону, що забезпечує участь народу в управлінні державними справами.

Реальність зазначених принципів гарантує їх функціонування як ефективного, справедливого та гуманного режиму суспільно-політичного життя.

Юридичні гарантії законності за найближчими цілями такі:

1) превентивні (запобіжні) - полягають в запобіганні право-порушенням: відвернення порушень адміністрацією трудових прав громадян, недопущення незаконного звільнення;

2)припиняючі (такі, що кладуть край) - спрямовані на при-пинення виявлених правопорушень: затримання, арешт, обшук, підписка про невиїзд;

3)відновлюючі - виражаються в усуненні або відшкодуванні негативних наслідків правопорушень: примусове стягнення алі-ментів, примусове вилучення майна із чужого незаконного во-лодіння;

4)каральні, або штрафні, - спрямовані на реалізацію юри-дичної відповідальності правопорушників: покарання особи, винної у вчиненні правопорушення.

Юридичні гарантії законності за суб'єктами застосування можуть бути такими:

- парламентські;

- президентські;

- судові;

- прокурорські;

- адміністративні (управлінські);

- контрольні;

- муніципальні (місцеві).

2.2. Поняття правопорядку

Правопорядок - частина громадського порядку.

Громадський порядок - це стан (режим) упорядкованості со-ціальними нормами (нормами права, моралі, корпоративними нормами, нормами-звичаями) системи суспільних відносин і їх додержання. Поняття громадського порядку ширше за поняття правового порядку, оскільки в зміцненні і підтриманні першого важлива роль належить усім соціальним юрмам. Правопорядок складається лише на підставі правових норм і внаслідок цього охороняється спеціальними державно-правовими заходами.

Отже, правопорядок - це частина системи суспільних від-носин, що врегульовані нормами права і перебувають під захис-том закону та охороняються державою. Він встановлюється в результаті додержання режиму законності в суспільстві. Якщо законність - це принцип, метод діяльності, режим дій і відно-син, то правопорядок є їх результатом [5, ст. 215].

Правопорядок - стан (режим) правової упорядкованості (врегульованості і погодженості) системи і суспільних відносин, що складається в умовах реалізації законності. Інакше: це атмосфе-ра нормального правового життя, що встановлюється в резуль-таті точного і повного здійснення розпоряджень правових норм (прав, свобод, обов'язків, відповідальності) всіма суб'єктами права. Правовий порядок як динамічна система вбирає в себе всі впорядковуючі засади правового характеру.

Кожна країна формує свій правопорядок. Необхідність його формування і вдосконалення обумовлюється двома зустрічними інтересами - громадянського суспільства і держави, їх основ-ними законами і тенденціями розвитку.

Громадянське суспільство об'єктивно відчуває потребу в упо-рядкованості його функціонування за допомогою соціальних (у тому числі правових) норм. Воно протистоїть безладності, без-системності. В умовах стабільного правопорядку ефективно функ-ціонує економіка, досягається гармонія в «діях законодавчої, ви-конавчої та судової влади, активної) здійснюється діяльність різних громадських і приватних організацій, гарантується віль-ний розвиток людини, задоволення її духовних і матеріальних потреб. Тому громадянське суспільство формує соціальні норми, спрямовані на зміцнення соціального) і правового порядку.

Держава об'єктивно зацікавлена: в правовому забезпеченні власної діяльності - виконанні завдань і функцій, у правових стосунках з громадянським суспільством. Держава не сприймає хаосу і сваволі. В умовах стабільного правопорядку зміцнюється виконавча дисципліна всіх органів держави та їх посадових осіб, успішно провадиться зовнішньополітична діяльність. Правовий порядок і законність виступають правовим підґрунтям і засобом функціонування державної влади, демократії. Коли держава в особі уповноважених на те органів формулює норми права, вона закладає в них основи правопорядку і забезпечує їх реалізацію.

Таким чином, правопорядок як державно-правове явище слу-жить стабілізації, підтриманню рівноваги між інтересами грома-дянського суспільства і держави. Його антиподом є сваволя і беззаконня.

Правовий порядок кожного суспільства розкривається через його ознаки, принципи, функції, зміст, форму, структуру.

Гарантії законності — це комплекс взаємопов'язаних об'єктивних умов та суб'єктивних факторів і спеціальних засобів, що забезпечують режим законності. Структурно гарантії законності класифікують на загальні та спеціальні.

Загальними є об'єктивні умови суспільного співжиття, у межах яких здійснюється правове регулювання та функціонує правова система. Вони визначають атмосферу функціонування та реалізації права, його ефективність і, як наслідок, визначають рівень законності. Вони ж створюють необхідні умови для розвитку і вдосконалення права, а отже, і для підвищення рівня законності.

Об'єктивний характер загальних гарантій та їх взаємозв'язок із функціонуванням суспільства надають можливість класифікувати гарантії за основними сферами його життєдіяльності. Саме вони і забезпечують різноманітні умови функціонування законності.

Економічні гарантії формуються у процесі функціонування економічної системи суспільства шляхом створення матеріальних умов реалізації правових приписів. Умовами, що забезпечують законність, є рівень розвинутості економічних відносин, стабільність діяльності суб'єктів господарювання, підвищення рівня економічного достатку населення, підвищення продуктивності праці, зростання обсягу виробництва, ефективна грошова система та економічна політика держави.

Політичні гарантії засновуються на сильній легітимній державній владі, що здатна ефективно здійснювати управлінські функції, у тому числі і правоохоронні. Це влада, що спирається на демократичні інститути, користується підтримкою населення та здатна забезпечити і гарантувати реалізацію прийнятих нею рішень. Легітимна демократична влада є запорукою стабільності суспільства, забезпечення суспільної злагоди і безпеки та ефективної боротьби з порушеннями закону.

Важливе значення серед політичних умов гарантування законності належить іншим суб'єктам політичних відносин, що є складовими політичної системи суспільства. Адже саме їх діяльність становить перешкоду авторитарного тиску недемократичної держави на суспільство, сприяє відображенню та врахуванню різноманітних інтересів суспільства, забезпечуючи їх компроміс та гарантує участь населення як у прийнятті, так і реалізації державно-владних рішень. А це, у свою чергу, гарантує усвідомлене ставлення до права та добровільне виконання його положень.

Ідеологічні умови формуються у процесі духовного розвитку суспільства. Правова ідеологія є важливим елементом суспільної і тому перебуває під впливом політичної, правової та загальної культури населення. Особливого значення має правова культура, що формує повагу до права та переконання у необхідності усвідомленого виконання його положень. Політична культурна забезпечує переконання у демократичності державної влади, у її суспільному та соціальному значенні, у можливості забезпечити та гарантувати суб'єктивні права. Формування необхідного рівня культури населення забезпечується шляхом правового виховання, прийняття зрозумілих та реальних для виконання правових приписів, правової пропаганди, патріотичної роботи, формування поваги до прав людини та відчуття відповідальності.

Соціальні гарантії передбачають наявність стабільного суспільства з високим рівнем життя та соціальної захищеності населення. Вони відображають суспільне значення людини, реальні можливості усвідомленого функціонування як суб'єкта суспільних відносин. Звичайно ж незахищеність населення, падіння життєвого рівня, зростання безробіття та вартості соціальних послуг свідчить про політичний авторитаризм держави і перешкоджає сприйняттю прийнятих нею рішень. Особливо значення цих гарантій підвищується у перехідний період розвитку держави, коли становлення нових державно-владних інститутів не забезпечує у повній мірі реалізацію загальносоціальних функцій держави. І тут важливо пам'ятати, що стабільна законність можлива лише за умови соціальної стабільності і впевненості населення не лише у завтрашньому дні, а й в гарантованості наданих прав і свобод.

Загально правові гарантії виокремлюються не всіма авторами. Однак вони мають право на існування, оскільки визнають вплив на законність загального стану права та законодавства. Розвинута система законодавства, що засновується на єдиних принципах, правилах законодавчої техніки, підтверджена дієвим механізмом реалізації, відповідає об'єктивним умовам розвитку суспільства і його потребам, обумовлює стан та дієвість законності.

Спеціальні умови забезпечення законності визначаються як сукупність юридичних та організаційних засобів, створених спеціально для забезпечення законності.

Більшість авторів виділяють серед спеціальних гарантій законності юридичні та організаційні засоби.

Юридичні гарантії являють собою обумовлену рівнем розвитку суспільства систему засобів, що закріплені у чинному законодавстві, мають юридичний характер і націлені безпосередньо на забезпечення законності.

Вони включають:

— конституційне закріплення принципу законності та засобів по його забезпеченню;

— вдосконалення чинного законодавства;

— засоби вияву порушень законності;

— засоби запобігання правопорушенням;

— ефективні засоби юридичної відповідальності та захисту прав та свобод суб'єктів;

— якісну роботу правоохоронних органів, а також органів судового захисту;

— засоби контролю та нагляду за реалізацією нормативно-правових актів;

— засоби профілактики порушення законності;

— розвинуту правосвідомість та правову культуру населення та суспільства в цілому.

Особливістю цих гарантій є те, що вони спеціально створюються для забезпечення і охорони законності та завжди отримують правове закріплення. Вони розробляються, охороняються і гарантуються державою.

Організаційні гарантії базуються на створенні оптимальної структури державного апарату, реалізації принципу розподілу влади та організації роботи спеціальних органів. Система організаційних гарантій теж отримує нормативне закріплення, однак її своєрідність виявляється у поширеності на діяльність спеціальних державних структур. До цих гарантій належать:

— чітка визначеність та нормативна фіксація повноважень державних органів;

— функціональне розмежування діяльності владних структур;

— конституційне закріплення принципів організації державного апарату;

— незалежність юрисдикційних органів та підкореність їх закону;

— створення необхідних умов для роботи правоохоронних органів;

— добір та розстановка державних кадрів;

— наявність органів, що здійснюють контроль та нагляд за законністю;

— наявність системи стримань і противаг у діяльності державних органів владного характеру.

Нами визначені основні спеціальні гарантії законності. Однак, у сучасній літературі обґрунтовується можливість виокремлення і інших гарантій цього виду. Наприклад, проф. О. Шатуров особливу роль серед юридичних гарантій відводить процесуальним, що забезпечують форму життя матеріального права, та судовим, що забезпечують розгляд та вирішення справ з метою зміцнення законності. Проф. М. Вітрук класифікує гарантії за функціональним призначенням на засоби забезпечення та охорони законності, а проф. Л. Морозова обґрунтовує самостійне значення засобів, що забезпечують контроль за законністю, позовне провадження, судовий контроль за законністю правових актів та конституційний контроль, що забезпечує зміцнення законності. О. Лісюткін у межах спеціальних гарантій законності виділяє правові, що мають загальний характер і передбачені чинним законодавством, та договірні, що обумовлені нормативними актами, які регулюють сферу договірних відносин, поширюючи дію на учасників цих відносин.

Гарантіями законності, на думку Л. Явича, є внутрішні переконання суб'єктів, що охоплюються категорією моральності. Саме вони і є фундаментом, що забезпечує законність. Проф. О. Скакун виділяє систему гарантій за цілями (припиняючі, відновлюючі, каральні) та за суб'єктами застосування (парламентські, президентські, судові, прокурорські, адміністративні, контрольні, муніципальні). Проф. В. Копєйчиков вважав, що важливою гарантією зміцнення законності є правова активність громадян, яка, з одного боку, виявляється у активному здійсненні належних прав та обов'язків а, з іншого — у непримиренному ставленні до будь-яких порушень приписів нормативно-правових актів.

Гарантіями законності є певні суб'єктивні фактори як умови, що залежать від діяльності різноманітних суб'єктів. Безпосередній вплив на рівень законності спричиняють:

— пануючі в юридичній науці науково-теоретичні концепції;

— вплив гуманістичних ідей на розвиток сучасної юриспруденції;

— діяльність парламентарів, зумовлена демократичними традиціями та встановленням інтересів народу чи політичними традиціями, що зумовлюють пріоритет партійних інтересів над загальнолюдськими;

— формування тенденцій та концепцій розвитку правової сфери суспільства з врахуванням об'єктивних потреб та умов;

— ефективна діяльність політичного керівництва держави;

— вірний вибір пріоритетів у процесі прийняття важливих рішень;

— вміння відповідних органів зміцнювати законність правовими методами;

— бажання населення знати право та вміння застосовувати його положення на практиці;

— значний рівень правової культури та правосвідомості всіх суб'єктів суспільних відносин.

Таким чином законність як складне багатоаспектне суспільно-політичне явище повинна гарантуватись системою умов, що відображають рівень розвитку суспільства та його готовність до свідомого і активного сприйняття правових норм.

Основні ознаки правопорядку.

1) закладається в правових нормах у процесі правотворчості;

2) спирається на принцип верховенства права і панування закону в галузі правових відносин;

3) встановлюється в результаті реалізації правових норм, тобто здійснення законності у діяльності з реалізації права;

4) створює сприятливі умови для здіснення суб'єктивних прав;

5) припускає своєчасне і повне виконання всіма суб'єктами юридичних обов'язків;

6) вимагає невідворотності юридичної відповідальності для кожного, хто вчинив правопорушення;

7) встановлює сувору громадську дисципліну;

8) припускає чітку та ефективну роботу всіх державних і при-ватних юридичних органів і служб, насамперед правосуддя;

9) створює умови для організованості громадянського суспі-льства і режим сприяння індивідуальній свободі;

10) забезпечується всіма державними заходами, аж до при-мусу.

Зміст правопорядку - це система правових і неправових еле-ментів, властивостей, ознак, процесів, що сприяють встанов-ленню і підтримці правомірної поведінки суб'єктів, тобто такої поведінки, яка врегульована нормами права і досягла цілей пра-вового регулювання.

Розрізняють зміст правопорядку:

1) матеріальний - система реальних (економічних, політич-них, морально-духовних, юридичних) упорядкованих відносин у громадянському суспільстві, з правомірною поведінкою їх уча-сників - фізичних і юридичних осіб, як результат їх об'єктив-ної потреби. У матеріальному змісті правопорядку виражається закономірність його виникнення, розвитку і функціонування в процесі взаємозв'язку з економікою, політикою, культурою [8, ст. 208];

2) юридичний (державно-правовий) - система реалізованих прав, обов'язків, відповідальності громадян, тобто результат вста-новлення законності, впорядкованості та врегульованості пра-вових відносин, правомірної поведінки їх учасників, досягнутий за допомогою правових засобів через виражену в них волю дер-жави.

Структура правопорядку - це єдність і одночасно поділ сис-теми громадських відносин, урегульованих правом відповідно до їх галузевого змісту. Будучи реалізованою системою права, пра-вопорядок включає конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та інші види суспільних відносин, урегульова-них нормами відповідних галузей права. У структурному відно-шенні правопорядок відображає реалізовані елементи системи права.

Правосвідомість: поняття і роль у суспільному житті

Процеси виникнення, розвитку і функціонування права безпосередньо пов'язані із свідомою діяльністю суб'єктів суспільних відносин. У науці розрізняють різні форми суспільної свідомості: політичну, моральну, етичну, релігійну та правову. Виникнення правової свідомості є результатом еволюції свідомості суспільства в цілому від міфологічної свідомості до логічної, а від логічної — до правової та підвищенням ролі права у процесі регулювання суспільних відносин. Першим недосконалим нормам права відповідала примітивна правосвідомість, яка мала емпіричний характер. З розвитком і накопиченням правових знань, їх якісною зміною відбуваються зміни у його структурі: перехід від емпіричного до теоретичного рівня праворозуміння. З іншого боку, виникнення і розвиток правосвідомості проходить декілька етапів: знання права — ставлення до права — здійснення правової поведінки. Відповідно і зміст правосвідомості складається з декількох взаємопов'язаних компонентів: знання про існуюче право, оцінка права, модель відповідної правової поведінки.

З'ясування змісту норм права — суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, допомогає особі зіставити ці знання з існуючою практикою, накопичити правові знання, виробити власну правову позицію. Весь цей процес опосередковується свідомістю особи і, в кінцевому результаті, формує його правосвідомість.

Правосвідомість, як одна з форм суспільної свідомості тісно пов'язана з її іншими формами, що є об'єктивним і закономірним процесом. Політична свідомість як сукупність поглядів на взаємовідносини між різними суб'єктами політичних відносин на зміст, методи і форми діяльності органів державної влади та посадових осіб, слугує одним із джерел формування правосвідомості. Зв'язок останньої з моральною свідомістю можна прослідкувати на прикладі формування змісту таких понять як правомірність, протиправність, законність, правопорядок тощо, які базуються на загальновідомих і прийнятих категоріях «добра» і «зла», їх співвідношенні. Наприклад, не існує конституційних норм, які не мали б політичного та морального змісту. Тому в процесі реалізації таких норм правосвідомість функціонує у єдиній системі суспільної свідомості, у тому числі й з політичною, моральною.

Поняття, зміст, структура правосвідомості є предметом дослідження загальної теорії держави і права. Цим проблемам, у ході власних досліджень, значну увагу приділяли відомі теоретики права Л. Петражицький, М. Рейснер, І. Фарбер, О. Лукашова, Е. Назаренко та інші. Відповідно, з одного боку, під правосвідомістю розуміють сукупність ідей, уявлень, почуттів, які відображають ставлення суспільства до права, його структури, механізму правового регулювання суспільних відносин. З іншого боку, правосвідомість можна розглядати як спосіб впливу права через свідомість окремих індивідів на закріплення навичок їх правової позитивної поведінки. Об'єктивним є взаємозв'язок права і правосвідомості. Право і правосвідомість не створюють один одного. Вони формуються в об'єктивних умовах і взаємодіють. Право впливає на правосвідомість, складає уявлення членів суспільства про їх права і обов'язки, про належний правопорядок і, навпаки, правосвідомість впливає на право, визначає практику правозастосування в інтересах політичних сил, що перебувають біля влади, обумовлює нормотворчу діяльність держави. І навпаки, правосвідомість впливає на чинне право, обумовлюючи характер правореалізації, нормотворчої діяльності, механізм правового регулювання.

Виконання суб'єктами суспільних відносин приписів правових норм, ефективність правореалізаційної діяльності залежить від розуміння ними змісту цих приписів. Видання правових актів, з одного боку, і їх втілення на практиці, з іншого, свідчить про існування режиму законності, встановлення і зміцнення якого є одним із проявів правосвідомості. Крім того, правосвідомість суб'єктів права визначає сутність і принципи системи законодавства, шляхи його реалізації, визначає правові методи і форми вирішення соціально-економічних завдань на певних етапах розвитку держави. Таким чином, свідомість є психічним відображенням дійсності, відповідно правосвідомість — правової дійсності, дозволяє суб'єктам впливати на соціальну дійсність.

На процес формування правосвідомості впливає багато факторів, серед яких умови життя, соціальне становище, духовна культура суспільства, у тому числі й правова, стан правовиховної роботи, інтелектуальні можливості особи.

Визначають наступні шляхи формування правосвідомості: залучення широких верств населення до правотворчої діяльності шляхом розвитку інститутів прямої (безпосередньої) демократії та представницької демократії (проведення референдумів, всенародних опитувань), що має на меті усвідомлення ними змісту правових актів, причин їх прийняття та відповідної реалізації; правова пропаганда; правильне застосування правових норм органами державної влади, державними підприємствами та установами (забезпеченням даної умови є чітка і ефективна діяльність працівників органів внутрішніх справ, прокуратури, підвищення рівня їх правової культури); охорона конституційних прав і свобод громадян уповноваженими органами державної влади.

Структура правосвідомості

Дослідження поняття і змісту правосвідомості передбачає визначення її структури, яка складається з двох елементів: правової ідеології і правової психології.

Правова ідеологія — це сукупність правових поглядів, заснованих на певному соціальному досвіді і наукових знаннях. Існування правової ідеології обумовлюється свідомим ставленням до права, а як систематизований обґрунтований вираз потреб населення, вона пов'язана з пізнанням правових цінностей, їх перетворенням у систему нормативного регулювання поведінки людей в суспільстві. Відповідно джерелом виникнення правових ідей, поглядів є об'єктивно існуючі соціально-економічні, політичні відносини в суспільстві, юридична практика. Основним завданням правової ідеології є формування правової свідомості, правової культури окремих суб'єктів і суспільства в цілому, підвищення рівня їх правових знань.

Правова психологія, як елемент правосвідомості відображає правові почуття, настрої, думки, навички і традиції, відіграє важливу роль у формуванні і реалізації права, може бути його стимулятором або гальмом. На думку М. Абдулаєва та С. Комарова правова психологія складається з наступних елементів: суспільного інтересу, мотивів діяльності певних соціальних груп, психологічного укладу (традицій, навичок, переконань тощо), уявлень про право; почуттів, емоцій, настроїв, пов'язаних з правом; способів формування уявлень.

Зв'язок правової ідеології і правової психології полягає у тому, що правова ідеологія збагачує правову психологію ціннісно-нормативними орієнтирами, а правова психологія є єдиним джерелом для формування правових норм, оскільки, на відміну від правової психології, є більш мобільною: швидко реагує на зміни, що відбуваються в юридичній практиці, відображаючись у почуттях, настроях та поглядах, які, в свою чергу, безпосередньо впливають на усвідомлення особою правових змін.

Право, відносини, які опосередковуються ним, — це відносини, функціонування яких повністю пов'язане з волею і свідомістю людей. Без правосвідомості не можливе ні створення правових норм, ні реалізація права.

Крім елементів, у структурі правосвідомості виділяють рівні, які залежать від ступеня знання права та глибини відображення правової дійсності. Звичайний рівень — виникає під впливом конкретних життєвих обставин, особистого правового досвіду та отриманої освіти, характеризує ставлення особи до права на побутовому рівні. Наприклад, переконання у тому, що довічне ув'язнення вбивці — єдиний спосіб боротьби з такими злочинцями і злочинами.

Професійний рівень — характеризує ставлення до права юристів-практиків, державних службовців тощо, тобто осіб, які мають спеціальну освіту, поглиблені і формалізовані знання принципів та норм права, вміння їх застосовувати у практичній діяльності у різних сферах суспільних відносин: господарській, цивільній, шлюбно-сімейній, кримінальній тощо. Професійна правосвідомість відрізняється від звичайної за обсягом і глибиною правових знань, а від наукової — вмінням їх застосовувати.

Науковий рівень формується в результаті спеціальних науково-дослідних робіт на основі теоретичного узагальнення державно-правових знань у правознавців, які займаються науковими дослідженнями у галузі державотворення, дії правової системи і прогнозування її подальшого розвитку, є джерелом правотворчості і підґрунтям правореалізаційної практики.

За суб'єктами правосвідомість можна поділити на види:

— індивідуальна — правосвідомість окремої особи, формується під впливом засобів масової інформації, шляхом усвідомлення суспільного досвіду; визначається правовими суспільними відносинами, системою чинного права, з одного боку, а, з іншого — правовою культурою суспільства;

— групова — правосвдомість певних соціальних груп, формується навколо певної ідеї, окремого правового акта тощо (правосвідомість суспільної групи, громадської організації, партії тощо), по суті є узагальненою характеристикою правосвідомості окремих індивідів;

— суспільна — правосвідомість, притаманна більшості членів суспільства, що є носіями національної правової культури, відображає суспільну мету і завдання правового регулювання; знаходить прояв у ході проведення загальних акцій: виборів до парламенту, обрання глави держави, проведення референдуму або загальнонаціонального опитування.

Взаємозв'язок даних видів правосвідомості полягає у тому, що суспільна правосвідомість складається із правосвідомості окремих осіб. З іншого боку, правосвідомість особи, індивіда формується під впливом суспільної правосвідомості, оточуючого середовища, у тому числі й правового, юридичної практики. Отримані у результаті виховання, навчання, спілкування знання про право є основним джерелом формування індивідуальної правосвідомості.

Отже, правосвідомість — це форма суспільної свідомості, змістом якої є сукупність понять, ідей і принципів про сутність права та всіх пов'язаних з ним явищ.

Романо-германська правова сім'я

До неї компаративісти відносять правові системи, які з'явилися у континентальній Європі на основі Римських, канонічних та місцевих правових традицій. За висловленням Рене Давида, вона є першою сім'єю, з якою ми зустрічаємося у сучасному світі.

Дана правова система є найбільш стародавньою і широко розповсюдженою у світі. Це пояснюється не тільки її історичним корінням — (право Римської імперії). Система відрізняється нормативною упорядкованістю і структуризованістю джерел, стійкими демократичними правовими принципами, забезпеченням суворої юридичної техніки. «Носіями» і рушійними силами даної системи були найбільш могутні держави: два тисячоліття тому назад Римська імперія, дещо пізніше держави Європи — Франція, Німеччина тощо. Їх вплив на життя Європи і країн інших континентів, як у культурологічному значенні, так і у військово-політичному і економічному, був беззаперечним. Континентальна система набула характеру універсальної, з тими особливостями і модифікаціями, які вона зазнала у різних регіонах світу.

Правові системи цієї сім'ї поділяються на дві групи: романську і германську. До першої групи належать правові системи Франції, Італії, Іспанії, Бельгії, Люксембургу та Голландії. До другої групи відносять правові системи ФРН, Австрії, Швейцарії та ряду інших країн.

Загальновизнаним центром розвитку романо-германської правової сім'ї є континентальна Європа. Однак її бурхливий розвиток в останнє століття спостерігався і в інших регіонах. З урахуванням цього романо-германську правову сім'ю іноді поділяють на латиноамериканську, скандинавську, латинську та інші правові підгрупи.

Дослідники цієї правової сім'ї виділяють три основні періоди її еволюції.

Першим періодом становлення і розвитку романо-германської правової сім'ї хронологічно вважається період, що передував її еволюції до XIII ст. У цей період елементи, з яких складалася романо-германська правова система, мали характер звичаєвого права. Широко використовувалися кодекси, дігести і інституції Юстиніана.

Система правосуддя у цей період була розрізненою. У судових засіданнях панувало «звернення до надприродного». Виконання судових рішень ніяк не забезпечувалося. Спори між приватними особами і соціальними групами вирішувалися у цей період «за законом сильного».

Другий період розвитку романо-германської правової сім'ї хронологічно визначається з XIII по XVIII ст. він безпосередньо асоціюється з Ренесансом, що був започаткований в Італії, а далі поширився на всю Західну Європу. Ідея звернення до культурної спадщини, у тому числі й юридичної, а саме до правової системи Стародавнього Риму, поширилися практично на всю Європу.

Рене Давид характеризував цей період як такий, коли нове суспільство знову почало розуміти необхідність звернення до права, оскільки тільки право може забезпечити порядок і безпеку. Передові верстви суспільства вимагали від панівних класів того, щоб всі суспільні відносини базувалися тільки на праві, щоб був усунений режим анархії і сваволі. У цей час зароджується ідея рецепції римського права.

Як вже згадувалось, однією з особливостей права романо-германської системи є те, що у цей період і у подальші часи вона не була результатом розширення і посилення королівської влади чи будь-якої іншої влади, не була наслідком централізації. Її фундаментом з самого початку слугувала спільність культури і традицій західноєвропейських країн. Основним засобом поглиблення і поширення ідей, що лежали в основі романо-германського континентального права, були європейські університети. Університетська юстиція засновувалася на понятті права як права-зобов'язання (яким воно повинно бути), а не права-сутності (якими воно є). Вивчення права розглядалося у тісному взаємозв'язку з нормами моралі. Судова діяльність була орієнтована на положення права, а не на власний розсуд при винесенні рішень у справі. У цьому одна з відмінностей континентального права від англо-американського.

Право розглядається як своєрідна наука для суддів у їх професійній та суспільній діяльності. Воно являє собою сукупність рішень церковних соборів, а також постанов та інших актів, які походили від Римського Папи. Із допомогою норм канонічного права регулювалися питання внутрішнього життя церковних організацій, а пізніше й деякі сімейні, шлюбні і майнові відносини. Канонічне право поступово кодифікувалося (наприклад, Зводи канонічного права 1582 р. та ін.).

Одним із різновидів цього регулювання внутрішньодержавних зв'язків та відносин стає інквізиція, що діяла з ХШ по XIX ст.. Інквізиція являла собою судово-поліцейську установу, що запроваджувалася для боротьби з єретиками. Проте вона фактично контролювала все суспільство і справляла величезний вплив на всі верстви населення. Особливого розповсюдження набуває в Іспанії.

Із подальшим розвитком європейського суспільства змінюється не тільки ставлення до права, а й уявлення про нього. В університетських програмах та курсах пріоритетне ставлення до римського права поступово трансформується у намір формулювати такі принципи права, які були виразом не тільки академічних, а й раціональних начал. Ця нова течія, напрям, школа (теорія, доктрина) природного права остаточно затверджується в університетах Європи в XVII— XVIII ст. Тут розроблялись і реалізовувались нові ідеї, постулати, теоретичні положення, що формували «краще право» «нове право», «справедливе право», виявлялися зв'язки права з філософією, релігією, мораллю.

Третій період, який триває і нині у розвитку системи романо-германського права, який значною мірою був підготовлений школою природного права, асоціюється з посиленням розвитку законодавства в європейських країнах і кодифікацією. Буржуазні революції змінили докорінно або відмінили як такі феодальні правові інститути. Закон стає основним джерелом романо-германського права. Рене Давид констатує, що саме у цей період уперше виникає інтерес до позитивного права. Вперше суверен може створювати право і переглядати його в цілому. Причини, що обумовили підвищення ролі позитивного права, закону і законодавства, визначили також необхідність систематизації нормативного матеріалу, а саме кодифікації. Вона виступала як остаточне завершення процесу формування системи романо-германського права як цілісного явища. Багато з європейських країн приймають кодекси. Так, у Франції (1804 p.), в Німеччині (1896 p.), в Швейцарії (1881—1907 pp.), в інших країнах також приймалися цивільні кодекси. У наступний період — кримінальні, кримінально-процесуальні й інші аналогічні їм нормативно-правові акти.

У наш час кодекси (поряд з іншими правовими актами і насамперед із звичайними чинними законами) регулюють практично всі важливі сфери суспільного життя. Вони в романо-германській правовій сім'ї є основними джерелами права. На вершині піраміди нормативно-правових актів у системі романо-германського права знаходяться конституції та конституційні закони, вища юридична сила яких та вплив на зміст і процес розвитку системи романо-германського права є беззаперечні.

Серед інших джерел права важлива роль належить підзаконним актам, звичаєвому праву, а також судовій практиці.

Публічне право регулює всі ті загальні потреби, відносини, інтереси, без забезпечення яких неможливе як задоволення особистих інтересів, так і загальнозначимих, публічних інтересів у цілому.

Тому публічне і приватне право органічно пов'язані і взаємодіють між собою. За останній період одержує розвиток так зване «соціальне право», яке є засобом гарантування прав громадян, стандартів реалізації їх особистих прав на освіту, охорону здоров'я, безпечне природне середовище, достатній життєвий рівень тощо.

Публічне право знаходить свій матеріалізований, структурно-пізнавальний вираз у побудові правових систем, галузей законодавства, в законах й інших джерелах права, правових актах, у методах правового регулювання.

Содержание