11. Закон як джерело еп.

Відповідно до української правової доктрини закон — це «норма­ тивний акт вищої юридичної сили, яки й регулює найважливіші суспільні відносини». Тільки Конституція України «височить» над законами, оскільки має статус Основного Закону. Закон є засобом закріплення державної екологічної політики. У законах відображені основні вимоги, що стосуються предмета екологічного права. Пріоритетне місце закону в системі джерел екологічного права зумовлене також тим, що всі інші акти цього пра­ва мають підзаконний характер.

Зазвичай в юридичній літературі закони як джерела екологічного права поділяються на декілька самостійних груп:

а) загальні закони, що регулюють відносини взаємодії суспільства і природи;

б) спеціальні (екологічні) закони;

в) пооб'єктні законодавчі акти.

До першої групи належать: закони України «Про основи національної безпеки України», «Про звернення громадян», «Про місцеве самоврядування», «Про громадські об’єднання”, «Про місцеві державні адміністрації», «Про безпечність та якість харчових продуктів» та ін. Ними врегульовуються, крім інших відносин у різних сферах суспільного життя, також відносини взаємодії суспільства і природи.

Найбільш численну і важливу за значенням групу законів, які регулюють відносини у сфері довкілля, формують спеціальні (екологічні) закони. Серед них важливе місце займає Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року. Відповідно до нього завдання законодавства про охорону навколишнього природного середовища полягають у регламентації відносин у сфері охорони, використання й відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, попередження й ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів, генеичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій і природних об'єктів, пов'язаних з історико-культурною спадщиною. Прийняття Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» відіграло визначну роль у становленні сучасного екологічного законодавства, фактично визначивши напрям його розвитку. Зважаючи на це, у науковій літературі цей Закон іменують своєрідною «екологічною Конституцією».

До другої групи джерел екологічного права (спеціальних законів) слід віднести і закони «Про екологічну експертизу», «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» , «Про екологічний аудит», «Про екологічну мережу України», «Про відходи», «Про Червону Книгу» та ін.

Третю групу актів вищого законодавчого органу нашої держави становлять пооб 'єктні законодавчі акти. Їх виокремлення в групу джерел екологічного права зумовлене предметом регульованих ними відносин та ступенем їхньої систематизації. За формою своєї кодифікації вони поділяються на кодекси та закони.

В Україні діють відповідно Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року, Водний кодекс України від 6 червня 1995 року, Лісовий кодекс України, Кодекс України про надра від 27 липня 1994 року. Незважаючи нате, що ці кодекси мають об'єктом регулювання різні за характером та значенням природні ресурси, вони наділені багатьма спільними рисами, які зазвичай притаманні кодифікованим актам. Це і висока внутрішня узгодженість їхніх норм, і здатність регулювати майже весь комплекс відповідних поресурсових відносин, і встановлення єдиних засад юридичної відповідальності за порушення норм охорони й використання природних об'єктів тощо.

Крім кодексів серед пооб'єктних законодавчих актів важливу роль у регулюванні відносин охорони й використання навколишнього природного середовища відіграють також спеціальні закони України: «Про тваринний світ», «Про охорону атмосферного повітря», «Про рослинний світ» тощо. Вони мають дещо менший ступінь кодифікації, ніж раніше зазначені, проте забезпечують належний рівень регулювання відносин щодо використання й охорони тваринного й рослинного світу та атмосферного повітря.

Слід також наголосити, що за радянської доби в союзному екологічному законодавстві часто використовувалася форма основ. Діяли, зокрема, Основи земельного (1968 року), Основи водного (1970 року), Основи лісового законодавства СРСР і союзних республік. З проголошенням незалежності України наш законодавець не відмовився від цієї форми, але вдається до неї рідко. Так, нині є чинними Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 року.