Державна влада як складова державно-владного механізму.

Втілення державної влади в діяльність органів державної влади через такі засоби її здійснення, як політика, адміністративні акти, правові норми, економічне стимулювання, ідеологічний вплив, способи примуса забезпечує функціонування державно-владного механізму.

Державне управління є одним з видів діяльності по здійсненню державної влади (поряд із законотворчістю й правосуддям), що полягає в практичній реалізації організаційних, виконавчо-розпорядницьких функцій по перетворенню в життя вимог законодавства й здійснення на цій основі управлінського впливу щодо певних об'єктів.

Ефективність функціонування державно-владного механізму прямо залежить від політичного режиму. Політичний режим є сукупністю способів, засобів і методів практичного здійснення правлячими колами, головним чином вищими посадовими особами, державної владної волі. У Конституції України задекларований демократичний політичний режим.

Демократія трактується багатогранно, і зокрема як:

• тип політичної системи і соціальної організації суспільства, форма укладу будь-якої організації, що ґрунтується на рівноправності її членів, періодичній виборності і звітності органів управління, прийнятті рішень за принципом більшості (партійних, виробничих демократій);

• один з політичних режимів;

• форма організації держави, політичної системи й влади, коли всі громадяни беруть участь в управлінні.

Розрізняють дві основні форми демократії: пряму (або ідентитарну) і опосередковану (або репрезентативну, представницьку) демократію. Пряма демократія передбачає постійну участь всіх громадян у розробці рішень, відсутність відмінностей між державою і суспільством. На принципах прямої демократії концептуально базувалася модель рад. Представницька демократія розглядається як найбільш оптимальна форма демократичної організації влади і суспільства, що здатна дати максимальний простір для реалізації всього розмаїття соціальних інтересів. Для представницької демократії характерні: суверенітет народу, представництво, верховенство закону, поділ влади, політичний, економічний та ідейний плюралізм, гласність.

Формами безпосередньої (прямої) демократії в державному управлінні, які дають можливість народу прямо проявляти свої інтереси і волю, є: загальнодержавні й місцеві (локальні) референдуми, вільні вибори й обговорення на низовому соціологічному рівні — загальні збори громадян, конференції та з'їзди їхніх представників (в рамках місцевого самоврядування).

Для державного управління принциповими є такі особливості представницької демократії: політичний характер, тобто можливість суспільства з її допомогою оволодіти законодавчою владою; відношення до депутатства в представницькому органі як до професійної політичної діяльності; вибір виборчої системи; координація і взаємодія законодавчої і виконавчої влади; демократична організація самої виконавчої влади.

Бюрократія — система управління, у якій влада належить адміністрації чиновників.

Розрізняють два основних типи бюрократії: «імперську» («традиційну») бюрократію, що виникла в азіатських імперіях і спирається на авторитет традиції, і раціонально-легальну бюрократію, що виникла при переході до індустріального суспільства.

Для бюрократичної організації (М. Вебер) характерні: ефективність, що досягається за рахунок чіткого розподілу обов'язків між членами організації, чітка ієрархія влади, що дає можливість посадовій особі вищого рівня контролювати виконання завдань співробітниками більше низького рівня; безособова адміністративна діяльність, у рамках якої кожний функціонер органа виступає не як індивід, а як носій соціальної влади. Завдяки цим характеристикам бюрократія відіграє виняткову роль як функція і орган управління.

Поняття «бюрократизм», хоч і збігається часто з поняттям «бюрократія», не тотожне з ним. По суті бюрократизм означає ненормальність, хворобу системи управління, панування канцелярії, формалістики, домінування букви інструкції, наказу над суттю справи. Бюрократизм являє собою таку форму здійснення влади (насамперед державної), при якій відбувається підміна загальної волі суспільства, громадян волею групи осіб, причому не легітимної, а також суб'єктивістська, вільна, часто протизаконна зміна форм і методів ведення тих або інших справ.