4. Структура процесу доказування

Процес доказування — це шлях відтворення реальної картини події злочину, з'ясування її сутності та вироблення на підставі цього відповідних процесуальних рішень.

Цей процес формує комплекс процесуальних дій і відносин, які можна згрупувати в окремі відносно самостійні елементи. Останні є важливими для аналізу внутрішнього змісту кримінально-процесуального доказування.

Слід зазначити, що елементи процесу доказування не є етапами доказування.

Етапи — це періоди пошуку істини у різних справах і в окремих стадіях кримінального процесу. Наприклад, різними є етапи доказування на досудовому слідстві та в суді; у справах про вбивство і про крадіжку.

Елементи доказування є єдиними для всіх категорій кримінальних справ. В окремих стадіях процесу вони відрізняються лише своєю роллю і поєднанням.

Деякі процесуалісти (О. М. Ларін) зводять кримінально-проце-суальне доказування по суті до одного елемента — "дослідження фактів для пізнання істини".

Найпоширенішою (традиційною) є позиція вчених, згідно з якою процес доказування складається з 3 елементів: збирання, перевірка і оцінка доказів. Однак такий підхід не відображає цілком зміст доказової діяльності, що завжди здійснюється з метою спростування або доведення певної версії (гіпотези, тези), а також обґрунтування висновків у кримінальній справі.

Зважаючи на це, вчені (Ф. Н. Фаткуллін) виокремлюють 5 елементів процесу доказування.

1. Побудова (висування) і динамічний розвиток версій у кримінальнійсправі. У кожній справі є, як мінімум, дві версії: 1) подія злочинумала місце; 2) події злочину не було.

2. Збирання доказів — це здійснювана із дотриманням процесуальної форми діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого,прокурора, суду із пошуку та виявлення джерела фактичних даних,вилучення необхідної інформації та її фіксації.

Кримінально-процесуальний закон (ч. 1 ст. 66 КПК) передбачає такі способи збирання доказів:

1) провадження слідчих дій (допитів, очних ставок, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин події тощо);

2. вимога до підприємств, установ, організацій, посадових осіб ігромадян пред'явити предмети і документи, які можуть встановитинеобхідні в справі фактичні дані;

3. вимога проведення ревізій;

4. вимога до банків надати інформацію, яка містить банківськутаємницю, щодо юридичних та фізичних осіб у порядку та обсязі,встановлених Законом України "Про банки і банківську діяльність"(ст. 62);

5. подання доказів підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільнимвідповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами,підприємствами, установами та організаціями;

6. оперативно-розшукові заходи, здійснювані підрозділами, якімають право займатися оперативно-розшуковою діяльністю, за дорученням особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і судув справах, які перебувають у їх провадженні.

3. Перевірка доказів — це діяльність особи, яка провадитьдізнання, слідчого, прокурора, суду із ретельного, всебічного йоб'єктивного визначення достовірності фактичних даних і доброякісності джерел їх отримання для правильного встановлення обставин кримінальної справи.

Перевірці підлягають як фактичні дані, так і їх джерела; як кожний доказ окремо, так і у сукупності з іншими. Докази перевіряють державні органи і посадові особи, від яких залежить прийняття процесуальних рішень. Інші суб'єкти процесу лише беруть участь у перевірці доказів.

Докази перевіряють:

1. шляхом докладного дослідження ознак кожного доказу і йогоджерела;

2. шляхом провадження процесуальних (слідчих) дій (у першучергу — очної ставки, відтворення обстановки та обставин події,пред'явлення для впізнання, провадження експертизи);

3. логічним шляхом (аналіз змісту доказів; зіставлення доказу,що перевіряється, з іншими доказами; отримання нових доказів).

4. Оцінка доказів — це розумова (логічна) діяльність особи, щопровадить дізнання, слідчого, прокурора, суду, яка полягає в тому,що ці посадові особи, керуючись своїм внутрішнім переконанням,яке ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розглядідоказів у їх сукупності, законом і правосвідомістю, вирішуютьпитання про допустимість, належність і достовірність та іншіціннісні характеристики кожного доказу і достатність їх для обгрунтування процесуального рішення.

Жодні докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили (ч. 2 ст. 67 КПК).

Це правило є основним для системи вільної оцінки доказів, яка діє у кримінально-процесуальному праві всіх розвинених демократичних держав.

До 1864 р. в Україні існувала формальна система оцінки доказів у кримінальних справах. Сутність такої оцінки полягала в тому, що кожний доказ мав наперед встановлену силу (вагу). Наприклад, визнання підсудним своєї вини вважали "лучшим свидетельством всего света", і тільки на підставі цього можна було постановити вирок. Інші джерела відомостей за значущістю прирівнювали лише до частини цього "досконалого" доказу. Якщо ж вони у сукупності не могли бути прирівняні до визнання вини, то підсудного залишали "у підозрі". При цьому надавали переваги за юридичною значущістю чоловікові перед жінкою; знатному перед незнатним; ученому перед невченим; духовній особі перед світською. Розслідування і провадження у суді оповивала канцелярська таємниця, а робота судді полягала у підсумуванні значень питомої ваги закріплених письмово доказів, що мало гарантувати об'єктивність розгляду справ.

Систему вільної оцінки доказів побудовано за принципом "на свідків зважають, а не рахують".

Вільна оцінка доказів допускає варіативність у результатах оцінки одних і тих самих доказів, здійснюваної різними посадовими особами, які ведуть кримінальний процес. Саме тому законодавець передбачає право прокурора і суду всіх інстанцій, які, оцінивши докази, що є у справі, дійшли інших висновків, аніж слідчий, повернути кримінальну справу для провадження додаткового досудо-вого слідства.

Правила оцінки доказів покладено і в основу врегулювання відносин між слідчим і прокурором, пов'язаних із даванням прокурором вказівок із найважливіших питань, що виникають під час досудового слідства (про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи судді для попереднього її розгляду або про закриття справи). У частині 2 ст. 114 КПК встановлено право слідчого в разі незгоди із цими вказівками подати справу прокуророві вищого рівня з письмовим викладенням своїх заперечень. У цьому разі прокурор або скасовує вказівки прокурора нижчого рівня, або доручає провадження слідства іншому слідчому. Врегульовуючи питання про обов'язковість передавання справи іншому слідчому, законодавець виходив не тільки із поваги до нього. Слідчий, оцінюючи докази у зв'язку з питаннями, що їх поставив перед ним прокурор у своїх вказівках, сформував власне (внутрішнє) переконання щодо необхідності прийняття іншого, ніж запропонував прокурор, рішення. У цьому випадку законодавець виходив із того, що рішення, якими визначається доля кримінальної справи і, що важливо, доля людини, слідчий не повинен приймати під тиском прокурора.

Судді, які входять до складу колегії, що розглядає кримінальну справу, мають право на окрему думку під час підписання вироку. Це право також випливає із правила про вільну оцінку доказів кожною посадовою особою, яка веде процес.

5. Обґрунтування висновків у справі, яких дійшли суб'єкти доказування, — це підтвердження правильності висновків, що містяться у кримінально-процесуальному рішенні, сукупністю доказів (фактичне обгрунтування) і посиланнями на відповідні норми права (юридичне обґрунтування). Такі висновки формулюються на офіційних засадах і мають бути переконливими для всіх осіб, які приречені до провадження у справі, а також для всіх інших членів референтної групи, до якої, окрім посадової особи, яка обґрунтовує рішення, суб'єктів, що здійснюють відомчий контроль та прокурорський нагляд, адвокатів (захисників обвинуваченого та представників потерпілого), належать всі інші юристи.

Органи, які ведуть кримінальний процес, повинні викласти свої висновки у рішенні, обґрунтувавши їх доказами таким чином, щоб ні в кого не виникало сумнівів щодо правильності цих висновків.

Обґрунтуванню підлягають висновки про:

1. наявність чи відсутність обставин, які належало встановити(статті 64, 23 КПК);

1. доброякісність чи недоброякісність доказів і їх джерел;

2. належність і допустимість доказів,

3. їх юридично-значущі властивості;

4. характер необхідних у справі рішень.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 4:

1. Процес доказування — це шлях відтворення реальної картиниподії злочину, з'ясування її сутності та вироблення на підставі цьоговідповідних процесуальних рішень.

2. Елементами процесу доказування у кримінальній справі є:1) побудова і динамічний розвиток версій; 2) збирання доказів;3) перевірка доказів; 4) оцінка доказів; 5) обґрунтування висновківу справі.

4. ПРЕДМЕТ, МЕЖІ ТА СУБ'ЄКТИ ДОКАЗУВАННЯ

Предмет доказування.

Межі доказування. Достовірність,

належність і допустимість доказів

Предмет доказування (статті 64, 23 КПК України) — це сукупність передбачених кримінально-процесуальним законом обставин, які потрібно встановити по кожній кримінальній справі і які мають правове значення для правильного вирішення справи по суті. При провадженні досудового розслідування і розгляді кримінальної справи в суді підлягають доказуванню: 1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину); 2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину; 3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують та обтяжують покарання; 4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння; 5) причини та умови, які сприяли вчиненню злочину.

Перелік обставин (предмет доказування) є загальним, оскільки:

по-перше, перераховані обставини підлягають доказуванню як на стадії досудового розслідування, так і на стадії судового розгляду; по-друге, названі обставини є основою не тільки обвинувального висновку, але й вироку, постанови (ухвали) про закриття справи; по-третє, ці обставини підлягають доказуванню у кожній кримінальній справі. Загальний предмет доказування при розслідуванні та вирішенні кримінальної справи по суті конкретизується та доповнюється обставинами, які орган дізнання, слідчий та суд мають встановити відповідно до змісту диспозиції статті КК, за якою було порушено кримінальну справу та/або притягнуто особу як обвинуваченого. Предмет доказування має специфічні особливості у провадженнях стосовно справ про злочини й суспільно небезпечні діяння неповнолітніх (статті 433, 448 КПК), осіб, які захворіли після вчинення злочину на душевну хворобу або вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності (статті 417, 420 КПК).

Із предметом доказування тісно пов’язане поняття меж доказування по кримінальній справі. Предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета і засіб її досягнення. Межі доказування визначають глибину, ступінь дослідження обставин справи, коло, обсяг доказів та їх джерел, необхідних для цього. Під межами доказування

слід розуміти такий обсяг доказового матеріалу, який забезпечує надійне, достовірне встановлення всіх обставин, які входять до предмета доказування, та правильне вирішення справи. Отже, у кримінальній справі має бути встановлено необхідну та достатню сукупність доказів, інтегративною властивістю якої стане формування внутрішнього пере-

конання суб’єкта, який веде кримінальний процес, про наявність чи відсутність обставин, що входять до предмета доказування.

Неправильне визначення меж доказування у справі може потягнути за собою звуження чи безпідставне розширення самого процесу. Звуження меж доказування призводить до того, що деякі обставини, які входять до предмета, будуть недостатньо досліджені через прогалини в доказовому матеріалі або ж їх не можна буде визнати встановленими внаслідок недостатньої глибини їх дослідження, що не забезпечує надійності висновків. Безпідставне розширення меж доказування веде до невиправданої надмірності доказової інформації, тобто збирання доказів, які не стосуються справи або встановлюють обста-вини, що вже надійно доведені.

На кожній стадії кримінального процесу може відбуватися уточнення меж доказування. Це залежить, з одного боку, від можливості та обґрунтованої необхідності зміни слідчим і прокурором кваліфікації злочину під час розслідування або змісту висуненого обвинувачення в цілому, з другого — рухливість меж доказування пов’язана із змагальною конструкцією здійснення кримінального судочинства, яка на тій чи іншій стадії має більшу або меншу питому вагу. Тому, наприклад, за волевиявленням сторони обвинувачення та сторони захисту можуть бути змінені межі доказування у стадії судового розгляду відповідно до ст. 299 КПК щодо обсягу доказів, які будуть досліджуватися стосовно тих обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким із сторін не оспорюються (скорочене судове слідство), але такого інституту в стадії досудового розслідування кримінально-процесуальне законодавство не містить.

Кожен доказ у кримінальному процесі має бути наділений властивостями достовірності, належності та допустимості, із наявністю яких закон пов’язує можливість використання доказів для встановлення обставин, що входять до предмета доказування. Достовірність доказів (внутрішня властивість) означає, що їх зміст, тобто самі фактичні дані, мають бути не лише істинними, а й узгодженими з доказами всієї сукупності, яка сформована по кримінальній справі.

Отже, достовірність доказів — це їх обґрунтована істинність.

Належність доказів — це також внутрішня їх властивість, через яку у суб’єкта доказування виникає можливість встановлювати наявність чи відсутність обставин, що входять до предмета доказування в справі, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Тобто належність доказів — це така властивість, яка належить до їх змісту та характеризує наявність зв’язку між доказовою інформацією та обставинами, що підлягають доказуванню.

Допустимість доказів — це властивість, яка робить їх придатними для доказування в кримінальній справі. Вона твизначається наявністю належних процесуальної форми, способу і порядку їх отримання та належного суб’єкта одержання доказової інформації. Отже, закон встановлює такі умови визнання доказів допустимими: 1) докази повинні бути отримані належним суб’єктом, який правомочний прово-дити процесуальні дії, що спрямовані на збирання доказів; 2) докази мають бути сформовані з дотриманням законодавчих вимог щодо конкретної процесуальної форми (ч. 2 ст. 65 КПК); 3) докази повинні бути одержані належним процесуальним способом із дотриманням відповідної процедури (ст. 66 КПК); 4) при їх збиранні мають додержуватися гарантовані Конституцією та іншими законами України права людини і громадянина. Слідчий, прокурор, суд можуть визнати доказ недопустимим як за власною ініціативою, так і за клопотанням сторін.

Виключення доказів оформлюється відповідною постановою, а у випадку заявлення клопотання про це учасником процесу і наявності до того підстав — загальною постановою про задоволення клопотання і виключення доказів.

Характер порушення процесуальної форми при збиранні доказів має істотне значення для визначення їх недопустимості. Суттєвим порушенням кримінально-процесуального закону, наслідком якого є офіційне визнання доказу недопустимим, є таке порушення, яке перешкоджало або могло перешкодити всебічному, повному та об’єктивному розслідуванню кримінальної справи; законному та обґрунтованому вирішенню її судом по суті; чи таке порушення, яке перешкоджало або могло перешкодити реалізації права особи на захист. Суттєві порушення, що допущені при збиранні доказів, не можуть бути усунені шляхом проведення додаткових процесуальних дій. Тобто повноцінність доказу при наявності суттєвих порушень закону при їх формуванні за будь-яких обставин відновленню не підлягає.

Будь-який суб'єкт, звертаючись до навколишньої дійсності, стикається з нескінченною множиною об'єктів: предметів, явищ, процесів. Спроба вивчення їх всіх одночасно не має сенсу. Через це в ході пізнання виокремлюють у реальному світі лише деякі предмети, явища, процеси, спрямовуючи на них свій пізнавальний інтерес.

Залежно від їх кількості (обсягу) розрізняють: 1) об'єктивну реальність; 2) об'єкт пізнання; 3) предмет пізнання.

Злочин є об'єктом дослідження в багатьох галузях права і суміжних науках. Однак кожна з них досліджує окремі його сторони. Наприклад, у кримінальному праві досліджують поняття, види злочинів, їх склад тощо; в кримінології — рівень і динаміку злочинності та способи її запобігання і протидії. Окремі сторони злочину досліджують у межах інших галузей права і наук: криміналістики, правової психології, оперативно-розшукової діяльності.

У кримінальному процесі також встановлюють обставини, які підлягають доказуванню у кримінальній справі, їх називають предметом доказування.

У предметі доказування є кримінально-правовий, цивільно-правовий, кримінологічний та кримінально-процесуальний елементи.

Кримінально-правовий елемент предмета доказування утворює сукупність обставин, регламентованих ст. 64 КПК, а саме:

1. подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчиненнязлочину);

2. винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;

3. обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а такожті, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;

4. характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмірвитрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

Зазначені обставини підлягають доказуванню у кожній кримінальній справі. На момент провадження у справі вони можуть існувати лише в минулому.

Цивільно-правовий елемент предмета доказування визначається обставинами, пов'язаними із заявленим цивільним позовом та можливою конфіскацією майна винного.

Кримінологічний елемент предмета доказування складають причини та умови, що сприяли вчиненню злочину (ст. 23 КПК), які можуть існувати і на момент провадження.

Кримінально-процесуальний елемент — це ті обставини, доказати які необхідно для вирішення поточних питань провадження у кримінальних справах. Ці обставини визначено законом як підстави до прийняття кримінально-процесуальних рішень як за результатами певного обсягу діяльності у кримінальній справі (підстави до застосування запобіжного заходу), так і для провадження процесуальних дій (підстави до провадження обшуку; до приводу свідка чи обвинуваченого тощо).

Спірним у теорії кримінального процесу є питання про звільнення від доказування загальновідомих і преюдиційних фактів.

Наприклад, у стадії порушення кримінальної справи для доказування може бути застосовано:

• відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб(ч. 4 ст. 97 КПК);

• витребування необхідних документів (ч. 4 ст. 97 КПК).У стадії досудового слідства:

• провадження слідчих дій (допитів, очних ставок, пред'явленнядля впізнання, відтворення обстановки та обставин події тощо);

• вимога до підприємств, установ, організацій, посадових осіб ігромадян пред'явити предмети і документи, які можуть встановитинеобхідні в справі фактичні дані тощо.

Деякі пізнавальні засоби можна застосовувати у кількох стадіях. Наприклад, огляд місця події — в стадіях порушення кримінальної справи, досудового слідства, судового розгляду, апеляційного провадження. А експертизу не проводять у стадіях порушення кримінальної справи, попереднього розгляду справи суддею, касаційного провадження, виконання вироку.

2. У кожній стадії є власні суб'єкти доказування. Під час порушення кримінальної справи і досудового слідства це, як правило, єоргани дізнання та досудового слідства; в суді — суд, суддя.

3. Хоча коло обставин, що підлягають доказуванню у кожнійкримінальній справі, визначено у загальній статті КПК (ст. 64),все ж таки вони мають свою специфіку у кожній стадії. Приміром,винуватість особи у вчиненні злочину не встановлюють у стадіїпорушення кримінальної справи та виконання вироку.

4. Для кожної стадії процесу можуть бути специфічними і межідоказування. Згідно з правилами вільної оцінки доказів суб'єкт, якийведе процес, у кожній наступній стадії здійснює їх оцінку за власнимвнутрішнім переконанням. Останнє ж зумовлено індивідуальнимиособливостями розумової діяльності, життєвим та професійнимдосвідом, умовами діяльності в тій чи іншій стадії. Ці обставини,своєю чергою, зумовлюють розширення або звуження меж доказування.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 6:

1. Процес доказування здійснюється у всіх стадіях кримінального процесу у формах і способами, що залежать від особливостейкожної стадії.

2. Особливими в кожній стадії кримінального процесу є: колозасобів доказування; коло суб'єктів доказування; коло обставин,що підлягають доказуванню; межі доказування.

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. Кримінально-процесуальний закон України, на відміну від законодавства держав Євросоюзу, містить легальне визначення доказів, згідно з яким ними можуть бути будь-які фактичні дані.

2. Невід'ємними ознаками кримінально-процесуальних доказівє їх допустимість, належність, достовірність та достатність.

3. Об'єктивна істина є пізнавальним ідеалом, якого мають прагнути суб'єкти кримінально-процесуального доказування.

4. Елементами процесу доказування є: 1) побудова і динамічнийрозвиток версій; 2) збирання доказів; 3) перевірка доказів; 4) оцінка доказів; 5) обґрунтування висновків у справі, які не можна розглядати як етапи доказування.