Умови допустимості доказів:
-
одержання фактичних даних із належного джерела — ч. 2 ст. 65КПК (наприклад, не можуть бути доказами у кримінальній справіфактичні дані, одержані в результаті допиту особи, яка не моглапідлягати допиту як свідок, — ч. 1 ст. 69 КПК);
-
одержання фактичних даних належним суб'єктом (державниморганом або особою, яка веде кримінальний процес);
-
одержання фактичних даних у належному процесуальному порядку (із дотриманням передбаченої законом процедури);
-
належне оформлення джерела фактичних даних (протокол слідчих дій, протокол судового розгляду).
Законодавець певне значення надає також змісту отримуваних фактичних даних. Наприклад, згідно з ч. 2 ст. 16 Закону України від 19 жовтня 2000 р. "Про Всеукраїнський перепис населення" первинні (персональні) дані перепису населення не можуть вимагати суд, органи прокуратури, інші органи для вивчення та використання як докази під час розгляду кримінальних справ. Це є конфіденційна інформація, що охороняється законом.
Допустимість доказу має бути визначено, як правило, в момент його подання для розгляду. Однак доказове значення деяких фактичних даних слід з'ясовувати раніше, ніж їх буде досліджено як докази. Наприклад, спочатку має бути доказано, що пістолет безпосередньо використовували під час вчинення злочину з метою досягнення певного результату, а потім його може бути залучено як речовий доказ — знаряддя злочину (ч. 1 ст. 78 КПК).
Після визначення недопустимості фактичних даних як доказів можна вже далі не перевіряти і не оцінювати їх належність, достовірність та достатність (самого по собі чи в сукупності з іншими доказами).
У багатьох закордонних державах діє правило "отруєного дерева" (або "ефект доміно"), згідно з яким наслідком визнання одного доказу недопустимим є невизнання доказами всіх фактичних даних, одержаних на його підставі. Наприклад, якщо у кримінальній справі встановлено, що фактичні дані про місце знаходження викрадених речей отримано від обвинуваченого шляхом застосування щодо нього насильства, погроз або інших незаконних методів, то з'ясовані на підставі таких показань під час виїмки фактичні дані доказами не визнають. В Україні таке правило не діє.
Належність доказів — це можливість фактичних даних під час їх використання з'ясовувати чи, навпаки, "затемнювати" обставини, що належать до предмета доказування.
Належність доказу визначають залежно від значущості для справи тих відомостей, які можна було б при його використанні ввести у процесуальний обіг.
Усі докази, що дають у конкретних умовах місця і часу підставу для міркувань (роздумів) про обставини предмета доказування, вважають належними.
Належність доказу можна визначити як його "гносеологічну допустимість".
Достовірність доказів — це можливість застосування фактичних даних у процесі доказування з погляду знання про джерела, обставини, методи їх утворення і отримання в контексті використання у справі інших матеріалів. Іншими словами, достовірність доказів — це їх "гносеологічна допустимість".
У кримінальному процесі йдеться не про ту достовірність, що в точних науках* (рівна одиниці ймовірність), і не про "істинність" (істину можна шукати безкінечно — див. питання третє цієї лекції), а про так звану практичну достовірність, якою переважна більшість людей, які перебувають у здоровому глузді, задовольняється в найвідповідальніших ситуаціях повсякденного життя.
- 1. Загальні положення теорії доказів
- 1. Поняття, ознаки і класифікація доказів
- Умови допустимості доказів:
- Етапи визначення достовірності фактичних даних:
- Класифікація доказів
- Оцінка доказів. Формулюваннята обґрунтування висновків у процесуальних рішенняхпо кримінальній справі
- 2. Джерела доказів
- 3. Поняття, мета і значення доказування
- До них належать:
- 4. Структура процесу доказування
- Суб’єкти кримінально-процесуального доказування. Презумпція невинуватості та обов’язок доказування