Етапи визначення достовірності фактичних даних:

1. Визначення достовірності джерела. Наприклад, досліджуючипоказання свідка, слід взяти до уваги:

• його суспільне положення, тобто ціну, яку він може сплатитиза неправду;

• факт попереднього засудження за неправдиві свідчення;

• стан свідка в момент сприйняття події;

• його зацікавленість у вирішенні справи.

2. Визначення достовірності методу отримання фактичних даних.Під час дослідження:

• протоколу огляду місця події — треба взяти до уваги освітлення,за якого здійснювався огляд;

• висновку експерта — характеристики застосованої ним методики аналізу.

3. Визначення достовірності з урахуванням інших матеріалів справи. Наприклад, показання одного свідка, що заслуговує на довіру, суперечать показанням обвинуваченого і висновку експерта. Зазвичай, достовірність фактичних даних у кінцевому підсумку можна встановити під час винесення рішення у справі. В частині 1 ст. 334 КПК зазначено, що в мотивувальній частині обвинувального вироку наводяться докази, на яких грунтується висновок суду щодо кожного підсудного із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази.

Достатність доказів — це можливість суду чи органу кримінального переслідування покласти їх сукупність або ж один із них в основу процесуального рішення. Ця ознака доказів застосовується тільки щодо певної їх сукупності.

На відміну від норм, чинних у період панування теорії формальних доказів, сучасні правові акти скупо регламентують питання достатності. Наприклад, у ч. 2 ст. 74 КПК зазначено: "Визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є у справі".

Достатність доказів визначають, переважно, виходячи із життєвого та професійного досвіду осіб, які приймають кримінально-процесуальні рішення.

Констатація недостатності доказів має такі наслідки:

• відмову від процесуального рішення, яке передбачалося прийняти (наприклад про притягнення як обвинуваченого);

• прийняття протилежного рішення (наприклад виправдувального вироку);

• скасування (після перевірки дії) раніше прийнятого рішення(наприклад рішення про арешт).

Докази класифікують на особисті та речові; обвинувальні та виправдувальні; первинні й похідні; прямі та побічні (непрямі).

До особистих доказів належать фактичні дані, що містяться у показаннях свідка, потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного, протоколах слідчих і судових дій та інші документи, висновок експерта. Загальним для різних груп особистих доказів є психічне сприйняття людиною і передача усно або письмово у мовній або в іншій формі відомостей, що мають значення для справи.

Речові докази — це матеріальні об'єкти, які мають властивості, Що відображають обставини злочину у вигляді слідів зміни, походження тощо. Інформація, що міститься в матеріальних об'єктах, передається не у мовній формі, а шляхом безпосереднього сприйняття ознак предмета.

Первинні та похідні докази розрізняють залежно від того, отримує інформацію особа, яка веде процес, із першоджерела цієї інформації, чи з "других рук".

Поділ доказів на обвинувальні та виправдувальні зумовлено відношенням до предмета обвинувачення. Обвинувальними доказами є фактичні дані, які вказують на обставини, що свідчать про вчинення злочину певною особою або обтяжують її вину. Виправдувальними — докази, що вказують на обставини, які спростовують вчинення злочину певною особою або пом'якшують вину цієї особи.

Прямі та побічні докази розрізняють залежно від предмета доказування. Прямими доказами є такі фактичні дані, які безпосередньо вказують на обставини, що належать до предмета доказування, а побічні — на обставини, із яких можна зробити висновок про інші шукані у справі факти, ці докази лише допомагають встановити обставини, що належать до предмета доказування.