2. Джерела доказів

Процесуальні джерела доказів — це форма збереження фактичних даних.

Згідно з ч. 2 ст. 65 КПК фактичні дані, що можуть бути доказами у кримінальній справі, встановлюються:

1. показаннями: свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого;

2. висновком експерта;

3. речовими доказами;

4. протоколами слідчих і судових дій;

5. протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів;

6. іншими документами.

1. Показання — це врегульоване кримінально-процесуальним законом повідомлення про обставини, що мають значення для справи, зроблене допитуваним дізнавачеві, слідчому, прокуророві, судці (суду).

Давання показань:

• для підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого є правом;

• для свідка — обов'язком.Предметом показань:

• свідка є будь-які обставини, що підлягають встановленню укримінальній справі, в тому числі про особу обвинуваченого, потерпілого та про взаємовідносини з ними;

• потерпілого — будь-які обставини, що підлягають доказуваннюу справі, в тому числі про взаємовідносини з обвинуваченим;

• підозрюваного — обставини, що стали підставою його затримання або застосування запобіжного заходу до пред'явлення обвинувачення, а також будь-які відомі йому обставини у справі;

• обвинуваченого — обставини, пов'язані з пред'явленням йомуобвинувачення: ставлення до обвинувачення (винуватий, невинуватий, частково винуватий) та відомі йому обставини справи.

Не є доказами фактичні дані, повідомлені допитуваними, якщо останні не можуть вказати на їх джерело. Якщо показання базуються на повідомленнях інших осіб, то цих осіб має бути також допитано.

2. Висновок експерта — це письмовий документ, в якому на підставі дослідження, проведеного за постановою посадової особи, яка веде кримінальний процес, дається відповідь на поставлені у постанові запитання.

Акти або інші документи, в тому числі відомчі, де зазначено обставини, встановлені із застосуванням спеціальних знань (наприклад, про причини аварії, вартість ремонту, розмір недостачі матеріальних цінностей), не можна розглядати як висновок експерта, вони не є підставою для відмови в призначенні експертизи, навіть якщо одержані на запит суду, органу дізнання, слідчого або адвоката (п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 р. № 8 "Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах", далі — постанова Пленуму від 30 травня 1997 р. № 8).

Експерт дає висновок від свого імені й несе за нього особисту відповідальність. За необхідності в справі може бути призначено кількох експертів, які дають спільний висновок. Якщо ж вони не дійшли згоди, то кожний із них складає висновок окремо.

Предметом дослідження, результати якого відображають у висновку експерта, є поставлені посадовою особою, котра веде процес, питання, для вирішення яких потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання.

Особливість оцінки висновку експерта полягає в тому, що він для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду не є обов'язковим, але незгоду з ним має бути мотивовано у відповідних постанові, ухвалі, вироку. Практика свідчить, що зазначені особи, як правило, погоджуються з фактичними даними, що містяться у висновку експерта.

Згідно з п. 17 постанови Пленуму від 30 травня 1997 р. № 8 під час перевірки й оцінки експертного висновку треба з'ясувати:

• чи було додержано вимоги законодавства при призначенні тапроведенні експертизи;

• чи не було обставин, які виключали участь експерта у справі;

• компетентність експерта і чи не вийшов він за межі своїхповноважень;

• достатність поданих експертові об'єктів дослідження;

• повноту відповідей на порушені питання та їх відповідністьіншим фактичним даним;

• узгодженість між дослідницькою частиною та підсумковимвисновком експертизи;

• обгрунтованість експертного висновку та його узгодженість зіншими матеріалами справи;

• якщо в справі щодо одного й того самого предмета проведенокілька експертиз, у тому числі комплексну, комісійну, додатковучи повторну, суд повинен дати кожному висновку оцінку з потлядувсебічності, повноти й об'єктивності експертного дослідження. Тесаме стосується окремих висновків експертів — членів комісійноїчи комплексної експертизи, які не підписали спільний висновок.

Ознайомившись із висновком експерта, посадова особа, яка веде кримінальний процес, має право допитати експерта з метою одержання роз'яснення або доповнення висновку (ст. 201 КЛК).

Якщо висновок первинної експертизи* визнано неповним (досліджено не всі подані об'єкти або немає вичерпних відповідей на порушені питання) або неясним (нечітко викладений або має неконкретний, невизначений характер), то може бути призначено додаткову експертизу, яку доручають тому самому або іншому експертові.

Якщо є сумніви у правильності висновку експерта, пов'язані з недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи", призначають повторну експертизу. її проведення може бути доручено тільки іншому експертові.

Комісійну експертизу призначають у випадках, якщо є потреба провести дослідження за участі кількох експертів — фахівців у одній галузі знань.

" Первинною є експертиза, під час проведення якої об'єкт досліджують уперше.

" Істотними може бути визнано, зокрема, порушення, які призвели до обмеження прав обвинуваченого чи інших осіб.

Комплексну експертизу — якщо необхідно провести дослідження за участі кількох експертів, які є фахівцями в різних галузях знань.

3. Речовими доказами згідно зі ст. 78 КПК є предмети, які:

• були знаряддям вчинення злочину;

• зберегли на собі сліди злочину;

• були об'єктом злочинних дій;

• гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом;

• всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриттязлочину і виявлення винних або для спростування обвинуваченнячи пом'якшення відповідальності.

Правила роботи з речовими доказами. Речові докази має бути уважно оглянуто, по можливості сфотографовано, докладно описано в протоколі огляду і приєднано до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду. Речові докази зберігаються при справі, громіздкі предмети, — в органах дізнання, досудового слідства, в суді або відповідному підприємстві, установі чи організації.

Якщо справу передають від одного органу дізнання чи досудового слідства до іншого, направляють прокуророві чи до суду, а так само передають з одного суду до іншого, речові докази передають разом із справою.

В окремих випадках речові докази може бути до вирішення справи в суді повернуто їх володільцям, якщо це не зашкодить успішному провадженню в справі.

Речові докази зберігають до набрання вироком законної сили або до закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття справи.

Документи — речові докази мають зберігатися весь час при справі, а заінтересованим особам, підприємствам, установам і організаціям за їх клопотанням видають копії.

У тих випадках, якщо виникає спір про право власності на предмети, які є речовими доказами, їх зберігають, поки набере законної сили рішення суду, винесене з цього спору в порядку цивільного судочинства.

Речові докази, що можуть швидко зіпсуватися і які не можна повернути володільцеві, негайно здають відповідним державним або кооперативним організаціям для реалізації. Якщо згодом виникне потреба повернути речові докази, то організації, які їх одержали, повертають взамін такі самі речі або сплачують їх вартість за державними цінами, що є на момент повернення.

Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою суду або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи, при цьому:

1) знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскують;

2. речі, вилучені з обігу, передають відповідним установам абознищують;

3. речі, які не мають ніякої цінності та не можуть бути використані, знищують, а якщо заінтересовані особи просять про це, —передають їм;

4. гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом,передають у дохід держави;

5. гроші, цінності та інші речі, які були об'єктом злочиннихдій, повертають їх законним володільцям, а якщо їх не встановлено,то докази переходять у власність держави.

Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується в порядку цивільного судочинства.

4. Протоколи слідчих і судових дій — це письмові акти, в якихособа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд фіксуютьпорядок, хід і результати проведених ними слідчих дій. До таких дійза КПК належать огляд, освідування, виїмка, обшук, пред'явленнядля впізнання, відтворення обстановки та обставин подій.

Більшість процесуалістів не відносять до джерел доказів протоколи допитів свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених, бо доказову силу мають показання допитаних осіб. Однак існує погляд, згідно з яким протоколи допитів є похідними засобами доказування.

Протоколи слідчих дій не можуть бути речовими доказами у справі. Значення таких їм може бути надано лише в іншій справі у разі, якщо ці протоколи були підроблені або якимось іншим способом набули ознак речових доказів (ст. 78 КПК).

Особливе місце серед протоколів посідає протокол судового засідання, в якому фіксуються всі дії, що провадяться в суді (за винятком провадження експертизи), та всі рішення, за винятком кінцевого судового.

5. Протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, — цеписьмові акти, складені органами, уповноваженими здійснюватиоперативно-розшукову діяльність, в яких відображаються її факт,зміст і результати.

Згідно з п. 2 ст. 10 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" (далі — Закон про ОРД) матеріали оперативно-розшу-кової діяльності використовують для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі.

У чинному законодавстві України про ОРД немає окремої норми, яка б встановлювала вичерпний перелік оперативно-розшукових заходів, розкривала їх зміст та порядок здійснення. Про оператив-но-розшукові заходи лише в загальній формі згадано в ст. 8 Закону про ОРД, яка встановлює також права підрозділів, що їх здійснюють.

Вичерпний перелік цих заходів, їх зміст та порядок здійснення регламентовано у відомчих нормативно-правових актах.

КПК та законодавство про ОРД не містять спеціальних норм, які б встановлювали вимоги до протоколів з відповідними додатками до них, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, що підлягають використанню як джерело фактичних даних у кримінальному судочинстві, та до порядку їх складання.

Згідно із загальними вимогами до доказів у кримінальному процесі, протоколи оперативно-розшукових заходів мають відповідати тим самим вимогам, що й протоколи слідчих дій (ст. 85 КПК), за винятком того, що в оперативно-розшукових заходах не беруть участі поняті.

До протоколу може бути додано матеріальні (фізичні) носії інформації (фотознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відео-запису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали), які пояснюють його зміст. Згідно з ч. З ст. 15 Закону України від 30 червня 1993 р. "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" фактичні дані, одержані та зафіксовані співробітниками спеціальних підрозділів із застосуванням технічних засобів, може бути використано як докази в судочинстві.

Відповідно до ст. 68 КПК органи досудового слідства, прокурор та суд можуть допитати як свідків посадових осіб, які здійснювали оперативно-розшукові заходи, складали протокол за їх результатами, а також витребувати технічні засоби, пристрої тощо, за допомогою яких фіксувалися фактичні дані.

У додатках до протоколу оперативно-розшукового заходу має бути опис документів і предметів із зазначенням їх індивідуальних ознак. Можливе подання матеріалів у копіях, у тому числі й перенесення найважливіших моментів (розмов, сюжетів) на єдиний носій, про що обов'язково зазначають у супровідних документах чи протоколі. Оригінал у цьому разі має зберігатися в оперативно-розшуковому підрозділі до завершення судового розгляду справи та набрання вироком законної сили.

Після визначення належності та допустимості протоколи оперативно-розшукових заходів та додатки до них можуть залучати до кримінальної справи постановою органу дізнання, слідчого, прокурора чи ухвалою суду, в провадженні яких перебуває кримінальна справа. Якщо зазначені протоколи не можна залучити в кримінальній справі як докази, то їх використовують відповідно до ст. 10 Закону про ОРД як орієнтовну інформацію для планування та проведення слідчих дій, висування версій тощо.

Протоколи оперативно-розшукових заходів та додатки до них оцінюють за загальними правилами оцінки доказів (ст. 67 КПК).

Особливості полягають у тому, що орган дізнання, слідчий, прокурор чи суд повинні з'ясовувати:

• чи відповідають оперативно-розшукові заходи цілям і завданням ОРД (ст. 1 Закону про ОРД);

• чи уповноваженим на те суб'єктом ОРД проведено оперативно-розшукові заходи (ст. 5 Закону про ОРД);

• чи передбаченими законом заходами отримано матеріали ОРД(ст. 8 Закону про ОРД);

• чи передбачено законом підстави для проведення оперативно-розшукових заходів (ст. 6 Закону про ОРД);

• чи у встановленому порядку проведено оперативно-розшуковізаходи (статті 8, 9, 9-1, 9-2 Закону про ОРД);

• чи у встановленому порядку оформлено результати опера-тивно-розшукових заходів.

6. Інші документи. Будь-який спосіб фіксації є документуванням конкретних обставин. У найзагальнішому плані під документом розуміють будь-який об'єкт матеріального світу, на якому знаками (буквами, числами тощо) зафіксовано які-небудь відомості про якісь об'єкти чи їх зображення.

Джерелами доказів у кримінальній справі є лише той документ, який відповідає вимогам допустимості, що забезпечується такими умовами:

• він містить відомості про фактичні обставини, що мають значення для справи;

• наявність даних про те, яким чином документ потрапив доматеріалів справи;

• дотримано вимоги щодо реквізитів службових документів;

• наявність посилань на джерело повідомлення, на назву нормативного акта, номер і дату архівного документа, та на осіб, відяких отримано дані.

Якщо немає хоча б однієї із цих ознак, документ втрачає доказове значення, адже є сумніви у достовірності фактів, що в ньому містяться.

Не є джерелом доказів документ, походження якого не встановлено (анонімний лист, записник невстановленого власника).

За характером виникнення документи поділяють на дві групи:

1. офіційні (що надходять від підприємств, організацій і установ);

2. особисті (що надходять від приватних осіб).

Офіційні документи повинні мати встановлені для них реквізити (штамп, печатку, підписи). Якщо відомості про фактичні дані викладають громадяни, то до форми документа може бути висунуто вимоги лише в особливих випадках (наприклад, доручення, розписка тощо). Причому слід мати на увазі, що такі документи можна використовувати в процесі доказування, якщо достовірно встановлено їх власника і джерело походження.

За способом фіксації відомостей документи можуть бути:

• письмові — на папері (довідки, характеристики, листи);

електронні — інформацію в яких зафіксовано у вигляді електронних даних, ураховуючи обов'язкові реквізити документа (ч. 1 ст. 5 Закону України від 22 травня 2003 р. "Про електронні документи та електронний документообіг"). Якщо автор створює ідентичні за документарною інформацією та реквізитами електронний документ та документ на папері, кожен з них є оригіналом і має однакову юридичну силу (ч. З ст. 7 цього ж Закону). Допустимість електронного документа як доказу не можна заперечувати винятково на підставі того, що він має електронну форму (ч. 2 ст. 8 Закону). У зв'язку з розширенням обігу електронних документів законодавцеві слід врегулювати порядок використання фактичних даних, що містяться в електронних документах, як доказів у кримінальних справах;

• графічні (схеми, графіки, креслення);

• знакові (табуляграми);

• фото- і кінематографічні (фотокартки, слайди, кіноплівки);

• відеозапис (відеотеки);

• звукозапис (фонограми).

Процесуальний режим фіксації, зберігання і вирішення долі інших документів суттєво відрізняється від процесуального режиму, встановленого законом для речових доказів.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2: ,

1. Процесуальні джерела доказів є формою збереження фактичних даних.

2. Докази встановлюються: показаннями свідка, потерпілого,підозрюваного, обвинуваченого; висновком експерта; речовимидоказами; протоколами слідчих і судових дій; протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів; іншими документами