1. Загальні положення теорії доказів

Для успішного вирішення завдань кримінального судочинства орган дізнання, слідчий, прокурор, суд зобов’язані встановити, чи мала місце подія злочину, який саме злочин було вчинено, хто винуватий у його вчиненні, та інші обставини, що мають значення для законного та обґрунтованого вирішення справи, захисту прав і законних інтересів учасників процесу. Злочин для осіб, на яких законом покладено обов’язок розслідування і розгляду справи, завжди є подією минулого, яку вони повинні пізнати. Тому особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя при провадженні розслідування або судового розгляду справи повинні пізнавати факти, що відносяться до минулого, лише за допомогою тих слідів, які ця подія залишила. На підставі найрізноманітніших даних, фрагментарних уривчастих свідчень вони відновлюють цілісну картину події, що відбулася, тобто встановлюють об-ставини вчиненого злочину та осіб, які його вчинили.

В основі процесу пізнання у кримінальній справі лежать загальні гносеологічні, соціальні, психологічні закономірності, притаманні процесу пізнання у будь-якій соціальній сфері згідно із законами матеріалістичної теорії відображення. Метою кримінально-процесуального пізнання є одержання знання про факти, що підлягають встановленню у кримінальній справі.У кримінально-процесуальній теорії норми кримінально-процесуального права, що регламентують цілі, порядок, засоби, способи, межі та зміст діяльності по доказуванню обставин, достовірне встановлення яких необхідне для правильного вирішення справи, іменуються доказовим правом. Наука, що вивчає принципи доказування та механізми їх реалізації, сукупність і структуру доказування та доказів, розробляє рекомендації з формування доказів і використання їх у кримінальному судочинстві, іменується теорією доказів. У теорії доказів кримінально-процесуальне доказування визначається як різновид соціального пізнання (безпосереднього та опосередкованого), предметом якого є подія минулого — вчинений злочин, та що здійснюється органом дізнання, слідчим, прокурором, судом в особливій процесуальній формі. Суб’єкт доказування, який встановлює через докази обставини справи, переходить від сприйняття окремих фактів, інформації про них під час проведення процесуальних дій (чуттєво-практичний аспект пізнання) до логічного осмислення сприйнятого (гносеологічний аспект пізнання).

За природою кримінально-процесуальне доказування є пізнавальною діяльністю, наслідком здійснення якої є формування суб’єктивного образу об’єктивної дійсності про подію минулого, а за характером являє собою складноструктуровану діяльність і має розглядатися:

1) як встановлення та дослідження обставин справи, що входять до предмета доказування (ст. 64 КПК), тобто діяльність відповідних державних органів і учасників процесу по збиранню (формуванню), перевірці й оцінці доказів, з одного боку;

2) як логічне формулювання та обґрунтування певної тези, висновків у процесуальних рішеннях по кримінальній справі — з другого боку. Таким чином, кримінально-процесуальне доказування — це діяльність суб’єктів, які ведуть кримінальний процес, по збиранню (формуванню), перевірці й оцінці доказів, а також висуненню ними на підставі необхідної та достатньої сукупності доказів певних правових тез із відповідним обґрунтуванням у процесуальних рішеннях по кримінальній справі.Специфіка пізнавальної діяльності в кримінальному процесі, що відбувається у формі доказування, виявляється в тому, що вона має дві сторони: пізнавальну та посвідчуючу. Остання означає, що фактичні дані, пізнані та одержані уповноваженими особами у ході розслідування справи, повинні бути зафіксовані у такій передбаченій законом процесуальній формі, яка гарантує їх достовірність, а також дозволяє будь-якому суб’єкту кримінально-процесуальної діяльності користуватися ними у незмінному (цілісному) вигляді незалежно від часу та місця їх формування.

Доказування — це єдиний та нерозривний процес, елементи якого тісно переплітаються один з одним. Здійснюється воно в різних стадіях із притаманними для кожної з них процесуальними особливостями.

У стадії порушення кримінальної справи, де можливість доказування обмежена провадженням лише таких слідчих дій, як огляд місця події (ст. 190 КПК), накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку (ст. 187 КПК), на посадову особу, яка прийняла таке рішення, покладено обов’язок установлення наявності або відсутності в отриманій інформації достатніх даних, що вказують на ознаки злочину (ст. 94 КПК). Зазначені слідчі дії можуть проводитися тільки для забезпечення доказової інформації від можливої її втрати (перекручення) (ст. 190 КПК) та запобігання вчиненню злочину (ст. 187 КПК).

У стадії досудового розслідування, де метою доказування є встановлення всіх обставин, зазначених у ст. 64 КПК, суб’єкт, на якого покладено обов’язок, збирає та перевіряє докази та на підставі їх сукупності приймає одне із трьох рішень: відмовляється від продовження здійснення функції обвинувачення і закриває кримінальну справу; доходить висновку про доведеність факту вчинення обвинуваченим злочину і обґрунтовує цю тезу в обвинувальному висновку або постановляє направити справу до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру (гл. 20 КПК).

У судових стадіях процесу вже є чітко сформульована обвинувальна теза, тобто аргументоване твердження обвинувача, викладене в обвинувальному висновку, про винуватість підсудного у вчиненні конкретного злочину. Суд є органом правосуддя, який в умовах змагального судочинства має на підставі внутрішнього переконання, керуючись законом і правосвідомістю, постановити рішення. Зберігаючи об’єктивність і безсторонність, він створює сторонам необхідні умови для всебічного і повного дослідження справи, а також сам з’ясовує в ході дослідження доказів питання, які в нього виникають. Суд забезпечує належну процедуру доказування в судовому засіданні, але не зобов’язаний з власної ініціативи вживати заходів щодо доповнення доказів, поданих обвинувачем. Якщо закриття провадження по кримі-нальній справі — це одночасно і припинення реалізації функції обвинувачення, то винесеннвиправдувального вироку є природним завершенням здійснення функції суду — вирішенням справи по суті, а не її «достроковим» закриттям.

Таким чином, норми доказового права визначають:

а) предмет пізнавальної діяльності (статті 23 і 64 КПК), який кон-

кретизується у справах про злочини неповнолітніх (ст. 433 КПК) і осіб, які захворіли на душевну хворобу після вчинення злочину, або які вчинили суспільно небезпечне діяння в стані неосудності (статті 417, 420 КПК);

б) вимоги, що ставляться до результату пізнання (ст. 323 КПК);

в) органи та осіб, на яких покладено обов’язок по розслідуванню

та вирішенню кримінальних справ (статті 4, 101, 102 КПК);

г) повноваження цих осіб і органів (статті 114, 260 КПК та ін.);

ґ) способи та засоби, за допомогою яких встановлюються обставини, що мають значення по справі (глави ХІ–ХVІІІ КПК)

ЛЕКЦІЯ 5

ДОКАЗИ І ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

1. Поняття, ознаки і класифікація доказів.

2. Джерела доказів.

3. Поняття, мета і значення доказування.

4. Структура процесу доказування.

5. Предмет, межі та суб'єкти доказування.

1. Особливості процесу доказування в окремих стадіях кримінального процесу.