27. Экономические, социальные и культурные права, свободы и обязанности.

Економічні, соціальні та культурні права і свободи – це ті , які покликані гарантувати людині можливість задовольняти свої життєві потреби, отримати від держави захисту своєї економічної свободи, соціальних пільг, а також вільного доступу до культурних цінностей, свободи творчості та наукових досліджень. Зауважимо, що в наші час у переважній більшості країн розуміння цього блоку прав і свобод базується на концепції соціальної держави, сутністю якої є принципи відповідальності останньої за забезпечення прожиткового мінімуму. Вперше формула про соціальну правову державу з’явилась у конституції Веймарської республіки, а потім в Основному законі ФРН 1949 р.

Розкриваючи зміст цієї формули, німецький конституціоналіст К.Хессе вказує на три взаємопов’язані завдання, що випливають із змісту Основного закону:

1. Всезростаюче втручання в управління та планування з боку держави (наприклад, держбюджет ФРН понад 50 відсотків коштів спрямовує на соціальне регулювання, соціальне забезпечення, стимулювання економіки та підвищення життєвого рівня населення).

2. Завдання держави не вичерпується сферою захисту, охорони та втручання від випадку до випадку. Вона є плануючою, керуючою, виробляючою, розподіляючою; вона є державою, що робить можливим індивідуальне і соціальне життя. Вона забезпечує ті правові сфери, які відносяться до сутності соціально-правової держави, таких , як право на охорону праці, тривалість робочого дня, на соціальне забезпечення та соціальне страхування, на створення статуту підприємства і договорів про тарифи.

3. Виконання соціальних завдань є функцією держави. Це передбачає здійснити комплекс планових, стимулюючих і стабілізуючих заходів, економічну, соціальну політику, політику в галузі культури, освіти, охорони здоров’я та сім’ї (наприклад, "Зелений план" або державні субсидії в галузі професійної освіти".

В конституціях зарубіжних країн соціальна орієнтація держави відображена по-різному. Так, Конституція Франції (абз. 1 ст. 2), Іспанії (абз. 1 ст. 1), Туреччини (ст. 2) відтворюють модель Основного закону ФРН. Конституції Греції (абз. 2 і 3 ст. 21), Данії (ст. 75), Італії (ст.ст. 2-4), Нідерландів (ст. 18), Швеції (ст. 2 гл. 1 Форми правління) фіксують різні формулювання про цілі соціальної держави. А в таких країнах як Австрія, Норвегія та Швейцарія використовується формула "держава благоденства".

Найважливішим із цієї категорії прав і свобод, безумовно, є право на володіння і розпорядження приватною власністю. Це фундаментальне право забезпечене усіма засобами юридичного захисту від зазіхань як з боку окремих осіб, так і органів державної влади. Типовою у цьому відношенні є формула, що міститься в Конституції Греції (ст. 17 абз. 1): "Ніхто не може бути позбавлений власності, крім як з мотивів суспільної користі, належним чином доказаною, у випадках і при дотриманні процедури, встановленої законом, і завжди з попереднім повним відшкодуванням… вартості на день судового засідання у справі про попереднє встановлення розміру компенсації".

Право на працю і пов’язані з ним права та свободи громадян у конституціях зарубіжних країн неоднаково визначається. Так, в Конституції Італії право на працю закріплено у вигляді такої формули: "Італія – демократична республіка, побудована на праці" (ч. 1 ст. 1).

В низці конституцій право на працю проголошується лише як бажання або мета, до якої прагне держава. Наприклад, у ст. 56 Політичної Конституції Коста-Ріки проголошується: "Праця є правом людини та його обов’язком щодо суспільства. Держава повинна прагнути до того, щоб усі люди були зайняті чесною і корисною працею, належним чином винагороджені… Держава гарантує право вільного вибору роботи".

Право на охорону здоров’я включає ряд прав і гарантій і по-різному закріплюється в конституціях. Характерним прикладом докладної регламентації цього виду прав може служити ст. 52 Конституції Болгарії: "1. Громадяни мають право на охорону здоров’я, яку гарантує доступна медична допомога, і на безоплатне користування медичним обслуговуванням на умовах і в порядку, визначених законом. 2. Охорона здоров’я громадян фінансується з державного бюджету, роботодавцями, особистими й колективними страховими внесками та з інших джерел на умовах і в порядку, визначених законом. 3. Держава піклується про здоров’я громадян і заохочує розвиток спорту та туризму. 4. Нікого не може бути піддано примусовому лікуванню та санітарним заходам інакше ніж у передбачених законом випадках. 5. Держава здійснює контроль за всіма установами охорони здоров’я…".

Говорячи про існуючу практику закріплення цього права у законодавстві, необхідно виходити з того, що в різних країнах є свої особливості. Наприклад, право на охорону здоров’я реально залежить від системи медичної допомоги у державі (є ліберальна медицина в США, страхова медицина у більшості країн, державна медицина у Великобританії тощо).

Право на освіту і тісно пов’язана з ним академічна свобода є одним з найбільш суттєвих прав людини, які зумовлюють не тільки соціальне просування людини, але і його суспільний статус. Практично в усіх країнах освіта відноситься до числа пріоритетних сфер укладення державних коштів. Зокрема, ст. 30 Конституції Ірану 1979 р. декларує обов’язок держави "надати можливість для безоплатної вищої освіти у масштабах, необхідних для самозабезпечення країни". Конституція Туреччини також трактує право на освіту як обов’язок вчитися (абз. 3 ст. 42). Щодо права на свободу викладання, то воно відображає ідеологічний плюралізм. Чи не найбільший інтерес представляє формулювання, закріплене в ст. 17 Конституції Бельгії: "Спільнота гарантує свободу вибору батьків стосовно освіти їх дітей. Спільнота організовує освіту, яка є нейтральною. Нейтралітет в освіті передбачає, зокрема, повагу філософських, ідеологічних і релігійних поглядів батьків і учнів.

Вільний доступ до культурних цінностей належить до свобод т.зв. третього покоління і природно стало закріплюватися в конституціях порівняно нещодавно. До того ж розробники конституцій це право пов’язують із академічною свободою і правом на захист інтелектуальної власності. Як правило, основні закони переважної більшості держав обмежуються стандартними формулюваннями про те, що органи влади сприяють здійсненню права кожного на вільний доступ до культури (наприклад, ст. 44 Конституції Іспанії, § 14 Форми правління Фінляндії 1919 р., ст. 17¹ Основного закону держави (Австрії – Авт.) 1917 р.). Більш докладно це право регламентується, зокрема, в конституціях Болгарії (ст. 54) та Португалії. В останній цьому питанню присвячена ст. 78, яка має назву "користування досягненнями культури і творчість". У ній визнається право усіх на користування досягненнями культури і на творчість, а також їх обов’язок зберігати, захищати і примножувати культурну спадщину.

Звичайно, в конституціях зарубіжних країн закріплені й інші соціально-економічні та культурні права, як, наприклад, право на здорове навколишнє середовище (ст. 55 Конституції Болгарії), право на соціальне забезпечення в старості (абз. 1 ст. 34 Конституції Швейцарії), права на житло (ст. 47 Конституції Іспанії), право на заняття фізичною культурою та спортом (ст. 78 Конституції Португалії).