До них належать:

1. провадження слідчих і судових дій. Серед способів збирання доказів вони мають найбільшу питому вагу. Процедуру провадження слідчих і судових дій чітко врегульовано кримінально-процесуальним кодексом. Обов’язковим є складання протоколу, у якому закріплюється перебіг і результати провадження (гл. 6 КПК).

Слідчі дії — це спрямовані на формування доказів дії, що вчиняються лише суб’єктом, який веде кримінальний процес, і включають сукупність прийомів пошуку, пізнання та посвідчення фактичних даних із дотриманням прав учасників кримінального судочинства при їх здійсненні. Вказівка на судові дії поряд зі слідчими дозволяє припустити, що судові дії за змістом не тотожні слідчим. Незважаючи на те, що судові дії, як і слідчі, включають у себе пошукові, пізнавальні, посвідчуючі та правозабезпечуючі операції (при цьому важливо, що пошукова діяльність у стадії судового розгляду зведена до мінімуму), вони є самостійним процесуальним інститутом. Основними відокремлювальними рисами судових дій від слідчих є те, що:

а) суб’єктом, який чинить судові дії, є суд;

б) судові дії здійснюються в стадії судового розгляду, в певному порядку, за обов’язкової участі всіх осіб, які мають процесуальний інтерес;

в) вони істотно різняться за характером, тактикою, методикою, обсягом та умовами їх проведення. Специфічні особливості збирання доказів у суді у цілому не заважають говорити про спільність процесуальної форми слідчих і судових дій, що зумовлена необхідністю підпорядкувати пізнавальну діяльність слідчого та суду єдиним правовим вимогам;

2) призначення експертизи. Це процесуальна дія, правовим результатом якої є проведення експертного дослідження та одержання висновку експерта як кримінально-процесуального доказу. Експертиза призначається у випадках, коли для вирішення певних питань при провадженні в справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання (ст. 75 КПК). При необхідності проведення експертизи слідчий (суд) складають мотивовану постанову або ухвалу (статті 196, 310 КПК),

долучають до неї відповідні матеріали кримінальної справи і спрямовують до експертної установи або конкретному експерту (статті 196, 198 КПК). Такі дії вчиняються з дотриманням вимог статей 197, 202 КПК щодо забезпечення реалізації прав обвинуваченого при призначенні експертизи. Експерт попереджається про кримінальну відповідальність за ст. 385 КК за відмову від виконання покладених на нього обов’язків, а також про відповідальність за ст. 384 КК за дачу завідомо неправдивого висновку (ст. 196 КПК);

3) витребування предметів і документів. У правозастосовній діяльності орган дізнання, слідчий, прокурор, суд часто зіштовхуються із ситуаціями, коли провадження тієї чи іншої слідчої (судової) дії для одержання доказів є недоцільним. Так, коли відсутні підстави щодо побоювання приховування, перекручення чи знищення необхідних предметів і документів; коли їх вилучення не пов’язано зі вторгненням у житло чи інше володіння особи та пошуками; коли ці предмети й документи можна замінити тотожними або володар сам заінтересований їх надати, — у таких ситуаціях немає потреби вчиняти обшук або виїмку.

У разі витребування предметів і документів останні надходять у розпорядження слідчого (суду) по закінченні певного часу, необхідного для його доставки, тоді як, наприклад, при виїмці предмета чи документа часовий інтервал буде відсутній.

Тому до простого витребування доцільно вдаватися, якщо:

а) точно відомо, що в певної особи зберігається предмет або документ, який цікавить слідчого (суд);

б) обстановка, у якій він зберігається, не має доказового значення, або вона мала таке значення раніше, але початковий зв’язок об’єкта з обстановкою вже порушено перебігом події; в) відсутні підстави до побоювання, що в період між направленням вимоги і доставкою предмета чи документа останні можуть бути навмисно або з необережності перекручені чи знищені.

Витребування здійснюється шляхом винесення відповідної постанови (ст. 130 КПК) та спрямування її до підприємства, установи, організації чи громадянина з вимогою про надання предметів або документів. Ненадання посадовою особою або громадянином предметів і документів за постановою слідчого (суду) є підставою для притягнення до адміністративної відповідальності

4. вимога про проведення ревізії. У зв’язку з розслідуванням кримінальних справ часто виникає необхідність перевірки господарської діяльності підприємств, установ, організацій. У цих випадках вдаються до такої форми застосування спеціальних знань, як ревізія.

Ревізія — це система контрольних дій, за допомогою яких встановлюється законність, цілеспрямованість та ефективність проведених господарських операцій (як і діяльності в цілому), а також правильність їх учинення службовими особами за певний період часу відповідно до програми ревізії. Проведення ревізії з ініціативи правоохоронних органів регламентується не кримінально-процесуальним законодавством, а нормами адміністративного законодавства. Акт або інший документ, що оформлює результати ревізії, при дотриманні процесуальних правил формування доказів може бути визнаний доказом — іншим документом;

5) вимога про надання банківської інформації щодо юридичних і фізичних осіб, у тому числі такої, що містить банківську таємницю. Здійснюється за постановою слідчого (ст. 130 КПК) у порядку та обсязі, встановлених Законом України «Про банки і банківську діяльність». Ненадання такої інформації за постановою слідчого (суду) є підставою для притягнення до адміністративної відповідальності

6) Подання доказів підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем та їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами та організаціями. У даному випадку предмет або документ з’являється в полі зору слідчого (суду) з ініціативи осіб, які ним володіють. Оскільки подання доказів — це пасивна форма отримання доказів органами розслідування і судом, термін «збирання доказів», на наш погляд, до даного випадку не підходить. Дії слідчого, судді по формуванню доказів — це право та обов’язок тільки державних органів, які ведуть кримінальний процес. Саме на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора й суд покладено обов’язок виявлення та отримання доказової інформації від осіб, які нею володіють, з одночасним забезпеченням їх прав і законних інтересів. Хоча інші учасники процесу й наділені широкими правами в доказуванні, це зовсім не означає, що вони можуть збирати та подавати докази. Дії цих осіб похідні від дій органу держави та являють собою лише виконання обов’язків або реалізацію прав: і те й інше відбувається в правозастосовному процесі, що здійснюється органом держави. Ввести в справу доказову інформацію, наділену процесуальною формою показань, висновків, документів тощо, може тільки суб’єкт доказування, який уповноважений здійснювати збирання доказів, тобто особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд. Тому подання учасниками процесу, підприємствами, установами та організаціями предметів і документів, що стосуються справи, ще не означає появи в ній доказів: слідчий, прокурор суддя можуть визнати ці об’єкти доказами, лише

переконавшись у їх достовірності та належності до справи. Отже, незважаючи на те, що подання доказів і залишається важливим способом отримання доказової інформації та ефективною правовою гарантією додержання законних інтересів учасників процесу, воно не змінює характеристики збирання доказів як системи дій, що провадяться на-лежними державними органами з метою формування доказів;

7) дача органом дізнання, слідчим, прокурором і судом у справах, що перебувають у їх провадженні, доручення підрозділам, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, на проведення оперативнорозшукових заходів чи використання засобів для отримання фактичних даних, що можуть бути доказами у кримінальній справі. Доручення суб’єктів, які ведуть кримінальний процес, повинно мати конкретну вказівку, який саме оперативно-розшуковий захід має бути здійснено відповідними органами. Згідно зі ст. 8 Закону України «Про оперативнорозшукову діяльність» застосування цих заходів проводиться виключно з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо (тобто іншими процесуальними засобами, окрім дачі доручення на проведення ОРД, сформувати докази неможливо). За результатами здійснення зазначених оперативно-розшукових заходів складається протокол з відповідними додатками, який підлягає використанню як доказ у кримінальному судочинстві. Відповідно до ст. 9 зазначеного закону у кожному випадку наявності підстав для про-ведення оперативно-розшукової діяльності заводиться оперативнорозшукова справа. Постанова про заведення такої справи підлягає затвердженню начальником органу дізнання. Застосування технічних засобів при здійсненні негласних ОРД у всіх випадках може відбуватися лише за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відпо-відного оперативного підрозділу або його заступника. Під час здійснення оперативно-розшукової діяльності не допускається порушення прав і свобод людини та юридичних осіб. Окремі обмеження цих прав і свобод мають винятковий і тимчасовий характер і можуть застосовуватись лише за рішенням суду щодо особи, у діях якої є ознаки тяжкого або особливо тяжкого злочину, та у випадках, передбачених законодавством України, з метою захисту прав і свобод інших осіб, безпеки суспільства. При застосуванні оперативно-розшукових заходів працівники оперативних підрозділів зобов’язані враховувати їх відповідність

ступеню суспільної небезпеки злочинних посягань та загрозі інтересам суспільства і держави. Згідно зі ст. 10 закону матеріали оперативнорозшукової діяльності використовуються у кримінальному судочинстві:

1) як приводи та підстави для порушення кримінальної справи або

проведення невідкладних слідчих дій;

2) для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі;

3) для попередження, припинення та розслідування злочинів, розвідувальнопідривних посягань проти України, розшуку злочинців та осіб, які безвісти зникли;

4) для забезпечення безпеки працівників суду, правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких родичів, а також співробітників розвідувальних органів України та їх близьких родичів, осіб, які конфіденційно співробітничають або співробітничали з розвідувальними органами України, та членів їх сімей.

Окрім процедури провадження слідчих і судових дій та призначення експертизи відзначимо лаконічність правового регулювання розглядуваних способів збирання доказів, але необхідно застерегти проти спроб трактувати їх як непроцесуальні. Оскільки вони закріплені в кримінально-процесуальному законі, їх процесуальна природа не може викликати сумнівів: це процесуальні дії, спрямовані на отримання доказової інформації.

Під перевіркою доказів як елементом доказування слід розуміти дослідження їх властивостей та ознак. Під властивостями доказової інформації розуміємо зовнішній прояв сутності (тобто цілей, зв’язків існування та можливостей бути використаним за призначенням), що сформувалася під впливом події злочину. Ознаки доказу, з одного боку, характеризують його зміст на предмет достовірності, з другого боку, на предмет наявності доброякісної процесуальної форми.

Основними способами перевірки є:

1) аналіз змісту кожного доказу окремо;

2) співставлення з іншими доказами та джерелами їх походження;

3) провадження повторних або нових слідчих дій;

4) провадження оперативно-розшукових заходів та ін.

Кримінально-процесуальне доказування — це здійснювана в правових і логічних формах частина кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, Що полягає у висуванні можливих версій щодо системи юридично-значущих обставин кримінальної справи, у збиранні, перевірці та оцінці доказів за цими версіями, а також в обґрунтуванні на досу-довому слідстві достовірного висновку про доведеність вини особи та його подальше обстоювання у судових стадіях процесу.

Доказування є стрижнем кримінально-процесуальної діяльності, воно має в ній найбільшу "питому вагу". За влучним висловом П. А. Лупінської, доказування становить "серцевину кримінально-процесуальної діяльності"¹.

Діяльність із доказування вини особи здійснюється на виконання обов'язку, який дістав назву "тягар доказування"². У вітчизняному кримінальному процесі тягар доказування покладено на сторону обвинувачення.

За своєю гносеологічною сутністю кримінально-процесуальне доказування є різновидом пізнання людиною дійсності. Тому в ньому застосовуються з урахуванням специфіки всі закони і категорії сучасної гносеології.

Водночас кримінально-процесуальне доказування не є науковим в тому розумінні, що воно:

1. не ставить за мету пізнання закономірностей розвитку природиі суспільства (пізнавальну діяльність спрямовано на з'ясування обставин конкретного діяння);

2. не може тривати нескінченно, воно обмежене процесуальними строками;

3. здійснюється спеціальними суб'єктами за допомогою специфічних засобів, у визначеній кримінально-процесуальним закономформі.

Однак кримінально-процесуальне доказування має і багато спільного з науковим пізнанням, передусім з історичним, бо досліджують подію минулого.

Сукупність правових норм, які регламентують порядок доказування у кримінальних справах, становить підгалузь кримінально-процесуального права — доказове право. До його системи належать:

1. норми глави 5 КПК "Докази", що регулюють загальні положення доказування: поняття доказів; предмет доказування; способизбирання доказів; правила оцінки доказів; процесуальні джереладоказів;

2. норми-принципи кримінального процесу — вільна оцінка доказів; всебічність, повнота й об'єктивність дослідження обставинсправи, презумпція невинуватості;

3. норми, якими врегульовано права та обов'язки учасників кримінального процесу в частині доказування, — наприклад, правообвинуваченого, потерпілого та інших заінтересованих учасників процесу подавати докази; обов'язок органу дізнання виконати доручення слідчого про провадження слідчих та оперативно-розшу-кових дій;

4. норми, які регламентують провадження слідчих і судових дійта інших процесуальних дій зі збирання та перевірки доказів (глави 12,14-18, 26 КПК);

5. норми, що встановлюють підстави і порядок прийняття таобґрунтування процесуальних рішень (наприклад ст. 131 КПК: "колиє досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою,слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особияк обвинуваченого").

Суперечливим у вітчизняній юридичній літературі є питання щодо мети доказування, здійснюваного у кримінальному процесі.

Традиційною є концепція, згідно з якою метою доказування є об'єктивна істина. Цю концепцію побудовано на двох марксистських тезах:

1. світ може бути пізнано;

2. практика є критерієм істинності пізнання.

Однак останнім часом ця концепція дещо похитнулася (особливо в Росії після запровадження суду присяжних) у зв'язку з появою концепції практичної достовірності, за якою метою доказування визнають достовірність знань, що дає можливість прийняти обґрунтоване рішення у кримінальній справі.

Противники об'єктивної істини стверджують, що:

• її сучасні прибічники обстоюють ідеологію інквізиційного кримінального процесу. З об'єктивною істиною тісно пов'язаний постулат про те, що жоден злочин не повинен залишатися нерозкритим,а винний — непокараним. Саме тому відсоток розкриття злочиніву Радянському Союзі становив понад 90 (за рахунок приховуваннязлочинів від обліку);

• вимога щодо встановлення об'єктивної істини є красивою напапері, але такою, що рідко реалізується на практиці.

Певна річ, концепція об'єктивної істини є вразливою як з теоретичного, так і з практичного погляду.

Теоретична вразливість цієї концепції полягає в тому, що вона дійсно виправдовує інквізиційну конструкцію процесу. Остання передбачає встановлення істини будь-якими засобами ("мета виправдовує засоби").

У практичному плані концепція об'єктивної істини є неприйнятною через те, що вона оперує абстрактними схемами, тоді як під час провадження у кримінальній справі треба керуватися прагматичними міркуваннями. Навіть у філософії, де істина є одним із основних понять, однозначно й остаточно не вирішено, що вона є. Процес наближення до істини є нескінченним, що є неприйнятним для провадження у кримінальній справі, де існують жорсткі часові межі — процесуальні строки.

Істину визначають як відповідність знань дійсності. Однак досліджувана дійсність вже в минулому. Тому матеріальні та ідеальні сліди є лише фрагментами дійсності, які скласти докупи вдається далеко не завжди. Окрім того, необхідно, щоб знання про дійсність були об'єктивними. Така вимога може зумовити безкінечний ланцюг отримання знань, що часто є неможливим в межах процесуальних строків.

Про об'єктивну істину в кримінальному процесі можна вести мову як про пізнавальний ідеал, якого треба прагнути, але не завжди досягають (таке розуміння мети доказування збігається із загальним визначенням мети як бажаного кінцевого результату людської діяльності). Нормативно визначити мету доказування неможливо. Врегулювати можна тільки шлях до її досягнення, яким є процедура доказування.

Доказування має кримінально-правове та кримінально-процесуальне значення.

Кримінально-правове значення полягає в тому, що:

• тільки завдяки доказуванню можна встановити, чи мав місцезлочин і якою є його кваліфікація;

• доказування забезпечує реалізацію такої кримінально-правової категорії, як кримінальна відповідальність.

Кримінально-процесуальне значення доказування:

• правильне його здійснення дає змогу забезпечити реалізаціюправ і законних інтересів всіх учасників кримінального процесу;

• всі питання, які виникають під час провадження у кримінальній справі, можна вирішити лише на підставі достовірно встановлених у ході доказування обставин;

• участь заінтересованих суб'єктів у доказуванні є гарантієюреалізації принципів кримінального процесу (зокрема, принципівзмагальності, забезпечення права обвинуваченого на захист, презумпції невинуватості);

• докази є підставою для прийняття всіх процесуальних рішеньу кримінальній справі (доведеність вини підсудного покладено воснову вироку суду — ст. 327 КПК).

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:

1. Кримінально-процесуальне доказування здійснюється в правових та логічних формах.

2. Сукупність правових норм, які регламентують порядок доказування у кримінальних справах, становлять підгалузь кримінально-процесуального права — доказове право.

3. Об'єктивна істина як мета доказування у кримінальномупроцесі є пізнавальним ідеалом.

4. Доказування має як кримінально-процесуальне, так і кримінально-правове значення.