Оцінка доказів. Формулюваннята обґрунтування висновків у процесуальних рішенняхпо кримінальній справі

Оцінка доказів — це здійснювана в логічних формах розумова діяльність суб’єктів кримінального процесу, яка полягає в тому, що вони, керуючись законом, розглядають за своїм внутрішнім переконанням кожний доказ окремо та всю сукупність доказів, визначаючи їх належність, допустимість і достовірність; висувають необхідні слідчі (судові) версії, вирішують, чи підтверджуються вони, встановлюють, чи є підстави для прийняття процесуальних рішень і проведення слідчих (судових) дій; доходять висновку про доведеність або недоведеність окремих обставин справи й злочину в цілому із наведенням аналізу доказів у відповідних процесуальних рішеннях. Така діяльність відбувається безперервно, протягом усього процесу доказування, у тому числі під час збирання і перевірки доказів, і визначає формування висновків про доказаність (чи недоказаність) обставин, які становлять предмет доказування у справі. Для кримінального процесу України характерним є те, що закон наперед не визначає сили і значення доказів. Навпаки, сила, значення та достовірність того чи іншого доказу визначаються щоразу тією особою чи органом, які провадять досудове розслідування, та судом. Так, висновок експерта не є обов’язковим для органів розслідування, прокурора та суду, оскільки, якщо до того є відповідні підстави, вони мають право не погодитися з висновками експерта. Так, визнання обвинуваченим своєї вини не може розглядатися як доказ, що має осо-

бливе значення. Воно, як і всі інші докази, має бути оцінене самими органами розслідування та судом з урахуванням усіх інших наявних у справі доказів.

Основні положення оцінки доказів єдині для всіх стадій кримінального процесу і передбачені в ст. 67 КПК: «Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили».

Внутрішнє переконання — це тверда впевненість, яка склалася при провадженні у справі в органу дізнання, слідчого, прокурора, суду щодо правильності оцінки всіх наявних у справі доказів і всіх встановлених у справі фактів; і що правильним є отриманий висновок у всіх питаннях, які виникли під час розслідування та вирішення справи по суті. Це не є інтуіція, не є просте почуття.

Внутрішнє переконання — це вивідне знання, що характеризується вірою в його надійність та готовністю діяти відповідно до нього. З однієї сторони, воно суб’єктивне, тому що є переконанням конкретного суб’єкта кримінального судочинства як

людським почуттям; з другої ж сторони, воно об’єктивне, тобто має об’єктивну основу. Такою основою є докази, що мають місце в справі. Внутрішнє переконання в оцінці доказів необхідно розглядати в двох аспектах: як метод оцінки доказів і як результат такої оцінки.

Як метод оцінки доказів внутрішнє переконання гарантується незв’язаністю органу дізнання, слідчого, прокурора та суду оцінкою доказів, що дана іншим органом у будь-якій стадії процесу; відсутністю правил щодо переваги одного виду доказів перед іншими. Внутрішнє переконання як результат оцінки доказів означає переконання органу дізнання, слідчого, прокурора та суду в достовірності доказів і правильності висновків, до яких вони прийшли в ході кримінально-процесуального доказування. Але, враховуючи змагальну конструкцію сучасного кримінального процесу України, можна говорити про деяку специфіку формування внутрішнього переконання суб’єктів доказування за на-явності обставин, з якими кримінально-процесуальний закон пов’язує обов’язковість врахування процесуальної позиції сторін при прийнятті рішень органом дізнання, слідчим, прокурором і судом (наприклад, ст. 299 КПК).

При оцінці доказів суб’єкти, які ведуть кримінальний процес, повинні керуватися законом, тобто як сама оцінка, так і інші елементи доказування повинні відбуватися в порядку, з дотриманням правил, а також в умовах, передбачених процесуальним законом. Оцінку доказів закон пов’язує з діяльністю органів розслідування, прокурора та суду. Проте це не означає, що докази не оцінюються іншими учасниками процесу. Ними можуть висловлюватися міркування щодо сили та значення доказів та їх сукупності. Але оцінка доказів органом дізнання, слідчим, прокурором і судом пов’язана з прийняттям певних рішень у справі, а оцінка доказів учасниками процесу може лише враховуватися при їх постановленні.

Формування та обґрунтування висновків по кримінальній справі як елемент доказування на стадії досудового розслідування відбувається шляхом викладення відповідної тези (резолютивна частина процесуального документа) та наведення її обґрунтованості в описовомотивувальній частині процесуального рішення, які бувають проміжними та підсумковими. У судових стадіях формування та обґрунтування висновків по кримінальній справі здійснюється в межах визначеного обвинувачення в обвинувальному висновку та заперечень на нього у процесуальних документах і усних промовах учасників судових розглядів.