1.1 Поняття адміністративного процесуального доказування

Вирішальним із завдань адміністративних проваджень є всебічне, повне і обєктивне зясування обставин кожної спра­ви, встановлення наявності або відсутності фактичних даних, які мають значення для справи і за допомогою яких встанов­люється істина. На основі фактичних даних у визначеному за­коном порядку суд, орган (посадова особа) встановлює наяв­ність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і запе­речення субєкта звернення, заінтересованої особи, осіб, які беруть участь у справі про наявність чи відсутність адміністра­тивного спору чи спору про право або порушення норм права. Порядок і умови встановлення фактичних даних регламенту­ються нормами адміністративного процесуального права.

Фахівці в галузі кримінально-процесуального права вказу­ють, що норми кримінально-процесуального права, які регулю­ють процес виявлення, збирання, закріплення, перевірки та оцінки даних, необхідних для встановлення істини у кримі­нальній справі, становлять інститут доказового права. Цей ви­сновок повною мірою стосується й адміністративного процесу­ального права. Отже, правові норми, що регулюють процес доказування, складають інститут доказового права галузі ад­міністративного процесуального права. Ці норми обєднані у систему, до якої входять:

а) норми, які регулюють поняття доказів та їх процесуальні джерела (статті 69, 70, 76-81 КАСУ, ст. 251 КУпАП);

б) норми, які регулюють предмет доказування (ст. 137 КАСУ, ст. 280 КУпАП);

в) норми-принципи адміністративного процесу (ст. 7 КАСУ, ст. 7 КУпАП);

г) норми які передбачають обовязки субєктів доказування, та порядок вчинення процесуальних дій щодо збирання, збері­гання, забезпечення та оцінки доказів (ст. 71--75 86 КАСУ, ст. 252 КУпАП).

Визначення поняття доказів на законодавчому рівні (ст. 69 КАС України, ст. 251 КУпАП), на нашу думку, знімає питання щодо дискусії в теорії юридичного процесу стосовно розуміння доказів, порядку і умовах їх дослідження. Отже, доказами є не факти і обставини, а фактичні дані, на підставі яких суд, орган (посадова особа) чи уповноважений субєкт встановлюють на­явність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі. Тобто фактичні дані -- це інформація, відомості про акти, дії чи бездіяльність, за допомогою яких можна встановити обставини, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи. Водночас В. К. Колпаков зазначає, що інформація може роз­глядатися як доказ за наявності двох умов:

а) якщо вона містить дані про наявність або відсутність адміністративного пра­вопорушення, винуватість особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення;

б) якщо вона одержана в порядку та з джерел, передбачених законом.[9]

Доказування є різновидом практичної діяльності, метою якого є пізнання всіх істотних обставин, що мають значення для прийняття правильного рішення.

Обовязок доказування покладено на сторони адміністра­тивного процесу (ч. 1 ст. 71 КАСУ). Проте в адміністративних справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок доказування правомірності свого рішення покладається на відповідача (ч. 2 ст. 71 КАСУ). Більше того, у випадках, коли особа, яка бере участь у справі, не може самостійно надати докази, суд сприяє в реалізації цього обовязку і витребовує необхідні докази (ч. 3 ст. 71 КАСУ), адже тягар збирання доказів, на відміну від цивільно­го судочинства, лежить не лише на сторонах. В адміністратив­ному судочинстві позивачем, як правило, є фізична чи юри­дична особа, а значна частина доказового матеріалу знахо­диться у відповідача--субєкта владних повноважень, що не сприяє позивачеві у збиранні необхідних доказових матеріалів. До того ж необізнаний у бюрократичному механізмі громадя­нин погано орієнтується у тому, які докази можуть підтвердити обставини, на які він посилається.

У звязку з цим, на субєкта владних повноважень покладено обовязок надати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. Збирання доказів у провадженнях у сфері управління також покладені на субєкта владних повноважень за винятком випадків, коли субєкт звернення і заінтересована особа доводять обставини, які є підставою для обґрунтування його вимоги чи заперечення. [11]

В адміністративно-деліктних провадженнях збирання доказів, їх оцінка теж покладена на орган чи посадову особу, уповнова­жених розглядати і вирішувати справи про адміністративні правопорушення. Наприклад, складання протоколу про ад­міністративні правопорушення, який фіксує вчинення право­порушення і є джерелом доказів, здійснюється за відповідною формою і змістом (ст. 256 КУпАП), встановленими законо­давством уповноваженими на те посадовими чи службовими особами (ст. 255 КУпАП).

На відміну від кримінального закріплення презумпції неви­нуватості (ч. 2 ст. 2 КК України), в адміністративному процесі аналіз зазначених норм дозволяє стверджувати про наявність презумпції правомірності дій позивача, субєкта звернення, заін­тересованої особи, особи, яка вчинила адміністративне право­порушення, вимоги яких визнаються правомірними, поки інше не буде доведено у результаті розгляду та вирішення адміністра­тивної справи. В. К. Колпаков з цього приводу влучно зазна­чає, що однією з найважливіших основ права на захист є пре­зумпція доброчинності (виділено нами. -- Е. Д.) громадянина та її юридичний варіант -- презумпція невинуватості.

Виходячи від зворотного автори навчального посібника «Основи адміністративного судочинства України» використовують поняття «презумпція вини» субєкта владних повноважень--відповідача, яка означає припущення, що повідомлені позивачем обставини справи про рі­шення, дії, бездіяльність відповідача і про порушення права, свободи чи інтересу відповідають дійсності, доки відповідач їх не спростує на основі доказів. Проте презумпція вини не є абсолютною, зазначають вони, з презумпції вини субєкта владних повноважень не випливає його автоматичний програш у справі, якщо він ніяким чином не відреагував на позов або просто його не визнав. У всіх випадках суд зобовязаний ухва­лити справедливе і правосудне судове рішення на підставі повно і всебічно зясованих обставин в адміністративній справі, підтверджене тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні (ч. 3 ст. 159 КАС України).[18]

Таким чином, доказуванням в адміністративному процесі є виявлення, збирання, закріплення, перевірка та оцінка інформації про фактичні дані, на підставі яких суд, орган владних повнова­жень, уповноважена посадова особа встановлюють наявність або відсутність обставин, що мають значення для всебічного, повного і обєктивного розгляду і вирішення адміністративної справи.