2.1 Пояснення сторін, третіх осіб, їх представників, показання свідків в адміністративному судочинстві

Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників полягають у їх повідомленнях про факти, які цікавлять суд, та є основою їх вимог і заперечень. Ці пояснення оцінюються судом разом з іншими доказами у справі. Так, зокрема, суд має порівняти пояснення однієї сторони у справі з поясненнями іншої сторони, з іншими доказами у справі і лише тоді робити висновок щодо їх достовірності.

Пояснення сторін і третіх осіб щодо обставин у справі можуть бути викладені у письмовій формі (у позовній заяві, запереченні проти позову, в апеляційній скарзі), а також в усній формі (за їх особистої участі в судовому засіданні).

Пояснення сторін, третіх осіб або їх представників поділяються на твердження та визнання.

Твердження -- це пояснення сторони або третьої особи, в якому містяться відомості про факти, що покладені в основу вимог або заперечень і які підлягають встановленню в суді.[10]

Твердження сторін або третіх осіб можуть бути покладені в основу рішення суду в конкретній справі лише за умови, що вони були зроблені у судовому засіданні та підтверджені іншими доказами.

Визнання -- пояснення сторони, яка підтверджує існування факту, який має доказувати інша сторона. Визнання -- це згода з фактом, на якому інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення.[13]

Беручи участь в процесі, сторони і треті особи висловлюють судження з різних питань, і не всі ці доводи та міркування належать до числа доказів. Пояснення сторін і третіх осіб є доказами в тій частині, у якій вони містять відомості про факти, що належать до предмету доказування. В поясненнях сторін виділяють: І) повідомлення, відомості про факти, тобто докази; 2) волевиявлення; 3) судження про юридичну кваліфікацію правовідносин; 4) мотиви, аргументи, за допомогою яких кожна сторона висвітлює фактичні обставини у вигідному для себе аспекті; 5) вираження емоцій, настроїв.

Визнання факту треба відрізняти від визнання позову. Визнання факту -- показання сторони про наявність (відсутність) сприйнятого нею факту. Визнання позову -- це заява сторони про небажання вступати в спір проти позову. Якщо перше дає можливість суду встановити факт, то друге дає право суду ліквідувати процес, спір. Тому визнання позову -- категорія, що належить до вияву дії принципу диспозитивності, визнання факту -- категорія, що належить до вияву дії принципу змагальності.[18]

При оцінці пояснень сторін і третіх осіб суду необхідно дотримуватися наступних правил: а) усвідомити, у чому полягає суть вимог позивача та заперечень відповідача, тобто чітко визначити їх позиції в спорі про право, що розглядається; б) відмежувати в показаннях факти від міркувань, логічних висновків і емоцій; в) слідкувати за тим, щоб пояснення сторін і третіх осіб мали властивість внутрішньої погодженості, тобто не суперечили самим собі, не містили протилежних, взаємовиключних відомостей; г) оцінювати пояснення сторін і третіх осіб неодмінно із врахуванням всієї зібраної в справі доказової інформації.

Під час судового розгляду справи по суті, після доповіді у справі суд заслуховує пояснення позивача та третьої особи, яка бере участь на його стороні, пояснення відповідача та тетьої особи, яка бере участь на його стороні, а також інших осіб, які беруть участь у справі.

Якщо разом із стороною, третьою особою у справі беруть участь їх представники, суд після пояснень сторони, третьої особи заслуховує пояснення їхніх представників, а за їхнім клопотанням пояснення може давати тільки представник. Якщо в справі заявлено кілька позовних вимог, суд може зобовязати сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, дати окремо пояснення щодо кожної них. Якщо сторони та інші особи, які беруть участь у справі, висловлюються нечітко або з їхніх слів не можна дійти висновку про те, чи визнають вони обставини, чи заперечують проти них, суд може зажадати від цих осіб конкретної відповіді -- "так" чи "ні". Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, задають питання один одному у порядку, встановленому головуючим. Якщо у справі є письмові пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, головуючий оголошує зміст цих пояснень.[16]

На стадії апеляційного провадження першою пояснення після доповіді судді-доповідача дає особа, яка подала апеляційну скаргу. Якщо апеляційні скарги подали обидві сторони, першим дає пояснення позивач. Далі заслуховуються пояснення інших осіб, які беруть участь у справі (ч. З ст. 304 ЦПК). У суді касаційної інстанції особливістю отримання пояснень є те, що суд може обмежити їх тривалість, встановивши для всіх осіб, які беруть участь у справі, рівний проміжок часу, про що оголошується на початку судового засідання (ч. 4 ст. 333 ЦПК). З метою захисту інтересів сторін, разом з визнанням цивільне процесуальне законодавство передбачає також відмову від визнання обставин. Відповідно до ст. 178 ЦПК відмова від визнання в попередньому судовому засіданні обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини, або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У такому разі зазначені в ухвалі обставини доводяться в загальному порядку.

Показання свідка -- це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Джерелами обізнаності свідка можуть бути первинні докази -- безпосереднє сприйняття певної обставини, або похідні докази -- сприйняття інформації про обставину з інших джерел. Свідком може бути лише фізична особа, тому що вона може сприймати та відтворювати інформацію. Для того, щоб визнати показання свідка засобом доказування, необхідно перевірити джерело отримання ним інформації.[25]

Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію витрат, повязаних з викликом до суду.

За завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обовязків -- відповідальність, встановлену законом (ст. 50 ЦПК). На свідка покладаються 2 основні обовязки -- зявитися до суду у призначений час і дати правдиві показання щодо відомих йому обставин справи.

Свідок -- юридично не заінтересована в результатах справи особа. Громадяни, у яких заінтересованість має юридичний характер, залучаються в процес як особи, які беруть участь у справі (наприклад, як позивач, відповідач, третя особа). Інша (крім юридичної) заінтересованість громадянина у результатах справи не перешкоджає його допиту в суді як свідка.

Закон не встановлює вік, з досягненням якого особа може бути допитана в суді як свідок. За необхідності можуть бути допитані малолітні та неповнолітні свідки (ст. 182 ЦПК).

Свідок стає носієм відомостей про факти в результаті збігу обставин, або безпосередньо сприймаючи події, що є обставинами цієї справи, або в результаті одержання відомостей про них від інших осіб. Тому не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини (ст. 63 ЦПК).

Цивільне процесуальне законодавство встановлює обмеження, що перешкоджають виклику і допиту певних осіб як свідків. Імунітет свідка -- це надане свідкові право відмовитися від давання показань в силу родинних відносин або службових обовязків.[23]

Залежно від обсягу показань розрізняють імунітет повний і частковий. Повне право відмови означає, що свідок повністю може відмовитися від давання показань по суті справи (наприклад, імунітет родичів). За часткового звільнення віддавання показань свідок може відмовитися дати показання лише з окремих питань (наприклад, питань, що становлять таємницю).

Відповідно до положень ст. 63 Конституції та ст. 52 ЦПК фізична особа має право відмовитися давати показання щодо себе, членів сімї чи близьких родичів. Відповідно, особа, яка відмовляється давати показання, зобовязана повідомити причини такої відмови. Службовий імунітет може бути заснований на займаній посаді і службовому одержанні інформації.

Відповідно до ст. 51 ЦПК не підлягають допиту як свідки:

1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які знаходяться на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вали вірно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання; 2) особи, які за законом зобовязані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у звязку з їхнім службовим чи професійним становищем, -- про такі відомості; 3) священнослужителі -- про відомості, одержані ними на сповіді віруючих; 4) професійні судді, народні засідателі та присяжні -- про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку; 5) особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв -- без згоди дипломатичного представника.[18]

ЦПК докладно регламентує процедуру допиту свідків у суді. Кожний свідок допитується окремо. Свідки, які ще не дали показань, не можуть перебувати в залі судового засідання під час розгляду справи. Перед допитом свідка головуючий установлює його особу, вік, рід занять, місце проживання і стосунки із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, розяснює його права і зясовує, чи не відмовляється свідок із встановлених законом підстав від давання показань. Відмова віддавання показань приймається судом шляхом постановлення ухвали.

Допит малолітніх свідків і, на розсуд суду, неповнолітніх свідків провадиться в присутності педагога або батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі.

Свідкам, які не досягли 16-річного віку, головуючий розяснює обовязок дати правдиві показання, не попереджаючи про відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить до присяги.

Закон встановлює обовязкову усну форму показань свідків. Це забезпечує безпосередність їх сприйняття, дає можливість суду за допомогою питань одержати від свідка найбільш повні відомості, правильно оцінити, наскільки показання свідка правдиві та достовірні.[13]

Суд повинен дати оцінку показанням свідків. Предметом допиту свідків є встановлення достовірних відомостей про суть розслідуваної події, про обставини, що перебувають у причинних звязках із цією подією, одержання відомостей, що дозволяють перевірити, оцінити наявні докази і виявити джерела нових доказів. Завдяки показанням свідків можуть бути отримані як відомості про фактичні дані, так і оціночні судження. Доказову силу мають лише повідомлення свідка про факти. Однак факти відтворюються у формі суджень і умовиводів.

Суд оцінює показання свідка у сукупності з іншими доказами та з урахуванням ступеня довіри до нього, яка формується безпосередньо під час спостереження за його поведінкою, заслуховування думки осіб, які беруть участь у справі, щодо показань свідка. Суд не може брати до уваги показання свідка, який особисто не сприймав обставину та не може назвати джерел своєї обізнаності щодо неї, тобто не зазначає, звідки йому стало відомо про цю обставину. Якщо показання свідка є похідним доказом, суд має за можливості дослідити і джерело обізнаності свідка. Так, якщо показання свідка засновані на повідомленні від іншої особи, суд повинен також допитати цю особу як свідка.[16]