§ 1. Сутність протокольної форми досудової підготовки матеріалів

Протягом усього періоду становлення кримінально-процесуального законодавства колишнього СРСР не раз звертались до ідеї кримінально-процесуальних форм. Здебільшого вона зводилась до процесуального спрощення, а іноді — до відверто нігілістичного ставлення до процесуальних форм. Показовим щодо цього є спеціальний циркуляр Народного Комісаріату юстиції РРФСР № 93 від 5 червня 1929 р. «Про спрощення кримінального процесу», який під приводом оперативного розслідування та посилання боротьби зі злочинністю відмінив обов'язкове винесення постанови про порушення кримінальної справи, а натомість мав оформлятися дозвіл у вигляді резолюції прокурора, слідчого чи працівника міліції по скаргах, заявах, що надійшли¹.

Таку практику активно підтримували на сторінках юридичної преси в 20-х — на початку 30-х років, під явно

¹ Див.: Сов. юстиция. — 1929. — № 27. — С. 24.

534

ідеологічним гаслом: «Мінімум форми, максимум класової суті»¹. Ця обставина, у свою чергу, стала поштовхом до появи численних пропозицій про відмову від докладної регламентації слідчих дій. Однак перша Всесоюзна нарада прокурорських і слідчих працівників (квітень 1934 р.) рішуче засудила процесуальне спрощення, наголосила на необхідності якнайсуворішого додержання процесуальних норм, висунула вимогу ліквідувати шкідливі наслідки циркуляра № 93. Порушувати кримінальні справи, як зазначалось на нараді, потрібно тільки за наявності приводу і підстав, перелічених у законі, з обов'язковим винесенням мотивованої постанови. Свого подальшого розвитку ця тенденція набула у вказівках Пленуму Верховного Суду «Про необхідність найсуворішого додержання судами кримінально-процесуальних норм» від 7 червня 1934 р. та в листі Прокурора СРСР «Про якість розслідування» від 13 серпня 1934 р. Слід зазначити, що на той час у науці існувала думка про надання органам розслідування більшої свободи при визначенні засобів збирання і перевірки доказів на основі загальних принципів кримінального процесу². Ця думка була досить революційною для свого часу і залишається актуальною й нині, зокрема щодо протокольної форми досудової підготовки матеріалів у кримінальному судочинстві³. Як правильно зазначають О. В. Баулін і О. І. Поповченко, тенденція диференціації кримінально-процесуальних норм дістала своє законодавче закріплення як у перших кримінально-процесуальних кодексах, прийнятих після жовтня 1917 р., так і в подальших. Це позначилось на правовій регламентації форм, що істотно спрощувались, а, отже, відповідно і прискорювали кримінальний процес. До них належали такі форми: чергова камера народного суду⁴; судовий наказ⁵. Попри недосконалість, вони застосовувались досить довго і лише наприкінці 40-х років були вилучені з кримінального процесу. І не тільки тому, що виявились непридатними в

¹ Див.: Там само.

² Див.: Сов. юстиция. — 1927. — № 47. — С. 26.

⁸ Баулів О. В., Поповчевко О. І. Процесуальний порядок оформлення протокольної форми досудової підготовки матеріалів міліцією. — К., 2002. — С. 3.

⁴ Кримінально-процесуальний кодекс. — Харків, 1924. — С. 91—92.

⁶ Там само. — С 92—93.

535

кримінально-процесуальній системі, а й через їх компрометацію за часів культу особи¹.

У науці кримінального процесу проблема диференціації форми кримінального судочинства є предметом давніх спорів між вченими-процесуалістами. В умовах радикальної перебудови правової системи України, розробки нового КПК та інших це питання набуває особливого значення. Чи потрібна єдина форма кримінального судочинства, чи вона повинна бути диференційована для різних категорій кримінальних справ залежно від характеру злочину, складності справи, інших ознак?

Деякі процесуалісти, наприклад, П. Ф. Пашкевич, В. І. Басков, Р. С. Абдурахманов та інші, висувають і обґрунтовують точку зору, що поряд із загально розгорнутою формою кримінального процесу повинна існувати і стисла, спрощена процесуальна форма для справ простих, по яким факт злочину і вчинення якого певною особою не викликає сумнівів². Цю теорію і було покладено в основу двох головних нормативно-правових актів, якими було запроваджено протокольну форму досудової підготовки матеріалів: Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про посилення відповідальності за хуліганство» від 26 липня 1966 р. і Указу Президії Верховної Ради УРСР від 20 березня 1985 p., яким до КПК України було введено главу VII «Протокольна форма досудової підготовки матеріалів»³. При обгрунтуванні спрощеної форми процесу її прихильники перш за все наголошують на перевагах організаційного характеру, на принципі «економії процесуальних засобів»⁴.

Але, незважаючи на обгрунтування вказаними та іншими авторами необхідності спрощеної форми провадження по деяких справах, з цього приводу є пропозиції М. С. Стро-говича, який категорично виступав проти спрощення кримінально-процесуальної форми, цілком однозначно висловивши свою думку: «Пропозиції про диференціацію фор-

¹ Баулів О. В., Поповчевко О. І. Зазнач, праця. — С. 4.

² Див.: ПашкеввчП. Ф. Проблема процессуального обеспечения оперативности и быстроты уголовного судопроизводства. — М., 1971.

³ Указ Президії Верховної Ради УРСР від 20 березня 1985 р. «Про внесення змін і доповнень до КПК і ЦПК УРСР» // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1985. _ № 14. — Ст. 321.

⁴ Пашкевич П. Ф. Проблемы процессуальной экономии в советском уголовном судопроизводстве. — М., 1972.

536

ми кримінального процесу, що стали приводом до дискусії, мають повністю визначений характер і йдуть у певному напрямку; спрощення різних процесуальних форм і інститутів, ліквідації тих чи інших передбачених чинним законодавством процесуальних дій, скорочення тих чи інших процесуальних гарантій»¹. Автор зазначав, що «диференціація процесуальної форми можлива і в іншому напрямку: для більшої повноти та об'єктивності дослідження обставин по складним справам посилити процесуальні гарантії, встановити для них більш складні форми»².

Однак, незважаючи на те, що протокольна форма досу-дової підготовки матеріалів без порушення кримінальної справи і провадження дізнання указаним законом поширювалась лише на два склади злочину — дрібна крадіжка державного або громадського майна і хуліганство без обтяжуючих обставин, — вже тоді розпочалась теоретична дискусія щодо процесуальної природи протокольної форми та доцільності її введення до судочинства. В 1974 р. в Інституті держави і права Академії наук СРСР відбулася конференція, присвячена цій проблемі, що не розставила всі крапки над «і», а лише продовжила дискусію щодо впровадження протокольної форми. Заперечуючи доцільність введення протокольної форми, деякі науковці наголошували, що «диференціація судочинства допустима, якщо вона спрямована на встановлення додаткових гарантій, більшу деталізацію процесуальних форм»³.

Дійсно, диференціація кримінального судочинства виправдана лише тоді, коли вона встановлює такий процесуальний порядок провадження по матеріалах, що повністю забезпечує реалізацію прав і обов'язків особам, які беруть у ньому участь. Введення спрощеного порядку провадження у кримінальних справах буде доцільним у практичному плані тоді, коли воно сприятиме зміцненню законності в державі, скорочуватиме час з моменту вчинення злочину до застосування покарання до винного⁴, чим буде вико-

¹ Строгович М. С. О единой форме уголовного судопроизводства и пределах ее дифференциации // Соц. законность. — 1974. — № 9. — С. 50.

² Строгович М. С. Зазнач, праця. — С. 50.

⁸ Нужно ли изменять процессуальную форму в уголовном судопроизводстве // Соц. законность. — 1974. — № 8. — С. 65—66.

* Девісюк А. М. Протокольна форма досудової підготовки матеріалів, здійснювана працівниками органів внутрішніх справ. — К., 1993. — С. 5.

537

нане основне завдання кримінального судочинства зі швидкого й повного розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності та жоден невинний не був покараний (ст. 2 КПК).

Як правильно зазначив С. М. Стахівський, відступи від загальної процедури при протокольній формі не порушують єдності порядку кримінального судочинства, оскільки не заперечують процесуальних принципів і спрямовані на здійснення завдань, що є єдиними для всіх органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю. Це досягається завдяки тому, що вилучення, за допомогою яких утворюються спрощені досудові форми, не поширюються на судові стадії, де всі принципи кримінального процесу повністю реалізуються¹.

Слід також зазначити, що диференціація форми процесу є неминучим наслідком існуючої в будь-якій системі тенденції до оптимізації її функціонування, прагнення досягти мети найкоротшим шляхом, тобто диференціація у напрямі її раціоналізації — соціально зумовлене і правомірне явище.

Практика підтвердила життєздатність такого підходу до протокольної форми, і це призвело до того, що законодавець в 1985 р. ввів протокольну форму до КПК УРСР. У подальшому перелік складів злочину, на які поширювалась протокольна форма, було розширено, і здійснювалось таке провадження щодо більше тридцяти складів злочинів. Однак на сьогоднішній день їх число зменшилось до двадцяти двох.

Отже, введення спрощеного і прискореного порядку кримінального судочинства з урахуванням тяжкості злочину і складності з'ясування його обставин поряд з існуванням більш складніших форм, якими є дізнання і досу-дове слідство, є значним кроком уперед у напрямі раціоналізації кримінального процесу. Адже це дозволило значно підвищити ефективність судового правозастосування, завдяки наближенню покарання до моменту вчинення злочину, розвантажити слідчий апарат і зосередити зусилля слідчих на розкритті та розслідуванні більш склад-

¹ Див.: Джига М. В., Баулін О. В., Лук'явець С І., Стахівський С. М-Провадження дізнання в Україні. — К., 1999. — С. 137.

538

них і суспільно небезпечних діянь. Крім того, значне скорочення викликів громадян для участі в слідчих діях (в тому числі як понятих) веде до зниження витрат робочого часу, що є особливо істотним у сфері матеріального виробництва.

Якщо ж злочин є більш складним і обставини його вчинення неможливо встановити за допомогою простих процесуальних дій, законодавець дозволяє порушити кримінальну справу і провести дізнання. Наприклад, злочин вчинено кількома особами і встановити всіх співучасників без провадження слідчих дій неможливо¹. Разом з тим неприйнятним є твердження, що спрощення кримінального судочинства, відмова від досудового розслідування злочинів, які не становлять великої суспільної небезпеки, завжди є ослабленням процесуальних гарантій².

У процесуальній літературі існують різні точки зору щодо поняття протокольної форми. Одні автори вважають, що протокольна форма досудової підготовки матеріалів являє собою самостійну форму досудового розслідування (Д. В. Філін), що входить до стадії порушення кримінальної справи, але є не розслідуванням, а лише перевіркою обставин вчиненого злочину (В. П. Власов, В. В. Шима-новський).

На думку інших, вона має елементи досудового розслідування обставин вчиненого злочину і здійснюється у формі скороченого дізнання (Т. В. Альшевський, О. О. Чувильов, І. Д. Перлов).

Існує також погляд, що протокольна форма досудової підготовки матеріалів — це спрощена процедура досудового діловодства³, а також одна із форм дізнання, що здійснюється без порушення кримінальної справи засобами і методами, що характерні для стадії перевірки заяв і повідомлень про злочини⁴.

На нашу думку, зазначені твердження не зовсім правильні. Ми поділяємо точку зору авторів (О. В. Баулін,

¹ Там само. — С 137—138.

² Михеєяко М. М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. — К., 1984. — С. 31.

³ Див.: ТертишиикВ. М. Кримінально-процесуальне право України. — К., 1999. — С. 437.

* Тертишник В. М. Уголовный процесс. — Харьков, 2000. — С. 412.

539

A. M. Денисюк, О. I. Поповченко, С. М. Стахівський та ін.), які вважають, що протокольна форма досудової підготовки матеріалів — це не різновид дізнання і досудового розслідування і не зменшене провадження. Вона є самостійною процесуальною формою встановлення обставин вчиненого злочину, що характеризується спеціальними ознаками, які відрізняють її від дізнання та слідства.

Недаремно законодавець присвятив протокольній формі досудової підготовки матеріалів окремий розділ у КПК, а не включив її до глави 10 «Дізнання» чи до глави 11 «Основні положення досудового слідства».

Аналізуючи аргументи «за» і «проти» існування протокольної форми досудової підготовки матеріалів, слід погодитися з думкою про те, що її існування в сучасному законодавстві було обумовлено, а також пройшло випробування часом. Саме завдяки їй покарання максимально наближено до моменту вчинення злочину; певною мірою «розвантажується» слідчий апарат; економляться процесуальні сили і засоби під час розгляду кримінальних справ¹.