102 Поняття правового статусу людини

У визначенні правового статусу людини і громадянина важливе значення має не лише загальний обсяг прав та свобод особи, а й ті основні ідеї, які перетворюють сукупність прав і свобод особи в систему.

Основними принципами конституційно-правового інституту прав і свобод людини є:

1. Закріплення в національному праві прав і свобод, встановлених нормами міжнародного права;

2. Принцип невідчужуваності та непорушності основних природних прав і свобод людини та належність її їй від народження (ст. 21 Конституції України).

Цей принцип означає, що всі люди визнаються вільними, що вони володіють правами і свободами від народження;

3. Принцип рівноправності прав і свобод осіб (ст. 24 Конституції України).

Цей принцип означає, що здійснення прав та свобод людини і громадянина не повинно порушувати права та свободи інших осіб.

4. Принцип єдності прав та обов’язків людини і громадянина (ст. 23 Конституції України) полягає у тому, що не повинно бути прав без обов’язків, як не повинно бути і обов’язків без прав.

5. Принцип гарантованості прав і свобод людини і громадянина полягає в тому, що, по-перше, конституційні права і свободи гарантуються державою й не можуть бути скасовані і, по-друге, при прийнятті нових законів або внесенні до них змін не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Отже, під конституційно-правовим статусом особи розуміють загальні, основоположні начала, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свободи і обов’язки людини й громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися і розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і поведінки в межах конституції та інших законів.

До поняття правового статусу входять такі основні елементи (вони складають його зміст і структуру): громадянство; загальна правоздатність; принципи правового статусу; конституційні права, свободи й обов’язки громадян; гарантії прав і свобод; відповідні правові норми.

У звичаєвому праві різних країн проблема правового статусу людини і громадянина вирішується неоднаково. Можна виділити такі чотири усталених підходи, що визначають вирішення цієї проблеми.

Ліберальна концепція виходить з того, що кожна людина від моменту народження природою наділена невід'ємними правами.

Обмеження прав людини і громадянина можливе лише у зв'язку із забезпеченням охорони суспільного ладу, правопорядку, прав і свобод громадян, запобіганням насильства та ін.

У дусі цієї моделі конституційні обов'язки громадян визначаються в обмеженому вигляді, або взагалі не згадуються в конституції.

Колективістський підхід до вирішення проблеми прав людини надає пріоритет не особистості, а колективу (суспільству, класам, об'єднанням). І тому головними є соціально-економічні права, розрізняються права громадян (людини) і права трудящих, у конституціях наводиться широкий перелік обов'язків громадян (у Конституції УРСР 1978 р. їх було 11).

Третій підхід до правового статусу особи пов'язаний з класичним мусульманським правом. Тут статус особи визначається за шаріатом. Вселенський суверенітет належить лише Аллаху: людина не має права розпоряджатися собою на свій розсуд, її дії мають бути підпорядковані вказівкам Аллаха. Акцент переноситься не на права, а на обов'язки перед Аллахом, перед спільнотою правомірних мусульман. [4 ,c.26]

Особливий підхід до правового статусу особи склався у звичаєвому праві деяких країн Тропічної Африки, Океанії та Латинської Америки. Людина тут розглядається як невід'ємна клітина племені, її права не можуть реалізовуватися окремо від племені.

Сьогодні необхідний пошук синтетичних підходів, оскільки права та обов'язки людини повинні відповідати міжнародним документам. У цьому плані перспективною є інтеграція двох основних напрямів юридичної думки - природно-правового та позитивістського.

Природно-правові теорії розглядають людину як істоту, яка має певні невід'ємні від її буття права, що випливають або з розуму, або з божественної волі, або з природи людини.

Позитивістські теорії підходять до прав людини як до категорії, що встановлюється державою.

Поєднання цих двох напрямів практично здійснюється шляхом прийняття конкретних конституційних положень, що інкорпорують перелік прав людини, або "білля про права". Таким чином, права людини, залишаючись морально-політичним імперативом, набувають юридичної форми та стають одним із важливих інститутів конституційного права.

Розробники діючої Конституції України і, зокрема, моделі конституційно-правового статусу особи та громадянина спиралися на ліберальну концепцію прав людини. У Конституції України із 48 статей II Розділу, що присвячені правам людини і громадянина, 37 стосуються особистих прав та свобод. У Конституції лише 4 статті закріплюють обов'язки громадян.

При цьому розробники Основного Закону нашої держави виходили з того, що особа не може існувати як повноправний член суспільства без належних їй прав та свобод. Людину не можна позбавити її природних прав - це принижує її природу. Невід'ємні права людини - відправний пункт в обґрунтуванні свободи та рівноправності, непорушності власності, поділу влади та інших цінностей цивілізації.

У ст. 3 Конституції України сказано, що людина є "найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність...".

В юридичній літературі є різні визначення правового статусу особи. Так, д. ю. н. М. І. Матузов вважає, що правовий статус особи - це юридичне закріплене становище особи в суспільстві. Інші автори кажуть, що це поняття складається з соціальне допустимих і необхідних можливостей особи не просто як індивіда, а як громадянина. М. В. Вітрук визначає правовий статус як систему юридичних прав, свобод, обов'язків і законних інтересів у їх єдності, як основу чи ядро її правового становища[2 , c.109].