logo
єкзамен тдп (Автосохраненный)

14. Політична система, громадянське суспільство і правова держава

Політична система, громадянське суспільство і правова держава

Поняття і структура політичної системи

Політична система – це упорядкована на засадах права система всіх політичних явищ, процесів, що функціонують і взаємодіють у суспільстві з метою завоювання, утримання або участі у політичній владі.

У найбільш загальному вигляді політична система – це механізм організації і функціонування політичної влади.

Структура політичної системи суспільства – це її внутрішня будова, взаємозв’язок і взаємодія елементів системи між собою та зовнішнім середовищем. Елементами політичної системи суспільства є: суб’єкти політики, політичні норми і принципи, політичні відносини, політичний процес, політичний режим, політична діяльність, свідомість, культура.

Суб’єкти (носії) політики – класи, нації, соціальні верстви, групи, у тому числі й держава, громадян та об’єднання громадян (політичні партії, громадські організації та ін.). Ядром політичної системи суспільства є держава.

Політичні норми та політичні принципи: політичні норми – це основні правила поведінки, що регулюють політичні відносини між суб’єктами політичної системи суспільства політичні принципи – це основні вихідні положення, тенденції, ідеї, закономірності, які покладені в основу політичної діяльності.

Політичні відносини – це врегульовані та взяті під охорону політичними нормами стосунки, в результаті яких у суб’єктів політичної системи з’являються права та обов’язки.

Політичний процес – це діяльність всіх суб’єктів політичних відносин, яка спрямована на формування, зміну, перетворення, а також функціонування політичної системи суспільства.

Політичний режим – це сукупність способів (прийомів), за допомогою яких здійснюється політична влада.

Політична діяльність – це дія суб’єктів, яка спрямована на забезпечення функціонування і захист політичної влади в суспільстві.

Політична свідомість та політична культура: політична свідомість – це елемент свідомості людини, який характеризує її оцінку існуючого політичного буття й обумовлює вибір варіанту поведінки відповідно до індивідуальних і суспільних інтересів політична культура – це система політичних знань, досвіду, цінностей, якими володіють суб’єкти політичної системи, їх оцінка існуючого політичного буття, та вміння застосовувати вищевказані знання в повсякденному житті та політичній діяльності.

Політична система виконує у суспільстві низку функцій, основними з яких є наступні: вироблення політичного курсу держави та визначення мети і завдань суспільства організація діяльності суспільства й управління різноманітними суспільними процесами координація й інтеграція суспільства, забезпечення участі суб’єктів політичної системи в політичному житті держави та формуванні органів державної влади і місцевого самоврядування та контролю за їх діяльністю забезпечення дотримання та захисту прав і свобод людини і громадянина формування політичної свідомості, політичної і правової культури населення та ін.

В сучасних умовах важливе теоретичне і практичне значення в політичній системі суспільства займають держава і право, які є центральними елементами цієї системи. Це пояснюється насамперед тим, що саме держава і право є головними засобами досягнення мети, поставленої перед суспільством.

Поняття та ознаки громадянського суспільства

Поняття „громадянського суспільства” відрізняється від поняття „суспільство”. Суспільство у широкому розумінні – це історично сформована сукупність індивідів, форм їх колективного співжиття та система економічних, політичних, моральних, релігійних, юридичних зв’язків і відносин між людьми. У вузькому – історично конкретний тип соціальної системи, певна форма суспільних відносин.

Громадянське суспільство – це певний якісний стан суспільства і є надбанням Нового часу, хоча окремі елементи існували в давнину (розвинуте приватне право у Давньому Римі). Виділяють три етапи становлення громадянського суспільства:

ХVІ – ХVІІ ст. – процес формування економічних, політичних, ідеологічних передумов, усунення юридичної нерівності, обмеження політичної влади

кінець ХVІІ – кінець ХІХ ст. – формування громадянського суспільства у найбільш розвинених буржуазних країнах на засадах юридичної рівності, вільного підприємництва, приватної ініціативи

ХХ ст. – розвиток постіндустріального суспільства, відокремлення влади від власності, перехід управління громадськими справами до менеджерів, поширення інститутів демократії та політичного плюралізму, розширення прав і свобод людини.

Громадянське суспільство – це сукупність вільних, незалежних, рівноправних індивідів, їх об’єднань, асоціацій і сфера відносин між собою та державою в цілому, на основі права та демократії.

Громадянське суспільство – соціальна організація, що характеризується інтересами, які не співпадають з державними, а також наявністю механізмів, що дозволяють забезпечити реалізацію цих інтересів винятково за рахунок внутрішніх ресурсів самого громадянського суспільства. Саме з метою здійснення приватних інтересів і потреб повсякденного життя люди створюють недержавні інститути такі як сім’я, об’єднання громадян (політичні партії і громадські організації), органи місцевого самоврядування, недержавні засоби масової інформації, асоціації та союзи. Формування громадянського суспільства є метою суспільного розвитку, засобом всебічного забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Основними рисами громадянського суспільства є: 1) визнання людини, її інтересів, прав і свобод основною цінністю громадянського суспільства 2) відкритість громадянського суспільства 3) плюралізм громадянського суспільства, наявність різних суспільних груп, вільна та рівна конкуренція між політичними силами 4) самоуправління громадянського суспільства 5) приватна власність, вільна праця, підприємництво 6) наявність правової держави.

Правова держава: поняття, ознаки, принципи

Правова держава – це організація політичної влади, що створює умови для найбільш повного забезпечення прав і свобод людини і громадянина, а також для найбільш послідовного обмеження можливостей тиску (державною владою) громадян.

Можна виділити два основних принципи (дві сторони сутності) правової держави: 1) найбільш повне забезпечення прав і свобод людини і громадянина, створення для особи режиму правового стимулювання (соціальна, змістовна сторона)- 2) послідовне обмеження за допомогою права державної влади, формування для державних структур обмежувального правового режиму (формально-юридична сторона).

Правова держава послідовно виконує своє головне призначення – гарантувати кожному громадянину можливість всебічного розвитку особистості. Мова йде про таку систему соціальних дій, при якій права людини і громадянина є первинними, природними, у той час як можливість здійснення функцій державної влади виступає вторинною, похідною.

Правовою наукою нині як природними визнається система цивільних (особистих), політичних, економічних, соціальних і культурних прав особистості, які містяться в Загальній декларації прав людини 1948 року та в інших міжнародних актах.

Другий основний принцип втілюється в життя з використанням низки способів, що виступають як самостійні принципи: поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки з метою виключити зловживання нею верховенство права (закон, прийнятий верховним органом влади при строгому дотриманні всіх конституційних процедур, не може бути відмінений, змінений чи припинений актами виконавчої влади)- взаємна відповідальність держави та особи і т.д.

Крім перелічених вище, можна виділити й інші принципи, які в тій чи іншій мірі витікають із наведених і створюють для них забезпечуючий фон. Це, зокрема, високий рівень правосвідомості та правової культури в суспільстві наявність громадянського суспільства і контроль з його боку за виконанням законів усіма суб’єктами права.

Ідея правової держави є ідеєю взаємодії громадянського суспільства і держави, що припускає руйнування монополії держави на владу з одночасною зміною співвідношення свободи держави і суспільства на користь останнього й окремої особистості.

Система стримувань і противаг, закріплена в Конституції та законодавчих актах, являє собою сукупність правових обмежень конкретної державної влади: законодавчої, виконавчої, судової.

Соціальна держава – це сучасний політико-правовий тип державності, відповідно до якого держава формується, розвивається та функціонує шляхом активного впливу на соціальну сферу життєдіяльності суспільства, забезпечує здійснення ефективної політики в інтересах найширших категорій населення, захист економічних, соціальних та культурних прав і свобод людини і громадянина.

Важливими передумовами визначення держави соціальною є такі принципи: підтримка рівноваги між демократичними інститутами та сильною державною владою, плануванням і ринком, приватною та державною власністю, економічною ефективністю та соціальною справедливістю соціальні зобов’язання та гарантованість з боку держави мінімальних життєвих можливостей, рівних можливостей для всіх громадян, людської гідності і відносної незалежності суспільних відносин та ін.

Поняття, ознаки, інститути й форми демократії

Демократія (грец. кrаutos – народ, kratos – влада) – форма організації суспільства, його державно-політичного устрою, що ґрунтується на визнанні народу вищим (єдиним) джерелом влади, виборності основних органів держави, забезпеченні прав і свобод людини і громадянина, послідовному здійсненні принципу рівності і свободи людей, їх реальної участі в управлінні справами держави і суспільства.

Ознаки демократії: 1) визнання народу вищим (єдиним) джерелом влади 2) формування основних державних органів шляхом вільних і справедливих виборів 3) єдність та розподіл державної влади 4) наявність механізму реалізації прав і свобод людини і громадянина, їх пріоритет над правами держави 5) рівність усіх перед законом і судом 6) верховенство права та верховенство правового закону 7) повага до прав меншості, визнання свободи їх волевиявлення 8) підкорення меншості інтересам більшості.

Демократія вимагає, щоб влада цілком належала народу, який її реалізує через такі основні форми: безпосередня демократія – це різновид форми народовладдя, при якому влада здійснюється шляхом безпосереднього волевиявлення населення (вибори, референдуми, звернення, обговорення та ін.)- представницька демократія – це різновид форми народовладдя, при якому влада здійснюється шляхом делегування частини своїх повноважень представникам народу (президенту, депутатам парламенту та депутатам органів місцевого самоврядування).

Крім зазначених форм демократії, існують також: ліберальна, плебісцитна, тоталітарна, елітарна, соціальна та ін.

15. Основні принципи правової держави Принципи - це основоположні ідеї (вимоги), що визначають у своїй сукупності ідеальну конструкцію (модель) держави, яка могла б називатися правовою. Їх формування зумовлене об'єктивними і суб'єктивними факторами: - рівнем розвитку культури, науки, освіти та інших елементів, що становлять сукупний інтелект даної суспільної системи; - морально-духовним потенціалом суспільства, який виражається у визнанні більшістю населення справедливим, а значить, і правовим існуючого державного устрою; - наявністю або відсутністю стабільного механізму реалізації правових засад у діяльності державних органів; - ступенем освоєння конкретною людиною права як власної свободи, усвідомленої і в необхідних випадках і необхідних межах їм самим обмеженою. З урахуванням історичних даних, суспільного і державного практики та з позицій сучасного наукового знання можна виділити такі принципи правової держави. 1. Принцип пріоритету права. У літературі при характеристиці правової держави дуже часто вживається термін «панування права», походження якого, очевидно, пов'язано з англійським «rule of low» - «правління права» або «панування права». На наш погляд, російський переклад даного терміну не адекватний вкладаємо в нього утримання і точніше було б говорити про пріоритетність права. Це допоможе уникнути, з одного боку, трактування права як засобу придушення і насильства, а з іншого - фетишизації права як самодостатнього та самоврядного явища. Принцип пріоритету права може бути розкритий при засвоєнні наступних моментів. По-перше, право нерозривно пов'язане з людиною, це сторона його буття, універсальний засіб спілкування і гарантія нормального способу життя. По-друге, держава не єдине джерело формування права. У багатьох випадках воно лише оформляє, наділяє в правову форму або природно-правові вимоги, або волевиявлення всього народу (суспільства), виражене через референдуми, або положення, що сформувалися в ході суспільної практики, в осооенності судової. По-третє, право виникло раніше, а тому носить більш природний характер, ніж держава. За однією з версій, держава виникла з необхідності організаційно-владної, силової підтримки правових установлений в суспільстві в цілях його нормального функціонування. Великі мислителі-«одинаки» здогадувалися про походження права і його ролі в житті людей, але лише зараз можна сказати, що людство поступово, але послідовно усвідомлює цю його роль і вибирає право як пріоритет у своєму розвитку. Звідси необхідність обмеження державної влади, пов'язаності правом діяльності державного апарату, орієнтування держави на захист прав і свобод людини. У кінцевому рахунку пріоритет права означає: а) розгляд всіх питань суспільного і державного життя з позицій права, закону; б ) з'єднання загальнолюдських морально-правових цінностей (розумність, справедливість) і формально-регулятивних цінностей права (нормативність, рівність усіх перед законом) з організаційно-територіальним поділом суспільства і легітимною публічною владною силою; в) необхідність ідеологічно-правового обгрунтування будь-яких рішень державних і громадських органів; г) наявність у державі необхідних для вираження і дії права форм і процедур (конституції і законів, системи матеріальних і процесуальних гарантій і т. д.). 2. Принцип правової захищеності людини і громадянина. Відразу слід підкреслити, що даний принцип носить первинний, комплексний, неминущий і абсолютний характер. Людина як розумна і суспільна істота в процесі свого життя, спілкування з собі подібними створює різні організаційні форми свого існування і встановлює прийнятні для себе правила гри, норми поведінки. У цьому сенсі право і держава є похідними від людини. Комплексність полягає в тому, що названий принцип лежить в основі всіх взаємозв'язків громадянина як з державою та її органами, так і з іншими громадськими утвореннями, іншими громадянами в рамках правових відносин з приводу самих різних об'єктів. Непроминальний характер зазначеного принципу обумовлений природним походженням права, що виникло, по суті, з прагнення людини зберегти, захистити свої життя, свободу, здоров'я і т.д. Іншими словами, право виникло і існує як розумна сторона буття, міра свободи людини. Абсолютність (тотальність) цього принципу полягає в тому, що всі взаємини індивіда з державою (її органами, посадовими особами) повинні будуватися тільки на правовій основі. Якщо вони виходять за межі дії права, з боку держави це може обернутися свавіллям, позаправові насильством, ігноруванням потреб людини. Принцип правової захищеності у змістовному плані має специфічні правові ознаки. Це: 1) рівність сторін і взаємна відповідальність держави і громадянина; 2) особливий тип правового регулювання та форма правовідносин; 3) стабільний правовий статус громадянина і система юридичних гарантій його здійснення. 1) Нормальні правові відносини припускають рівність і взаємну відповідальність їх сторін. Зрозуміло, держава, вступаючи у взаємини з безліччю різних громадських утворень і з усіма громадянами, вже тому володіє величезним обсягом прав і обов'язків. Крім того, держава як сукупний представник народу має ряд особливих правомочий, яких не може бути в окремого громадянина (видавати загальнообов'язкові норми, стягувати податки і т.д.). І все ж підстав для твердження, що держава має великими правами, ніж громадянин, не існує. У конкретних правовідносинах у них рівні права і відповідні їм обов'язки. Причому в правовій державі повинен бути відпрацьований і механізм взаємної відповідальності за порушення прав, невиконання обов'язків. 2) Оскільки презюміруется, що правова держава і громадянин - рівноправні учасники правовідносин, основною формою їх взаємозв'язків виступає договір (про прийом на роботу, позики, купівлі-продажу, найму житлового приміщення і т.д. ). Договором вищої форми є конституція, якщо вона прийнята в результаті всенародного голосування (референдуму). У ній визначаються ті особливі права, які передаються державі і не можуть належати окремому громадянинові, і ті природні права, які складають зміст приватного життя громадян і недоторканні для всієї держави. Для ліберальних соціальних систем характерне поєднання двох основних типів правового регулювання. Дії громадянина регламентуються по общедозволітельного типу, дозволяючим робити все, що прямо не заборонено в законі, що заохочує творчість, соціально корисну ініціативу. Держава, її органи та посадові особи повинні керуватися дозвільним типом правового регулювання, який дозволяє їм діяти тільки в межах своєї компетенції, робити лише те, що дозволено законом. 3) Стійкий, стабільний правовий статус громадянина (система його прав і обов'язків) і чіткий, безперебійно працюючий юридичний механізм його забезпечення дозволяють людині сміливо дивитися вперед, не боятися, що його права можуть бути в будь-який момент порушені. 3. Принцип єдності права і закону. У правовій державі будь-який нормативно-правовий акт має не тільки за формою і назвою, а й за змістом і змістом бути правовим. Це означає, що він повинен відображати природно-правові початку, відповідати міжнародно-правовим нормам про права людини і громадянина, бути прийнятим легітимним органом державної влади, законно обраним або призначеним. І нарешті, при його виданні повинен бути використаний весь комплекс правових засобів і прийомів, вироблених світовою практикою. Це логічно вивірені і сумірні з гуманістичними принципами правові конструкції і поняття, адекватні нормі процесуальні форми, адресні типи і способи правового регулювання, послідовні демократичні процедури прийняття законів та ін 4. Принцип правового розмежування діяльності різних гілок державної влади. Влада в державі може уособлювати одна людина (монарх, диктатор, харизматичний лідер), вона може належати групі осіб (хунті, верхівці партійно-політичної бюрократії). У даному випадку для пануючих неважливо, яким шляхом вона їм дісталася (революція, громадянська війна, переворот, у спадщину тощо). Але для правової держави характерним є демократичний спосіб придбання влади, наділення нею тільки згідно з правом, законом. Традиційна концепція поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову стосовно до сучасних державам повинна розумітися не як поділ влади, а як створення системи стримувань і противаг, що сприяють безперешкодному здійсненню всіма гілками влади своїх функцій. Законодавча влада (верховна), обрана всенародно, відображає суверенітет держави. Виконавча влада (похідна від законодавчої), що призначається представницьким органом влади, займається реалізацією законів і оперативно-господарською діяльністю. Судова влада виступає гарантом відновлення порушених прав, справедливого покарання винних. В Англії, США та інших країнах судова влада стала джерелом і стрижнем формування всієї правової системи. У Росії початок реальному поділу влади поклала судова реформа 1864 В історико-теоретичному плані можна говорити про необхідність постійного піднесення судової влади, споконвіку втілюваною із зразками неупередженості та справедливості. Поряд з викладеними правової держави властиві й принципи верховенства закону - вищого нормативно-правового акта, конституційно-правового контролю, політичного плюралізму та ін

16. ермін "правова держава" введений у науковий обіг німецьким ученим Р. Молем, який виклав свої теоретичні міркування щодо ідеальної держави у праці "Наука поліції у відповідності з принципами правової держави" (1868 р.). Проте ідея правової держави сягає своїм корінням в античну епоху. Зокрема, Аристотель стверджував, що у будь-якій державі, особливо у тій, де панують закони, основу державної влади становлять три основних види органів: законодавчий орган, магістратури, судові органи. Філософ Цицерон розглядав державу як складну політико-правову спільність. Він вважав, що держава є надбанням народу, а народ - не будь-яке поєднання людей, а поєднання багатьох людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права і загальністю інтересів . Подібні ідеї обґрунтовувалися вченими і в більш пізній час. Проте суттю Ідей про правову державу є взаємовідносини між державою і особою, які мають ґрунтуватися на справедливих законах, де втілені фундаментальні соціальні цінності.

Правова держава - це суверенна, політико-територіальна організація публічної влади, яка ґрунтується на принципах поваги і законодавчого визнання прав і свобод людини, законності, верховенства права.

Ознаки України як правової держави:

1) верховенство права (ст. 8 Конституції України). Цей принцип, на думку А.М. Колодія та А.Ю. Олійника, означає, що не держава створює право, а навпаки, право є основою організації і життєдіяльності держави в особі її органів і посадових осіб, інших організацій, тому не держава надає права і свободи людині, а народ створює право, щоб, насамперед, обмежити ним державну владу.

Нормативний зміст верховенства права означає, що:

* Конституція України має найвищу юридичну силу;

* закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй;

* норми Конституції України е нормами прямої дії, тому звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується;

2) беззаперечне визнання і нормативне утвердження суверенітету народу як єдиного джерела публічної влади;

3) нормативне врегулювання і практичне забезпечення реалізації принципу поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову;

4) забезпечення і гарантія прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина;

5) взаємодія особи і держави на основі дотримання принципу: "Фізичній особі дозволено робити те, що прямо не заборонено законом. Юридичній особі дозволено робити тільки те, що прямо дозволено законом". Наприклад, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції України);

6) рівність усіх індивідів, громадян перед законом і судом;

7) політична багатоманітність;

8) максимальні гарантії прав і свобод людини і громадянина;

9) здійснення державою і громадянами (громадянським суспільством) взаємного ефективного контролю й нагляду за реалізацією законів і дотриманням принципу верховенства права;

10) визнання міжнародних правових актів, зокрема в частині закріплення прав і свобод людини та громадянина, частиною національного законодавства (ст. 9 Конституції України);

11) взаємна відповідальність особи і держави за свою діяльність;

12) високий рівень правосвідомості та правової культури громадян. Таким чином, в Україні є достатні нормативні умови, необхідні для формування повноцінної правової держави. Конституція України проголосила Українську державу правовою, проте цю конституційну норму необхідно сприймати як норму-мету, оскільки державу такого ґатунку ще потрібно побудувати.