Правові форми діяльності держави як засіб функціонування механізму правового регулювання

На шляху функціонування складових елементів і стадій механізму правового регулювання виникають перешкоди, які усуваються за допомогою засобів, що перебувають поза сферою правового регулювання. Ці зовнішні сторони кваліфікуються як правові форми діяльності держави.

Правова форма діяльності — організаційно-управлінська форма діяльності уповноважених на те суб'єктів, завжди пов'язана зі здійсненням юридичне значущих дій (розглядом юридичних справ) у порядку, визначеному законом.

Юридична сутність правової форми діяльності держави:

— грунтується на розпорядженнях права;

— завжди спричиняє певні правові наслідки.

На відміну від фактичної правова форма діяльності має чітко виражені ознаки (риси):

1)  припускає розгляд юридичної справи (прийняття нормативно-правового акта, винесення вироку та ін.);

2)  використовує норми матеріального або процесуального права як спеціальний робочий інструментарій;

3) здійснюється виключно уповноваженими на те суб'єктами (правосуддя — суддями, розслідування — слідчими);

>>>507>>>

4) закріплюється в офіційних процесуальних документах (вироку, протоколі допиту, постанові про проведення обшуку та ін.);

5) у ході розгляду справи регламентує відносини, що складаються, системою норм процесуального права^[3];

6)  при розгляді справ використовує досягнення юридичної техніки (наприклад, при розгляді кримінальних справ широко застосовується криміналістика).

Основні правові форми діяльності держави:

•  правотворча;

•  правозастосовна;

•  правоохоронна;

•  установча;

•  контрольно-наглядова.

Правотворча діяльність — це правова форма діяльності держави, спрямована на офіційне встановлення (санкціонування) і зміну норм права компетентними органами, яка виражається в підготовці, прийнятті і оприлюдненні нормативно-правових актів. Суб'єкти правотворчості — народ, Верховна Рада України, Верховна Рада АРК, Президент України, Кабінет Міністрів України, міністерства і відомства, місцеві органи влади і управління (див. главу «Правотворчість»).

Правозастосовна діяльність — це правова форма діяльності держави, яка забезпечує безперервність процесу здійснення нормативно-правових розпоряджень через наділення одних учасників правових відносин суб'єктивними юридичними правами, а інших — суб'єктивними юридичними обов'язками; полягає у розгляді і вирішенні індивідуальних справ, що мають юридичне значення.

Управлінська природа діяльності, пов'язаної з вирішенням індивідуально-конкретних справ — глибинна і визначальна основа правозастосування. Особливість правозастосовної діяльності полягає в її владному характері, який проявляється в державній волі керуючих (правозастосовних органів) суб'єктів стосовно керованого з метою вирішення конкретних правових ситуацій. Владний вплив на поведінку безпосередніх суб'єктів права відбувається в ході розгляду індивідуальних справ і винесення щодо них конкретних авторитарних-правових розпоряджень, а також

>>>508>>>

у ході реального перетворення в життя цих розпоряджень. Юридичний зміст правозастосовної діяльності створюють відповідні один одному права і обов'язки їх суб'єктів: право компетентного органу вирішити справу і обов'язок зацікавлених у справі осіб виконати прийняте рішення. Фактичний зміст правозастосовної діяльності полягає в діяльності уповноважених органів і посадових осіб, пов'язаній з вивченням обставин справи, її юридичною кваліфікацією і винесенням акта застосування права, а також у діях зацікавлених у справі осіб у зв'язку з її розглядом і ухваленням рішення (див. главу «Реалізація норм права. Право-застосування»).

Правоохоронна діяльність — це правова форма діяльності держави, спрямована на охорону суспільних відносин, урегульованих правом, захист індивіда від правопорушень і притягнення винних до відповідальності. Будь-які органи держави тією чи іншою мірою здійснюють правоохоронну діяльність, тому її можна вважати одним з різновидів правозастосовної діяльності. Разом з тим існують і такі органи, для яких ця діяльність є основною — органи прокуратури, внутрішніх справ, сСлужби безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони.

Контрольно-наглядова діяльність — це правова форма діяльності органів держави, що виражається в здійсненні юридичних дій у справі спостереження і перевірки відповідності виконання і додержання підконтрольними суб'єктами правових розпоряджень і припинення правопорушень певними організаційно-правовими засобами. Контрольні структури України: Президент, Кабінет Міністрів, Конституційний Суд, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, прокуратура, Рахункова палата законодавчого органу, аудиторські структури Національного банку України, податкова адміністрація та ін. Контрольну діяльність здійснюють органи законодавчої, виконавчої і судової влади, однак вона провадиться як у різному обсязі, так і в різних питаннях і сферах правового регулювання.

На цей час у світі склалися декілька видів контрольно-наглядової діяльності. Це — контроль за конституційністю законів та інших нормативно-правових актів (здійснюється Конституційним Судом або загальними судами; прокуратурою, спеціальними посадовими особами — омбудсменами та ін.). Це — фінансо-

>>>509>>>

вий контроль як складова частина загального контролю (здійснюється фінансовими палатами (Австрія), генеральними контролерами (Колумбія), генеральними аудиторами (Нігерія) та ін.). Слід зазначити, що контрольно-наглядова діяльність держави набуває все більш важливого характеру. Поряд із законодавчою, виконавчою, судовою владою в демократично розвинутих державах контрольно-наглядова діяльність держави оформляється в нову галузь влади.

Юридичним результатом контрольно-наглядової діяльності є контрольно-правовий акт (рішення, постанова, подання, застереження, ухвала, повідомлення та ін.), який містить розпорядження констатуючого порядку, тобто встановлені внаслідок перевірки позитивні моменти, а поряд з ними правоохоронні розпорядження про усунення виявлених правопорушень.

Стадії контрольно-наглядової діяльності (наприклад, прокурорського нагляду, судового і арбітражного контролю, державного контролю інспекцій): організаційно-підготовча; встановлення фактичних обставин справи та їх аналіз; вироблення і ухвалення рішення у справі; перевірка виконання рішення.

Установча діяльність — це правова форма діяльності держави, яка виражається в реалізації на основі норм матеріального права повноважень на формування, перетворення або скасування органів держави, їх структурних підрозділів, посад.

Безпосереднє призначення установчої діяльності — кадрове забезпечення всіх ланок державної влади і управління. Визначальною стадією установчої діяльності є виборчий процес, який полягає у реалізації виборчих прав громадян на формування представницьких органів держави і вищих посад.

До неправових форм діяльності держави відносять насамперед суто організаційну роботу, яка не потребує суворого юридичного оформлення, не пов'язана зі здійсненням юридичне значущих дій, що спричиняють правові наслідки, наприклад, культурно-масова, технічно-виконавча, організаційно-економічна, збройний захист країни. Однак це не означає, що організаційна діяльність ніяк не регулюється правом. Вона е підзаконною, здійснюється в рамках чинного законодавства і у межах компетенції того чи іншого органу. Правом тут регулюється лише загальна процедура здійснення дій. Здійснення організаційних дій — це повсякденні і різноманітні прояви управлінської діяльності, позбавлені юридичної оболонки.

143 Юридичний процес – елемент процесуально-правового механізму

1.1. Практичне значення процесуальної діяльності як способу забезпечення прав громадян та інших суб’єктів правовідносин, інструменту встановлення об’єктивної істини, гарантії прийняття законного й обґрунтованого рішення, засобу попередження зловживань і порушень законності

1.2. Взаємозв’язок процесуального та матеріального права

2. Види юридичного процесу за предметною (галузевою) ознакою:

2.1. Кримінальний, цивільний, адміністративний, конституційний, господарський процеси, які являються процесуальними галузями права

3. Види юридичного процесу за функціональною ознакою:

3.1. Установчий, правотворчий, правозастосовний контрольний, судовий процеси

4. Суб’єкти юридичного процесу та їх класифікація

5. Процесуальні документи

5.1. Правозастосувальні акти

5.2. Види актів застосування

6. Принципи юридичного процесу

Юридичний процес - це комплексна система органічно взаємозалежних правових форм діяльності уповноважених органів держави, посадових осіб, а також зацікавлених у дозволі різних юридичних справ інших суб'єктів права, що:

Ø виражається в здійсненні операцій з нормами права в зв'язку з рішенням визначених юридичних справ;

Ø здійснюється уповноваженими органами держави і посадових осіб на користь зацікавлених суб'єктів права;

Ø закріплюється у відповідних правових актах - офіційних документах;

Ø регулюється процедурно-процесуальними нормами;

Ø забезпечується відповідними способами юридичної техніки.

Конструктивність юридичного процесу як комплексної системи наочно розкривається при детальному встановленні його узагальнених ознак і властивостей, що обумовлюють його правову природу і правовий зміст. Визначаючи родову спільність складових юридичний процес щодо відособлених компонентів, варто одночасно підкреслювати і специфічність кожного різновиду.

Основні ознаки юридичного процесу як комплексної системи:

Þ юридичний процес – це розгляд (розгляд визначеної юридичної справи). Юридична справа – це така обставина, що розглядається на основі закону, а його наслідки здійснюються у виконанні закону. Саме ці два моменти і визначають природу юридичної справи, а отже, вихідну основу юридичного процесу.

Þ юридичний процес, як діяльність по здійсненню операції з нормами права. Юридична природа будь-якої державної діяльності визначається тим, що органи чи посадові особи повинні безпосередньо використовувати норми матеріального і процесуального права для дозволу конкретних юридичних справ. виступають одночасно норми, тобто чи орган посадова особа повинні оперувати нормами, що визначають характер юридичної справи, що дозволяється, і одночасно оптимальний порядок досягнення юридичного результату.

Þ юридичний процес як діяльність, результати якої, обов'язково оформляються у відповідних документах. Поділ функцій між учасниками традиційного юридичного процесу і їхній офіційний характер викликають потреба у відповідних способах закріплень результатів, одержуваних у ході розгляду юридичної справи. Таким способом є оформлення різних процесуальних актів-документів, що містять у собі розпорядження індивідуального характеру, стосуються даної справи й адресовані конкретному суб'єкту, зацікавленому учаснику процесу.

Þ юридичний процес як діяльність, що викликає об'єктивну потребу в процедурно-процесуальній регламентації.Юрисдикційна діяльність у силу своєї особливої соціальної гостроти має потребу в забезпеченні цілим поруч гарантій. Найбільш ефективною гарантією юридичного процесу є те, що він одержує чітке, всебічне і найбільш зроблене врегулювання за допомогою цивільно-процесуального і карно-процесуального права, оскільки об'єктивно обумовлене такий стан, коли матеріальне право повинне мати свої процесуальні норми.

145

ОСОБЛИВОСТІ НОРМ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА Загальні положення щодо норм права розглядають у межах навчальної дисципліни "Теорія держави і права". Для норм кримінально-процесуального права притаманні всі ознаки правових норм. Однак, оскільки вони регламентують специфічні суспільні відносини, то слід зважати й на їх особливості.  Загальні особливості кримінально-процесуальних норм:  вони є похідними від норм кримінального (матеріального)права (останні в субординації норм посідають провідне становище);  вони регламентують, головним чином, процедуру здійснення кримінально-процесуальної діяльності, а тому відображають динамічні характеристики процесуальних відносин;  адресатами кримінально-процесуальних норм переважно є посадові особи органів дізнання, слідчі, прокурори та судді;  4) процесуальні норми мають специфічну структуру. Особливості структури норм кримінально-процесуального права:  у них не завжди чітко в межах однієї статті закону сформульовано гіпотезу, диспозицію і санкцію; часто ці елементи норм розосереджено в межах кількох статей;  оскільки вони є формою реалізації норм кримінального права, то останні завжди ніби "присутні" в гіпотезі процесуальної норми;  гіпотеза кримінально-процесуальної норми, як правило, містить підстави до провадження процесуальної дії або прийняття процесуального рішення;  у диспозиції - власне правилі поведінки - найчастіше відображаються процедурні (здійснювані в певній послідовності)елементи діяльності, тому диспозиції не можуть бути відсильними до норм матеріальних галузей права;  5) санкції не завжди чітко формулюються в нормі кримінально-процесуального права; найчастіше вони містяться в нормах інших  галузей права (кримінального, адміністративного, цивільного та ін.). Санкції, закріплені в нормі кримінально-процесуального права, є кримінально-процесуальними. Санкції, що передбачають відповідальність за порушення приписів норм процесуального права, але містяться в нормах інших галузей права, називають санкціями норм кримінально-процесуального права;  6) санкції норм кримінально-процесуального права встановлюють відповідальність за порушення не тільки приписів, сформульованих у їх диспозиції, а й тих, що викладено у гіпотезі.  ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 4:  Норми кримінально-процесуального права мають всі ознаки правових норм, а також тричленну структуру: гіпотеза, диспозиція, санкція.  Особливості норм кримінально-процесуального права визначаються специфікою предмета правового регулювання.  Загальні особливості цих норм зумовлено тим, що вони, по-перше, є похідними від норм кримінального права; по-друге, адресовані переважно посадовим особам, які ведуть процес.