Право нації на самовизначення не є тотожним праву нації на державний суверенітет

Вирішити національне питання, актуалізоване в країні, можна шляхом: а) федералізації унітарної держави (наділення суб'єктів федерації суверенними правами); б) створення форм національного самовизначення (національно-територіальної автономії, культурно-національної автономії тощо). Право особи на збереження своєї національної приналежності слід вважати виявом її природного права. Головне полягає в тому, щоб нація, яка становить більшість у країні і дала назву державі (титульна нація), не використовувала свою перевагу для обмеження прав представників інших націй. Протиправна і неприпустима будь-яка національна дискримінація або спроби однієї нації підкорити іншу.

Недоцільно також кожній етнічній спільності, що входить до складу багатонаціональної держави, домагатися реалізації права на державотворення (державний суверенітет). Це втягне світ у хаос. Тому в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. зазначається: "Кожна держава повинна утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на часткове або повне порушення національної єдності і територіальної цілісності будь-якої держави чи країни". Така ж думка проведена в Декларації "Про хартію народів і регіонів" (Брновська програма, 2003 р.): "правильніше буде уникати виникнення нових національних держав і зберігати цілісність існуючих політико-адміністративних одиниць.

У міжнародних актах визначені умови, за яких корінні народи, що борються за незалежність, мають право на державний суверенітет: І) відсутність власних національних держав; 2) наявність національно-визвольних рухів, організацій, фронтів, що виражають суверенну волю народу на міжнародній арені; 3) виконання національно-визвольними рухами, організаціями, фронтами законодавчих і виконавчих функцій щодо свого народу.

Суверенітет держави відображає державну організацію народу. Суверенітет нації за суттю є формою вияву народного суверенітету.