2.4 Соціалістична держава

Соціалістична держава - це остання стадія розвитку суспільства за класифікацією прийнятої в формаційному підході. Вона протиставляється трьом іншим типам держави, не будучи саме державою в загальноприйнятому значенні цього слова.

Соціалістична держава - вже не є, на відміну від трьох попередніх, типом експлуататорського держави. Існували й існують до цих пір суспільства, що рухається в класових протилежностях, була необхідно держава, тобто організація експлуататорського класу для підтримки зовнішніх умов виробництва, значить, особливо для насильницького утримання експлуатованого класу в визначенні даним способом виробництва умовах придушення (рабство кріпацтво найману працю).

Істотна відмінність соціалістичної держави від всіх решти типів держав полягає у відсутності цих умов придушення. Тут відсутні класи, а, отже, немає ні експлуататорів, ні людей яких експлуатують. У соціалістичній державі немає того апарату насильства, котрий притаманний державі, можна сказати, що держава, як така відсутня, немає тих факторів, які підтримували державу, будь вона рабовласницька, феодальна або капіталістична. Більше немає класів і встановленого апарату підпорядкування.

Коли держава стає дійсно представником всього суспільства вона сама себе робить зайвою. Коли немає класів, немає державного, немає ні якого апарату насильства, нікого пригнічувати, держава поступово відмирає. На підставі цього слід оцінювати фразу про «вільну народну державу», як науково неспроможну.[14;93]

Держава, що втратила деякі зі своїх властивостей не може мати ті ж функції, що й раніше. Форми власності стають іншими. Люди вже не відносяться до речей як до своїх або чужим, тепер всі дбають про майбутнє. У захисті і примноженні загальної соціалістичної власності і складається функція такої держави. Саме громадська власність і є економічним базисом держави.

Ідеї про справді демократичні, гуманні і справедливому держави містяться в багатьох світових релігіях, зокрема, в християнській. Вони висувалися і розвивалися соціалістично-утопістська теорії, містилися в билинах і переказах.

Основи вчення про соціалістичну державу заклали у своїх працях К. Маркс, Ф. Енгельс, В.І. Ленін. Причому К. Маркс і Ф. Енгельс свої ідеї про майбутнє пролетарської державі черпали з досвіду Паризької Комуни. В.І. Ленін розвивав ці ідеї, спираючись на досвід Жовтневої революції і перші роки Радянської влади. Вважалося, що нове антиексплуататорська держава виникає в результаті пролетарської революції і зламу старої буржуазної державності. Державна влада в ній належить трудящим на чолі з робітничим класом. За своєю суттю це держава диктатури пролетаріату, покликана придушити опір повалених експлуататорських класів, перетворити всіх працездатних громадян у трудящих.

Держави колишніх соціалістичних країн визнавалися державами вищого та історично останнього типу. Вони протиставлялися всім експлуататорським державам.

Насправді це були, швидше за все, держави, обтяжені великими деформаціями переходу до соціалістичного типу. Сьогодні китайські теоретики більш реалістичні, вони доводять, що для побудови соціалізму в Китаї потрібні не десятиліття, а сторіччя. Крім того, догматизм в теорії, волюнтаризм, суб'єктивізм, постійний забіг вперед стали причинами численних помилок і деформацій у практичній діяльності.

27. Нині поряд з формаційним підходом до вирішення питання про типологію держав широко застосовується й інший підхід, що одержав у суспільних науках назву цивілізаційного підходу. Цивілізація (від лат. civilis — громадянський, суспільний, державний) — поняття дуже широке і неоднозначне. Це і синонім культури, і рівень розвитку матеріальної і духовної культури. А оскільки культура, як відомо, має кілька сотень визначень, то в результаті з’являється можливість говорити про найрізноманітніші варіанти цивіліза-ційної типології. Поняття “цивілізація” затвердилося в європейській науці в епоху Просвітництва і з тих пір набуло такої ж багатозначності, як і поняття “культура”. В загальному розумінні поняття “цивілізація” можна визначити як певну соціокультурну систему високорозвиненого суспільства, що підтримує його єдність за допомогою духовно-моральних і культурних факторів суспільного розвитку. Цивілізаційний підхід до типології держави бере за основу класифікації держав не матеріально-економічний критерій, а духовно-культурні й моральні фактори. Замість “суспільно-економічної формації” як критерію типології держави і права й інших критеріїв здійснюється спроба використання як такого критерію “цивілізації”. З урахуванням цієї багатозначності й розробляється сьогодні цивілізаційний підхід ученими Заходу і Сходу. У своїх дослідженнях вони спираються на праці таких відомих представників філософської, політологічної та соціологічної думки, як О. Шпенглер, А. Тойнбі, М. Вебер, П. Сорокін та ін. У сучасних соціальних науках термін “цивілізація” вживається в різних випадках і досі не має строго визначеного, фіксованого значення. Він асоціюється і з “гарними манерами”, і з певними стадіями розвитку суспільства. Таким чином, неоднозначність терміна і поняття “цивілізація”, внутрішня суперечливість і багатоплановість разом з аморфністю його змісту і невизначеністю роблять дуже проблематичним його використання як єдиного і основного критерію типології держав і правових систем. Розглянемо основні погляди на цивілізацію. Цивілізація, на думку американського політолога С. Хантингтона, являє собою “певну культурну сутність”. Села, регіони, етнічні групи, народи, релігійні громади, зауважує автор, усі вони мають особливу культуру, що відображає різні рівні культурної неоднорідності. Виходячи з цього, цивілізацію можна визначити як культурну спільність найвищого рангу, як найширший рівень культурної ідентичності людей.Цивілізацію необхідно визначити, виходячи із загальних рис індивідуального порядку, таких, як мова, історія, релігія, звичаї, соціальні інститути тощо. Цивілізація, робить висновок С. Хантингтон, це найширший рівень спільності, з яким кожна людина себе співвідносить. Аналогічну позицію щодо визначення цивілізації займав відомий англійський учений, історик А. Тойнбі. На його думку, цивілізація є не що інше, як певний тип людських співтовариств, що викликає “певні асоціації в галузі релігії, архітектури, живопису, звичаїв, словом, в царині культури”. Уся світова історія, на його думку, нараховує 26 цивілізацій: єгипетську, китайську, західну, православну, арабську, мексиканську, іранську, сирійську та ін. Існують різні підстави для типології цивілізацій і їхньої державності: хронологічні, генетичні, просторові, релігійні, за рівнем організації та ін. Історичний прогрес привів до складання понад двох десятків цивілізацій, які відрізняються не тільки системами цінностей, що затвердилися в них, культурою, але і характерним для них типом держав. Зокрема, ґрунтуючись на різних підходах до поняття “цивілізація”, можна виділити наступні види цивілізацій і відповідних їм типів держави: – східні, західні та змішані; – давні, середньовічні та сучасні; – аграрні, промислові та науково-технічні; – доіндустріальні, індустріальні та постіндустріальні; – локальні, особливі та сучасні. У своєму розвитку цивілізації проходять кілька етапів. Перший — локальні цивілізації, найдавніші, являли собою вогнища культури, що відрізняло їх від інших, “нецивілізованих” спільностей (давньоєгипетська, шумерська та ін.). Другий — особливі цивілізації (індійська, китайська, західноєвропейська, східноєвропейська, ісламська й ін.) з відповідними типами держав. Вони склались історично і характеризуються певною своєрідністю. Третій етап — сучасна цивілізація, в якій відбуваються процеси глобалізації, об’єднання різних суспільств з метою вирішення загальносвітових проблем людства. Розглядаючи цивілізаційний варіант типології, слід зазначити його основні недоліки. По-перше, тут не виділяється те головне, що характеризує державу, — приналежність публічної влади. По-друге, це недостатня розробленість такої типології. По-третє, ігнорування важливих положень історичного матеріалізму про провідну роль економічного базису відносно надбудови, про обумовленість типу держави характером економічних відносин та способом виробництва. Інакше кажучи, цивілізаційний підхід теж небездоганний, нездатний замінити собою формаційний підхід. У сучасній науці більш прийнятною вважається типологія, заснована на органічному поєднанні формаційного і цивілізаційного підходів разом з їх збагаченням елементами типології, заснованої на виділенні державно-правових режимів. Кожна окрема держава зазнає впливу як матеріально-виробничого, так і культурно-духовного, цивілізаційного чинників. Саме з цим пов’язані альтернативність і багатоваріантність їх розвитку. Це дозволяє зробити висновок про необхідність використання обох підходів: формаційного і цивілізаційного. Цивілізаційний підхід не слід протиставляти формаційному. В сучасній науці більшість вчених віддає перевагу формаційному підходу як базовому, основному. При цьому цивілізаційний підхід не протиставляється йому, а служить його доповненням, творчо його розвиває.

28. Особливості всіх елементів державного регулювання в умовах перехідної економіки визначаються специфічними рисами самого перехідного держави: 1.Борьба за влада перетворилася на головний фактор функціонування держави. 2.Реалізація досить цілісної стратегії ринкових перетворень здійснюється за принципом "крок вперед - два назад". 3.Разрушени старі, але відсутні нові механізми реалізації державної політики на рівні центру та його взаємозв'язків з регіонами. Виявлені риси держави перехідного періоду свідчать про те, що реформування держави здійснюється через подолання глибокої кризи державності, що розгорнувся в обстановці послідовного посилення впливу політичних чинників на зміст, послідовність і темпи здійснення реформаційних процесів. Певною мірою його глибина обумовлена ??існуванням глибокої теоретико-політичної дилеми про роль держави в перехідній економіці.

Відповідно до прихильністю до тієї чи іншій стороні цієї дилеми сформувалися дві теоретико-політичні позиції руху до ринку: 1.Ліберальное обмеження втручання держави в економіку і зосередження його функцій на макроекономічній політиці, здійснюваної монетаристскими методами. 2.Кейнсіанское забезпечення високої, активної ролі держави в системних перетвореннях. Ця дилема, перед якою стоять всі постсоціалістичні країни (з одного боку, становлення ринку - це децентралізація, роздержавлення, зниження ролі держави в економіці, але з іншого - розвиток економічних реформ вимагає послідовної, цілеспрямованої, керівної ролі держави в цьому процесі), дозволена практикою становлення ринку, яка показує, що там, де різноманітні рівноправні суб'єкти ринку отримують дійсні ринкові свободи (країни Європи, Балтії), практично досягнута фінансова стабілізація і почалося економічне зростання.

Другим полюсом є група країн (Україна, Білорусія), де держава здійснює централізоване управління економікою і ринкові перетворення тільки починаються. Тут темпи інфляції дуже високі - на рівні гіперінфляції, а виробництво знаходиться в колапсі. Посередині знаходиться Росія, яка то прискорює рух до ринку, то робить "два кроки назад". Тому в Росії становище гірше, ніж у країнах Балтії, але краще, ніж на Україні і в Білорусії. Це обумовлено до того ж і тим, що в Росії зазначена дилема дозволяється через зниження ролі форм прямого втручання держави в економіку. Важливо врахувати, що в перехідній економіці здійснюється розширення форм непрямого втручання держави в економіку: Це непряме макроекономічне вплив держави здійснюється через фіскальну та грошово-кредитну політику

29 Сучасні концепції держави дуже різноманітні, що зумовлюється:

• складністю соціальної структури сучасного суспільства;

• історичними особливостями розвитку тих чи інших країн;

• різноманітністю методологічних підходів до певної проблеми;

• існуванням країн різного ступеня розвитку та ін.

Здебільшого в державі вбачають механізм забезпечення цілісності суспільства, вирішення загальних справ, соціального компромісу та загальної злагоди.

1. Представники теорії держави загального благоденства (перша половина XX ст. — Дж. Кейнс) вважають, що суспільство й держава вже позбулися або інтенсивно позбуваються класового характеру, а держава стає органом, що функціонує на благо всіх членів суспільства. Характерною рисою такої держави є звуження репресивно-каральних функцій і суттєве обмеження державного примусу. Основними функціями держави стають: культурно-освітня діяльність, охорона здоров'я, соціальне забезпечення, захист працівників від надмірної експлуатації з боку роботодавців.

2. Теорія еліт (20—30-ті роки XX ст. — Г. Моска.В. Парето) ґрунтується на ідеї нездатності широких мас населення до управління державою. Тому політика — сфера боротьби двох протилежних груп: панівної меншості (еліти), що оволоділа державою, та підпорядкованої їй більшості (усе інше населення країни). Ця еліта утворюється шляхом висування індивідів, які досягли у своїй справі найбільших успіхів.

Демократію за цією теорією визначають як утопію, марево. Некомпетентне населення, виборюючи демократію, прокладає шлях до тоталітаризму (соціалізму, фашизму). Прихильники цієї теорії пов'язували свободу людства не з демократією, а з управлінням державою компетентною правлячою елітою. Але кожна еліта рано чи пізно заспокоюється на досягнутому, витрачає свої найкращі якості, творчу енергію і вироджується. У суспільстві з'являється нова потенційна еліта, що прямує до влади. Тому зміна еліт, як правило, здійснюється шляхом насильства (переворотів, революцій). Ці явища, на думку авторів згаданої теорії, є природними і корисними.

Однією з течій теорії еліт є технократична доктрина, за якою вчені, технічні спеціалісти зосереджують у своїх руках не тільки виробничі та науково-дослідні функції, але й політичну владу. Отже, виникає нова суспільно-політична система — технократія.

3. Фашистські ідеї державності— це суміш різних положень, метою яких є виправдання, заохочення найнижчих людських інстинктів. Однією з головних складових фашистської теорії є расизм, що поділяє людей за біологічними та соціальними ознаками на декілька груп (рас), одна з яких проголошується істинним представником людського роду. Тому завдання держави забезпечення процвітання панівної раси шляхом завоювання інших держав для розширення "життєвого простору", поширення "культурної раси". При цьому державні органи повинні керуватися партійними ідеологічними настановами, діями вождя, що є істиною в останній інстанції. У сфері міжнародних відносин фашизм виходить з культу грубої сили. Насилля проголошується найважливішим чинником розвитку, а гуманізм — проявом неповноцінності раси, спробою виправдання її слабовілля і боягузтва.

4. Концепція національної держави — головним у цій концепції є обґрунтування того, що основне призначення держави полягає в забезпеченні створення найсприятливіших умов для існування та розвитку певної нації. Нині ця теорія набула поширення у країнах колишнього СРСР, Східної та Південно-Східної Європи. В умовах формування національного ринку за часів феодалізму або в умовах боротьби за визволення від колоніальної залежності ідея створення національної держави мала позитивне значення" сприяючи історичному прогресу. Сьогодні, особливо в умовах багатонаціональних країн, вона може мати місце лише за певних умов, і насамперед, коли враховується реальний стан міжнаціональних стосунків та інтереси національних меншин.

5. Етатична концепція держави. Сутність етатизму полягає в обґрунтуванні необхідності максимального втручання держави в життя суспільства і кожної конкретної особи. Життя сучасного суспільства постійно ускладнюється, виникають і розвиваються нові взаємозв'язки як між його складовими, так і між окремими громадянами. Це зумовлює необхідність існування своєрідного "соціального диригента", який би впорядковував, тобто регламентував і контролював суспільні відносини. Таку роль і має взяти на себе держава з огляду на лише їй одній притаманні властивості (наявність спеціального апарату управління і примусу, здатність надавати своїм велінням загальнообов'язковий характер тощо). При цьому утверджується потреба практично необмеженого втручання держави майже в усі сфери суспільного життя.

6. Анархістська концепція держави. Основна ідея анархізму полягає в необхідності створення суспільства, в якому, з одного боку, максимально обмежуються можливості втручання держави в повсякденне життя суспільства та особи, а з іншого — максимально підвищується роль населення в управлінні суспільними справами.

Згідно з анархістськими поглядами, у зовнішніх відносинах на державу має покладатися лише забезпечення оборони країни та підтримання необхідних, насамперед економічних, зв'язків з іншими державами. Усередині країни функції держави повинні зводитися лише до прийняття невеликої кількості найважливіших законів, положення яких мають виняткове значення для існування і розвитку всієї країни, а також до забезпечення їх неухильної реалізації. Усі інші внутрішні питання мають вирішуватися населенням усієї країни або окремих частин її території безпосередньо (шляхом референдумів, зборів) чи органами місцевого самоврядування, що обираються населенням відповідних територій. Положення цієї концепції сприяють широкому розвитку місцевого самоврядування.

30. .До внутрішніх відносяться такі:

• Економічна - захист існуючого способу виробництва, регулювання через правові механізми взаємовідносин між суб'єктами ринку, стабілізація економіки і створення стимулів для економічного росту, регулювання "природних" монополій (зв'язок, енергетика). Питання про межі державного втручання в економічну сферу є одним з найскладніших у сучасній теорії і практиці. З одного боку, повну неспроможність показала прак­тика прямого директивного втручання держави в економіку (СРСР). З іншого - стихійність і непередбачуваність робить небезпечним для суспільства і абсолютно вільний ринок. Су­часна держава повинна використовувати правові й економічні важелі (податки, пільги, кредити) для регулювання економіч­них процесів.

• Соціальна — задоволення потреб людей в роботі, жит­лі, підтримці здоров'я, надання соціальних гарантій соціально незахищеним групам населення (молоді, пенсіонерам, безробі­тним, сиротам, інвалідам, багатодітним сім'ям тощо). Держава цією функцією коригує негативні наслідки ринкової конкурен­ції, регулює нерівність в доходах.

• Правова — забезпечення законності і правопорядку.

• Політична - забезпечення політичної стабільності, вироблення політичного курсу, що відповідає потребам макси­мально широких верств населення або потребам підтримки по­літичного панування класу власника.

• Освітня і культурно-виховна - ці функції спрямовані на формування умов для отримання загальнодоступної загаль­ної і середньої професійної освіти, а також умов для задово­лення культурних потреб населення.

• Екологічна - охорона природного середовища.

2. До зовнішніх функцій належать такі:

• захист інтересів держави;

• забезпечення оборони країни;

• розвиток співробітництва і інтеграції з іншими країнами.

Для здійснення вказаних функцій держава використо­вує певні засоби (ресурси державної влади) і спирається на комплекс спеціальних органів, що складають у сукупності структуру держави. До виключної монополії держави належить використання законів, інших юридичних норм і силових ресурсів.

Як політична структура, держава має складну будову і включає в себе систему органів і установ, яка отримала назвумеханізм держави.

У структурі держави виділяють три гілки державної влади і відповідно три види органів влади:

• законодавча влада, яка приймає закони та інші важ­ливі документи, що визначають життя країни;

• виконавча влада, що забезпечує виконання законів і здійснює повсякденне управління державою;

• судова влада покликана здійснити правосуддя і вирі­шення юридичних суперечок.

У системі управління можна виділити також:

інститут глави держави (інститут президентства або інститут монархії);

контрольно-наглядові органи, які здійснюють контроль за ви­конанням норм права і притягнення винних до відповідальності (прокуратура, спеціальні органи контролю);

органи державної безпеки, збройні сили, місцеві органи влади.

Переходячи до другого питання - типологія держав: за формою державного правління, за типом державного устрою, зазначимо, що форми державного правління - це структури вищих органів державної влади, поря­док їх утворення і розподілення, компетенції між ними.

Дер­жави за формою правління класифікуються на республіки і монархії.

Монархія — форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється одноособово і переходить, як правило, за спадковістю (сьогодні їх біля 50, з яких 12 - європейські. Сучасні форми монархії розрізняються:

· абсолютна монархія (Саудівська Аравія, Оман, Катар), при якій в руках монарха зосереджу­ється вся повнота державної влади: він сам видає закони, керує внутрішньою і зовнішньою політикою держави, призначає і усуває уряд, керує вищим судом;

· конституційна парламентська монархія (Великобританія, Іспанія, Норвегія, Японія) характеризується такими особливостями:

• влада монарха обмежується конституцією, що затверджується парламентом. Монарх не має права змінювати конституцію, а його влада символічна;

• уряд формується парламентом з представників певних партій, що отримали більшість голосів на виборах в парламент;

• лідер партії, що володіє найбільшим числом депутат­ських місць, стає на чолі уряду (прем'єр-міністр найбільш зна­чна особа в політичному житті);

• уряд відповідає перед парламентом а не перед монар­хом.

· дуалістична монархія (Йорданія, Кувейт, Марокко, Бахрейн) - повноваження монарха обме­жені в законодавчій сфері, але достатньо широкі у сфері вико­навчої влади, парламент, навпаки, не має впливу ні на форму­вання уряду, ні на його склад і діяльність. Цей тип монархії має тенденцію до переростання в конституційну монархію або в республіку.

Республіка — форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний термін.

У сучасних державах переважають два основні різновиди республіканської форми правління:

• парламентська (ФРН, Італія, Індія, Ізраїль) За основу правління покладений принцип: слабкий президент — сильний парламент. Президент є формальним главою держави, але його самостійна роль невелика. Фактично виконавча влада зосереджена в руках го­лови уряду. Суттєве місце у балансі гілок влади належить пар­ламенту: він назначає і звільняє голову виконавчої влади, фор­мує із свого складу уряд і може виказувати йому недовіру.

• президентська республіка (США, Аргентина, Мекси­ка). Ця форма правління будується за принципом: сильний президент - сильний парламент, що пе­редбачає більш послідовний поділ повноважень законодавчої і виконавчої влади. Президент одно­часно є головою держави і головою виконавчої влади, він оби­рається всенародним голосуванням і має фіксований термін повноважень, він призначає уряд і визначає його склад. Щодо вищого представницького органу (парламенту) прези­дент має право накладати вето на його законодавчі акти. Право вето носить відносний характер: парламент повторно проголо­сує за відхилений закон, але щоби перебороти президентське вето, прибічники закону повинні зібрати дві третіх голосів. У надзвичайних випадках, наприклад, коли президент обвинува­чується у злочинах і в порушенні конституції, парламент має право на імпічмент - право на порушення процесу дострокового звільнення глави держави від посади і притягнення його до судової відповідальності. Подібна модель поділу влади сприяє зміцненню їх взаємозалежності і взаємоконтролю.

У деяких країнах склалися форми правління, які важко поєднати з вищеназваними ''чистими" формами. їх називаютьзмішаними:

А) прем'єр-президентська (Фінляндія) передбачає таку модель поділу влади:

• дуалізм виконавчої влади: з одного боку, президент, який зазвичай головує на засіданнях кабінету міністрів і за­тверджує його рішення я, а також безпосередньо може впливати на формування уряду (висування кандидатур міністрів), а з ін­шого - прем'єр як голова уряду;

• президент вибирається всенародно;

• президент наділяється широким повноваженням в пи­таннях керівництва збройними силами і органами безпеки, у зовнішній політиці і, як правило, правом розпуску парламенту;

• відсутність у президента права змішувати міністрів;

• відповідальність кабінету міністрів і самого прем'єра перед парламентом.

Б) президентсько-парламентська (Росія, Еквадор, Перу) модель передбачає:

• наявність всенародно вибраного президента;

• закріплення повноважень з формування кабінету мі­ністрів за президентом і парламентом одночасно; хоча прези­дент призначає і усуває членів уряду, але уряд повинен корис­туватися довір'ям законодавчого органу;

• відповідальність уряду перед президентом і парламе­нтом, законодавчий інститут влади може виразити недовір'я уряду;

• президент має право розпустити парламент.

В) асамблейно-незалежна модель склалася у Швейцарії. Хоча парламент вибирає уряд (Федеральна рада), але не може його відкликати, виразивши вотум недовір'я. Уряд володіє правом законодавчої ініціативи. Федеральна Рада здійснює фу­нкції "колективного президента". Щорічно з його складу виби­рається президент, який здійснює чисто представницькі функ­ції.

Форми державного устрою - характеризують територіальний поділ держав і співвід­ношення повноважень центральних і регіональних (місцевих) органів влади. Головними формами державного територіального уст­рою є:

Унітарна держава - передбачає поширення на всю її територію єдиної системи права, органів державної влади і управління, єдиного громадянства (Болгарія, Угорщина, Великобританія). Місцеві органи управління не во­лодіють якоюсь політичною самостійністю, не можуть бути самостійними у господарській і соціально-культурній сферах. Унітарні держави бувають централізованими (Швеція, Данія) і децентралізованими, що ближче до федеративної форми уст­рою (Іспанія, Франція, Україна). Децентралізована форма пе­редбачає більшу автономність і широкі повноваження великих регіонів, які можуть мати навіть власні парламенти і уряди.

Федерація - це складна союзна держава, що складається з державних утворень (штатів, кантонів, республік, земель тощо), що володіють певною політичною самостійністю в межах розподілення повноважень між загально федеральним центром і суб'єктами федерації.

Федеральні конституції встановлюють ступінь самостійності суб'єктів федерації. Відносини між центром і суб'єктами будуються на основі фіксації кінцевих меж самостійності її суб'єктів у різних сферах і роз­поділення повноважень: частина з них є виключно компетенцією федерального центру, інша - суб'єктів федерації, третя - в сумісній компетенції. Суб'єкти федерації можуть мати власні конституції, правову і судову системи, свої органи влади і управління, своє громадянство. Федерації створюються за різними ознаками:

• за територіальною (адміністративною) - США, Німеччина, Бразилія;

• за національною (етнотериторіальною) – колишні СРСР, Югославія, Чехословаччина. Історія показала, що національна федерація виявилася менш стійкою, ніж територіальна (адміністративна).

Таким чином, федералізм — явище складне і взаємозаперечне. Він може поєднувати в собі тенденцію до централіза­ції і децентралізації, сили, що ведуть до об'єднання і роз'єднання (центробіжні). Центробіжні сили, які розколюють федерацію, можуть визначатися мовною, релігійною і культурною гетерогенністю суспільства. Центробіжним протиставлені об'єднуючі сили: господарсько-економічні зв'язки, фінансова система, витрати федераль­ної влади на соціальні програми, утримання збройних сил тощо.

Конфедерація — союз юридично і політично незалежних державних утворень для здійснення конкретних сумісних за­вдань. Такими завданнями є оборона, зовнішня політика, еко­номічне співробітництво. Члени конфедерації зберігають свій державний суверенітет, незалежну систему органів влади, власне громадянство, валюту і законодавство. Конфедеративна держава нестійка і переростає у федерацію (США у XVIII ст., Швейцарія в XIII ст., Німеччина у XIX ст.), або розпадаєть­ся.

Завершуючи вивчення теми на третьому питанні - правова та соціальна держава, її сутність та принципи, зазначимо, що розвиток демократії безпосереднім чином пов'язаний із встановленням правової держави,головними принципами якої є:

• верховенство закону, його панування над усіма сфе­рами життя;

• правовий характер самих законів, тобто їх відповід­ність міжнародним правовим стандартам;

• пріоритет прав і свобод особистості і її вільний розви­ток; держава визнає за особистістю певну сферу свободи, куди втручання держави недопустимо. Загальновідома формула: "все, що не заборонено індивіду, йому дозволено", а для влади: "все, що не дозволено владі, їй заборонено";

• взаємовідповідальність держави і особистості. У пра­вовій державі відносини між ними будуються не тільки на пра­вовій основі, але також просякнуті морально-естетичними обов'язками;

• поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, що виключає монополію будь-якого органу на владу.

Сутності сучасної демократичної держави відповідає не тільки правова, але й соціальна форма. Якщо сутнісним змістом правової держави є захист свобод людини від обмежень з боку держави, то соціальна держава, навпаки, передбачає активну політику з метою забезпечення права, яке можна визначити як право на достойне існування.

Соціальна держава — це держава, яка прагне до забез­печення кожному громадянину достойних умов існування, прав на соціальний захист, на участь в управлінні виробництвом. Перші ознаки соціальної держави стали проявлятися з кінця XIX ст. у формі діяльності уряду боротьби з бідністю і покра­щенню становища робітничого класу. Німеччина стала першою країною, де були прийняті соціальні закони, що передбачають страхування за старістю, хворобою, а також встановлюють пе­нсії за старістю.

Компетенція сучасної соціальної держави поширюється на такі сфери, як освіта, охорона здоров'я, ринок праці, система соціального страхування від таких класи­чних ризиків, як хвороба, безробіття, вік тощо. В різних країнах прийняті програми, покликані гарантувати загальнодоступність і безкоштовність медичного обслуговування, основної загаль­ної і середньої професійної освіти, допомога інвалідам, пенсіо­нерам, іншим соціально незахищеним групам, програми зі створення нових місць праці і розвитку системи перенавчання безробітних і з працевлаштування молоді.

Внутрішню політику соціальної держави можна охарактеризувати як засіб ствердження соціального компромісу в су­спільстві. У перерозподілі допомоги від одних груп до інших (від працюючих до пенсіонерів та інвалідів, від високодо­хідних громадян до малозабезпечених тощо) реалізуються від­носини солідарності. Іншою метою соціальної держави є пом'якшення соціальної нерівності і підтримка стабільного со­ціально-економічного становища громадян.

Ефективність соціальної держави відбувається залежно від факторів, серед яких виділяють: високий рівень економічного розвитку країни, економічний ріст, що дозволяє забезпечити перерозподілом засобів на соціальні програми; згода основних політичних сил про необхідний набір соціальних програм, що реалізуватимуться державою.