6.15. Джерела доказів

Під джерелами доказів, як вже зазначалося, маємо на увазі мате­ріальні носії певної інформації, яка розглядається як доказ у кримі­нальній справі. Вичерпний перелік джерел доказів міститься у ч. 2 ст. 65 КПК, аналіз якої дозволяє зробити висновок, що всі джерела доказів являють собою або предмети матеріального світу, що несуть певну інформацію, яка стосується справи, або документи — в широко­му розумінні, які також закріплюють відомості про факти, що мають значення в справі. З числа документів законодавець виділяє як окремі джерела протоколи слідчих та судових дій, протоколи з відповідними додатками, складені за результатами оперативно-розшукових захо­дів, висновок експерта і власне документи. Із протоколів слідчих дій виділені як самостійні джерела показання обвинуваченого, підозрю­ваного, потерпілого, свідка.

Отже, джерелом відомостей, якими володіють певні особи, є пока­зання, тобто свідчення, одержані під час допиту або очної ставки, за­фіксовані у відповідному протоколі.

Найбільш поширеним джерелом доказів є показання свідка, які можна визначити як повідомлення, зроблене на допиті або очній став­ці, про обставини, що мають відношення до справи, особою, яку було викликано як свідка, і зафіксоване в порядку, передбаченому законо­давством.

Предмет показань свідка визначено ч. 2 ст. 68 КПК — це обстави­ни, які підлягають доказуванню в кримінальній справі, в тому чис­лі факти, що характеризують особу обвинуваченого (підозрюваного), та його взаємовідносини з ними. Додамо, що свідка можна допитати і про факти, які характеризують особу потерпілого, взаємини свідка

з потерпілим, взаємини потерпілого та обвинуваченого. Отже, свідок може бути допитаний про будь-які обставини, пов'язані з розслідува­ним злочином — час, місце, спосіб вчинення певного злочинного ді­яння, про обставини, які передували вчиненню злочину, мали місце після вчинення злочину, взаємини між обвинуваченим, потерпілим, свідками. Свідкові можуть бути поставлені запитання щодо його здіб­ності сприймати певні обставини та давати про них показання (що необхідно для оцінки показань свідка).

Досить часто свідки під час допиту висловлюють свої доводи, при­пущення, умовиводи, намагаються пояснити певні обставини. Зви­чайно ж припущення, умовиводи, доводи не є доказами. Така думка в науковій літературі практично одностайна. Але питання про те, чи слід включати їх до предмета свідоцьких показань, викликає у нау­ковців суперечки. На думку деяких авторів, доводи, припущення, по­яснення фактів входять до змісту показань свідка, оскільки вони мо­жуть сприяти правильній побудові версій, пошуку шляхів виявлення нових доказів, хоч і не можуть розглядатися як докази у справі. Інші не включають в предмет показань свідка його припущення, доводи. На наш погляд, такі суперечки не мають принципового значення. Важливо інше — припущення, умовиводи, доводи свідка не є доказа­ми. Звичайно ж нехтувати такими висловлюваннями свідка було б не доречно, їх можна використати при побудові версій, визначенні на­прямку розслідування. Крім того, необхідно врахувати, що коли люди висловлюють свої припущення, роблять якісь висновки, вони не зав­жди кажуть про ті обставини, факти, на підставі яких зробили ці ви­сновки. Отже, в тих випадках, коли свідок повідомляє свої висновки, припущення, необхідно з'ясувати, на чому вони ґрунтуються, можли­во свідок пригадає конкретні обставини, факти, які привели його до певних висновків. Так, скажімо, свідок пояснив, що він бачив особу, яка вчинила напад на потерпілого, і стверджує, що це була «особа кав­казької національності». В такому випадку необхідно з'ясувати, на підставі чого, він зробив такі висновки, і свідок, можливо, дасть по­яснення, що підозрюваний мав чорне волосся, великі карі очі, тощо, тобто повідомить дані про факти, які він спостерігав.

Як слушно зазначають в юридичній літературі, показання свідка про обставини, які він сприймав, містять також і його суб'єктивні су­дження про ці обставини, і такі судження тісно пов'язані з тими фак­тичними даними, що повідомляє свідок. На власних висновках свідка порідко ґрунтуються, наприклад, його показання про марку та модель

автомобілів, про час, коли відбувалася певна подія, про відстань між деякими об'єктами, швидкість руху т. ін. Перш за все, зауважимо, що таку особливість мають всі показання (потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного) і взагалі всі особисті докази. Тому дуже важливо, дослі­джуючи розглядувані докази, чітко відокремити свідчення про факти від суджень, висновків свідка. Крім того, при перевірці таких доказів необхідно враховувати наявність у свідка певних спеціальних знань, його фах, особливості його зору та слуху та інші дані, які допомагають зробити правильні висновки щодо достовірності таких свідчень. Якщо свідок повідомив про швидкість руху автомобіля, необхідно з'ясувати, наскільки точно свідок спроможний визначити швидкість руху, а це за­лежить від того, чи має він досвід керування автомобілем, відстані, на який знаходився автомобіль у момент, коли його бачив свідок, інших умов спостерігання події (часу доби, наявності освітлення тощо).

Свідок може дати показання про обставини, що він сприймав сам безпосередньо, а також про обставини, про які він довідався він інших осіб. В останньому випадку необхідно встановити джерело обізнаності свідка і допитати того, від кого довідався свідок про ті обставини, про які він розповідав. Як ми вже зазначали, якщо через якісь поважні причини такий допит неможливий, необхідно одержати дані про те, коли, де, від кого свідок, якого було допитано, одержав відповідні ві­домості і ретельно їх перевірити. Якщо свідок повідомляє дані, дже­рело яких невідоме, їх не можна вважати доказами.

Кримінально-процесуальний закон лише в загальній формі вказує на те, хто може бути допитаний як свідок. Відповідно до ст. 68 КПК України як свідок може бути викликана кожна особа, про яку є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи. Для цих осіб надан­ня показань є обов'язком, за невиконання якого законом передбачена кримінальна відповідальність, якщо свідок старше 16 років (ст. 385 КК України).

Винятки з цього правила зазначені в ст. 69 КПК. Осіб, які не під­лягають допиту як свідки, і тих щодо допиту яких діють особливі пра­вила можна розділити на декілька категорій.

Це, по-перше, особи, яких не можна допитувати як свідків ні за яких умов:

— захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представ­ники потерпілого, цивільного позивача та відповідача — про обстави­ни, які стали їм відомі при наданні юридичної допомоги підзахисним або довірителям;

5. особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово- медичної експертизи через свої психічні або фізичні вади не спромож­ні правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати про них показання;

6. свідок, який відповідно до ст. 52-3 КПК дає показання під псев­донімом, — щодо дійсних даних про його особу; інших осіб, які мають відомості про дійсні дані про свідка, що дає показання під псевдоні­мом, — щодо цих даних.

По-друге, можна виділити осіб, які можуть бути допитані як свідки тільки за певних умов: це адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, нотаріуси, лікарі, психологи, священ­нослужителі — з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності. Вони можуть бути допитані про за­значені обставини тільки за умови, якщо вони звільнені від обов'язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості. Прохання такої особи або її згода на допит перелічених осіб як свідків повинні бути оформлені письмово і приєднано до кримінальної справи.

По-третє, є особи, які вправі відмовитися давати показання, тобто наділені свідоцьким імунітетом:

7. члени сім'ї, близькі родичі, усиновлені, усиновителі підозрюва­ного, обвинуваченого, підсудного;

8. особа, яка своїми показаннями викривала б себе, членів сім'ї, близьких родичів, усиновленого, усиновителя у вчиненні злочину.

Ці особи можуть бути допитані як свідки тільки тоді, коли вони бу­дуть ознайомлені із своїм правом відмовитися від показань, і вислов­лять згоду на їх допит.¹

Правило, за яким особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, передбачене ст. 63 Конституції України, називають привілеєм від самообвинувачення.

Крім того, не можуть без їх згоди бути допитані як свідки особи, які мають право дипломатичної недоторканності, а також працівники дипломатичних представництв — без згоди дипломатичного представ­ника.

Не можна покладати обов'язок давати показання як свідки на осіб, які є громадянами інших держав, в разі звернення з проханням про надання правової допомоги, що передбачено ст. 9 Конвенції про пра­вову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і криміналь­них справах 1993 року, ст. 8 Європейської конвенції про взаємну до­помогу у кримінальних справах 1959 року.

Чинне законодавство не встановлює віку, з якого можливий допит особи як свідка. Вирішуючи питання про допит як свідка малолітньої дитини, слід виходити з того, що такий допит можна провести тіль­ки тоді, коли іншим шляхом одержати потрібні відомості неможливо. Крім того, необхідно визначити, чи може дитина з урахуванням її віку і рівня розумового розвитку правильно сприймати певні обставини та правильно про них розповісти.

За загальним правилом поєднання процесуальної функції свідка з будь-якою іншою є неприпустимим. Тому, наприклад, може бути усу­нутий від участі у справі захисник, якщо він був допитаний як свідок, або підлягає такому допиту (п. 2 ч. 1 с. 61 КПК України). Мова в цьому випадку йде про допит із приводу обставин, що стали відомі особі не в зв'язку з виконанням функції захисника по даній справі. В окремих же випадках, передбачених кримінально-процесуальним законодавством, таке поєднання процесуальних функцій можливе. Так, як свідки мо­жуть бути допитані особи, що брали участь у справі як законні пред­ставники неповнолітнього обвинуваченого (підозрюваного), потерпіло­го, або брали участь у слідчих діях як поняті (для з'ясування обставин проведення відповідної слідчої дії). Не виключається можливість до­питу як свідків осіб, які здійснювали провадження у справі (дізнавача, слідчого, прокурора, судді). Звісно, що допит таких осіб як свідків ви­ключає їх подальшу участь у справі в іншій якості.

В деяких справах виникає необхідність допитати співучасника злочину, щодо якого було ухвалено вирок, або справу закрито. Така ситуація можлива, наприклад, у тих випадках, коли злочин було вчи­нено двома особами, щодо першого з співучасників справу було виді­лено в окреме провадження в зв'язку з тим, що він захворів, або втік, а відносно другого справу було розглянуто по суті і постановлено вирок. Після цього перший співучасник одужав, або був знайдений і щодо нього здійснюється провадження. Виникає питання — як допитувати другого співучасника. Деякі автори вважають, що його необхідно до­питувати як обвинуваченого. З такою думкою не можна погодитися. У зазначених випадках особа повинна бути допитана як свідок, причо­му, їй повинно бути обов'язково роз'яснене право відмовитися давати показання про власні дії.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство визначає проце­суальне положення свідка, закріплюючи його права (ст.69-1 КПК), обов'язки (ст. 70 КПК), відповідальність (ст. 71 КПК).

Оцінка показань свідка полягає у визначенні належності, допусти­мості, достовірності відомостей, які в них містяться, їх значення для встановлення обставин, що підлягають доказуванню у кримінальній справі. При оцінці показань свідка повинні враховуватися такі факто­ри як умови формування показанні (об'єктивні і суб'єктивні), особис­тість допитуваного, його відношення до справи та учасників процесу. Інакше кажучи, необхідно врахувати індивідуальні особливості свід­ка — який він має слух, зір, це необхідно для оцінки показань, напри­клад в частині того, чи міг свідок, який знаходився на певній відстані від осіб, про яких він розповідає, чути їх розмову, чи міг добре бачити номер автомашини т.ін. Відомо, скажімо, що свідки, котрі мають неве­ликий зріст, людину, яка була вище за них, можуть називати високою, а інший свідок, який бачив ту ж саму людину, опише її як чоловіка се­реднього зросту, що може бути тому, що другий свідок сам має великий зріст. Отже, могло скластися уявлення, що в показаннях двох свідків є протиріччя щодо зовнішності особи, про яку вони розповідають, але аналіз обставин, які впливають на показання свідків, дозволить дійти висновку, що таких протиріч немає. Звичайно ж на показання свідка впливають відносини його з обвинуваченим та з потерпілим. Важливе значення для оцінки показань мають і інші фактори — місце, з якого свідок спостерігав певні події, освітлення місця події тощо.

Оцінка показань неповнолітніх і особливо малолітніх свідків теж має свої особливості. Необхідно враховувати, що діти та підлітки в більшій мірі, ніж дорослі, піддаються впливу інших осіб, схильні до фантазування, їм важче визначити відстань, відрізок часу.

Багато спільного з показаннями свідка мають показання потерпі­лого, які можна визначити як повідомлення про обставини, що мають значення в справі, зроблені на допиті чи очній ставці особою, яку ви­знано потерпілим, і зафіксовані в порядку, передбаченому законом.

Предмет показань потерпілого відповідно до ст. 72 КПК України складають обставини, які підлягають встановленню по справі, в тому числі і факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрю­ваного, та його взаємовідносини з ними. Крім того, в предметі пока­зань потерпілого можна виділити також дані про характер взаємин між потерпілим та свідками.

Отже, потерпілий може бути допитаний про обставини суспільно не­безпечного діяння і його істотні ознаки (час, місце, спосіб), про осіб, що брали участь у злочині, роль кожного з них, про характер і розмір шкоди, заподіяної злочином (наскільки ці дані відомі потерпілому), про взаємини між потерпілим та обвинуваченим, в деяких випад- про взаємини потерпілого зі свідками (якщо це має значення для оцінки показань свідка чи потерпілого). Потерпілий може також повідомити дані про обставини, які передували вчиненню злочину, а також про події, які відбувалися після вчинення злочину, наприклад, про відшкодування обвинуваченим шкоди, про примирення між ним та обвинуваченим, що за певних умов може розглядатися як підста­ва для звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності, тощо. До показань потерпілого застосовуються ті ж правила, що і від­носно показань свідка — якщо потерпілий повідомляє фактичні дані, про які він дізнався від інших осіб, ці особи повинні бути встановлені і допитані, а якщо їх допит неможливий з якихось поважних причин, то необхідно перевірити, де, коли, від кого потерпілий одержав пев­ні відомості. Не можуть бути доказами повідомлені потерпілим дані, джерело яких невідоме.

Процесуальне становище потерпілого істотно відрізняється від становища свідка, що впливає на сутність та на оцінку його показань. Потерпілий є учасником процесу (п. 8 ст. 32 КПК), він має право да­вати показання, обов'язок давати показання на нього не покладаєть­ся, якщо потерпілий дає показання, то він зобов'язаний давати прав­диві показання. Крім того, на потерпілого покладається обов'язок з'являтися за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, про­курору, суду і судді.

Як учасник процесу потерпілий має право для захисту власних ін­тересів, зокрема, має право брати участь у процесі доказування, отже і свої показання потерпілий може використовувати як засіб відстоюван­ня власного процесуального інтересу у справі. Таким чином, потерпі­лий може під час допиту висловлювати свої міркування щодо осіб, які могли вчинити злочин, пропонувати свої версії, свою оцінку доказів, з якими він був ознайомлений. Такі міркування, здогадки, умовиводи потерпілого не є доказами, вони враховуються при розробці версій, ви­значенні напрямку розслідування.

Оцінка показань потерпілого провадиться за загальними прави­лами, результатом оцінки будуть висновки щодо належності, допус­тимості та достовірності повідомлених потерпілим даних. Як і при оцінці показань свідка, слід врахувати, що на достовірність показань потерпілого можуть вплинути як об'єктивні умови сприйняття, збе­реження в пам'яті й відтворення певної інформації, так і суб'єктивні властивості потерпілого, що виявилися на всіх зазначених етапах формування показань, а також стан потерпілого, його особисті якості. Крім того, оцінка показань потерпілого повинна провадитись з огляду на те, чи був потерпілий підданий насильству з боку осіб, що вчини­ли злочин, в якому емоційному стані він знаходився в момент безпо­середнього контакту із злочинцем (був наляканий, обурений), якими були дії самого потерпілого, пов'язані із злочином (чи припустився він вчинків, які спровокували злочин, чи була його поведінка віктимною). Необхідно врахувати і зацікавленість потерпілого в результатах розгляду справи, і те, що потерпілий міг скористатися своїм правом і після закінчення досудового слідства ознайомитися з усіма матеріала­ми кримінальної справи, а в судовому засіданні був присутній під час всього судового слідства, і на нього могли вплинути ті дані, з якими він ознайомився, які він сприймав у судовому засіданні.

Все сказане не означає, що показанням потерпілого можна нада­ти перевагу перед іншими джерелами доказів (навіть у тих випадках коли потерпілий повідомляє досить детальну інформацію), чи, навпа­ки, віднестись до таких показань упереджено, з недовірою (з огляду на те, що потерпілий є зацікавленою в справі особою). Як і всі інші докази, відомості, які повідомляє потерпілий, не мають наперед вста­новленої сили.

Показання обвинуваченого — це повідомлення про обставини, що мають значення в справі, зроблені на допиті або очній ставці особою, яку притягнуто в даній справі як обвинуваченого, і зафіксовані відпо­відно до закону.

Допит обвинуваченого провадиться після пред'явлення йому обви­нувачення, і тому до предмета його показань входять обставини, що становлять зміст пред'явленого йому обвинувачення, а також інші обставини, що мають відношення до прави, зокрема, дані про події, що передували злочину, йшли за ним, взаємини з потерпілим, свідка­ми, іншими обвинуваченими. Обвинувачений може давати показання також відносно доказів, які є в справі, повідомити обставини, які, на його погляд, підтверджують або спростовують такі докази, а також про обставини, які характеризують його як особистість.

Обвинувачений є учасником процесу (п. 8 ст. 32 КПК), він наділе­ний широкими правами для захисту, зокрема правом на участь у дока­зуванні. КПК надає обвинуваченому право давати показання, або від­мовитись давати показання і відповідати на запитання. Обвинуваче­ний не несе відповідальності за завідомо неправдиві показання. Якщо допит обвинуваченого провадиться після пред'явлення йому обвину­вачення, то починається такий допит запитанням слідчого, чи визнає себе обвинувачений винним у пред'явленому обвинуваченні. Обвину­вачений використовує своє право давати показання не тільки для по­відомлення відомостей про факти, які мають відношення до справи, але й для захисту, тому він може висловлювати свої припущення про вчинення злочину іншими особами, пропонувати свою оцінку доказів, висловлювати свої міркування, здогадки. Обвинувачений може пояс­нити, чому ті чи інши факти, про які повідомив він або інші особи, ма­ють значення для його захисту (для встановлення його невинуватості або пом'якшення його вини), а також піддавати критиці спрямовані на його викриття докази обвинувачення і взагалі аналізувати будь-які докази в справі, зокрема ті, що можуть свідчити про вчинення злочи­ну іншою особою. Ще раз підкреслимо, що доказами в справі є тільки відомості про факти, які мають відношення до справи, відповідь обвинуваченого за запитання, чи визнає він себе винним, припущення, міркування, здо­гадки, умовиводи обвинуваченого не розглядаються як докази, але їх не можна ігнорувати, вони слугуватимуть підставами для висунення версій, проведення перевірки доказів, визначення напрямків розслі­дування. Обвинувачений, як і інші допитувані особи, може повідомити фак­ти. обставини, які він сприймав безпосередньо, а також ті, про які він довідався від інших осіб. І хоч в КПК щодо показань обвинуваченого не має вказівок про необхідність одержати докази з першоджерела, відносно таких показань повинно діяти таке ж правило, що застосо­вується до показань свідка чи потерпілого — якщо обвинувачений по­силається на відомості, про які він довідався він інших осіб, такі особи повинні бути знайдені і допитані. Показання обвинуваченого, як і будь-який інший доказ не має пе­реваг перед іншими. Разом з тим, кожний доказ має свої особливості, своє значення в процесі доказування.

Значення показань обвинуваченого полягає в тому, що в тих випад­ках, коли обвинувачений, який вчинив злочин, визнав себе винним і дає правдиві показання, він більше, ніж будь-хто, може повідомити про обставини злочину, зокрема, про суб'єктивну сторону. В своїх по­казаннях обвинувачений висловлює своє відношення до вчиненого ним злочину, його щире каяття розглядається як обставина, що пом'якшує покарання. Якщо обвинувачений не визнає себе винним, ретельна пе­ревірка його показань може або спростувати доводи обвинуваченого, які він наводив на свій захист, або підтвердити його непричетність до злочину. В першому випадку слідчий своєчасно збере необхідні докази для підтвердження обґрунтованості обвинуваченого, в другому — пе­реконавшись в непричетності обвинуваченого до злочину, зможе уник­нути помилки і спрямує свої зусилля на перевірку інших версій.

Оцінці показань обвинуваченого сприяє певна класифікація його показань. Звичайно ж показання обвинуваченого класифікують як і інші докази, відповідно до класифікації, розглянутою нами раніше. Крім того, в літературі запропоновані різні види класифікації саме по­казань обвинуваченого.

За критерієм відповідності відомостей, що містяться у показаннях обвинуваченого, фактичним обставинам справи їх можна поділити на правдиві і неправдиві. В свою чергу неправдиві показання обвинува­ченого залежно від наявності умислу можна класифікувати на умисні і помилкові. Умисні неправдиві показання обвинуваченого — це по­казання, відомості в яких умисно спотворені обвинуваченим з тих чи інших мотивів, наприклад, з метою уникнути відповідальності або до­помогти зробити це іншим особам. Помилкові показання обвинуваче­ного — це показання, відомості в яких не відповідають фактичним об­ставинам справи внаслідок того, що обвинувачений «сумлінно» поми­лявся (наприклад, перебуваючи в стані уявної оборони). Слід взяти до уваги, що поділ показань обвинуваченого (як і інших джерел доказів) за критерієм відповідності фактичним обставинам справи відомостей, які в них містяться, є дещо умовним, оскільки остаточно питання про достовірність чи недостовірність доказу вирішується лише судом при винесенні вироку. Однак в практичній діяльності розмежування показань на правдиві і неправдиві має певне значення. Слідчий, дій­шовши висновку, що показання обвинуваченого неправдиві, може за­стосувати певні тактичні прийоми для встановлення причин, з яких обвинувачений давав неправдиві показання, викрити обвинуваченого в тому, що його показання неправдиві.

Показання обвинуваченого класифікують в залежності від його ставлення до обвинувачення. Показання, в яких обвинувачений вира­жає згоду з обвинуваченням і повідомляє про обставини злочину, що він вчинив, називають визнанням. Визнання може бути повним (обвинувачений погоджується повністю з обвинуваченням) або частковим (обвинувачений, наприклад, визнає себе винним у вбивстві, але запе­речує наявність у нього хуліганських мотивів, стверджує, що вчинив вбивство в зв'язку з особистими неприязними стосунками з потерпі­лим). Показання, в яких обвинувачений не визнає себе винним, запе­речує обвинувачення, наводить відомості про факти, які, на його дум­ку, спростовують обвинувачення, розглядаються як заперечення вини. Таке заперечення також може бути повним або частковим. Різновидом заперечення вини є показання обвинуваченого, в яких він визнає фак­тичну сторону діяння, але заперечує злочинний характер своїх дій, стверджуючи, наприклад, що він діяв у стані необхідної оборони.

Такий поділ показань обвинуваченого має практичне значен­ня. Перш за все, визнання обвинуваченим своєї вини, повідомлення про факти вчиненого злочину за певних умов може розглядатися як пом'якшуюча обставина. Якщо обвинувачений не заперечує фактичні обставини, але не визнає злочинного характеру своїх діянь, це приму­сить слідчого більш ретельно віднестись до перевірки доказів, які, на його думку, свідчать, що вчинене діяння є саме злочином, а крім того, слідчий повинен буде ще раз роз'яснити обвинуваченому суть обви­нувачення. А розуміння обвинуваченим суті обвинувачення є певною гарантією його права на захист.

Щодо визнання обвинуваченим своєї вини слід зауважити таке. Відповідно до ч.2 ст. 74 КПК визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цьо­го визнання сукупністю доказів, що є в справі. Тлумачення цієї статті дозволяє дійти висновку, що законодавець під визнанням має на увазі показання обвинуваченого, в яких він не тільки заявляє про визнання своєї вини, але й повідомляє відомості, які свідчать про вчинення ним злочину. На жаль, у практиці має місце певна переоцінка таких пока­зань обвинуваченого, вони розглядаються як більш переконливі, ніж інші. Як зазначають окремі автори, при спрощеному порядку судо­вого розгляду, встановленому ст. 299 і 301-1 КПК України, доказова сила відомостей, отриманих з показань обвинуваченого, в яких він визнає свою вину, є, фактично, більшою, ніж доказова сила інших доказів, отриманих з інших джерел, незважаючи на те, що таке зі­знання може і не відповідати обставинам об'єктивної дійсності. Ще раз наголосимо — показання обвинуваченого, незалежно від того, ви­знає він себе винним чи заперечує свою вину, підлягають ретельній перевірці. Розглядати показання обвинуваченого, в яких він визнає себе винним, як більш переконливий доказ, означає порушувати ви­моги кримінально- процесуального закону.

Серед показань, в яких обвинувачений визнає себе винним, виділя­ють так звану самообмову — показання обвинуваченого, в яких він ви­знає свою вину в інкримінованому злочині, якого він насправді не вчиняв, у вчиненні більш тяжкого злочину, ніж вчинив у дійсності, бере на себе всю вину за вчинений злочин, хоч у дійсності він був груповим, або перебільшує свою роль у вчиненні злочину порівняно з тією, якою вона є насправді. Іншими словами, самообмова — це умисне неправ­диве зізнання. В юридичній літературі описані різноманітні мотиви самообмови. Найбільш поширеними є несприятливий збіг обставин, пригніченість, втрата віри у справедливість і об'єктивність слідства і суду» бажання виручити інших осіб, визнання вини у вчиненні менш тяжкого злочину, ніж вчинений у дійсності, з метою уникнути відпо­відальності за вчинення більш тяжкого злочину, застосування неза­конних методів розслідування, прагнення заробити авторитет у міс­цях позбавлення волі тощо.

изнання показань обвинуваченого самообмовою має правове зна­чення, адже наявність самообмови виключає відшкодування шкоди обвинуваченому за незаконне притягнення до кримінальної відпові­дальності та засудження. Щоб не допустити випадків неправильного, розширеного тлумачення терміна «самообмова» як причини відмови у відшкодуванні шкоди, завданої органами розслідування і суду, слід сформулювати умови, за яких самообмова може бути встановленою, доведеною і реабілітованій особі може бути відмовлено у відшкодуван­ні шкоди. Не можна розглядати як самообмову відмову обвинувачено­го давати показання, умовчання про обставини, які його виправдову­ють. Адже обвинувачений не несе обов'язку давати показання, на ньо­го не покладається обов'язок доводити свою непричетність до злочину. Самообмова виключає відшкодування шкоди лише в тому випадку, якщо вона не була зроблена під примусом. Коли неправдиве зізнання отримано від обвинуваченого шляхом застосування до нього фізичного чи психічного насильства (погроз, шантажу, обману), загрози арешту або, навпаки, в ув'язку з обіцянкою звільнення з-під варти, обіцянкою надати побачення, пом'якшити покарання тощо, то така самообмова не може бути підставою для відмови у відшкодуванні шкоди. Адже в таких випадках фактично перешкоджав встановленню істини не об­винувачений, а слідчий чи інша посадова особа, яка незаконний ді­ями змусила невинну особу обмовити себе. Примушування обвинува­ченого давати показання є одним із проявів грубого порушення права на захист. Самообмова повинна бути умисним актом. Якщо ж обвину­вачений визнав себе винним добросовісно помиляючись (наприклад, щодо юридичної кваліфікації його діяння), то така «ненавмисна» самообмова не повинна бути підставою для відмови у відшкодування шкоди. Наявність зізнання, зокрема і самообмови, не звільняє органи розслідування від обов'язку всебічно, повно і об'єктивно дослідити всі обставини справи. Якщо ж цього не було зроблено, а обвинувальний

вирок (висновок) ґрунтувався лише на неправдивому зізнанні (напри­клад, якщо дослідження доказів відбувалося у спрощеному порядку, передбаченому ч. З ст. 299 і ст. 301-1 КПК України), то в подальшому, коли обвинувачений буде реабілітований, посилатися на його самообмову як на обставину, що виключає відшкодування шкоди, не можна. Винним у завданні шкоди в такому випадку є не особа, що обмовила себе, а слідчий, прокурор або суддя, які некритично поставилися до зізнання, порушивши тим самим вимоги ст.ст. 22 і 67 КПК України.

Ще одним видом показань обвинуваченого є обмова, тобто неправ­диве показання обвинуваченого про вчинення злочину іншою особою. Спростувати такі показання обвинуваченого — обов'язок органів, в провадженні яких перебуває справа.

Різновидом показань обвинуваченого є алібі. Алібі — це факт пере­бування обвинуваченого в іншому місці, ніж місце підготовки, вчи­нення або приховування злочину. Алібі перевіряється й оцінюється за тими ж правилами, що й докази, отримані з інших джерел. Особли­вістю алібі є те, що це факт, який не відноситься до події злочину, не є складовою частиною об'єктивної сторони складу злочину, але має зна­чення для вирішення справи. Підтвердження або спростування алібі покладається на осіб, які здійснюють провадження в справі.

Показання підозрюваного — це повідомлення про обставини, що мають значення в справі, зроблені на допиті або очній ставці особою, яка поставлена в процесуальне становище підозрюваного, та зафіксо­ване відповідно до закону.

Необхідно підкреслити, що як підозрюваного можна допитати тіль­ки ту особу, яка була затримана відповідно до ст.ст. 106, 115 КПК або на підставі рішення судді (ч.ч. 4, 7 ст. 165-2 КПК) чи до якої було об­рано інший запобіжний захід до винесення постанови про притягнен­ня її як обвинуваченого. Допит як підозрюваного особи, яка не була затримана чи до якої не було застосовано інший запобіжний захід, є незаконним, а одержані таким шляхом відомості є недопустимими, їх не можна вважати доказами. Якщо сплинув строк перебування особи в процесуальному становищі підозрюваного (наприклад, минуло біль­ше 10 діб з моменту обрання до підозрюваного підписки про невиїзд), то допит її як підозрюваного також буде незаконним, а одержані відо­мості — недопустимими.

Показання підозрюваного мають багато спільного з показаннями обвинуваченого, адже йдеться про показання особи, щодо якої здій­снюється кримінальне переслідування.

Предмет показань підозрюваного, як зазначено в ст. 73 КПК, — це обставини, які були підставою для його затримання або обрання запо­біжного заходу, а також інші обставини, які відомі підозрюваному і мають відношення до справи. Крім того, хоч це не передбачено прямо в ст. 73 КПК, в предмет показань підозрюваного доречно включити фак­ти, які характеризують особу підозрюваного, його взаємовідносини з потерпілим і свідками, з іншими підозрюваними або обвинуваченими, він може як і обвинувачений висловити свої міркування щодо доказів.

які є в справі, повідомити факти, які підтверджують або спростовують такі докази.

Підозрюваний є учасником процесу (п. 8 ст. 32 КПК), він наділений правами, зокрема, правом на участь у доказуванні. Для підозрюваного дача показань є його правом, він може відмовитися давати показання та відповідати на запитання, він не несе відповідальності за відмову від показань, за завідомо неправдиві показання. Використовуючи свої показання як засіб захисту власних інтересів, підозрюваний, може за­перечувати свою причетність до злочину і висловлювати свої здогади, міркування щодо осіб, які, на його думку, могли вчинити злочин, про­понувати свою оцінку доказів, які йому відомі. Звичайно ж здогади, міркування, припущення, умовиводи підозрюваного не є доказами. Доказами в показанням підозрюваного є тільки відомості про факти, які мають відношення до справи.

Перебування особи в статусі підозрюваного обмежено строками, але його показання зберігають своє значення джерела доказів протягом всього кримінального судочинства. Якщо згодом особа буде допитана як обвинувачений, а потім підсудний і змінить свої показання, то всі показання матимуть значення джерел доказів і підлягатимуть пере­вірці і оцінці разом з іншими доказами, наявними в справі. Можли­во, що буде встановлена непричетність до злочину особи, яка була пі­дозрюваною, і така особа буде допитана як свідок. І в цьому випадку по­казання підозрюваного також зберігають значення джерела доказів.

Показання підозрюваного можна класифікувати так, як і показан­ня обвинуваченого.

Незалежно від того, визнає себе підозрюваний винним, чи запе­речує свою причетність до злочину, його показання необхідно об'єк­тивно перевірити і оцінити. Показання підозрюваного, в яких він визнає себе винним, не повинні розглядатися як більш переконливі в порівнянні з іншими доказами. Запобігаючи можливій переоцін­ці показань підозрюваного, в яких він визнає себе винним, законо­давець в ч. 2 ст. 73 КПК зауважує, що визнання підозрюваним своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення тільки при під­твердженні цього визнання сукупністю доказів, що є в справі. Коли в зазначеній статті йдеться про визнання підозрюваним своєї вини, напевно маються на увазі показання підозрюваного, в яких він ви­знає себе винним і повідомляє про певні факти, обставини злочину, в причетності до якого підозрюваний визнав себе винним. Адже саме по собі визнання вини, інакше кажучи, позитивну відповідь на запи­тання, чи визнає підозрюваний себе винним, без повідомлення відо­мостей про факти, взагалі не можна вважати доказом, а отже і по­класти його в основу обвинувачення неможливо.

При оцінці показань підозрюваного слід врахувати, що підозрюва­ний, коли він дійсно вчинив злочин, більше обізнаний щодо обставин такого злочину, але одночасно він в значній мірі може бути зацікав­лений у приховуванні певних обставин, у перекручуванні інформації про злочин та свою роль у ньому. Слід також звернути увагу на те, що підозрюваному повідомляється, в чому він підозрюється, але обвину­вачення ще конкретно не сформулюване і йому ще не пред'явлено, у підозрюваного менше ніж у обвинуваченого можливостей для того, щоб збагнути, що саме відомо слідчому про злочин, і продумати свої заперечення.

Висновок експерта можна визначити як процесуальний документ, в якому викладені відомості про факти, що мають відношення до справи, одержані в результаті дослідження, проведеного на підставі доручення органів досудового провадження або суду, з застосуванням спеціальних знань (наукових, технічних або інших), особою, яка во­лодіє такими знаннями. Висновок повинен бути мотивованим, в ньо­му відбивається сам процес проведеного дослідження, застосовані ме­тоди дослідження, одержані результати і дано відповіді на питання, поставлені особою, яка призначала експертизу.

Поняття експертизи міститься в Законі України від 25 лютого 1994 року «Про судову експертизу»: судова експертиза — це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває в провадженні органів дізнання, досудового слідства чи суду.

Підстави для провадження експертизи зазначені в ст. 75 КПК — екс­пертиза призначається у випадках, коли для вирішення певних пи­тань, які необхідно з'ясувати під час провадження в справі, потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання. Законом не визначено поняття спеціальних знань, немає однозначного визначення цього поняття і в літературі. Можна орієнтуватися на таке визначення спе­ціальних знань — це такі знання, які не можна віднести до числа за­гальновідомих, загальнодоступних, таких що мають масове розповсю­дження, тобто це такі знання, якими професійно володіє лише вузьке коло фахівців. В ст. 76 КПК перелічені випадки, коли призначення експертизи обов'язкове: для встановлення причин смерті; для вста­новлення тяжкості і характеру тілесних ушкоджень; для визначення психічного стану підозрюваного або обвинуваченого при наявності в справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності; встанов­лення статевої зрілості потерпілого в справах про злочини, передбаче­ні статтею 155 КК України (статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості); для встановлення віку підозрюваного або обвинува­ченого, якщо це має значення для вирішення питання про його кримі­нальну відповідальність і якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати.

Зауважимо, що експертизу за наявності підстав (ст.ст. 75, 76 КПК) необхідно призначати і в тих випадках, коли певними спеціальними

знаннями володіє особа, в провадженні якої знаходиться кримінальна справа. Адже висновок експерта — це джерело доказів, а особа, яка здійснює провадження в справі, зобов'язана перевірити та оцінити до­кази, які містяться у висновку, і поєднувати такі процесуальні дії як проведення експертного дослідження і оцінку цього дослідження та зроблених висновків одна і та ж особа не може.

Експертиза призначається на досудовому розслідуванні особою, яка провадить дізнання, слідчим або прокурором, які складають від­повідну постанову (ст. 196 КПК), а у випадках, коли необхідно на­правити обвинуваченого на стаціонарну судово-медичну або судово- психіатричну експертизу, рішення приймає суд за поданням слідчого, погодженого з прокурором (ст. 205 КПК).

Вирішуючи питання про те, кому доручити проведення експерти­зи, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор або суд беруть до уваги вимоги Закону України «Про судову експертизу», відповід­но до якого судово-експертна діяльність в Україні здійснюється дер­жавними спеціалізованими установами та відомчими службами, до яких належать: науково-дослідні та інші установи судових експертиз Міністерства юстиції та Міністерства охорони здоров'я України; екс­пертні служби Міністерства внутрішніх справ, Міністерства оборони України, Служби безпеки України. Експертна діяльність може також здійснюватися на підприємницьких засадах на підставі спеціального дозволу (ліцензії) а також громадянами за разовими угодами. Видача ліцензій та атестація судових експертів з числа працівників підприєм­ницьких структур та громадян провадиться відповідно Міністерством юстиції або Міністерством охорони здоров'я. Отже, доручити прове­дення експертизи необхідно зазначеним установам. І тільки в тих ви­падках, коли необхідно провести експертизу, яку не взмозі провести ці установи, її проведення доручається за разовим договором певному фахівцю.

Призначаючи експертизу, необхідно переконатися, що особа, яка провадитиме експертне дослідження, має свідоцтво про присвоєння йому кваліфікації судового експерта за відповідною спеціальністю, що немає підстав для його відводу, зокрема, що експерт не перебуває у службовій або іншій залежності від обвинуваченого, потерпілого, що він раніше не був ревізором у справі.

Порядок призначення експертизи покликаний забезпечити про­ведення експертизи неупередженим, не зацікавленим у справі екс­пертом, а також надає певні права обвинуваченому (підозрюваному), зокрема, право заявити відвід експертові, просити про призначення експерта з числа вказаних обвинуваченим осіб, тощо (ст. 197 КПК). Доцільно було б надати відповідні права і захисникові, якщо він бере участь у справі на момент призначення експертизи, адже захисник міг би більш кваліфіковано ніж обвинувачений оцінити професійні можливості певного експерта, поставити додаткові питання перед екс­пертом, обґрунтувати клопотання про призначення нової або додатко­вої експертизи. Передбачені ст. 77 КПК права та обов'язки експерта, встановлення відповідальності експерта також спрямовані на те, щоб забезпечити проведення експертного дослідження своєчасно і якісно, неупередженим фахівцем. В тих випадках, коли надані експертові ма­теріали недостатні для дачі обґрунтованого висновку, експерт може порушити клопотання про надання йому нових матеріалів, з дозволу слідчого, прокурора або суду експерт може бути присутнім на допиті чи при провадженні інших слідчих дій, задавати питання допитува­ним особам, якщо це необхідно для одержання певних відомостей, які дозволять провести необхідні дослідження. Експерт повинен провести дослідження на підставі своїх спеціальних знань, якщо питання, по­ставлені перед експертом, виходять за межі його компетенції (точні­ше було б сказати — за межі його спеціальних знань), а також, коли надані йому матеріали недостатні для висновку, експерт у письмовій формі повідомляє про неможливість дати висновок. Якщо при про­веденні експертизи експерт виявить факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були поставлені питання, він вправі вказати на них у своєму висновку (ст.200 КПК).

Аналіз ст. 77 КПК дозволяє виділити такі види експертиз:

9. первинна, при проведенні якої об'єкт досліджується вперше;

10. додаткова, якщо після розгляду висновку первинної експерти­зи в ньому виявлена неясність або неповнота, яку не можна усунути шляхом допиту експерту. Висновок визнається неповним, якщо екс­перт дослідив не всі подані йому об'єкти, чи не дав вичерпних відпо­відей на порушені перед ним питання. Неясним можна вважати ви­сновок, який нечітко викладений, має невизначений, неконкретний характер. Призначаючи додаткову експертизу, необхідно зазначити, які висновки експерта були неповними або неясними, які обставини зумовили необхідність розширення експертного дослідження. Від додаткової експертизи необхідно відрізняти експертизу, яка призна­чається для дослідження в справі нових об'єктів, або щодо інших об­ставин справи. Така експертиза буде новою первинною. Проведення додаткової експертизи доручається тому експертові, який провадив первинну експертизу, або іншому;

11. повторна — призначається, коли є сумніви у правильності ви­сновку експерта, пов'язані з його недостатньою обґрунтованістю, або з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявнос­ті істотного порушення процесуальних норм, які регламентують поря­док призначення та проведення експертизи (зокрема такого, що при­звело до обмеження прав обвинуваченого чи інших осіб). У постанові про призначення повторної експертизи необхідно вказати обставини, які викликають сумніви у правильності попереднього висновку екс­перта, Повторна експертиза завжди доручається іншому експерту.

В залежності від кількості та складу осіб, яким доручається прове­дення експертизи, можна визначити такі види експертиз:

1. одноособова — провадиться одним експертом;

2. комісійна — провадиться декількома експертами-фахівцями в одній галузі знань;

3) комплексна — провадиться декількома експертами-фахівцями у різних галузях знань.

Комісія експертів створюється особою, яка призначає експертизу, або керівником судово-експертної установи.¹

Після проведення доручених йому досліджень експерт (або комісія експертів) складають висновок, структура якого чітко не визна­чена в законі, але склалася в процесі експертної і судової практики. Як правило висновок експерта складається з трьох частин: вступної, дослідницької, заключної. У вступній частині зазначається, коли, де, ким (прізвище, освіта, спеціальність, учений ступінь і звання, посада експерта), на якій підставі була проведена експертиза, хто був при­сутній при проведенні експертизи, питання, що були поставлені екс­пертові. В дослідницькій частині вказується, які матеріали експерт використав та які провів дослідження. В заключній частині містяться мотивовані відповіді на поставлені питання. Висновок підписує екс­перт, якщо була проведена комісійна чи комплексна експертиза, то під­писують висновок всі експерти, а якщо вони не дійшли спільного ви­сновку, кожний з експертів складає і підписує свій висновок.

Висновок експерта може бути категоричним або вірогідним. В ка­тегоричному висновку викладено~певні відомості про факти, напри­клад, про те, що відбитки пальців на досліджуваному об'єкті нале­жать конкретній особі, або про те, що досліджувані відбитки залишені не тією особою, зразки відбитків якої було надано для порівняльного досліджування. Вірогідним є висновок, який дозволяє зробити при­пущення щодо обставин, відносно яких було призначено експертизу. Прикладом такого висновку може бути висновок експерта в справі, в якій необхідно було визначити, ким було виконано певний текст, точ­ніше, дописані певні літери та цифри. Для порівняльного дослідження було надано експертові зразки почерку підозрюваного. Експерт провів дослідження і у висновку вказав, що за деякими ознаками дописки співпадають із зразками почерку, які було надано для дослідження, але, оскільки дописки являли собою кілька літер і цифр, зробити категоричний висновок експерт не зміг, він не виключав можливос­ті імітації почерку підозрюваного іншою особою. На підставі такого висновку можна зробити тільки припущення про те, що дописки ви­конав підозрюваний. Питання про те, чи можливо використати як до­каз вірогідний висновок, викликає серед науковців суперечки. Деякі автори, виходячи з того, що, як правило, доказове значення мають лише категоричні висновки експерта, стверджують, що саме досто­вірно встановлені обставини, які послужили основою для вірогідного висновку, можуть використовуватись як докази. Наприклад, співпа­дають окремі ознаки почерку виконаного на двох різних об'єктах, хоч поданих для дослідження матеріалів недостатньо для категоричного висновку, що вони написані однією і тією ж особою. Інші науковці піддають таку думку аргументованій критиці, звертають увагу на те, що вона має внутрішні протиріччя. Якщо вірогідний висновок експер­та не можна використати як доказ, то і окремі його частини не можна розглядати як докази. Остання думка здається нам слушною, дійсно, вірогідний висновок експерта містить не відомості про факти, а при­пущення про можливість існування певних фактів. Як ми вже не­одноразово зазначали, доказами в кримінальній справі можуть бути тільки відомості про факти, а не припущення. Отже, вірогідні виснов­ки експерта не є доказами в справі. Але як і припущення, умовиводи, висловлені допитуваними особами, припущення, яке можна зробити на підставі вірогідного висновку експерта, може слугувати підставою для висунення певних версій, пошуку напрямків розслідування.

Оцінка висновку експерта провадиться за загальними правилами (ст. 67 КПК). В юридичній літературі виділені і досить повно розкриті елементи оцінки висновку експерта. Основними з них є аналіз дотри­мання процесуального порядку підготовки, призначення і проведення експертизи, відповідності висновку експерта завданню, оцінка повно­ти висновку експерта, особи експерта, матеріалів, наданих на експер­тизу, оцінка наукової обґрунтованості висновку експерта, зіставлення висновку експерта з іншими матеріалами справи.

Як підкреслює Пленум Верховного Суду України в постанові № 8 « Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» від 30 травня 1997 року (із змінами від 25 травня 1998 року), висновок експерта не має наперед встановленої сили та переваги перед іншими джерелами доказів, підлягає перевірці й оцінці за внутрішнім переконанням суду, яке має ґрунтуватися на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин у сукупності. Разом з тим, як і оцінка кожного джерела доказів, оцінка висновку експерта має свої особливості. Як зазначив Пленум Верховного Суду України у згадуваній вище постанові, при перевірці та оцінці висновку експерту необхідно з'ясувати:

• чи було додержано вимоги законодавства при призначенні та про­веденні експертизи;

• чи не було обставин, які виключали участь експерта у справі;

• компетентність експерта і чи не вийшов він за межі своїх повно­важень;

• достатність поданих експертові об'єктів дослідження;

• повноту відповідей на порушені питання та їх відповідність ін­шим фактичним даним;

• узгодженість між дослідницькою частиною та підсумковими ви­сновками експертизи;

• обґрунтованість експертного висновку та його узгодженість з ін­шими матеріалами справи.

Якщо після ознайомлення з висновком експерту в слідчого (або в суді) виникають певні запитання, необхідність в роз'ясненні деяких спеціальних термінів і формулювань, слідчий провадить допит екс­перта відповідно до ст. 201 КПК. В судовому засіданні також перед­бачена можливість допиту експерта (ст. 311 КПК). Допит провадиться і тоді, коли слідчий вважає необхідним уточнити дані про спеціаліза­цію експерта, його компетентність, надійність і науковий рівень засто­сованих експертом методів дослідження тощо. КПК не містить такого джерела доказів як показання експерта, отже, дані, які містяться в протоколі допиту експерта, є додатком до висновку експертизи.

Висновок експерта як джерело доказів має особливе значення, оскільки дозволяє з'ясувати ті обставини предмета доказування, вста­новлення яких було б неможливим без використання спеціальних знань експерта.

В ч. 2 ст. 65 КПК як самостійні джерела доказів зазначені протоко­ли слідчих та судових дій.

Визначення протоколу наведене в п. 20 ст. 32 КПК України, які встановлює, що протоколами є документи про проведення слідчих і судових дій, про їх зміст і результати.

Зауважимо, що залежно від характеру процесуальних дій прото­коли умовно поділяються на дві групи: протоколи, в яких фіксуються слідчі дії, спрямовані на збирання і перевірку доказів у кримінальній справі, та протоколи, що засвідчують провадження інших дій, реалі­зацію відповідних процесуальних гарантій. Очевидно, що джерелами доказів є тільки протоколи слідчих дій, які були спрямовані безпосе­редньо на збирання та перевірку доказів, а друга група протоколів не може розглядатися як джерела доказів, оскільки подібні протоколи (протокол пред'явлення потерпілому матеріалів кримінальної справи у зв'язку із закінченням досудового слідства, протокол про відмову від захисника тощо) не містять у собі відомостей про обставини справи.

Відповідно до ст. 82 КПК України протоколи слідчих та судових дій, складені і оформлені в порядку, передбаченому КПК, носії інфор­мації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовані процесу­альні дії, становлять окреме самостійне джерело доказів, оскільки в них підтверджуються обставини та факти, що мають значення для вирішення справи. До них відносяться протоколи слідчих дій (ст. 85 КПК України) та протоколи судових засідань (ст. 87 КПК України).

КПК конкретно не визначає, протоколи яких саме дій можуть роз­глядатися як самостійні джерела доказів. Серед науковців в цьому пи­танні немає єдиної думки. Свого часу деякі автори пропонували відне­сти до цього джерела доказів протоколи будь-яких слідчих дій, в тому числі, протоколи допиту. З такою думкою погодитись неможливо, адже в законодавстві показання обвинуваченого, підозрюваного, по­терпілого та свідка виділені як окремі джерела доказів. Крім того, як правильно зауважує Ф.Н. Фаткуллін, закон визнає самостійним дже­релом доказів протоколи лише тих слідчих (судових) дій, перебігом яких виявляються факти та обставини, що доступні спостереженню, безпосередньому сприйняттю учасниками таких дій.

Отже, протоколи слідчих дій виділені в самостійне джерело доказів через те, що в них фіксуються обстановка, предмети або явища, безпо­середньо сприйняті особою, що веде кримінальний процес, та іншими учасниками відповідної процесуальної дії. Під час допиту слідчий або суд сприймають певні дані опосередкованим шляхом, про факти, об­ставини, що мають відношення до справи, розповідають допитувані особи, які сприймали такі дані.

Таким чином, до протоколів слідчих дій можна віднести протоко­ли оглядів, освідування, виїмки, обшуку, пред'явлення для впізнан­ня, відтворення обстановки та обставин події, накладення арешту на кореспонденцію (з наступною виїмкою і оглядом затриманої корес­понденції), зняття інформації з каналів зв'язку. Протоколи судових дій — це протокол судового засідання, який ведеться в суді першої інстанції під час розгляду справи по суті і протокол проведення су­дом окремої слідчої дії поза постійним місцем засідання суду (про­токол огляду судом з участю учасників судового розгляду місця по­дії — ст. 315 КПК), що передбачено ст. 87 КПК, а також протокол судового засідання, який ведеться в суді апеляційної інстанції в разі проведення ним судового слідства (ч. 9 ст. 362 КПК).

Деякі автори відносять до протоколів слідчих дій також протокол затримання підозрюваного, протокол накладення арешту на майно, протокол одержання зразків для порівняльного дослідження. Таку позицію не можна визнати правильною. Затримання підозрюваного віднесено в даний час до числа тимчасових запобіжних заходів (ч.2 ст. 149 КПК). Крім того, метою затримання є припинення злочину, запобігання спробам особи, щодо якої з'явилися підстави для того, щоб підозрювати її у вчиненні злочину, втекти. Накладення арешту на майно також не можна розглядати як спосіб одержання доказів, оскільки дана дія має іншу мету — забезпечити зберігання майна, на яке може бути звернено стягнення. Якщо ж слідчий вважає за необ­хідне зафіксувати наявність визначеного майна у певної особи у ви­значеному місці, то це можна зробити шляхом проведення огляду або обшуку. Відібрання зразків для експертного дослідження є, на наш погляд, складовою частиною призначення експертизи.

Протоколи слідчих і судових дій мають обов'язкове письмове ві­дображення. Цей фактор певним чином робить їх схожими із таким джерелом доказів як документи. Але протоколи слідчих і судових дій складають самостійне процесуальне джерело доказів через те, що вони на відміну від так званих «інших документів» складаються в рамках кримінального судочинства та лише органом дізнання, слідчим, про­курором або судом. Інші ж документи можуть бути складені поза кри­мінальним судочинством та не обов'язково особами, що ведуть кримі­нальний процес. Так, наприклад, у кримінальній справі як документи використовуються акти органів адміністративної юрисдикції під час здійснення ними своїх обов'язків (протокол особистого огляду, огляду речей, протокол адміністративного затримання).

Для того, щоб протокол слідчої дії або протокол судового засідання міг стати джерелом доказів у кримінальній справі, необхідно, щоб він містив відомості, які мають відношення до кримінальної справи, а та­кож відображав дії, проведені з дотриманням відповідних вимог КПК України. Такі вимоги є проявом процесуальної форми, що покликана гарантувати захист прав та законних інтересів осіб, які залучаються до участі в кримінальному судочинстві, та, одночасно, одержання ві­домостей, достовірність яких може бути встановлена шляхом перевір­ки та оцінки зафіксованих у протоколі даних.

При провадженні слідчих або судових дій можуть застосовуватися науково-технічні засоби. Відповідно до ст.ст. 85-1,85-2 КПК на досудовому слідстві можливо застосування звукозапису, кінозйомки, відео- запису. В судовому засіданні може здійснюватися повне фіксування судового процесу в суді першої або апеляційної інстанції з допомогою звукозаписувального технічного засобу (ст. 87 КПК). Нагадаємо, що питання про застосування технічних засобів для фіксування перебігу та результатів слідчих дій на досудовому слідстві вирішує слідчий на власний розсуд, а в судовому засіданні — суд з власної ініціативи, або на вимогу хоча б одного учасника судового розгляду. В останньому ви­падку, коли на повному фіксуванні судового розгляду наполягає хоча б один з учасників судового розгляду, застосування звукозаписуваль­ного технічного заходу є обов'язковим, а відмова в цьому розглядаєть­ся як істотне порушення кримінально-процесуального законодавства і тягне скасування судового рішення. При використанні технічних за­собів про це обов'язково зазначається в протоколі відповідної слідчої дії, а до протоколів додаються касети, диски, фонограми, кіноленти. Крім того, під час проведення слідчих дій можливо фотографування певних об'єктів, складання планів, схем, виготовлення зліпків слі­дів. Виникає питання про юридичну природу таких додатків до про­токолів. Серед науковців немає єдиної думки з такого питання. Деякі автори вважають, що всі згадані об'єкти є додатками до протоколів, являють собою з протоколом комплексний доказ, елементи якого зба­гачують та доповнюють одне одного. Інші пропонують скульптурні моделі об'ємних слідів (зліпки), відбитки поверхневих слідів розгля­дати як похідні речові докази, а інші додатки — як документи. Най­більш слушною, на наш погляд, є позиція тих науковців, які, пого­джуючись з тим, що зліпки та відбитки слідів являють собою похідні речові докази, всі інші додатки (фотознімки, касети, плівки, схеми, плани тощо) вважають органічною частиною відповідного протоколу. Дійсно, відбитки слідів, з яких зроблені зліпки, виникли внаслідок певної події, а всі інші додатки створені під час провадження слід­чих дій особами, які проводили відповідні дії, отже їх сутність різна: зліпки та відбитки поверхневих слідів являють собою похідні речо­ві докази, інші додатки являють собою єдине ціле з протоколом (або комплексний доказ). Зліпки, відбитки поверхневих слідів необхідно приєднати до справи відповідною постановою. Інші додатки просто до­лучаються до справи.

Порядок проведення кожної слідчої дії, перелік осіб, які повинні брати участь у проведенні таких дій, зміст протоколу кожної слідчої дії детально регламентовано КПК. Так, зміст протоколу обшуку та виїмки передбачений ст. 188 КПК, протоколу огляду, освідування, відтворення обстановки та обставин події — ст. 195 КПК, протоколу пред'явлення для впізнання — ст. 176 КПК. Складання протоколу огляду, виїмки або затримання кореспонденції, на яку було накладе­но арешт, а також протоколу дослідження інформації, яку було зня­то з каналів зв'язку, передбачено ст. 187-1 КПК. Загальні вимоги до протоколів слідчих дій закріплені в ст. 85 КПК. Традиційно протокол складається з трьох частин. У вступній частині протоколу зазнача­ються: місце і дата складання протоколу; час початку та закінчення слідчої дії; посади і прізвища осіб, які проводили таку дії; прізвища осіб, які брали участь у слідчій дії, їх адреси, дані про роз'яснення їх прав та обов'язків. В описовій частині протоколу необхідно відобра­зити зміст проведеної слідчої дії, всі важливі для справи обставини, виявлені при провадженні слідчої дії, у тій послідовності, в якій вони виявлялися і в тому вигляді, в якому вони сприймалися. Якщо під час провадження слідчої дії були вилучені якісь предмети, необхідно за-

значити, де, за яких обставин були виявлені ці предмети. В заключній частині протоколу відзначається факт ознайомлення з протоколом учасників слідчої дії, роз'яснення їм права вносити в протокол ви­правлення та зауваження. Вставки та виправлення, якщо вони були зроблені, відбиваються в протоколі перед підписами. Протокол підпи­сують особи, які провадили слідчі дії, перекладач, захисник, поняті, інші особи, якщо вони були присутні або брали участь у провадженні слідчої дії. Якщо хтось з осіб, які брали участь у провадженні слідчої дії, через фізичні вади або з іншої причини не може особисто підписа­ти протокол, для підписання протоколу запрошується стороння особа. В тих випадках, коли особа, яка брала участь у проведенні слідчої дії, відмовляється від підпису, про це відзначається в протоколі і затвер­джується підписом особи, яка провадила слідчу дії. Якщо в прова­дженні слідчої дії бере участь особа, щодо якої застосовані засоби без­пеки, то відповідно до ст. 52-3 КПК в протоколі указують псевдонім такої особи, реальні дані про таку особу в протоколі не зазначаються. В разі застосування під час провадження слідчої дії технічних засобів, у протоколі зазначаються технічні параметри апаратури, назви пошу­кових приладів, вимірювальних інструментів, хімічних препаратів, типи порошків, плівок, паст т.ін.

Протоколи можуть бути написані від руки або надруковані.

Протокол необхідно написати ясно, точно, відобразити все, що від­бувалося під час провадження слідчої дії, використовуючи поняття, які відповідають сучасному рівню правових знань та культури.

Вимоги до протоколу судового засідання зазначені в ст. 87 КПК, особливістю такого протоколу є те, що в ньому фіксуються всі дії, які відбуваються в судовому розгляді, всі фактичні дані, які були одержані в судовому слідстві під час допитів та проведення інших слідчих дій. Підписують протокол судового засідання суддя-головуючий в судовому засіданні та секретар судового засідання. Сторони мають право ознайо­митися з таким протоколом і подати свої письмові зауваження з приво­ду допущеної неправильності або неповноти протоколу (ст. 88 КПК).

Оцінка протоколів слідчих дій здійснюється і на досудовому слід­стві, зокрема, прокурором, який здійснює нагляд, а також у суді. Пе­ревірка в суді доказів, які містяться в протоколах слідчих дій, прова­диться шляхом оголошення в судовому засіданні відповідних прото­колів, а потім свою думку щодо повноти та правильності провадження дії та її фіксації висловлюють підсудні, потерпілі, свою оцінку про­токолу пропонують у судових дебатах сторони. Коли в суді виника­ють суперечки, сумніви щодо правильності провадження слідчої дії, точності її відбиття в протоколі, суд за клопотанням сторін може ви­кликати в судове засідання і допитати як свідків понятих, котрі брали участь у слідчій дії. Іноді для такої перевірки в суд викликають і слід­чого, який провадив цю дію.

Оцінюючи протокол слідчої дії, необхідно звернути увагу на пра­вильність оформлення рішення про провадження слідчої дії, якщо для проведення відповідної слідчої дії необхідно мати рішення суду або санкцію прокурора, то проведення їх без рішення або без санкції прокурора (за винятком тих випадків, коли закон дозволяє таке), по­тягне визнання відомостей, які містяться в протоколі, недопустими­ми. Необхідно перевірити повноваження особи, яка проводила слід­чу дію, тобто, чи проводив її слідчий, який прийняв справу до свого провадження, або був включений в групу слідчих (ст. 119 КПК), чи проводив її, скажімо дізнавач, який мав доручення від слідчого. За­уважимо, що слідчі дії, крім огляду місця події та накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв'язку) можна провести тільки після порушення кримінальної справи. Отже, необ­хідно перевірити, чи було порушено кримінальну справу на час про­ведення слідчої дії. Далі слід перевірити, чи всі суб'єкти, участь яких є обов'язковою, брали участь у проведенні слідчої дії, чи належними були ці суб'єкти (наприклад, чи не були поняті працівниками органів дізнання та досудового слідства, або потерпілими, родичами потерпі­лого, обвинуваченого чи підозрюваного, що виключає залучення їх як понятих) т.ін. Перевіряється також якість запису в протоколі — чи немає необумовлених виправлень, доповнень, чи є підписи всіх осіб, які брали участь у провадженні слідчої дії. Зміст відомостей про об­ставини, які були встановлені під час проведення слідчої дії порівню­ється з іншими доказами, наявними в справі.

Значення протоколів слідчих дій як джерела доказів полягає в тому, що в них зафіксовані відомості про факти, які безпосередньо спостерігала особа, яка провадила таку дію, які не можна одержати іншим шляхом, більшість таких слідчих дій не можна провести по­вторно, тому порушення кримінально-процесуального законодавства, допущені під час проведення таких дій тягнуть втрату доказів, яку найчастіше не можна надолужити. Якщо, наприклад під час обшуку були знайдені речі, які мають відношення до справи (знаряддя зло­чину, предмети, які були об'єктом злочинних дій тощо), а потім були виявлені такі порушення проведення слідчої дії, які потягнуть ви­знання одержаних даних недопустимими, то провести ще раз обшук і одержати ті ж результати вже неможливо. Втрачені будуть відомості, які містяться в протоколі обшуку, недопустимими слід буде визнати і речові докази, здобуті під час такого обшуку, а якщо відносно таких предметів було проведено експертизу, той висновок експерта теж буде недопустимим.

Протокол судового засідання є єдиним процесуальним актом, в якому відбивається все, що відбувалося в судовому засіданні, всі дока­зи, які були одержані шляхом допиту підсудних, потерпілих, свідків, провадження інших дій. І таким чином, про обґрунтованість вироку (або іншого рішення) суду можна зробити висновок саме на підставі протоколу судового засідання.

Порівняно новим джерелом доказів, вказаним в ч. 2 ст. 66 КПК є протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими ор­ганами за результатами оперативно-розшукових заходів. Питання про шляхи використання даних, які одержані внаслідок проведення оперативно розшукових дій в останні роки, привертало пильну увагу науковців та практиків. І це зрозуміло, адже проведення оперативно-

розшукових заходів дозволяє одержати важливу інформацію про об­ставини злочину, іноді — зафіксувати сам момент вчинення злочинних дій (наприклад, під час проведення оперативної закупівлі або поста­чання наркотичних засобів). Але одержання оперативно-розшукової інформації в багатьох випадках здійснюється негласним шляхом, а якщо провадяться гласні заходи, то порядок їх проведення та перевір­ки не регламентовано так докладно як проведення слідчих дій, а, отже виникають проблеми перевірки таких даних та забезпечення їх досто­вірності. Протягом досить довгого часу існувало чітке розмежування кримінально-процесуальних та оперативних дій, причому, докази, на підставі яких приймалися рішення в справі, могли бути одержані тіль­ко з допомогою заходів, передбачених кримінально-процесуальним законом. Дані, одержані оперативним шляхом, використовувались як орієтуюча інформація для висунення версій, пошуку напрямків роз­слідування, вирішення питання, де, коли, яку слідчу дію необхідно провести. Першу спробу законодавчого закріплення можливості ви­користання даних, одержаних оперативним шляхом, як доказів було здійснено ще в 1990 році. Законом СРСР від 12 червня 1990 було вне­сено зміни до Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік, якими передбачалась можливість використання як доказів даних, отриманих внаслідок проведення оперативно-розшукових захо­дів із застосуваннях технічних засобів після їх перевірки відповідно до кримінально-процесуального законодавства. Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 року передба­чалось, що матеріали оперативно-розшукової діяльності використо­вуються для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами в кримінальній справі. Законом України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від 30 червня 1993 року прямо закріплювалось, що фактичні дані, одержані та зафіксовані із застосуванням технічних засобів, можуть бути використані як дока­зи в судочинстві. Проведення в Україні малої судової реформи в 2001 році призвело до внесення в КПК змін, відповідно до яких в ч.2 ст. 65 КПК було закріплено нове джерело доказів — протоколи з відповідни­ми додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів. В ч. З ст. 66 КПК передбачено право органів дізнання, слідчого, прокурора і суду доручати підрозділам, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, провести оперативно- розшукові заходи чи використати засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами в кримінальній справі. В ч. 5 ст. 97 КПК проведення оперативно-розшукових заходів названо серед засобів перевірки заяв та повідомлень про злочини. Отже, зараз законодавець зробив певний крок на шляху залучення в процес доказування як до­казів даних, одержаних внаслідок проведення оперативно-рошукових заходів. Але регламентацію цього питання в КПК аж ніяк не можна визнати досконалою. Виникає низка питань, відповідей на які в зако­нодавстві немає. Перш за все — які саме оперативно-розшукові заходи можна використати як засіб одержання доказів? Науковці з цього пи­тання висловлюють різні думки. Як вважають деякі з них, як джерела

доказів у кримінальній справі можна використати тільки протоколи тих оперативно-розшукових дій, котрі провадяться з дозволу суду і обов'язково оформлюються протоколами з відповідними додатками. Це такі дії як негласне проникнення до житла чи іншого володіння осо­би, зняття інформації з каналів зв'язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації. Результати інших оперативно-розшукових заходів, на думку цих авторів, використову­вати як докази неможливо, оскільки на це немає прямих вказівок в законі. Інші науковці додержуються з цього питання просто проти­лежної думки — вважають, що перелічені оперативно-розшукові дії не можна розглядати як засіб одержання доказів, оскільки вони ма­ють негласний характер; засобами збирання доказів вони називають опитування осіб за їх згодою, використання їх добровільної допомоги; проведення контрольної та оперативної закупівлі та постачання то­варів, предметів та речовин, в тому числі заборонених для обігу; ви­требування, збирання та вивчення документів та даних, що характе­ризують діяльність підприємств, установ, організацій, а також спосіб життя окремих осіб, підозрюваних у підготовці чи вчиненні злочину, джерело та розміри їх доходів; здійснювання візуального спостережен­ня в громадських місцях із застосуванням фото-, кіно- і відеозйомки, оптичних та радіоприладів і інших технічних засобів.

КПК передбачає можливість проведення оперативно-розшукових дій за дорученням дізнавача, слідчого, прокурора, суду (ст. 66), але право суду надавати відповідні доручення не передбачене. До того ж ч. З ст. 104 КПК на орган дізнання покладається обов'язок про­вадити оперативно-розшукові заходи і про результати повідомляти слідчого в тих випадках, коли орган дізнання порушив кримінальну справу про тяжкий або особливо тяжкий злочин і після проведення дізнання, не встановивши особу, причетну до злочину, передав справу слідчому. В такому випадку доручення слідчого не потребується. Чи можна використовувати дані, про які повідомлено слідчого, як дока­зи? Відповідей на такі запитання немає. Можливо, що такі недоліки законодавчої регламентації порядку одержання та використання як доказів результатів оперативно-розшукових дій призвели до того, що деякі вчені звагалі вважають недоцільним використання результатів оперативно-розшукових заходів як доказів у кримінальній справі і наводять слушні доводи.

Оскільки в практиці все ж використовуються як докази деякі про­токоли з відповідними додатками, складені за результатами опера­тивно-розшукових дій, зокрема, протоколи оперативної та контроль­ної закупівлі, необхідно визначити особливості оцінки таких джерел доказів. При перевірці та оцінці таких джерел необхідно звернути увагу на таке:

• чи належними особами було проведено відповідну дію; перелік підрозділів, які уповноважені проводити зазначені дії, міститься в ст. 5 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», і тіль­ки працівниками цих підрозділів можуть здійснюватися оперативно- розшукові дії;

• чи проведено дії відповідно до вимог закону, зокрема, чи було дано дозвіл на проведення конкретної дії керівником відповідного оперативного підрозділу, чи було одержано рішення суду в тих випад­ках, коли проведення оперативно-розшукової дії можливе на підставі рішення суду;

• чи не було порушення прав і свобод людини чи юридичної особи під час проведення дії;

• чи можна на підставі даних, що містяться в протоколі, з'ясувати обставини, що мають відношення до кримінальної справи;

• чи є можливість перевірити відомості, що містяться в протоколі процесуальним шляхом (наприклад, допитати понятих, якщо їх було залучено до участі в провадженні дії, провести експертизу т.ін.)

Безперечно, що законодавство в частині регламентації використан­ня в доказуванні даних, одержаних шляхом проведення оперативно- розшукових заходів, потребує подальшого вдосконалення на підставі вивчення та аналізу практики.

Одним із джерел доказів у ч. 2 ст. 65 КПК України названі речові докази, які являють собою матеріальні сліди суспільно небезпечного діяння. Речові докази можна визначити як предмети матеріального світу, на яких залишились будь-які сліди злочину, які в зв'язку із злочином піддавались будь-яким змінам, переміщенню в просторі, були створені злочинними діями т. ін. Доказове значення мають пев­ні властивості предмета, його особливі ознаки, місце виявлення. Сам предмет є матеріальним носієм такої доказової інформації, тобто дже­релом доказів.

На відміну від особистих доказів, які містять словесний опис обста­вин, що мають значення для справи, речові докази надають доказову інформацію своїми властивостями (наявністю слідів злочинного впли­ву, фактом виявлення їх у визначений час у певному місці або у кон­кретної особи т.ін.); доказове значення можуть мати їх фізичні власти­вості (наприклад, розмір і конфігурація сліду), місцезнаходження (на­приклад, викрадена річ, виявлена в обвинуваченого) або факт їхнього створення (підроблені документи, гроші).

Перелік предметів, які визнаються речовими доказами, міститься в ст. 78 КПК:

• предмети, які були знаряддям вчинення злочину (наприклад, ніж, яким було нанесено удар, відмичка, застосована для відкриття сховища);

• предмети, що зберегли на собі сліди злочину (це предмети, на яких залишені сліди знарядь злому, плями крові і т.п.);

• предмети, які були об'єктом злочинних дій (наприклад, викра­дені речі, коштовності, цінні папери, транспортні засоби т. ін.);

• гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом,

• всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності (наприклад, предмети, які злочинець загубив на місці злочину).

Як вбачається із конструкції ст. 78 КПК, перелік предметів, що мо­жуть бути речовими доказами у справі, не є вичерпним.

Деякі автори пропонували вважати речовими доказами зразки для експертного дослідження. З такою думкою погодитись не можна, адже, як зазначають інші науковці, зразки для експертного дослі­дження «пов'язані з розслідуванням, а не з розслідуваною подією та характеризують певний суб'єкт або об'єкт незалежно від його відно­шення до кримінальної справи. Допомагаючи здійснити ототожнення, зразки по суті служать інструментами пізнання. І в цьому відношенні їх можна порівняти із приладами, пристосуваннями, матеріалами й іншими технічними засобами, якими користується експерт, здійсню­ючи дослідження речових доказів, а також з наявними в літературних джерелах довідковими й науковими даними, на які дослідник спира­ється у своїх висновках».

В останні роки набула актуальності проблема існування так зва­них «електронних» речових доказів, під якими розуміють електрон­ні об'єкти, які завдяки своїм індивідуальним чи системним влас­тивостям були знаряддям злочину, зберегли на собі сліди злочину і можуть слугувати засобом для встановлення обставин криміналь­ної справи. Таким речовим доказом може бути визнано, наприклад, мікрокомп'ютер, в разі, коли його стандартна програма пристосована (змінена) і завдяки їй він стає знаряддям злочину чи створює спри­ятливі умови для його вчинення. Проблема пошуку, дослідження та оцінки таких речових доказів потребує подальшої наукової розробки.

Речові докази як і інші, повинні мати властивості належності та допустимості. Належність їх визначається тим, що предмети, які додаються до справи як речові докази, мають такі властивості, аналіз яких дозволить встановити обставини, що мають відношення до справи. Так, виявлення у підозрюваного речей, які були вилучені у потерпілого під час розбійного нападу, свідчить про певний зв'язок підозрюваного з розслідуваним злочином. Звичайно ж на підставі та­кого доказу неможливо буде зробити висновок про вчинення злочину саме підозрюваним, але про якийсь зв'язок його із злочином такі речі свідчитимуть.

Допустимість речових доказів визначається тим, що зазначені предмети стають речовими доказами тільки в порядку, передбаченому законом. Перш за все, необхідно зафіксувати факт виявлення певно­го предмета, провести огляд його, про що складається протокол. По можливості предмет необхідно сфотографувати і приєднати до справи постановою особи, яка здійснює провадження в справі (ст. 79 КПК).

Механізм формування речових доказів складається із позапроцесуальної стадії (події, дії залишають сліди на предметах) і процесуаль­ної стадії (ці сліди вивчаються, сприймаються і процесуально закріп­люються, в результаті чого утворюється речовий доказ).

Процесуальна форма речового доказу містить у собі наступні еле­менти:

1. протокол, у якому зафіксовані обставини виявлення предмета;

2. протокол огляду цього предмета;

3. постанова особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або ухвала суду про приєднання до справи як речового доказу (ст. 79 КПК України);

4. сам цей предмет.

Речові докази можуть бути виявлені під час проведення слідчої дії (огляду, обшуку т. ін.), в такому разі саме у відповідних протоколах необхідно докладно зазначити, де, за яких обставин було знайдено конкретний предмет, відобразити його ознаки. Речові докази можуть бути надані учасниками процесу або іншими особами. КПК не визна­чає, як необхідно оформити подання предметів, точніше — прийнят­тя таких предметів для приєднання до справи як речових доказів. На практиці в таких випадках складають протокол добровільної видачі. На наш погляд, доцільно було б складати протокол прийняття пред­метів (або документів). В такому протоколі необхідно відобразити дані про особу, яка надає предмети, її адресу, зробити опис предмета. Про­токол повинні підписати особа, яка надає предмет, і особа, яка його приймає. Про обставини знайдення предмета особа, яка подає його слідчому, може бути допитана.

Як речовий доказ до справи приєднується предмет, який може бути реально вилучений цілком, або від якого можна відокремити частину, на якій зберігаються певні сліди злочину, наприклад, можна відділити від паркана дошку зі слідами пострілу. Занадто громіздкі предмети, які не можна вилучити, можуть бути описані в протоколі відповідної слідчої дії, сфотографовані, але як речові докази до справи не приєднуються. Наприклад, не можна вилучити дерево зі слідами, залишеними автомобілем, який врізався в це дерево.

У тих випадках, коли деякі сліди злочину не можна вилучити, в істотні ознаки таких слідів можна перенести на інший носій, створю­ється похідний речовий доказ. Прикладом таких доказів можуть бути зліпки слідів.

Речові докази зберігаються при справі, за винятком громіздких предметів, які зберігаються в органах дізнання, досудового слідства і в суді або передаються для зберігання відповідному підприємству, установі чи організації. При передачі справи від одного органу дізнан­ня чи досудового слідства до іншого, направленні справи прокуророві чи до суду, а так само при передачі справи з одного суду до іншого ре­чові докази передаються разом із справою. В окремих випадках речові докази можуть бути до вирішення справи в суді повернуті їх володіль­цям, якщо це можливо без шкоди для успішного провадження в спра­ві (ст. 79 КПК)

Речові докази оцінюються за загальними правилами оцінки до­казів (ст. 67 КПК). Особливістю оцінки є те, що речові докази можна оцінити тільки в сукупності з іншими доказами, в яких зафіксовано факт виявлення і вилучення предмета, а також тими, які були одер­жані при дослідженні такого предмета. Якщо, наприклад, до справи приєднані як речові докази речі, викрадені у потерпілого і вилучені під час обшуку у обвинуваченого, то оцінка їх вимагає оцінки прото­колу обшуку, в якому зафіксований факт знайдення та вилучення цих речей, протоколу допиту потерпілого, в якому той описував прикмети викрадених у нього речей, протоколу пред'явлення речей для впізнан­ня потерпілому. Предмет втрачає властивість допустимості і не може бути використаний як речовий доказ, якщо він був виявлений і ви­лучений з порушенням вимог закону (скажімо, обшук було проведено без понятих).

Доля речових доказів вирішується вироком, ухвалою чи постано­вою суду або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи. При цьому знаряддя злочину, що належать обвину­ваченому, конфіскуються; речі, вилучені з обігу, передаються відпо­відним установам або знищуються; речі, які не мають ніякої цінності і не можуть бути використані, знищуються, а у випадках, коли заінте­ресовані особи просять про це, можуть бути передані їм; гроші, цін­ності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в доход держави; гроші, цінності та інші речі, які були об'єктом злочинних дій, повертаються їх законним володільцям, а якщо їх не встановле­но, то ні гроші, цінності та речі переходять у власність держави. Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується в по­рядку цивільного судочинства.

Відповідно до ст. 83 КПК джерелом доказів є документи, якщо в них викладені або засвідчені обставини, які мають значення для справи.

Документом як самостійним джерелом доказів можна назвати письмовий або оформлений іншим способом акт, що містить певну інформацію, зміст якої має відношення до справи. Документи мо­жуть містити відомості, зафіксовані за допомогою різних знаків — букв, цифр, це можуть бути плани, схеми, креслення. Джерелом до- казів можуть бути і офіційні документи (довідки, акти), і неофіційні (особисті листи, щоденники).

Офіційні документи мають містити всі необхідні реквізити — дату, номер, підписи, печатки. Як правило, до справи необхідно приєднати оригінали документів, а не копії. Як джерело доказів документ пови­нен містити відомості про певні факти, а не міркування, умовиводи.

Нерідко серед науковців зустрічається думка, відповідно до якої документи — це лише письмові акти. Але письмові акти складають лише один із видів документів, зазначених у ст. 83 КПК України. Інші документи можуть містити відомості, зафіксовані як у письмовій, так і в іншій формі. До них можуть відноситися матеріали фото- і кіно­зйомки, аудіо- і відеозапису та інші носії інформації (засоби факси­мільного, електронного та іншого зв'язку, тощо). Необхідно тільки зауважити, що йдеться не про застосування звукозапису, кінозйомки, відеозапису, при провадженні слідчих або судових дій — вказані ма­теріали не становлять самостійного джерела доказів. В цьому випадку вони являють собою додаток до протоколу відповідної слідчої дії або протоколу судового засідання).

Як зазначено в ст. 83 КПК, документ може бути визнаний речовим доказом, якщо він має ознаки, вказані в ст. 78 КПК, тобто, якщо доку­мент був знаряддям злочину (документ, на підставі якого обвинуваче­ний одержав певні виплати, на які не мав права), об'єктом злочинних дій (документи, викрадені у потерпілого під час крадіжки), зберігає на собі сліди злочину (документ, який має сліди підчисток, виправ­лень, підроблений документ). В розглянутих випадках відокремлення документа як самостійного джерела доказів від документів — речових доказів великих труднощів не викликає. Але серед речових доказів КПК називає інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і викриття винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення покарання. Документи можуть бути визнані речовими доказами за наявності і цих ознак. У цьому разі для розмежуваня цих двох джерел доказів необхідний певний критерій. На наш погляд, та­ким критерієм є спосіб передачі доказової інформації. Документ несе необхідну для справи інформацію тільки своїм змістом, в документ — речовий доказ таку інформацію несе не змістом, або не тільки змістом, а і своїм виглядом, місцем виявлення, тобто як предмет матеріально­го світу безпосередньо відображає будь-які обставини, які необхідно встановити в справі. Якщо, наприклад, в оселі обвинуваченого було виявлено документ, який належить потерпілому, знайомство з яким і факт перебування в своїй оселі якого обвинувачений заперечує. Такий документ (що його потерпілий випадково забув в оселі обвинувачено­го) несе інформацію насамперед у зв'язку з місцем його знайдення.

Необхідність розглянутого розмежування джерел доказів має практичне значення, адже порядок приєднання до справи документів і речових доказів різний. Для приєднання до справи речового доказу, як вже зазначалося, необхідно винести постанову, сам речовий доказ необхідно оглянути і скласти протокол такого огляду. Документ на досудовому слідстві приєднується до справи без дотримання будь-якої процесуальної форми.

Оцінка документів провадиться за загальними правилами (ст. 67 КПК). Вирішуючи питання про належність, допустимість та достовір­ність документа, необхідно перевірити, чи мають відношення до спра­ви відомості, які містяться в документі, чи оформлений він належним чином (якщо це офіційний документ — чи є на ньому підписи, печатка, інші необхідні реквізити). Перевіряється також дійсність документа, в необхідних випадках для цього може бути призначена експертиза. Якщо зміст документа викликає сумнів у достовірності викладених у ньому відомостей, може бути проведений допит особи, що склала доку­мент, витребувані інші документи.

Рекомендовані нормативно-правові акти, судова практика і література

Грошевий Ю.М., Стахівський С.М. Докази і доказування у кримі­нальному процесі: Науково-практичний посібник. — К.: КНТ, Вида­вець Фурса С.Я., 2006.

Золотих В.В. Проверка допустимости доказательств в уголовном процессе. — Ростов-на-Дону: Феникс, 1999.

Михеенко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроиз- водстве. — К., 1984.

Орлов Ю.К. Основы теории доказательств в уголовном процессе: Научно-практическое пособие. — М.: Проспект, 2000.

Теория доказательств в советском уголовном процессе / [Ред. кол- легия: докт. юрид. наук И.В. Жогин (отв.ред.) и др.]. — Изд. 2-е, исп. и доп. — М.: Юрид. лит., 1973

Тема 7

ЗАХОДИ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО

ПРИМУСУ

17. Заходи процесуального примусу, їх сутність та види.

18. Поняття, значення та види запобіжних заходів.

19. Мета, підстави та умови застосування запобіжних заходів.

20. Запобіжні заходи, що не пов'язані з позбавленням волі.

21. Запобіжні заходи, що пов'язані з позбавленням волі.

22. Загальні положення щодо порядку застосування, скасування і зміни запобіжного заходу.

7.1. Заходи процесуального примусу, їх сутність та види

Завдання кримінального судочинства, які вирішуються держав­ними органами та посадовими особами, що ведуть процес, часто не співпадають з інтересами окремих осіб і спричиняють їх протидію. А тому законом надано право органу дізнання, слідчому, прокурору та суду застосувати примус з метою забезпечення виконання ними процесуальних обов'язків. Заходи примусу дають можливість знахо­дити, збирати та зберігати докази, а також виключають можливість підозрюваному, чи обвинуваченому ухилитися від слідства та суду, продовжувати свою злочинну діяльність та перешкоджати встанов- ленню істини в справі.

Заходи впливу на осіб, які неналежно виконують свої обов'язки, можуть мати цивільно-правовий, адміністративно-правовий, уримі- нально-правовий та кримінально-процесуальний характер. Саме остан­ні ще мають назву — заходи процесуального примусу і по суті всі про­цесуальні рішення, а також процесуальні дії у кримінальному процесі в тій чи іншій мірі нерозривно пов'язані з названими заходами.

Заходи процесуального примусу відрізняються від інших заходів державного примусу тим, що вони застосовуються в період порушен­ня, розслідування та судового розгляду кримінальної справи і мають процесуальний характер. Вони застосовуються компетентними орга­нами і в межах своїх повноважень відносно осіб, які беруть участь у справі, та неналежна поведінка яких може створити перешкоду для успішного ходу кримінального судочинства, застосовуються при на- явності передбачених законом підстав, умов і в порядку, що гарантує їх законність та обґрунтованість.

В деякій мірі процесуальний примус пов'язаний з певним обме­женням особистих, майнових і інших прав громадян. Це насамперед обмеження свободи, недоторканності житла, таємниці переписки, те­лефонних і інших видів переговорів, свободи пересування. До обме­жень майнового характеру відносять позбавлення права розпоряджа­тися майном у певному обсязі.

Зовні процесуальний примус виражається в формі психологічного, фізичного чи морального впливу на поведінку суб'єкта і має своєю ме­тою не тільки запобігання неправомірної поведінки, але і її поперед­ження.

Заходи процесуального примусу за своєю правовою природою роз­поділяються на чотири групи.