3.2. Злочини проти життя

На життя особи посягає найтяжчий злочин - убив­ство. Убивством у кримінальному праві називається протиправне і винне заподіяння смерті при посяганні на життя іншої людини.

Конституція України закріплює невід'ємне право на життя кожної людини і встановлює обов'язок держави за­хищати життя людини (ст. 27). Вбивство позбавляє потер­пілого найціннішого блага - життя. Вбивство заподіює над­звичайно тяжку шкоду не тільки потерпілому, але і його рідним та близьким. Разом з тим невинне (сазиз) чи легаль­не (наприклад, у стані необхідної оборони, під час війни) позбавлення життя, не є вбивство.

Убивство - це заподіяння смерті іншій особі. Самогуб­ство або замах на самогубство вбивством не визнається, оскільки об'єктом вбивства може бути тільки життя іншої людини щодо вбивці. Але сприяння самогубству чи допо­мога самогубцеві у досягненні ним цієї мети визнається сприянням вбивству, оскільки в цьому випадку сприяється заподіяння смерті іншій людині. Сприяння самогубству утворює злочин, передбачений ч. 5 ст. 27 і ч. 1 чи ч. 2 ч. 115 КК України.

Об'єктом вбивства є життя. Вбивство може бути вчине­не тільки стосовно живої людини незалежно від її віку, ста­ну здоров'я, громадського стану чи властивостей її особи.

Життя як об'єкт кримінально-правової охорони містить у собі суспільні відносини, існуючі з приводу охорони жит­тя у біологічному розумінні. Якраз тому, що об'єкт пося­гання при вбивстві - не тільки біологічна особистість, але й певна сукупність суспільних відносин, спрямованих на охорону цієї особистості (у кожному разі, у кожному пев­ному випадку ця сукупність буває різноманітною і особли­вою) Кримінальний закон містить цілу низку кримінально-правових норм, що охороняють ці відносини - ст. 115-119 КК. Крім того, є багато інших кримінально-правових норм, які охоплюють заподіяння смерті потерпілому. Наприклад, ст. 112,257,271,286 КК.

Життя кожної людини як об'єкт кримінально-правової охорони не має ніяких юридичних особливостей і відмін­ностей. Кримінальний закон рівною мірою охороняє життя молодого юнака і безнадійно хворого чи доживаючого вік старця, видатної особи, героя чи негідника, або завзятого злочинця.

Життя людини починається з фізіологічних пологів. Початок фізіологічних пологів (патологія до уваги не береться, бо вона або юридичного значення не має, або має зовсім ін­шу юридичну природу) - це якраз той момент, коли закінчив­ся розвиток плоду, він дозрів для самостійного життя поза тілом матері, тобто з'являється нове життя, новий громадя-^ нин заявляє про себе. З цього моменту кримінальний закон і повинен брати життя цього громадянина під свою охорону.

Посягання, які спрямовані на заподіяння смерті плода до початку фізіологічних пологів, кваліфікуються як аборт (ст. 134КК).

Заподіяння смерті під час пологів теж кваліфікується як вбивство і в тих випадках, коли пологи були визвані штуч­но, і плід був життєздатним (життєздатним визнається плід після 6 місяців вагітності).

Для поняття вбивства важливим є також визначення мо­менту закінчення життя, оскільки навмисні дії, які могли заподіяти смерть, щодо вмерлого (трупу) кваліфікуються як замах на вбивство. До недавнього часу у медичній науці і судовій практиці настання смерті пов'язувалось із діяльніс­тю серця. Але розвиток медичної науки і техніки надав мож­ливість поновлювати дихання і роботу серця через навіть тривалий час (були випадки через 2-3 тижні і навіть через місяць) після настання клінічної смерті. Тому тепер у ме­дичній практиці настання смерті пов'язується не з роботою серця, а з незворотними процесами у головному мозку і центральній нервовій системі.'

З настанням смерті посягання на життя вважається за­кінченим, тобто воно містить всі ознаки складу закінченого злочину. Якщо внаслідок посягання на життя смерть не на­стала, то злочин кваліфікується як замах на вбивство. При цьому слід мати на увазі, що посягання на життя може ква­ліфікуватися як замах на вбивство лише тоді, коли він був учинений з прямим умислом, коли смерть потерпілого була бажаним наслідком для винного, коли заподіяння потерпі­лому смерті було метою дій винного.

Злочин може кваліфікуватися як замах на вбивство лише у тих випадках, коли винний передбачав настання смерті потерпілого, коли такий наслідок його дій охоплювався його умислом. Тому погроза вбивством і заподіяння потер­пілому тяжких тілесних ушкоджень, за відсутності умисла на настання смерті, не можуть кваліфікуватися як замах на вбивство.

* Див.: Грамов А. П. Курс лекций по судебной медицине.- М., Медицина, 1970.-С. 145-147.

Кримінальна відповідальність за вбивство настає з чотир­надцяти років (ч. 2 ет. 22 КК). Суб'єктом злочинів, передба­чених ст. 115-119 КК, визнаються особи, яким до моменту вчинення вбивства уже виповнилось чотирнадцять років. Цей вік настає з наступної доби після дня народження. За відсутності в особи документів, що підтверджують її вік, проводиться судово-медична експертиза для встановлення віку, а в необхідних випадках - і для визнання її осудності.

Якщо вбивство було заподіяне у співучасті кількома осо­бами (двома або більше), то всі вони підлягають криміналь­ній відповідальності за вбивство, вчинене спільно за змовою вбити потерпілого. Судова колегія з кримінальних справ Верховного Суду України в ухвалі у справі Ш. і С. визначи­ла, що у випадках навмисного вбивства, вчиненого групою осіб, завжди слід з'ясувати характер дій кожного зі співучас­ників, а при кваліфікації злочину враховувати зміст їхнього умислу.

Виконавцями злочину при вбивстві визнаються всі ті особи, які діяли спільно, з наміром заподіяти смерть, і без­посередньо брали співучасть у самому процесі заподіяння смерті. Виконавцями вбивства визнається кожен із співучас­ників, який діяв з наміром вбити потерпілого і спричинив йому рани життєво важливих органів, незалежно від того, яка з цих ран стала безпосередньою причиною смерті.

Виконавець убивства не тільки той, хто безпосередньо спричинив смерть, чи той, хто виконував дії, що утворю­ють об'єктивну сторону злочину вбивства, але й той, хто у змові з іншими співучасниками був на місці вбивства і мав намір убити потерпілого, але не зміг чи не встиг цього вчи­нити за обставин від нього незалежних (наприклад, тоді, коли його випередили інші співучасники).