2. Особисті права й свободи громадян

Ст. 7 Загальної декларації прав людини встановлює, що “всі люди рівні перед законом і мають право, без усякого розрізнення, на рівний захист народу”.

Ця рівність захищається всіма правовими засобами, які передбачені чинним законодавством України, і, безумовно, головним із цих засобів є захист своїх прав і свобод за допомогою суду, чому Конституція України приділяє особливу увагу, оскільки саме ця форма захисту є найефективнішою і найдемократичнішою.

Особисті права й свободи громадян. Встановлені й гарантовані Конституцією України права громадян характеризують правове становище особи у суспільстві і безпосередньо пов'язані з особою людини, задоволення її особистих інтересів.

Особисті права й свободи людини безпосередньо пов'язані із самою суттю людини як фізичної особи. Саме ця суть становить основу, на якій базуються всі інші якісні риси людини. Особисті права і свободи людини не можуть бути відчужені від людини, вони безпосередньо пов'язані із самим життям людини, із її фізичним і духовним розвитком, охороною її здоров'я.

Систему особистих прав людини становлять:

• невід'ємне право на життя (ст. 27);

• право на повагу її гідності (ст. 28);

• право на свободу та особисту недоторканість (ст. 29);

• право на недоторканість житла (ст. 30);

• тайна комунікацій, включаючи таємницю листування, телефонних переговорів, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31);

• невтручання в особисте та сімейне життя (ст. 32);

• пересування, вибір місця проживання, свобода залишати територію України, за виключенням обмежень, встановлених законом (ст. 33);

• свобода думки та слова (ст. 34);

• свобода світогляду та віросповідання, право сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої (ст. 35);

• право на правову допомогу, в тому числі у випадках, обумовлених законом, безоплатну (ст. 59);

• право на невиконання явно злочинних наказів та розпоряджень (ст. 60);

• не допускається дворазове притягнення до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме порушення (ст. 61);

• презумпція невинуватості (ст. 62);

• особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (ст. 63).

Поняття свободи світогляду та віросповідання найшло відображення у спеціальному Законі України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 р. Закон підтверджує, що ніхто не може встановлювати обов'язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-який примус щодо визначення громадянином свого ставлення до релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях. Закон гарантує нерозголошення таємниці сповіді.

Закон розкриває зміст принципу відокремлення церкви (релігійної організації) від держави і визначає правовий статус релігійних організацій. Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій, сприяє встановленню відносин взаємної релігійної та світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її.

Держава бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать законодавству.