logo
pravoznavstvo_KONSPEKT

1. Поняття прав та основних обов'язків громадянина та людини.

Побудова правової держави потребує всебічного захисту й забезпечення прав людини. Становлення й визнання світовим співтовариством основних прав людини має тривалу передісторію. Визначними віхами на її історичному шляху є, зокрема, Білль про права (Англія, 1689 р.), Декларація про незалежність (США, 1776 р.), Декларація прав людини й громадянина (Франція, 1789 р.), Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., Європейська Конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р., Європейський соціальний статут 1961 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., Паризька хартія для Нової Європи 1980., Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі 1989 р., Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ 1990 р.

Права й свободи, які закріплені в Конституції, називають конституційними. Конституція України приділяє особливу увагу питанню регулювання прав, свобод та обов'язків людини та громадянина. Це закономірно, адже права й свободи людини й громадянина в наш час є загальновизнаною найвищою суспільною цінністю. Сьогодні визнання та практичне здійснення прав і свобод людини й громадянина стало основним критерієм міри демократичності тієї чи іншої держави, дедалі ефективніше включаються у процес захисту прав людини різноманітні міжнародні організації. Свобода людини є вихідним поняттям у системі прав людини і громадянина. При цьому заведено розрізняти природні права людини, які пов'язані з самим її існуванням та розвитком, і набуті права, які характеризують в основному, соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державі справ, виборче право тощо).

Теорія права й правова практика розрізняють поняття “права людини” і “права громадянина”. Єдність прав, свобод і обов'язків, згідно з чинним у країні законодавством, належать конкретним особам, насамперед громадянам цієї країни, слід розуміти як правовий статус людини й громадянина.

З правової точки зору, свободу людини характеризують такі основні риси:

  1. люди вільні від свого народження, і ніхто не має права порушувати їхні природні права, до того ж саме держава у демократичному суспільстві є головним гарантом свободи людини;

  1. людина вільна робити все, за винятком того, що прямо заборонено чинним законодавством;

  1. люди мають рівні правові можливості.

Права людини - це права, які пов'язані із самою істотою людини, її існуванням та розвитком. Людина як суб'єкт прав і свобод у цьому разі виступає переважно як фізична особа. В Конституції Україні до цього виду прав належать:

Отже, термін “людина” визначає людську істоту з природної точки зору як невід'ємну частину живої природи, живий організм, що підкоряється біологічним законам і який з огляду на особливості свідомості та психіки пристосований до суспільного способу буття разом із собі подібними.

Поняття “особа” використовується для позначення людини - учасника суспільних відносин і свідомої діяльності.

10 грудня 1948 року в Парижі Генеральна Асамблея ООН прийняла й проголосила Загальну декларацію прав людини, яка має основоположне значення для міжнародної регламентації прав і свобод людини. Вона проголосила всіх людей вільними та рівними у своїй гідності й правах. Загальна декларація прав людини не є юридичне обов'язковим документом, проте відбиває загальну домовленість народів світу і є моральним зобов'язанням для членів міжнародного співтовариства.

Вона є першим міжнародним документом, що найповніше виклав перелік прав людини, який базується на 10 відомих християнських заповідях, англійських, американських і насамперед французьких законодавчих актах щодо прав людини.

Загальна Декларація прав людини складається з преамбули та 30 статей, що містять основні права й свободи людини, які можна класифікувати за характером потреб людини або цінностей на: фізичні; політичні; економічні; соціальні; культурні.

За суб'єктами — носіями: індивідуальні та колективні.

У першій статті викладені загальні положення, на яких базується Декларація - невід'ємність прав на свободу та рівність, природність прав людини. У другій статті сформульований принцип рівності й недопущення дискримінації щодо прав і свобод людини.

Загальна Декларація прав людини стала складовою частиною так званої Хартії прав людини, до якої також увійшли 2 пакти, прийняті Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року - Міжнародний пакт про громадянські й політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права. На відміну від Декларації, кожний пакт має обов'язкову силу для держав, які його підписали. Декларацію використовують у юридичному, моральному та політичному плані як на міжнародному, так і на національному рівні.

Людина народжується не тільки в певному суспільстві, а і в певній державі.

Поняття “громадянин” визначає особу, яка перебуває у сталих юридичних зв'язках із конкретною державою, що знаходить своє вираження саме в наявності відповідного громадянства. Спільними для понять “особа” і “громадянин” є те, що вони стосуються тієї самої людини, але особа визначає її місце у суспільстві, а громадянин - у державі. Особи, які з тієї чи іншої причини у правовому відношенні не пов'язані з жодною державою - це особи без громадянства - “апатриди”.

До статусу громадянина ми відносимо не лише права і свободи, а також і конституційні обов'язки людини й громадянина, закріплені У ст. 65 - 68 Конституції України. Це обов'язки:

—захищати Вітчизну, її незалежність і територіальну цілісність;

Ці обов'язки спрямовані на забезпечення реалізації всіх видів прав і свобод кожної особи, що проживає в Україні.