1.3. Загальні засади і правила кваліфікації злочинів

Головним у змісті і призначенні Особливої частини кримінального права є кваліфікація злочинів.

Кваліфікацією злочинів називається юридична оцін­ка злочину і встановлення (застосування) тієї кримі­нально-правової норми закону, яка найбільш повно описує ознаки цього злочину. Кваліфікувати злочин -означає встановити повну відповідність його ознак ознакам норми, яка передбачає відповідальність саме за вчинення цього злочину. Термін «кваліфікація» походить від латин­ського - якість. Взагалі кваліфікація позначає від­несення певного явища, речі за їх властивостями (якістю) до певного класу, виду чи категорії. Правова кваліфікація -є пошук, вибір і застосування до певної події, випадку кон­кретної правової норми.

У кримінальному праві і законодавстві кваліфікація злочину - є дія, реалізація кримінального закону, застосу­вання до вчиненого діяння конкретної кримінально-правової норми, або інакше - це означає підвести певний злочин під ознаки конкретної норми.

Теорія кваліфікації злочинів почала розвиватися не так давно; перші праці на цю тему були надруковані лише після другої світової війни. Першою з них була праця проф. О. А. Герцензона «Квалификация преступлений» (М., 1947). Кваліфікацію злочинів О. А. Герцензон визначав як встанов­лення відповідності конкретного діяння ознакам того чи ін­шого складу злочину, передбаченого кримінальним зако­ном.' Таке визначення поняття кваліфікації злочинів взагалі може бути визнане правильним: воно відображає головну сутність кваліфікації - встановлення відповідності ознак вчиненого діяння ознакам складу злочину, описаних у зако­ні. Але воно правильне лише взагалі і лише як орієнтовне. Його головний недолік у тому, що воно не визначає, не вка­зує на ту кримінально-правову норму, яка є єдиною, що по­винна бути застосована у цьому випадку, до цього саме ді­яння. Кримінально-правова кваліфікація є застосування не будь-якої норми закону, а лише певної, конкретної. Кримі­нальну відповідальність за певний, конкретний злочин перед­бачає декілька кримінально-правових норм, іноді ціла низ­ка норм. Відповідальність за вбивство, наприклад, передба­чають норми ст. 115-119 КК України. Крім того, є багато інших кримінально-правових норм, які теж передбачають відповідальність за позбавлення іншої особи життя - ст. 112, ч. 2 ст. 271, ч. З ет. 276, ч. 2 і 3 ет. 286, ст. 348, ст. 379, ст. 400, 443 КК України. Яка з них підлягає застосуванню у конкрет­ному випадку? Правильною може бути кваліфікація лише тоді, коли буде застосована саме та норма, яка передбачає це діяння, тобто правильним буде застосування лише однієї і лише певної, конкретної норми. Тому вказівка у визначенні поняття кваліфікації злочинів О. А. Герцензоном на відповід­ність конкретного діяння ознакам того чи іншого складу злочину (підкреслено мною - М. К.), передбаченого кримі­нальним законом, не визначає цієї однієї, єдино правильної для цього випадку норми. Цей недолік поняття кваліфікації злочинів робить його малопридатним для практики. Наступ­ні дослідники теорії кваліфікації злочинів намагались подо­лати його недоліки. Найбільшим внеском у розвиток теорії кваліфікації злочинів є доробок академіка В. М. Кудрявцева.

Див.: А. Герцензон. Квалификация преступлений-М., 1947-С. 4.

Кваліфікація злочинів, на думку В. М. Кудрявцева,- є встановлення і юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння і ознаками складу злочину, перед­баченого кримінальним законом.' На відміну від проф. О. А. Герцензона, академік В. М. Кудрявцев уточнює ту нор­му, яка підлягає застосуванню, вказуючи на те, що кваліфі­кація є «встановлення і закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння і ознаками складу злочину, пере­дбаченого кримінальним законом». Але і таке визначення тієї норми, яка підлягає застосуванню у конкретному випад­ку, незадовільне, оскільки і воно не конкретне, не категорич­не, не виключає застосування неналежної норми, тобто не

виключає помилки.

Подібно до В. М. Кудрявцева визначають поняття квалі­фікації злочинів проф. А. Ф. Зелінський, проф. Б. О. Курі-нов,³ С. А. Тарарухін⁴. Таке поняття кваліфікації злочинів не враховує детальної конкретизації і диференціації криміналь­но-правових норм, що відображають прагнення законодавця до диференціації кримінальної відповідальності. Сучасна диференціація кримінально-правових норм настільки деталі­зована, що багато окремих, самостійних складів злочинів, передбачених законом, відрізняються один від одного лише однією ознакою. Так, наприклад, викрадення майна (ст. 185-191 КК України) мають склади злочинів, які відрізняються лише однією ознакою - способом вчинення діяння - таємно (ст. 185 КК України), відкрито (ст. 186 КК України), із засто­суванням обману (ст. 190 КК України) і т. ін. Всі ж інші ознаки цих складів злочинів тотожні, однаковісінькі. Крім того, і в межах однієї статті міститься декілька окремих складів злочинів, які теж відрізняються, наприклад, ч. 2 ст. 185 КК від ч. 1 цієї ж статті лише однією ознакою (повтор­ністю вчинення цього злочину чи вчиненням його за поперед­ньою змовою групою осіб).

' Див.: В. Н. Кудрявцев. Общая теория квалификации преступлений.-М,1972.-С.8.

² Див.: А. Ф. Зелинский. Квалификация повторных преступлений- Волгоград, 1976.-С. 5.

³ Див.: Б. А. Куринов. Научные основы квалификации преступлений.-М,1984.-С.5.

⁴ Див.: С. А. Тарарухин. Квалификация преступлений в судебной и

следственной практике.-К., 1995.-С. 8.

Для кваліфікації діяння важливо встановити і застосува­ти саме ту норму, що містить певний, конкретний склад злочину. Але який? Як видно із наведеного, такі суміжні склади злочинів відрізняються один від іншого лише однієюознакою (рідше двома). За таких умов правильну кваліфі­кацію можна викласти у вигляді формули: п + 1, де п - всі спільні, тотожні ознаки складів цих злочинів, а 1 - це та додаткова ознака, яка відрізняє цей склад злочину від ін­ших, суміжних, подібних.

Отже, осередком, глибинною сутністю кваліфікації зло­чинів є встановлення всіх ознак певних злочинів плюс, до­датково, ще одиниці - однієї додаткової ознаки цього пев­ного, конкретного діяння і складу злочину, що його перед­бачає. З цього випливає, що необхідна і єдина для кваліфі­кації злочину норма від інших (суміжних, подібних) відріз­няється більшістю ознак, вона більш повно описує ознаки певного злочину і складу злочину за формулою: п + 1. От­же, для правильної кваліфікації злочину необхідно вибрати і застосувати ту норму, яка найбільш повно описує ознаки вчиненого діяння. У цьому і полягає юридична сутність кваліфікації злочину.

Визначити із багатьох подібних найнеобхіднішу норму буває складно, що призводить до помилок. Щоб їх уникнути, Пленум Верховного Суду України змушений майже у кож­ній постанові про практику застосування законодавства про відповідальність за окремі види злочинів вказувати судам на необхідність посилення уваги до ставлення у вину кваліфі­кації злочинів. Зокрема, у Постанові від 24 червня 1983 року № 3 «Про практику застосування судами України законодав­ства у справах про розкрадання продовольчих товарів, їх втрату і псування в системі державної торгівлі та споживчої кооперації» Пленум Верховного Суду зазначив, що судами «допускаються помилки в кваліфікації дій винних за спосо­бом вчинення розкрадання, розміром (вартістю) викрадено­го, за ознакою повторності, у відмежуванні розкрадань від інших складів злочинів, закінченого розкрадання від неза-кінченого, продовжуваного - від повторного».' Як бачимо, помилки трапляються майже в усьому спектрі кваліфікуван­ня злочинів проти власності. У Постанові від 1 квітня 1994 р. № 1 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини» Пленум Верховного Суду України зазначив, що «допускаються судами помилки в кваліфіка­ції умисних вбивств при розбійному нападі, з хуліганських мотивів, способом небезпечним для життя багатьох осіб, а також вчинених при інших обтяжуючих обставинах».

' Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримі­нальних та цивільних справах.- К., 1995.- С. 79.

Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримі­нальних та цивільних справах.- С. 86.

У Постанові від 25 грудня 1992 р. № 12 «Про судову практи­ку в справах про корисливі злочини проти приватної власно­сті» Пленум Верховного Суду України зазначив, що «суди допускають помилки при кваліфікації дій винних осіб, від­межуванні одних злочинів від інших, вирішенні питань про наявність або відсутність кваліфікуючих ознак та призна­ченні мір кримінальних покарань».'

У Постанові від 28 червня 1991 р. № 3 «Про судову практику в справах про хуліганство» Пленум Верховного Суду України зазначив, що «деякі суди як хуліганство ква­ліфікують дії осіб, які вчинили більш тяжкі злочини, засу­джують за ч. 1 ст. 296 КК України осіб, які вчинили злісне чи особливо злісне хуліганство, кримінально-каране хулі­ганство розцінюють як дрібне хуліганство і, навпаки, до кримінальної відповідальності притягують осіб, які вчини­ли дрібне хуліганство. Допускають інші помилки при ква­ліфікації дій винних».²

Велике практичне значення кваліфікація діяння має то­му, що вона визначає:

1) юридичну оцінку вчиненого діяння, його суспільну

сутність і небезпечність (тяжкість);

2) міру відповідальності і міру покарання;

3) суттєво посилює кримінальну відповідальність за вчи­нення наступних злочинів після відбуття покарання за попе­редній (п. 1 ст. 67, ч. 2 ст. 187, п. 13 ч. 2 ет. 115, ч. 2 ст. 152, ч. 2 ст. 164, ч. 2 ст. 165 та деякі інші норми КК України);

4) правові наслідки кримінальної відповідальності (по­збавлення певних прав - ст. 55 КК України, судимість -ст. 88 КК України, адміністративний нагляд - ст. 395 КК України).

Для кваліфікації мають значення не всі ознаки конкрет­ного діяння, а лише ті з них, що характеризуються, визнача­ються кримінально-правовим змістом - які є ознаками скла­ду злочину. Перелік ознак діяння, які враховуються при ква­ліфікації, обмежений законом - рамками складу злочину. Але за межами складу злочину перебуває чимало інших ознак, обставин, які мають кримінально-правове значення -суепільно-громадська характеристика особи суб'єкта, склад його сім'ї, стан здоров'я, професія, збіг певних обставин то­що. Згідно з цим, у кожному злочині можна виділити такі групи ознак:

' Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримі­нальних та цивільних справах- С. 111-112.

Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримі­нальних та цивільних справах.- 169 с.

1) вся сукупність ознак і властивостей злочину;

2) ознаки і властивості, що мають значення для вирі­шення кримінальної справи за сутністю;

3) кримінально-правові ознаки - ознаки складу злочину. Характеристика кримінально-правових особливостей всіх ознак вчиненого діяння свідчить, що для його кваліфікації вирішальне значення мають не всі, а лише деякі ознаки зло­чину. При відмежуванні, наприклад, викрадення зовсім 'не використовуються ознаки суб'єктивної сторони, оскільки цими ознаками викрадення не відрізняються. Всі відомі спо­соби викрадення чужого майна вчинюються лише навмисно і з корисливих мотивів. Причому й умисел всіх викрадень лише прямий, оскільки викрасти чуже майно без бажання неможливо. При кваліфікації викрадення найбільше помилок трапляється тоді, коли незадовільно оцінені і враховані ознаки способу вчинення діяння (таємно чи відкрито, з на­сильством, небезпечним для життя і здоров'я потерпілого чи не небезпечним тощо), коли визначається - викрадення бу­ло вчинено одним суб'єктом чи групою осіб, викрадення було закінченим чи діяння утворює лише замах на вчинення злочину, або тоді, коли визначається розмір викраденого. Судова практика свідчить, що саме такі помилки трапляють­ся при кваліфікації викрадення чужого майна. Так, судова колегія Верховного Суду України у своїй ухвалі від 13 груд­ня 1988 р. у справі Я. та М. зазначила, що суд допустив по­милку при відмежуванні вимагання від грабежу або від роз­бою. При такому відмежуванні,- зазначила колегія,- необ­хідно враховувати, що при вимаганні погроза насильством спрямована на одержання майна в майбутньому, а не в мо­мент застосування погрози.' Отже, помилка виникла через неправильну оцінку судом лише однієї ознаки - моменту отримання майна за наміром злочинця. В іншій справі суд припустився помилки, неправильно визначивши вартість викраденого державного майна.² Такі ж помилки трапляють­ся і при кваліфікації інших злочинів. Наприклад, замах на вбивство (ст. 15 і ст. 115 КК України) від заподіяння потер­пілому тяжких тілесних ушкоджень (ч. 1 ст. 121 КК України) відрізняється у більшості випадків лише однією ознакою суб'єктивної сторони складу злочину - видом умислу.

' Див.: Практика судів України в кримінальних справах- К., 1993.-С. 84-85.

Див.: Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 28 січ­ня 1992 р. у справі П.- Там само.- С. 65-66.

Тео­рією і практикою вже давно доведено, що замах на вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом або, інакше ка­жучи, діяння може кваліфікуватися як замах на вбивство лише тоді, коли воно було вчинене з прямим умислом.' Між тим трапляється, що суди іноді ретельно не досліджують цю ознаку суб'єктивної сторони злочину і припускаються поми­лок. У багатьох ухвалах судова колегія Верховного Суду України вказала судам на допущені ними помилки, наголо­шуючи кожного разу - замах на вбивство можливий лише з прямим умислом.

Рівним чином і умисне вбивство, відповідальність за яке

передбачають ст. 115 і 116 КК України, відрізняється одне від одного лише однією ознакою - наявністю чи відсутніс­тю сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого. Неналежне дослідження цієї ознаки при­зводить до того, що вбивство в стані сильного душевного хвилювання кваліфікується за ст. 115 КК України, а діяння, передбачене ст. 115 КК України, кваліфікується за ст. 116 КК України. Судова колегія Верховного Суду, виправляю­чи такі помилки, звертає увагу судів на необхідність більш ретельного дослідження цієї ознаки злочину.³ Подібні по­милки трапляються при відмежуванні вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК Украї­ни), від вбивства, вчиненого при перевищенні меж необ­хідної оборони (ст. 118 КК України), а також при відмежу­ванні вбивства (ст. 115-119 КК України) від заподіяння тяж­ких тілесних ушкоджень, від яких настала смерть потерпі­лого (ч. 2 ст. 121 КК У країни).⁴

' Див.: п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. № 1 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини».- Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах- К., 1995-С.93-94.

Див.: Ухвала судової колегії Верховного Суду України від

5 грудня 1989 р. у справі Т.- Практика судів України в кримінальних

справах- К., 1993- С. 99-100.

Див.: Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 28 червня 1990 р. у справі Р- Там само.- С. 105-106; ухвала судової колегії Верховного Суду України від 21 липня 1992 р. у справі К.- Там само-С. 108-109.

⁴ Див.: Постанова президії Київського обласного суду від 3 жовтня

1991 р. у справі К-Там само-С. 128-129. 16

Аналіз практики кваліфікації злочинів свідчить, що чим більш непевно визначені окремі ознаки злочину, чим більш важко їх конкретизувати, тим більше помилок припускаєть-ся при виявленні, оцінці і використанні цих ознак. Так, на­приклад, кримінальне каране хуліганство у частині 1 ст. 296 КК України визначено занадто загальними, здебільшого оцін-ковими і тому не досить певними ознаками: «грубе пору­шення» «громадського порядку» з мотивів «явної неповаги» до суспільства. У літературі вже зазначалося, що таке визна­чення ознак конкретного злочину невдале, оскільки майже всі навмисні злочини мають такі ознаки, принаймні, явну неповагу до суспільства виражають і масові заворушення (ст. 294 КК України), і груповий розбій (ч. 2 ст. 187 КК України), і групове зґвалтування (ч. З ст. 152 КК України) та багато ін.' Тому відмежувати хуліганство від злочинів проти особи буває занадто складно. У надрукованій судовій прак­тиці найбільше число помилок викрито саме при розмежу­ванні хуліганства і злочинів проти особи.

Пленум Верховного Суду України у Постанові від 28 червня 1991 р. № 3 «Про судову практику в справах про хуліганство» зазначив, що дії, які супроводжувались погро­зами вбивством, образою, нанесенням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені в сім'ї, квартирі відносно ро­дичів, знайомих і викликані особистими неприязними від­носинами, неправильними діями потерпілих та інше, повин­ні кваліфікуватися як злочини проти особи.³

Все це так, але як їх відрізнити, за якими ознаками, оскіль­ки і хуліганські дії, що передбачені ст. 296 КК України, можуть бути вчинені у квартирі відносно родичів, знайо­мих. У п. 15 наведеної постанови Пленуму Верховного Суду України вказав на те, що суди повинні розрізняти хуліган­ство, вчинене групою осіб, і злочини, передбачені ст. 294 (ма­сові заворушення) та ст. 293 КК України (організації або ак­тивна участь у групових діях, що порушують громадський порядок).

Див.: Н. Й. Коржанский. Квалификация хулиганства.- Волгог­рад 1989-С. 6-7.

Див.: Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 12 грудня 1985 р. у справі Л.- Практика судів України в криміналь­них справах.- К., 1993.- С. 138-139; ухвала судової колегії Верхов­ного Суду України від 25 жовтня 1990 р. у справі К.- Там само.— С. 136-137; постанова президії Харківського обласного суду від 14 вересня 1990 р. у справі П.- Там само.- С. 139-140.

Див.: п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991 р- Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах.-К., 1995-С. 173.

Для такого відмежування Пленум Верховного Суду України вказав, що дії, передбачені ст. 293 КК Украї­ни, не супроводжуються явною неповагою до суспільства, алише порушують громадський порядок, нормальну діяль­ність установ, підприємств і організацій, роботу транспорту або пов'язані з явною непокорою законним вимогам пред­ставників влади.' Можна зрозуміти спробу Пленуму Вер­ховного Суду України розмежувати ці злочини, але дуже сумнівно, що порушення громадського порядку, нормаль­ної діяльності установ, підприємств і організацій, роботи транспорту або непокора законним вимогам представників влади може чинитися без явної неповаги до суспільства. Тому занадто важко провести таке відмежування між цими злочинами, які мають переважну більшість подібних ознак.

Взагалі, весь процес кваліфікації злочинів,- підсумовує академік В. М. Кудрявцев,- за своєю сутністю полягає у послідовному відмежуванні кожної ознаки вчиненого діян­ня від ознак інших, суміжних злочинів. Усі ознаки складу злочину виконують відмежувальну роль і призначаються, головним чином, для цього. Кожна ознака злочину, описа­ного законом, виділяє, відокремлює певний злочин від ін­ших, або відмежовує злочин від інших правопорушень.

Найбільш складними для відмежування їх від суміжних, подібних злочинів при кваліфікації є саме ті, які відрізняю­ться один від одного лише однією ознакою. Ці відмежу-вальні ознаки належать у різних складах злочинів до різних Їх елементів. Це можуть бути ознаки об'єкта (наприклад, склади злочинів у ст. 112 і 115 КК України відрізняються лише ознаками об'єкта посягання), ознаки суб'єктивної сторони (наприклад, у складах злочинів ст.^115 і 119 КК України), або ознаки суб'єкта злочину (наприклад, у зло­чинах, передбачених ст. 111 і 114 КК України).

Найбільшу складність має кваліфікація діянь, які спря­мовані на один і той самий безпосередній об'єкт посягання і які утворюють низку послідовних, але дещо різних пося­гань. Так, наприклад, відносно працівника правоохоронно­го органу, члена громадського формування з охорони гро­мадського порядку або військовослужбовця при виконанні ними обов'язків по охороні громадського порядку може бути вчинено опір (ст. 342 КК України), погрозу вбивством чи знищенням майна (ст. 345 КК України) або посягання на їхнє життя (ст. 348 КК України). Пленум Верховного Суду

' Див.: п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991 р.- Постанови Пленуму Верховного Суду України в

кримінальних справах- С. 173.

Див.: В. Н. Кудрявцев. Общая теория квалификации преступле-

ний.-М.,1972.-С.146.

України у Постанові від 26 червня 1992 р. № 8 «Про засто­сування судами законодавства, що передбачає відповідаль­ність за посягання на життя, здоров'я, гідність та власність працівників правоохоронних органів» зазначив, що пося­гання на життя, здоров'я та власність працівника правоохо­ронного органу або його близьких родичів, вчинене безпосе­редньо після погрози вчинити такі дії, утворює один злочин і не потребує додаткової кваліфікації за ст. 345 КК Украї­ни.' Таке рішення є правильним і обфунтованим, оскільки вчинення декількох діянь, передбачених різними кримі­нально-правовими нормами, одночасно, відносно одного і того ж потерпілого (чи потерпілих), утворює лише один злочин. Інші діяння у такому випадку є лише способом, невід'ємною складовою частиною об'єктивної сторони вчинення іншого, більш тяжкого злочину. Рівним чином і суб'єктивна сторона злочину (намір) свідчить, що особа прагне вчинити найбільш тяжкий злочин, а інші злочини, що складають його, виступають для нього процесом вчи­нення цього більш тяжкого злочину.

Не має задовільних обгрунтувань кваліфікація викра­дення чужого майна, поєднаного зі знищенням цього ж са­мого майна. Пленум Верховного Суду України у Постанові від 25 вересня 1981 р. №7 (з пізнішими змінами і допов­неннями) «Про практику застосування судами законодав­ства у справах про розкрадання державного та колективно­го майна» зазначив, що розкрадання, поєднане з умисним знищенням або пошкодженням державного чи колективно­го майна, яке належить підприємству, установі, організації або перебуває в їхньому володінні, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів як розкрадання та умисне знищення чи пошкодження такого майна.

Вказівка у цій постанові на «такого майна» не дає мож­ливості зробити категоричний висновок, про яке майно йдеться - про ті ж самі речі, які були викрадені злодієм, чи йдеться про знищення та пошкодження інших речей, крім тих, що були викрадені. Якщо виходити з того, що йдеться про різні речі (майно), коли, наприклад, злодієм були ви­крадені гроші, радіоапаратура, магнітофон, телевізор, а знищено було приміщення магазину, обладнання складу чи майстерні або інші речі, крім викрадених, то, безперечно, таке діяння утворює сукупність злочинів і воно повинно кваліфікуватися як викрадення (ст. 185-190 КК України) і за сукупністю і знищення чужого майна (ст. 194 КК Украї­ни). Але як належить кваліфікувати діяння, коли злодій ви­крав державне чи колективне (чи взагалі чуже) майно, а потім, після допиту, його як підозрюваного у викраденні цього майна, він, злякавшись того, що буде викритий, і щоб знищити речові докази його злочину, знищив (спалив, по­бив, понівечив чи викинув) викрадені ним речі?

Див.: п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 червня 1992 р. № 8.- Постанови Пленуму Верховного Суду 'країни в кримінальних справах.- К., 1995.- С. 162.

Обгрунтованим може бути висновок, що у такому випадку вчинюється один злочин, оскільки при цьому є лише одне посягання на відносини власності (об'єкт посягання).

Викраденням економічні відносини власності зруйновані, вони вже не існують і тому нового (другого) посягання на них бути не може (не може бути посягання на ніщо). Тому винна у викраденні державного (чи іншого чужого) майна особа, яка після викрадення знищила це майно, по­винна відповідати лише за викрадення цього майна. Отже, вчинення різних передбачених законом діянь відносно одного і того ж самого предмета, речі утворює лише один злочин.² На тих же самих підставах і викрадення автомобіля з наступним його знищенням (розукомплектування, спродаж агрегатів, вузлів, спалення кузова тощо) не утворює сукуп­ності злочинів, а повинно кваліфікуватися лише за ст. 185-190 КК У країни.³

Крім того, кваліфікація злочину вимагає віднесення цьо­го злочину до певного виду - вбивство, викрадення, зло­вживання, тілесні ушкодження тощо. Віднесення злочину до певного виду злочинів є його родовою кваліфікацією, яка визначається законодавчою назвою цього злочину. Без визначення назви злочину, без його законодавчого на­йменування не може бути повною, задовільною кваліфіка­ція, оскільки вона не буде загальнозрозумілою.

' Див.: підпункт в) пункту б Постанови Пленуму Верховного Су­ду України від 26 червня 1992 р. № 7- Постанови Пленуму Верхов­ного Суду України в кримінальних справах.- К., 1995.- С. 76.

² Див.: Н. Й. Коржанский. Обьект и предмет уголовно-правовой

охраны- М., 1980- С. 239.

Повідомляється, наприклад, що перші місця серед викрадених іномарок посідають «Мерседеси» та «ВМW» і, головним чином, з метою розібрати машину для подальшого спродажу запчастин.-Див.: Олексій Гаронько. Автомобіль усе ж таки розкіш.- Юридичний Вісник України- 199б.-№ 11-12.

Таким чи­ном, враховуючи наведене, кваліфікацію злочинів можна визначити як кримінально-правову оцінку вчиненого діяння, вибір і застосування до нього тієї кримінально-правової норми, яка найбільш повно описує його озна­ки.' Інакше кажучи, кваліфікувати злочин - це означає да­ти йому кримінально-правову оцінку і застосувати до нього ту кримінально-правову норму, яка найбільш повно описує його ознаки. Вказівка на те, що для правильної кваліфікації діяння необхідно вибрати і застосувати лише одну конкре­тну кримінально-правову норму із декількох суміжних, по­дібних, яка найбільш повно (п + 1) описує ознаки вчиненого діяння, має суттєве практичне значення, оскільки змушує правозастосовників шукати і застосовувати саме цю норму, яка є єдино правильною. Така певна конкретизація кримі­нально-правової норми, що підлягає застосуванню, допомагає вирішенню багатьох питань кваліфікації злочинів при кон­куренції кримінально-правових норм, що підлягають засто­суванню.

Водночас з тим, вказівка у визначенні поняття кваліфі­кації на її юридичне закріплення,² на мій погляд, зайва, оскільки воно (закріплення), по-перше, не властиве лише кваліфікації, і, по-друге, воно повністю охоплюється по­няттям застосування кримінально-правової норми.

Головним засобом кваліфікації злочинів є встановлення зв'язку між ознаками вчиненого діяння і ознаками, встанов­леними законом як ознаки певного складу злочину. Цей зв'язок є зв'язком між окремим (вчинене діяння) і загаль­ним (кримінально-правова норма). Сутність кваліфікації по­лягає в тому, щоб правильно визначити і встановити цей зв'язок. У процесі кваліфікації злочину ознаки складу зло­чину, передбаченого законом, уявно поєднуються з ознаками діяння, що вчинене певною особою. При повному співпадан-ні цих ознак можна робити висновок про правильне застосу­вання певної кримінально-правової норми, про правильну кваліфікацію діяння. У літературі визнається, що підставою і ґрунтом кваліфікації є склад злочину,³ тобто сукупність встановлених кримінальним законом ознак окремого, певно­го виду діяння (вбивства, грабежу, зґвалтування, хуліганства тощо). Вчинене певною особою конкретне діяння теж має

сукупність певних ознак. Органи, що застосовують кримі­нальний закон, уявно, з певним аналізом, співставленнями поєднують ознаки вчиненого діяння з ознаками певного складу злочину. При повному співпаданні цих ознак відбу­вається їх поєднання і робиться висновок про інкримінуван­ня цього складу (чи кількох) злочину у вину особі. Таким є процес кваліфікації. Але процес кваліфікації не є кваліфіка­цією. Кваліфікація злочину, як уже зазначалося, є застосу­вання певної норми (чи кількох) кримінального закону. Про­цес же кваліфікації ні в чому іншому не виявляється і нічо­го іншого собою не являє. Тому немає ніяких підстав поруч з кваліфікацією злочину встановлювати чи визначати дода­тково ще і процес кваліфікації. Головним у кваліфікації злочину є завдання і результат - встановити повну наяв­ність складу злочину у вчиненому діянні, тобто викрити підставу кримінальної відповідальності. Але кваліфікація злочину не є кримінальною відповідальністю і не є її під­ставою. Кримінально-правова кваліфікація злочину є засо­бом реалізації кримінальної відповідальності. Кваліфікація злочину конкретизує кримінальну відповідальність, вста­новлює її межі, визначає сутність. Кваліфікація злочину є конкретною і єдиною формою реалізації кримінальної від­повідальності. П. А. Воробей правильно відзначає, що ква­ліфікація злочину і кримінально-правове ставлення у вину співвідносяться між собою як форма і зміст, де формою є кваліфікація, а ставлення у вину - її змістом.'

Співвідношення цих юридичних явищ повністю відпо­відає співвідношенню філософських категорій змісту і фор­ми, в якому форма є змістовною, а зміст - формальним. Кримінально-правова кваліфікація діяння є змістовною, а кримінально-правове ставлення в вину - формальним.

Формальність кваліфікації злочину випливає із формалі-зованості кримінально-правової норми. Саме тому кваліфі­кація злочину вимагає відповідної форми; без цієї форми кваліфікація неможлива. Кожній і будь-якій кримінально-правовій кваліфікації притаманна відповідна форма. Форма кримінально-правової кваліфікації завжди чітка, певна і конк­ретна. Особливості кримінальної відповідальності вимагають, щоб діяння завжди було чітко і конкретно кваліфіковане.

Конкретність кваліфікації діяння полягає у застосуван­ні конкретної кримінально-правової норми — частини чи пункту певної статті кримінального закону.

' Див.: Л. А. Воробей. Теорія і практика кримінально-правового ставлення в вину.-К., 1997.-С. 151-153.

Формула кваліфікації злочину має вигляд формалізованої нумерації кримінально-правової норми - ч. 1 ст. 185 КК України, ч 2 ст. 152 КК України, ч. 2 ст. 368 КК України і т. ін. Кон­кретність кваліфікації діяння полягає також у тому, що кваліфікація не може бути непевною, загальною. Кримі­нальна відповідальність не тільки особиста (персоніфікова­на), але вона завжди й конкретна, чітко визначена та обме­жена. Найбільшою мірою кримінальна відповідальність конкретизується, обмежується саме кваліфікацією, яка створює, складає сутність, зміст і обсяг обвинувачення. Ні в чому іншому обвинувачення не виявляється і ніщо інше обвинуваченням не є. Кваліфікація повністю дорівнює об­винуваченню, а обвинувачення рівне кваліфікації.

Кваліфікація злочинів - надзвичайно важливе практичне завдання органів слідства, суду, прокуратури, адвокатури.

Якраз при цьому, як свідчить практика, допускається найбільша кількість помилок.

Передумовами правильної кваліфікації злочинів є такі вимоги:

1) глибоке вивчення та порозуміння особою, яка застосо­вує кримінально-правові норми, засад кримінального права, кримінальної політики держави, свого місця та ролі у їх ви­конанні;

2) правильне з'ясування і витлумачення змісту кримі­нального закону, всіх ознак конкретної кримінально-право­вої норми;

3) повне та всебічне дослідження фактичних ознак вчиненого злочину;

4) науково обґрунтоване поєднання ознак злочину, що встановлені законом, з ознаками вчиненого діяння. Теорією та практикою вироблені правила кваліфікації злочинів. Головні з них такі:

1. Всі фактичні ознаки вчиненого повинні відповідати юридичним ознакам складу злочину.

2. Ознаки вчиненого злочину повинні бути відмежо­вані, відокремлені від суміжних складів злочину.

Наприклад, кражі від грабежу, розбою від вимагання і т. ін.

3. До вчиненого злочину завжди повинна бути застосо­вана та кримінально-правова норма, яка найбільш пов­но містить його ознаки.

Наприклад, ст. 271 КК України за наявності ознак ст. 119іст. 271 КК України.

4. За наявністю у вчиненому діянні ознак загальної і спеціальної норм застосованою повинна бути спеціаль­на норма.

Наприклад, ч. 1 і ч. 2 ст. 115, ст. 364 і ст. 368 КК Украї­ни. При реальній сукупності загальна та спеціальна норми можуть бути застосовані спільно, одночасно. При ідеальній сукупності злочинів загальна та спеціальна норми застосо­вані одночасно бути не можуть.

5. Кваліфікований склад злочину має пріоритет (пе­ревагу) перед основним складом.

Наприклад, склад ч. 2 ст. 115 перед складом ч. 1 ст. 115

КК України.

6. Більш тяжка кваліфікуюча ознака складу злочину має перевагу перед менш тяжкою і поглинає її.

Наприклад, частини 3 у ст. 185-186, 296 КК України мають перевагу перед частинами 1 і 2 цих статей і при ква­ліфікації діяння поглинають їх.

7. Діяння, при якому заподіяння шкоди додатковому безпосередньому об'єктові посягання є способом, скла­довою частиною заподіяння шкоди головному об'єктові, кваліфікується як один злочин; діяння, при вчиненні якого шкода додатковому об'єктові заподіюється фа­культативне, кваліфікується за сукупністю злочинів.

8. Спосіб вчинення злочину не утворює сукупності злочинів, якщо він є обов'язковою, необхідною і не­від'ємною ознакою певного діяння.

Наприклад, тілесні ушкодження (ст. 121-125 КК Украї­ни) при вбивстві; погроза вбивством (ст. 129 КК України) при зґвалтуванні; володіння вогнепальною зброєю (ч. 1 ст. 263 КК України) при бандитизмі; використання підроб­леного документа (ч. З ст. 358 КК України) при викраденні чужого майна; заподіяння побоїв (ст. 125 КК України) при тероризуванні засуджених та деякі ін.

9. Кожна наступна стадія завершення злочину по­глинає попередню: склад закінченого злочину поглинає склад замаху, а склад замаху поглинає готування до цього злочину.

10. Умисел завжди поглинає необережність. Більш то­го - будь-яка вища ступінь вини поглинає нижчу, або будь-яка вища ступінь вини містить у собі нижчу:

а)умисел прямий;

б) умисел побічний;

в) злочинна еамонадійність;

г) злочинна недбалість.