4.1 Система захисту прав інтелектуальної власності і її призначення

Немає сенсу у створенні складної системи охорони прав, яка потребує значних витрат, і поширенні інформації про охоронні документи на об'єкти права інтелектуальної власності, якщо власники цих прав не зможуть належним чином захистити свої права. Щоб у подальшому запобігти порушенню прав і компенсувати втрати, що виникають внаслідок їх порушення, вони повинні мати можливість захищати свої права.

Після того, як об'єкт права інтелектуальної власності (ОПІВ) створено і права на нього закріплені охоронним документом, настає важливий етап у його життєвому циклі - включення до господарського обороту. Саме на цьому етапі ОПІВ приносить правовласнику прибуток чи іншу користь - власне те, заради чого він і створений.

Однак, як тільки інформація про ОПІВ стає відомою недобросовісним конкурентам, у них може виникнути спокуса використати його у своїх інтересах. При ньому порушник прав знаходиться в більш вигідних умовах, ніж правовласник, оскільки не несе витрат на створення та охорону ОПІВ. Крім того, він може мати готову виробничу базу для використання об'єкта інтелектуальної власності, у той час, як правовласник повинен ще витратити час і ресурси на її створення. Тому порушник прав може швидше випустити нову продукцію і просунути її на ринок за нижчою ціною, ніж правовласник. Такий розвиток подій не тільки порушує права конкретного правовласника, але й має серйозні наслідки для суспільства в цілому, сповільнюючи його соціальний і економічний розвиток та ускладнюючи цивілізоване співробітництво з іншими країнами.

У наш час захист прав набуває особливо важливого значення, тому що у зв'язку зі швидким розвитком технологій з'явилася можливість порушення прав у таких обсягах, що були неможливими раніше. Тому без належної правоохоронної інфраструктури, що забезпечує як захист прав, так і обмеження можливості одержання аналогічних прав іншими, розглянута нами раніше система правової охорони інтелектуальної власності не може бути ефективною.

Вперше захист від недобросовісної конкуренції став розглядатися як складова частина охорони промислової власності більше ніж 100 років тому. Так була прийнята стаття 10-bis до Паризької конвенції з охорони промислової власності (1900 р.) на Брюссельській дипломатичній конференції з перегляду конвенції та заключний Акт Стокгольмської (1967 р.) конференції про Паризьку конвенцію засвідчили, що країни-учасниці зобов’язані забезпечити громадянам дійовий захист від недобросовісної конкуренції; будь-який вияв конкуренції, що суперечить чесній практиці у виробничій чи комерційній діяльності класифікується як прояв недобросовісної конкуренції.