79. «Правова держава» і «громадянське суспільтво»філософський зміст

Саме поняття "суверенна національна держава" містить у собі чіткий взаємозв'язок складових елементів "су­веренна" і "національна", що характеризують системну сукупність яко­стей даного державного устрою. Виходячи з досвіду світового національ­но-державного будівництва і актів міжнародного співтовариства, що фіксу­ють і закріплюють суверенність національних, державних і особистих прав, під суверенітетом слід розуміти сукупність повновладдя нації і прав, які гарантують незалежність особи. Суверенітет нації відбивається на­самперед у можливостях її вільного політичного самовизначення, в пра­вах нації на територію, що історично склалася і яку вона займає спокон­віку, її природні ресурси і копалини, а також у верховенстві її законо­давства та обраної державної влади, у національному громадянстві. Су­веренітет людини відбивається в реальних правах на життя і незалежність світогляду, гарантіях проти насильства і голоду, захисті самостійності особи в цілому. Як бачимо, суверенітет взагалі, що поділяється на суве­ренітет нації і суверенітет особи, — не просто родове поняття щодо цих двох окремих видів суверенітету, а неподільна синкретична сукупність суверенітету нації і особи, коли і нація вільно самовизначається, і особа не боїться за життя і незалежність світогляду.У політико-правовому плані поняття "суверенітет" як норму дер­жавного життя правомірно уявляти у вигляді парадигм "суверенітету факту" і "суверенітету визнання" (або "суверенітет згоди") як двох па­нівних у різні епохи і у різних політичних системах типів реалізації базис­ної формули суверенітету. "Суверенітет факту" відповідає такому поло­женню, коли світове співтовариство держав своїм визнанням лише ра­тифікує сам факт самоутвердження і життєстійкості будь-якого режиму, який примушує рахуватися з собою як з реальною силою. Для "тради­ційних" міжнародних систем, де панує "суверенітет факту", характерне жорстке розмежування сфер зовнішньої і внутрішньої політики: остання є справою суверенних режимів, що не допускають втручання у свої домаш­ні справи. "Суверенітет визнання" відбиває тенденції таких епох і сис­тем, у рамках яких сила і стабільність кожної суверенної держави зале­жить від сили і стабільності світового співтовариства в цілому. За таких умов норми політичної поведінки, що демонструють прихильність духу згоди, превалюють над свавіллям і ціннісним сепаратизмом окремих ре­жимів, а межі між зовнішньою і внутрішньою політикою розмиваються.

Федеративні та конфедеративні моделі поділеного суверенітету — типові представники парадигми "суверенітету визнання". У міжнарод­них справах така парадигма виявляється лідируючою дуже рідко. Загаль­новідомими її прикладами можуть бути нетривальний період Священ­ного Союзу у Європі XIX ст., а також відносини між країнами Заходу, передусім членами ЄС у наш час.

Громадянське суспільство. Вище ми з'ясували, що національна дер­жава завжди — більшою чи меншою мірою — є виразником загальної волі своїх громадян. Якщо ця "загальна воля" торкається тільки кола питань, які мають справді загальногромадянський інтерес (захист країни від зовнішньої загрози, підтримка стабільного економічного розвитку тощо), і в той же час забезпечує вільне вирішення громадянами їхніх приватних проблем, то перед нами, з одного боку, демократична держа­ва, а з іншого — громадянське суспільство. Якщо ж держава поширює свою волю на всі сфери життєдіяльності людини і різко обмежує грома­дянське суспільство, — перед нам тоталітарний устрій, який робить спробу поставити у "рамки" не тільки суспільне, а й приватне життя, дозволяю­чи одне, караючи інше, забороняючи третє.

Зміст поняття громадянського суспільства включає всю сукупність неполітичних (недержавних) відносин у суспільстві, тобто економічні, моральні, культурно-духовні, релігійні, національні. Громадянське су­спільство — це сфера спонтанного самовиявлення вільних індивідів і асо­ціацій та організацій громадян, які добровільно сформувалися і захи­щені законом від прямого втручання та довільної регламентації з боку органів державної влади.

Економічною основою громадянського суспільства є власність в усій багатоманітності її форм, насамперед приватна, кооперативна, асоційо­вана, колективна тощо. Вона забезпечує реальну економічну свободу, без якої не може бути ні політичної, ні соціальної свободи. І чим розви­нутіше громадянське суспільство, тим ефективніша соціальна забезпе­ченість індивіда, тим ширші його можливості для самореалізації в різних сферах суспільного життя.

Громадянське суспільство — це постійно функціонуюча організація людей, об'єднаних навколо самостійно обраних моральних і політичних цілей, на яку держава, незважаючи на її владні орієнтації, не може справля­ти свого підпорядковуючого впливу. Воно гарантує законом кожній люди­ні вільний вибір свого економічного буття, утверджує пріоритет прав людини, виключає монополію однієї ідеології, одного світогляду, гарантує свободу совісті. В політичному житті таке суспільство надає всім грома­дянам реальні можливості для участі в державних і суспільних справах. Тут держава і громадянин пов'язані взаємною відповідальністю за верхо­венство демократично прийнятих законів, за долю своєї Батьківщини.

Які ж перспективи громадянського суспільства в Україні? Як відомо, в Конституції Української держави є певні положення, що стосуються теми громадянського суспільства і держави. Головними засадами, на яких має грунтуватися громадянське суспільство, є свобода, рівноправність, самоорганізація і саморегулювання. Держава ж підпорядковується служін­ню громадянському суспільству і спрямовує свою діяльність на гаранту­вання рівних можливостей для всіх як основи соціальної справедливості.

Реально в Україні вже є громадянське суспільство: за кількістю по­літичних партій і громадських організацій ми, певне, не поступаємося найдемократичнішим країнам світу; у нас є порівняно розвинута публі­чна сфера, продекларована свобода приватної власності і ринок "втя­гує" все нові й нові прошарки населення. Складніше справа виглядає, на нашу думку, з головним — етносом громадянського суспільства, гро­мадянином, орієнтованим на високі моральні цінності та зразки пове­дінки. На жаль, у суспільстві, з одного боку, ще панує право сильного і жадоба до зиску за будь-яку ціну, з іншого — політична апатія, утри­манська свідомість, прагнення до повернення під владу "сильної руки". Отже, створення громадянського суспільства в Україні потребує насам­перед морального відродження, реконструкції почуття солідарності і відновлення людської гідності. Іншого шляху, мабуть, немає.

Одним із головних інститутів політичної системи є політичні партії. Як суб'єкти владних відносин, вони великою мірою визначають динамі­ку і спрямованість політичного життя суспільства, надають політичним відносинам і процесам інтегрованого і стабільного характеру розвитку. Проте в структурі самого суспільства політичні партії посідають специ­фічне місце на стику між громадянським суспільством і державою, звідси і їхня роль як з'єднучої ланки між ними. З одного боку, вони привносять У громадянське суспільство значний елемент політизації, тобто того, що характерне для сфери держави. З іншого боку, партії у зв'язку з своєю політичністю мають тенденцію (особливо у разі приходу до влади) до одержавлення, що негативно впливає на громадянське суспільство. При­кладом такої долі громадянського суспільства при монопольному одержавленні влади партією є післяжовтневий досвід колишнього СРСР.