60.Проблема сенсу історії та її цінностей

Осягнення найзагальніших і найглибинніших тенденцій історичного процесу, його своєрідності, співвідношення єдності та розмаїття, повто­рюваності й неповторного, універсального і локального в історії, про­блема її сенсу, початку, спрямованості й кінця — завдання тієї галузі людських знань, що носить назву філософії історії. Історичний процес багатомірний і мінливий, відповідно й осмислення його здійснювалося в різних ракурсах, у руслі різних напрямків, призводило до формування, утвердження та зміни основоположних парадигм історичної свідомості.Основних напрямків філософського тлумачення історії три: прогре-систський, регресистський і циклічний; основних парадигм дві: класич­на і некласична. Вершиною розуміння історичної реальності в рамках класичної, лінійної парадигми і водночас першим контурним абрисом некласичної парадигми історичної рефлексії є марксистська інтерпрета­ція історії як природно-історичного процесу зміни суспільно-економіч­них формацій. З'ясування своєрідності цивілізацій як цілісних, відносно автономних і локалізованих у соціальному хронотипі культурних утво­рень, їхньої ролі й місця в історичному процесі є однією з відмінних рис некласичної парадигми філософсько-історичного мислення. Воно є од­ним з дієвих засобів розробки, обгрунтування і реалізації нелінійного підходу до осягнення та адекватного відображення розмаїття людської історії.Запроваджений у середині XVIII ст. французькими гуманітаріями термін "цивілізація" вживався досить тривалий час у контексті тради­ційно-класичного, лінійного тлумачення історії. Спочатку — для позна­чення процесу переходу від варварського до культурного, цивілізованого суспільства. Пізніше — вже для найменування самого цього суспільства, уособленням якого поставало для філософів та істориків Європи до дру­гої половини XIX ст. суспільство західноєвропейське. Лише з цього часу започатковуються — спершу поодинокі, а з плином часу й дедалі чи-сельніші — спроби подолання моноцентричного (байдуже прогресист-ського чи регресистького, європо- чи азіацентричного) розуміння все-світньоісторичного процесу і розробки принципово іншого, нелінійного осмислення історії. Класичними представниками такого, некласичного розуміння історичної реальності і є передусім прибічники цивілізацій -ного напряму в світовій історії філософії кінця XIX — першої половини XX ст.: М.Я.Данилевський, О.Шпенглер та А.Тойнбі.Данилевський, по суті, вперше розглянув проблему цивілізаційної структурованості історії не з позицій європоцентризму — становлення і розвиток однієї і єдиної цивілізації (західноєвропейської) на противагу всім іншим, "доцивілізованим" народам, — а як проблему множинності цивілізацій. Він виділяє в історії людства і групує в чотири категорії дев'ять культурно-історичних типів, що вже сягнули етапу цивілізації, і додає до них ще один, молодший культурно-історичний тип, який ще має сягнути цього рівня — слов'янський. Шпенглер і Тойнбі розвинули цивілізаційну філософію історії і зробили свій істотний внесок у підва­лини нелінійного тлумачення історичного процесу. Однак саму будову нелінійної цивілізаційної філософії історії, що засновувалася б на цих підвалинах, дослідники продовжують зводити і донині, а вивершувати­муть її, судячи з усього, вже наші наступники. Зрозуміло водночас, що, визнаючи відпрацьовану, високу технологію традиційних, класичних методологій історичного дослідження і їхню продуктивність у відповід­ному інтервалі застосовності, обмежуватися нині лише ними вже аж ніяк не можна. Поступаючись класичному філософсько-історичному розумін­ню темпоральних змін суспільства у зрілості, відшліфованості пізна­вальних засобів і досвіду їхнього методологічного використання, не­лінійний підхід до філософського осягнення історії має, проте, і свої істотні переваги.Історичний шлях людства за такого підходу постає не як одноліній­ний і неухильно поступальний рух єдиного суб'єкта — людського су­спільства загалом, а як сукупність самобутніх історичних організмів, бага­толінійний, поліцентричний багатомірний процес надскладної конфігу­рації, перебіг якого аж ніяк не може зводитись до сукупності змін посту­пального характеру. Цивілізації виступають у даному разі як своєрідні макроіндивіди історії, в кожному з яких фокусується, відтворюється, уособлюється відповідною мірою і специфічним саме для нього чином увесь всесвітньоісторичний процес. Тобто як рівноцінні і водночас неповторні монади загальноісторичного рівня, відмінності між якими спри­чинюють багатоманітність, невичерпність і нескінченність людської історії- Відповідно докорінним чином переосмислюються, помітно кон­кретизуючись, поглиблюючись і доповнюючись, існуючі трактування суспільного прогресу. Прогрес вбачається за нелінійного розуміння історії не лише в невпинному і нескінченному просуванні в одному й тому ж "оптимізуючому" напрямку одного, уніфіковано тлумаченого надсуб'є-кта за вектором "від менш досконалого — до досконалішого", але не меншою мірою — у саморозвитку, самовизначенні, самоудосконаленні і самоздійсненні кожною з цивілізацій своїх, лише їй притаманних за­датків, здатностей, здібностей і можливостей. І завдяки цьому — в одно­часній актуалізації, відтворенні та відкритті для себе заново, збагаченні своїм, властивим саме для відповідної цивілізації, екзистенцій ним дос­відом філогенетичних загальнолюдських, архетипних структур і ціннос­тей, які в онтогенезі кожної з цивілізацій збагачуються новими й нови­ми смисловими відтінками.