52.Основні методи нанкового пізнання.

Розглядаючи специфіку наукового пізнання, слід охарактеризувати і основні методи, які тут застосовуються. Як уже зазначалося, метод нау­кового пізнання — це спосіб побудови та обгрунтування системи науко­вих зТїань~або*су1супність, послідовність прийомів і операцій, за допомо­гою яких здобувається нове знання. На емпіричному рівні застосовують такі специфічні методи, як спостереження, вимірювання, експеримент, моделювання.

Спостереження —це певна система фіксування та реєстрації власти­востей і зв'язків досліджуваного об'єкта в природних умовах. Здійснен­ня спостереження передбачає постановку та усвідомлення пізнавальної мети, а також фіксування вихідних відомостей про об'єкт. Структурни­ми компонентами спостереження є: сам спостерігач, об'єкт досліджен­ня, умови та засоби спостереження — прилади, установки, знаряддя. Отримані в результаті спостереження дані у подальшому аналізуються, класифікуються, у разі необхідності на їх основі можуть будуватися схе­ми, таблиці, графіки, діаграми.

Спостереження не є пасивним методом, у ньому теж реалізується активний характер пізнання: по-перше, в цілеспрямованому характері спостереження, в наявності вихідної установки у спостерігача — що спо­стерігати, на які явища звертати особливу увагу; по-друге, у відбірко-вому характері матеріалу; по-третє, у виборі та конструюванні засобів спостереження та опису. З розвитком пізнання на перший план у спо­стереженні дедалі більше виступають такі його сторони, як мета, план, теоретичні установки, осмислення результатів; зростає роль теоретич­ного мислення у спостереженні. Метод спостереження є обмеженим, оскільки за його допомогою можна лише зафіксувати певні властивості й зв'язки об'єкта, але не можна розкрити їхньої природи, сутності, тенденцій розвитку. Але це дуже надійний і ефективний метод пізнання. Він най­простіший і використовується у тих випадках, коли не можна застосува­ти інші методи, наприклад, експеримент. Найважливіша ознака методу спостереження — під час дослідження дослідник не втручається у той процес, який досліджується. Спостереження широко використовується, наприклад в астрономії, багатьох інших науках про природу, в демо­графії, соціології тощо.

Метод вимірювання являє собою певну систему фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об'єкта за допомогою різно­манітних вимірювальних приладів та апаратів. Вимірювання — це про­цес визначення відношення однієї кількісної характеристики об'єкта до іншої однорідної з нею, прийнятої за одиницю виміру.

Експеримент — це метод емпіричного рівня наукового пізнання, коли явища вивчають за допомогою доцільно обраних чи штучно створених умов, що забезпечують перебіг у чистому вигляді тих процесів, спосте­реження за якими необхідне для встановлення закономірних зв'язків між явищами. Експеримент широко застосовують не лише в природни­чих науках, а й у соціальній практиці, де він відіграє значну роль у пізнанні та управлінні суспільними процесами. Проведення експриментальних досліджень передбачає здійснення ряду пізнавальних операцій: 1) ви­значення мети експерименту на основі наявних знань; 2) обгрунтування умов експерименту; 3) розробка основних принципів, створення техніч­них засобів для проведення експерименту; 4) спостереження, вимірю­вання та фіксація виявлених у ході експерименту властивостей дослі­джуваного об'єкта; 5) статистична обробка результатів експерименту; 6) класифікація та порівняння статистичних даних.

Які переваги має експеримент порівняно із спостереженням та іншими методами наукового пізнання? Експеримент дає можливість досліджува­ти, по-перше, об'єкти в так званому чистому вигляді; по-друге, в екстре­мальних умовах, що сприяє більш глибокому проникненню в їхню сутність; по-третє, важливою перевагою експерименту є його повторю­ваність. У процесі експерименту необхідні спостереження, порівняння, вимірювання можуть проводитися стільки разів, скільки необхідно для одержання достовірних даних. Саме завдяки цій своїй особливості експериментальний метод у науковому пізнанні набуває особливого зна­чення і цінності.

Аналіз — це процес поділу у думці або фактично предмета на скла­дові частини (сторони, ознаки, властивості, відношення) з метою все­бічного вивчення цих частин і предмета як цілого.

Синтез — це процес поєднання в єдине ціле частин (сторін, ознак, властивостей, відношень) предмета, роз'єднаних у процесі аналізу. Ана­ліз і синтез діалектично взаємообумовлені методи наукового дослідження. Вони відіграють важливу роль на всіх етапах наукового пізнання. В опе­раціях мислення аналіз і синтез виступають як логічні прийоми мислен­ня, що здійснюються за допомогою абстрактних понять. Поділ цілого на складові частини дозволяє виявити будову предмета, що досліджується, його структуру, зв'язки між окремими складовими, відділити суттєве від несуттєвого, складне звести до простого. Однією із форм аналізу є кла­сифікація предметів і явищ. Аналіз явища у процесі розвитку дозволяє встановити різні етапи цього процесу, виявити суперечливі тенденції тощо. Мета аналізу — пізнання частин як елементів складного цілого. Синтез доповнює аналіз і перебуває з ним у нерозривній єдності.

Абстрагування — це відволікання від певних властивостей та відно­шень об'єкта і одночасно зосередження основної уваги на тих властиво­стях та відношеннях, які є безпосереднім предметом наукового дослі­дження. Абстрагування сприяє проникненню пізнання у сутність явищ, руху пізнання від явища до сутності, огрублює, схематизує цілісну рухо­му дійсність. Саме це і забезпечує більш глибоке вивчення окремих сторін предмета "в чистому вигляді", і тим самим проникнення в їхню сут­ність. Абстрагування є лише моментом і зникає в процесі відображення дійсності в її діалектичних взаємозв'язках та розвитку. Сучасна гносео­логія розглядає абстрагування в органічній єдності з аналізом і синтезом, узагальненням та іншими методами наукового пізнання.

Узагальнення — це метод наукового пізнання, за допомогою якого здійснюється сходження до загальних ознак та властивостей певного класу об'єктів, перехід від одиничного до особливого і загального, від менш загального до більш загального.

Індукція — це такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, це спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обгрунтованість висунутого припущення чи гіпотези. В реальному пізнанні індукція завжди виступає в єдності з Дедукцією, органічно пов'язана з нею.

Дедукція — це метод пізнання, за допомогою якого на основі загаль­ного принципу логічним шляхом з одних положень як істинних з необ­хідністю виводиться нове істинне знання про окреме. За допомогою цього методу окреме пізнається на основі знання загальних закономірностей. Логічною підставою дедуктивного методу є аксіома: "Все, що ствер­джується або заперечується відносно всього класу предметів, стверджується або заперечується і відносно кожного предмета цього класу".

Моделювання — це вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка замінює оригінал, ті його сторони та властивості, що є предметом наукового інтересу. Моделювання — це опо­середкований метод наукового дослідження об'єктів, коли безпосереднє вивчення їх з певних причин неможливе, ускладнене, чи недоцільне. Метод моделювання надзвичайно розширює можливості наукового пізнання, оскільки дає змогу наочніше уявляти досліджувані явища, "наближати" їх, усувати шкідливий вплив супровідних сторонніх факторів, тобто дослі­джувати їх у "чистому вигляді". Розрізняють дві групи моделей: матеріальні та ідеальні. Матеріальні моделі — це об'єкти (тіла, процеси), що підпо­рядковуються у своєму функціонуванні природним закономірностям. Іде­альні існують у відповідній знаковій формі і функціонують за законами логіки, які, зрештою, є відображенням матеріального світу. До ідеальних моделей належать результати логіко-математичного та інформаційного моделювання. На сучасному етапі розвитку наукового пізнання особливо велика роль належить комп'ютерному моделюванню. Комп'ютер, який працює за спеціальною програмою, здатний моделювати найрізноманітніші реальні процеси: коливання ринкових цін, орбіти космічних кораблів, зростання народонаселення та інші параметри або сторони розвитку при­роди, суспільства чи окремої людини.

Ідеалізація — це спосіб логічного моделювання, завдяки якому ство­рюються ідеалізовані об'єкти. Ідеалізація спрямована на побудову уяв­них об'єктів. Результати ідеалізації — не довільні. У граничному разі вони відповідають окремим реальним властивостям об'єктів або допу­скають інтерпретації їх на підставі даних емпіричного рівня наукового пізнання. Ідеалізація пов'язана з "експериментом в уяві", внаслідок якого з гіпотетичного мінімуму деяких ознак поведінки об'єктів відкривають­ся або узагальнюються закони їхнього функціонування. Межі ефектив­ності ідеалізації визначаються практикою.

Аксіоматичний метод — це метод дослідження та побудови наукової теорії, за яким деякі її твердження приймаються як вихідні аксіоми, а всі інші положення виводяться з них шляхом міркування за певними логіч­ними правилами. Аксіоматичний метод широко застосовувався ще в ан­тичності, згадаємо геометрію Евкліда, яка спирається на 5 аксіом. Прикла­дом застосування аксіоматичного методу в науковому пізнанні XX ст. може бути теорія відносності А.Ейнштейна.

Необхідною умовою істинності знання, отриманого за допомогою аксіоматичного методу, є внутрішня несуперечливість. Але вона свідчить лише про те, що теорія правильно побудована, а не про те, що вона істинна. Аксіоматично побудована теорія може бути істинною лише в тому випадку, коли істинні і самі аксіоми, і ті правила, за допомогою , яких одержані всі решта положень теорії.

Гіпотетжо-дедуктивнж метод — це метод наукового дослідження, який полягає у висуванні гіпотез про причини досліджуваних явищ і у виведенні з цих гіпотез висновків шляхом дедукції. Якщо одержані результати відповідають усім фактам, даним у гіпотезі, то ця гіпотеза ви­знається достовірним знанням. Проте емпіричне підтвердження резуль­татів гіпотези ще не гарантує її істинності, а заперечення — ще не свідчить про хибність її в цілому. Знайомство з загальною структурою гіпотетико-дедуктивного методу показує, що це складний комплексний метод пізнання, що містить у собі всю багатоманітність методів та форм науко­вого пізнання, і спрямований на відкриття та формулювання законів, принципів, теорій.

Історичний метод передбачає розгляд об'єктивного процесу розвитку об'єкта, реальної його історії з усіма її особливостями; це певний спосіб відтворення в мисленні історичного процесу в його хронологічній по­слідовності та конкретності.

Логічний метод — це метод, за допомогою якого мислення відтворює реальний процес розвитку об'єкта пізнання. За допомогою логічного методу відображуються основні етапи історичного розвитку об'єкта, його якісні зміни. Логічний метод дає основний принцип для всебічного ви­вчення історичного розвитку об'єкта, а коли вивчення грунтується на знанні сутності, то стають зрозумілими і різноманітні історичні подро­биці. Звичайно, логічна форма не здійснюється ніде і ніколи, але вона відображає суттєві моменти історичного процесу, і тому необхідна для вивчення і розуміння об'єкта пізнання. Теорія предмета, таким чином, є джерелом розуміння його історії, а дослідження історії в свою чергу зба­гачує теорію, доповнює і розвиває її.

Завданням історичного дослідження є розкриття конкретних умов розвитку тих чи інших явищ. Завданням же логічного дослідження є розкриття ролі, яку окремі елементи системи відіграють у складі роз­витку цілого. Діалектика логічного та історичного є одним з основних принципів сучасної філософії та методології науки.

Аналіз методів наукового пізнання, їхнього змісту, специфіки, зна­чення для пізнання дає змогу визначити науковий метод як внутрішню закономірність руху людського мислення, або як "пересаджену" та "пе­реведену" в людську свідомість об'єктивну закономірність, що викорис­товується як знаряддя пояснення та перетворення світу. Методи обу­мовлюються особливостями об'єкта та предмета пізнання, законами їх розвитку, зафіксованими у свідомості суб'єкта пізнання. Метод пізнання має спрямовувати наукову думку відповідно до природи досліджуваного об'єкта, бути адекватним йому. Метод формується та розвивається в процесі активного впливу суб'єкта на об'єкт, твориться суб'єктом, але визначається об'єктом пізнання.