11.Види недійсних угод та їх наслідки

Наразі ЦКУ не містить визначення поняття ″угода″(ст. 41 ЦК УРСР 1963р.), оскільки з прийняттям нового ЦКУ (16 січня 2003р.) цей термін був замінений терміном ″правочин″. Однак, значення цих понять є тотожним.

Ч.1 ст.202 ЦКУ- правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Стаття 215. Недійсність правочину

1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. (а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може

суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.)

2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Стаття 216. Правові наслідки недійсності правочину

1. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

2. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

3. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

4. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

5. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Стаття 234. Правові наслідки фіктивного правочину

1. Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

2. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

3. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Стаття 235. Правові наслідки удаваного правочину

1. Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

2. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Стаття 236. Момент недійсності правочину

1. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

2. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Існує також Постанова Пленуму ВСУ від 6 листопада 2009р. Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними.

Недійсність правочину обумовлюється дефективністю утворюючих її елементів чи хоча б одного з них, а саме:

1. суб’єктного складу;

2. волі і волевиявлення;

3. форми;

4. змісту.

Загальне правило про недійсність угоди формулюється так: правочин є недійсним, якщо він не відповідає вимогам закону.

Недійсні правочини поділяються на абсолютно недійсні (нікчемні) й відносно недійсні (оспорювані). Підставою розмежування правочинів на нікчемні та оспорювані є ступінь їх недійсності. Однак за законом основою розмежування цих правочинів є передусім підстави недійсності: в силу закону чи за рішенням суду.

Нікчемним правочином є правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Ч.2 ст.215 визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Однак, п.5 Постанови - Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Тобто, суд не визнає правочин нікчемним він лише встановлює факт його нікчемності.

Нікчемними, зокрема, є правочини:

а) укладені з недодержанням вимог обов'язкової письмової форми, якщо недійсність прямо передбачена законом (наприклад, правочини щодо забезпечення виконання зобов'язань — ст. 547 ЦК);

б) укладені з недодержанням вимоги закону про обов'язкову нотаріальну форму (ч. 1ст. 219 ЦК);

в) укладені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без належного схвалення (ст. 221 ЦК);

г) укладені недієздатною фізичною особою (ст. 226 ЦК);

д) вчинені без дозволу органу опіки та піклування (ч.1 ст.224 ЦК); ж) які порушують публічний порядок (ст. 228 ЦК).

Водночас законодавство передбачає можливість визнання деяких нікчемних правочинів дійсними (ч. 2 ст. 218; ч. 2 ст. 219; ч. 2 ст. 220; ч. 2 ст. 224) за підставами, визначеними ЦК.

3. Оспорюваними є правочини, які ЦК не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи. До них належать переважно правочини з дефектами волі та волевиявлення його суб'єктів.

До оспорюваних належать правочини, вчинені:

а) неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків, піклувальника (ст. 222 ЦК);

б) фізичною особою, обмеженою у дієздатності, без згоди піклувальника (ст. 223 ЦК);

в) під впливом помилок (ст. 229 ЦК);

г) під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК).

Водночас у ЦК передбачаються такі недійсні правочини, які не можуть бути безпосередньо віднесені ні до нікчемних, ні до оспорюваних. Такими є правочини, вчинені під впливом обману (ст. 230); у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232); а також фіктивні правочини (ст. 234). Ці правочини близькі до оспорюваних, але на відміну від оспорюваних, які суд може визнати недійсними, суд визнає їх недійсними за умови підтвердження допущених порушень вимог закону.

Наслідки застосування недійсності правочинів є двостороння реституція, за умови одностороннього правочину – одностороння реституція, тобто повернення сторін у первинний стан. При неможливості повернення в натурі, можлива заміна її грошовою компенсацією. Також можливе відшкодування моральної шкоди та збитків другій стороні або третій особі. Існують особливості застосування наслідків в залежності від підстав недійсності правочину.