82. Поняття віндикаційного позову

Одним із найдавніших і ефективних речово-правових засобів захисту права власності є витребування майна з чужого незаконного володіння. Цей засіб дістав назву віндикація (від лат. vindico — захищаю, заявляю претензію, вимагаю). Її застосовують тоді, коли у власника зберігається право власності, але він не може його здійснювати, оскільки річ вибула із його володіння і перебуває у неправомірному (незаконному) володінні іншої особи.

Тобто віндикаційний позов — це позов неволодіючого власника до незаконно володіючого невласника з метою відновлення порушеного володіння річчю шляхом вилучення її у натурі.

Змістом віндикаціного позову є віндикація – примусове витребування власником чи титульним володільцем свого майна з чужого незаконного володіння. Предметом віндикаційного позову може бути лише індивідуально визначена річ, яка збереглася. Речі, визначені родовими ознаками, а також гроші та цінні папери на пред’явника не можуть бути предметом віндикації (ст.389 ЦК).

Позивачем по віндикаційному позову є власник майна чи організація, зокрема державне підприємство, організація, яки майно передане в повне господарське відання або оперативне управління. Державний орган не є власником закріпленого за ним майна. Воно продовжує залишатися державною власністю. Але, оскільки певному державному органові передано в управління якесь державне майно, останній має право і зобов'язаний вимагати повернення його від усякого незаконного володільця.

Відповідачем по віндикаційному позову виступає незаконний володілець, тобто особа, яка заволоділа майном позивача без правових підстав.

Умови задоволення віндикаційного позову залежать від характеру незаконного володіння, в якому вона перебуває. Витребування майна власником у всіх без винятку випадках могло б значною мірою ускладнити цивільний обіг, оскільки тоді будь-який набувач виявився б під загрозою втрати отриманого майна. Тому закон розрізняє два види незаконного володіння чужою річчю, що породжує різні цивільно-правові наслідки. Володілець визнається добросовісним, якщо, здобуваючи річ, він не знав і не повинен був знати про те, що відчужувач речі не має права на її відчуження.

У випадку, якщо володілець речі знав, чи принаймні, повинен був знати, що здобуває річ в особи, яка не мала права на її відчуження, він вважається недобросовісним. За пануючою в літературі думкою, для визнання набувача недобросовісним недостатньо простої необачності, а потрібні намір чи груба необережність. Від недобросовісного набувача майно може бути витребуване у будь-якому разі Межа між добросовісним і недобросовісним володінням установлюється судом, виходячи з презумпції добросовісності набувача. Можливість витребування майна від добросовісного набувача залежить насамперед від підстави набуття ним спірного майна.

Стаття 388. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача :

1. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

2. Майно не може бути витребуване від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

3. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.