Теорії юридичної особи

• Теорія фікції

Папа Інокентій ІV: „Юридична особа існує лише як поняття завдяки фікції, вона не обдарована тілом, а значить не має волі. Діяти можуть лише учасники (члени), але не самам організація”. Розвинув цю теорію у ХІХ ст. Ф.К. Савіньї (теорія „втілення”).

- Органічна теорія

О. Гірке: „Будь-яка юридична особа потребує волі для для здійснення своїх прав, де нема волі, там і немає права. Реальна воля існує лише в людини, тому лише люди можуть виражати волю колективних утворень, а це можливо якщо останні мають відповідні органи”.

• Сучасні теорії юридичної особи базуються на одній з них.

• В радянський період існували теорії:

1. держави (АскназійС.І.)

2) директора (Ю.К. Толстой)

3) колективу (А.В. Венедиктов)

4) соціальної реальності (Д.М. Генкін).

сатя 80. Поняття юридичної особи

1. Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.

Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Згідно зі ст. 80 ЦК України юридичною особою визнається ор­ганізація, створена і зареєстрована у встановленому законом по­рядку, наділена цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Базуючись на цьому визначенні, можна виділити такі харак­терні ознаки юридичної особи:

1. Організаційна єдність. Для того щоб бути юридичною осо­бою організація повинна виступати як єдине ціле, мати орга­ни управління та інші індивідуальні ознаки. Тому, наприклад, об´єднання селян для сумісного випасу своєї худоби не може вважатись юридичною особою - у ньому відсутня організаційна єдність.

Організаційна єдність знаходить свій прояв у різних озна­ках. Зокрема однією з індивідуальних ознак юридичної особи є найменування. Юридична особа може мати, крім повного, ще й скорочене найменування.

Якщо юридична особа виникла як підприємницьке товарис­тво, то вона повинна мати комерційне (фірмове) найменування.

При цьому право інтелектуальної власності на комерційне найменування виникає з моменту першого використання цього найменування та охороняється і без обов´язкового подання заяв­ки на нього чи його реєстрації і незалежно від того, є чи не є ко­мерційне найменування частиною торговельної марки.

Закон допускає можливість наявності у різних суб´єктів однакових комерційних найменувань, за умови якщо це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють та (або) реалізовують, та послуг, які ними надаються.

Про організаційну єдність свідчить також наявність місця знаходження юридичної особи, яке визначається місцем знаход­ження органу юридичної особи. Конкретне місцезнаходження юридичної особи полегшує застосування до неї актів органів міс­цевого самоврядування, звернення з позовом до суду, виконання зобов´язань тощо.

2. Майнова відокремленість. Кожна юридична особа має своє майно, яке може належати їй на праві власності або законно­го володіння. Необхідність відокремленого майна створює ма­теріальну базу незалежного існування юридичної особи. Без відповідних засобів виробництва, грошей, інших цінностей не­можлива будь-яка цілеспрямована діяльність. Об´єднання цих засобів в один майновий комплекс, що належить певній органі­зації, і складає відокремленість її майна.

Майнова відокремленість потрібна юридичній особі не задля формальності, а для досягнення певної мети (вироблення про­дукції, культурно-освітня діяльність, діяльність, спрямована на досягнення творчих результатів тощо).

3.  Участь у цивільному обороті від власного імені. Кожна юридична особа, маючи індивідуальне найменування, може діяти лише від свого імені, а саме: набувати майнових і особис­тих немайнових прав, нести обов´язки, вступати в різноманітні цивільно-правові відносини з іншими суб´єктами цивільного права. Від імені юридичної особи діють її органи, інші особи можуть виступати від імені юридичної особи на підставі довіре­ності.

4.  Здатність нести майнову відповідальність. Юридич­на особа несе самостійну майнову відповідальність за своїми зобов´язаннями, відшкодовує шкоду, завдану її працівником під час виконання службових обов´язків, хоча в передбачених законом випадках не виключається і майнова відповідальність її окремих членів. Юридична особа за своїми зобов´язаннями відповідає всім належним їй майном, на яке може бути звернено стягнення.

5. Здатність бути позивачем або відповідачем у суді. Порядок розгляду цивільно-правових спорів за участю юридичних осіб регулюється Цивільним процесуальним кодексом України або Господарським процесуальним кодексом України.

Усі перелічені ознаки юридичної особи тісно пов´язані між собою і повинні розглядатися в сукупності та взаємодії функціо­нальної діяльності юридичної особи.

Здійснюючи функції суб´єкта цивільних правовідносин, юри­дична особа повинна мати й такі властивості, як правоздатність і дієздатність.

№45

Право на винахід, корисну модель чи промисловий зразок охороняється державою і засвідчується патентом.

Патент — це техніко-юридичний документ, який засвідчує визнання заявленої пропозиції винаходом, корисною моделлю чи промисловим зразком, авторство на них, пріоритет і право власності на зазначені об'єкти.

Оформлення прав на винаходи, корисні моделі і промислові зразки потребує виконання ряду формальностей. Це, передусім, подання належним чином оформленої заявки до Держпатенту України.

Наступний етап — це проведення спеціальних експертиз поданої заявки в тих випадках, коли вони передбачені. Останній етап — занесення до спеціального державного Реєстру об'єктів, які відповідають умовам патентоспроможності. Після державної реєстрації видається спеціальний правоохоронний документ — патент.

Право на подання заявки на винахід, корисну модель чи промисловий зразок, передусім, має автор. Він може (але не зобов'язаний) подавати заявки до Держпатенту України через представника у справах інтелектуальної власності (патентного повіреного) або іншу довірену особу. Іноземні громадяни і юридичні особи подають заявки тільки через пред

ставників у справах інтелектуальної власності.

Право на подання заявки має також роботодавець, якщо винахід, корисна модель чи промисловий зразок створено у зв'язку з виконанням службового обов'язку чи доручення роботодавця.

Право на подання заявки мають також правонаступники як авторів, так і роботодавців, а також Фонд винаходів України.

Заявка складається українською мовою і має стосуватися лише одного результату технічної творчості. Об'єднання в заявці двох винаходів, корисних моделей чи промислових зразків не допускається.

Заявка повинна містити: заяву про видачу патенту на винахід, корисну модель чи промисловий зразок відповідно; опис винаходу, корисної моделі чи промислового зразка; формулу винаходу, корисної моделі чи промислового зразка; креслення (якщо на нього є посилання в описі); реферат; документ про сплату встановленого збору за подання заявки.

У заяві на видачу патенту обов'язково має бути вказано прізвище заявника (заявників), його адресу, а також автора (авторів) заявленого результату.

За датою надходження заявки до Держпатенту України визначається пріоритет пропозиції. Якщо пропозиція була створена окремими авторами незалежно один від одного, то пріоритет визнається за тим автором, заявка якого раніше надійшла до Держпатенту України.

Після надходження заявки до Держпатенту України вона підлягає спеціальній експертизі. Усі заявки перевіряють за формальними ознаками (формальна експертиза), крім того, заявка на винахід підлягає експертизі по суті, мета якої — встановити відповідність пропозиції вимогам патентоспроможності. Заявки на корисні моделі і промислові

зразки експертизі на патентоспроможність не піддаються і патент видається під відповідальність його власника без гарантії його чинності.

Через 18 місяців після дня подання заявки на винахід Держпатент України публікує в офіційному бюлетені визначені ним відомості про заявку за умови, що вона не відхилена і не відкликана.

а результатами експертизи Держпатент вирішує питання про видачу патенту чи про відмову у видачі патенту і на підставі останнього рішення публікує в офіційному бюлетені відомості про видачу патенту.

Одночасно з публікацією відомостей про видачу патенту Держпатент України публікує опис до патенту на винахід, шо містить формулу та опис самого винаходу, здійснює його державну реєстрацію, для чого вносить до Державного реєстру винаходів України відомості про патент.

№46

Стаття 43. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою

1. Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.

2. У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць - перше січня наступного року.

3. Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України ( 1618-15 ).

Стаття 44. Опіка над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, а також фізичної особи, місце перебування якої невідоме

1. На підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку.

2. За заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухвалення судом рішення про визнання її безвісно відсутньою.

3. Опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, приймає виконання цивільних обов'язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах.

4. За заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вони за законом зобов'язані утримувати.

5. Опіка над майном припиняється у разі скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також у разі появи фізичної особи, місце перебування якої було невідомим.

Стаття 45. Скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою

1. Якщо фізична особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем її перебування або суд, що постановив рішення про визнання цієї особи безвісно відсутньою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою.

№47

Під суміжними правами Закон розуміє права виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення. Отже, цим поняттям охоплюється три групи прав: а) права виконавців; б) права виробників фонограм; в) права організацій мовлення. Це права на оригінальність, майстерність, манеру виконання. Це коло прав виробників фонограм і права організацій мовлення на програми "їх передач.

Отже, суміжні права можна сформулювати як права на результати творчої діяльності виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення, пов 'язані з використанням творів літератури і мистецтва, авторські права на які належать іншим особам. Об'єктами суміжних прав, таким чином, є:

а) виконання для фіксації, відтворення і розповсюдження за допомогою технічних засобів;

б) записи виконання та інші записи за допомогою технічних засобів;

в) трансляція в ефір і по кабелю. Зазначені результати творчої діяльності можуть одержати правову охорону лише за певних умов, визначених Законом:

1) виконання вперше мало місце на території України;

2) виконання зафіксоване на фонограмі, що охороняється відповідно Закону;

3) виконання, не зафіксоване на фонограмі, включено у передачу організації мовлення, що охороняється відповідно до Закону.

Права виробників фонограм охороняються, якщо:

1) виробник є громадянином України або юридичною особою з офіційним місцезнаходженням на території України;

2) фонограму вперше опубліковано на території України або опубліковано на території України протягом ЗО днів від дня її публікації в іншій державі;

3) перша фіксація фонограми мала місце в Україні.

Права організацій мовлення охороняються, якщо вони мають офіційне місцезнаходження на території України і здійснюють передачі з передавачів, розташованих на території України.

Суб'єктивні суміжні права, їх зміст і межі. Передусім всі суб'єкти суміжних прав мають використовувати свої суб'єктивні права в такий спосіб, аби не порушити прав авторів, чиї твори використовуються. Поряд з цим, виконавці мають здійснювати свої суб'єктивні права за умови дотримання прав авторів виконуваних творів. Виробники фонограм і організації мовлення зобов'язані дотримуватись прав авторів і виконавців. Організації мовлення зобов'язані дотримуватись прав виробників фонограм, авторів і виконавців.

Закон не передбачає якої-небудь процедури закріплення, виникнення і здійснення суміжних прав. Проте, виробники фонограм і виконавці з метою інформації про належність їм суміжних прав, що виникли у зв'язку з виробленням фонограми, можуть на усіх примірниках фонограми або їх упаковках використовувати знак охорони суміжних прав. Цей знак являє собою латинську літеру Р у колі — ® та імені (найменування) особи, що має суміжні права, і зазначення року першої публікації фонограми.

Права виконавців. Виконавцям належать ряд особистих (не-майнових) і майнових прав. До особистих (немайнових) прав виконавців відносяться право на ім'я, на охорону своїх виступів від спотворення, право згадування свого імені у зв'язку з використанням виконання, у тих випадках, де це можливо. Виконавцю належить виключне право здійснювати, дозволяти чи забороняти використання виконання. Право використання виконання включає в себе право:

— дозволяти трансляцію виконання в ефірі чи по проводах;

— дозволяти запис виконання за допомогою технічних засобів;

— дозволяти трансляцію і публічне відтворення запису виконання;

— дозволяти розмноження і розповсюдження примірників запису.

Виконавець має право свої виключні права передавати по договору іншим особам. В договорі визначається спосіб використання виконання, розмір і порядок виплати винагороди, строк використання виконання і строк чинності договору.

№№46нання може використовуватися в аудіовізуальному творі, але, безумовно, зі згоди виконавця. В такому разі виконавець разом з дозволом на використання передає гфодюсеру або організації,

що здійснює виробництво аудіовізуального твору, всі майнові права на виконання. Але сторони можуть передбачити в договорі інше.

При першій фіксації виконання сторони можуть домовитися про те, що виконавець дозволяє виробнику фонограми її подальше відтворення. В такому разі виробник фонограми одержує також і право на її розповсюдження будь-яким способом. Безумовно, виконавець зберігає право на одержання винагороди за вказані види використання, виконання через організації, що управляють майновими правами на колективній основі.

Права виробників фонограм. Виробники фонограм мають виключне право:

— дозволяти чи забороняти відтворення фонограм;

— дозволяти чи забороняти розповсюдження примірників фонограм будь-яким способом (першого продажу, іншого відчуження, шляхом здачі в найом, в оренду, прокат та іншої передачі незалежно від першого продажу);

— дозволяти чи забороняти переробку фонограм та їх імпорт. Виробник фонограми має право свої виключні права на фонограму передавати іншим особам на підставі договору. В договорі визначається спосіб використання фонограми, розмір і порядок виплати винагороди, строк використання фонограми та строк дії договору.

Проте, Законом передбачені випадки, коли допускається використання фонограм, опублікованих з комерційною метою, без згоди їх виробників і виконавців, записаних на таких фонограмах, але з виплатою винагороди. Перелік цих випадків вичерпний:

— публічне виконання фонограми;

— сповіщення фонограми в ефір;

— сповіщення фонограми по проводах.

Збір, розподіл і виплата винагороди здійснюється однією з організацій, яка управляє правами виробників фонограм і виконавців на колективній основі, відповідно до угоди між цими організаціями. Винагорода розподіляється між виробником фонограми і виконавцем порівну, якщо інше не передбачено договором.

№48

Стаття 220. Правові наслідки недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору

1. У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

2. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

1. У законодавстві розпорядження про необхідність здійснення договору в нотаріальній формі, як правило, стосується угод, що вчиняються щодо найбільш значного майна (жилі будинки, земельні ділянки тощо). Чинне законодавство, зокрема, ЦК, інші закони, Інструкція про порядок здійснення нотаріальних дій нотаріусами України (п. 27) містить перелік договорів, що підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню. До них належать: — договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, довічне утримання) житлового будинку, іншого нерухомого майна; — договори про заставу нерухомого майна, транспортних засобів, космічних об'єктів, товарів в обігу або в переробці; — договори про відчуження земельних ділянок, які є в колективній або приватній власності; — договори купівлі-продажу майна державних підприємств; — шлюбні контракти; — інші договори, для яких чинним законодавством передбачено обов'язкову нотаріальну форму. Недодержання нотаріальної форми договору спричиняє його нікчемність, він не має юридичної сили і не породжує тих прав і обов'язків, яких бажали сторони. Згідно з ч. 1 ст. 216, у таких випадках настає двостороння реституція: сторона договору повертає іншій стороні усе отримане за таким договором, а при неможливості повернути отримане у натурі — відшкодувати його вартість у грошовій формі. 2. Разом з тим за певних умов нотаріальне посвідчення договору може бути ніби компенсоване рішенням суду. Зокрема, ст. 2 коментованої статті передбачає, що у випадках, коли сторони домовилися щодо всіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі подальша нотаріальне посвідчення договору не вимагається, чому й можна говорити про "компенсаторне" значення судового рішення. З коментованої норми випливає, що дане правило не може бути застосоване, якщо сторонами не була досягнута угода щодо усіх істотних умов договору, або відсутні письмові докази того, що така угода мала місце, або не відбулося повне або часткове виконання такого договору. Крім того, має бути встановлений факт ухиляння іншої сторони від нотаріального посвідчення договору. При визнанні договору дійсним суд має перевірити, чи підлягає цей договір нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідченим і чи не містить даний договір якихось протиправних умов (п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про визнання правочинів недійсними" від 28 квітня 1978р. із змінами від 25 грудня 1992р.).

 49.

Стаття 334. Момент набуття права власності за договором

1. Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

2. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки.

До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.

3. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

4. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

1. Правильне визначення конкретного моменту виникнення в особи права власності має важливе теоретичне і практичне значення, адже з цього моменту власник набуває право на захист набутої власності передбаченими законом способами. Крім того з цього моменту набувач має право здійснювати правомочності власника щодо володіння, користування та розпорядження майном, на нього переходить тягар власності і ризик випадкової загибелі або псування майна. Цивільно-правовий договір є похідним способом виникнення права власності, тому що разом із річчю до нового власника переходять також права і обов'язки попереднього власника стосовно цієї речі. Для виникнення права власності за цією підставою необхідно, щоб між набувачем майна та його відчужувачем був укладений договір, що відповідає вимогам закону. Так, якщо закон під страхом недійсності передбачає укладення договору в певній формі, то договір лише тоді служить підставою для виникнення права власності, коли він укладений у формі, якої вимагає закон.

2. Право власності завжди є правом на індивідуальновизначену річ. В силу цього на речі, визначені в договорі родовими ознаками (кількістю, вагою тощо), право власності від відчужувача до набувача не може перейти, принаймні доти, доки не відбудеться індивідуалізація речей, виділення їх із маси інших речей того ж роду. Така індивідуалізація найчастіше відбувається в момент передання речі від відчужувача до набувача. Відносно індивідуальновизначених речей момент виникнення права власності визначається за "системою традиції" або передання, згідно з якою таке право переходить на набувача в момент фактичного передання йому відчужуваної речі.

3. Момент виникнення права власності у набувача визначено законодавцем диспозитивно. Законом або договором сторін може бути встановлено й інший момент (наприклад, момент укладення правочину, реєстрації передавального балансу тощо), в силу чого право власності може перейти до набувача або до, або після передання речі. Разом із тим за угодою сторін або згідно із законом момент переходу права власності може бути приурочений до якогось подальшого моменту, наприклад, до моменту повного погашення покупцем купівельної вартості речі.

4. Частина друга статті, що коментується, розкриває поняття "передання" майна. Ним вважається фактичне вручення речі не тільки набувачеві, а й перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки, про яке, до речі, можуть домовитися сторони. Таким чином під час знаходження в дорозі річ вже перебуває у власності набувача. Це положення має імперативний характер. Однак воно не стосується нерухомого майна

Згідно із статтею 182 ЦК право власності на нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації такої речі, а не з моменту передання. Тому моментом виникнення права власності на нерухому річ за договором стає момент державної реєстрації такої речі.

5. Закон встановлює випадки, в яких нотаріальне посвідчення договору є обов'язковим. При укладенні таких договорів право власності виникає не з моменту передання майна, а з моменту нотаріального посвідчення. Види цивільно-правових договорів, що потребують посвідчення, а також порядок такого посвідчення встановлюються Законом України "Про нотаріат", а також Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

Чинне цивільне законодавство встановлює правило, згідно з яким недотримання письмової нотаріальної форми договору спричиняє його недійсність (див. статтю 220 ЦК та коментар до неї). Однак з цього загального правила існують винятки. Так частина друга ЦК закріплює такий виняток. Він зводиться до того, що якщо сторони домовилися щодо всіх істотних умов договору і це підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але при цьому одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У такому разі подальше нотаріальне посвідчення договору не вимагається, а право власності на майно, що передається за таким договором, виникає з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.