logo
Oporny_konspekt_lektsiy_povnistyu

3. Форми власності на землі сільськогоспо­дарського призначення

Землі сільськогосподарського призначення можуть належати і на правах власності громадянам, юридичним особам, територіаль­ним громадам та державі, що означає наявність у цих суб'єктів права правомочностей щодо володіння, користування та розпоряд­ження земельною ділянкою.

Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

У приватну власність для сільськогосподарського використан­ня передаються земельні ділянки громадянам України та юридич­ним особам, які заснували громадяни або юридичні особи Украї­ни. Держава забезпечує громадянам і юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

Чинне законодавство виходить з того, що право приватної влас­ності на землю має давати користь не тільки власникові, а й су­спільству. Тому регулювання відносин приватної власності на зем­лю базується на принципі дотримання інтересів власника і всього суспільства. У зв'язку з цим законодавець встановлює певні обме­ження щодо здійснення землевласником своїх правомочностей.

Так, згідно зі ст. 20 Земельного кодексу України зміна цільово­го призначення земельних ділянок, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Статття 133 Земельного Кодексу передбачає, що в разі застави земель­ної ділянки її заставодержателі повинні відповідати вимогам, встанов­леним законами України. Таке положення закону обмежує право власника земельної ділянки у виборі заставодержателя за договором застави. Обмеження права приватної власності встановлене ст. 147 Зе­мельного кодексу, згідно з якою в разі введення військового або надзвичайного стану земельні ділянки, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, можуть бути відчужені (вилучені з мо­тивів суспільної необхідності) у порядку, встановленому законом.

Новелою чинного Земельного кодексу щодо обмеження права земельної власності є запровадження права земельного сервітуту, яке являє собою право власника землі або землекористувача на обмеже­не платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою.

Таким чином, держава, хоча і визнає право державної власності на землю, водночас накладає певні обмеження щодо неї.

У сучасних умовах доцільність законодавчого закріплення аб­солютного характеру права приватної власності на землю викли­кає сумніви. У багатьох зарубіжних країнах уже давно не існує по­няття приватної власності, при якому власник здійснює свої пра­вомочності без будь-яких обмежень. Міжнародний досвід показує, що право приватної власності на землю потребує певного дер­жавного вручання і необмеженим бути не може.

Говорячи про обмеження прав власників земельних ділянок, слід зазначити, що державою встановлюється ціла низка гарантій цих прав.

Таке питання виникає в першу чергу при викупі земельної ділянки. Одне із основних прав вказаних осіб — це недоторканність меж і розмірів земельної ділянки. В разі викупу земельної ділянки необхідною умовою є згода власника і повне відшкодування її вар­тості та збитків, пов'язаних з її викупом.

Чинним Земельним кодексом передбачається відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за порушення права власності на землю, а також за видання актів, які порушують права власників земельних ділянок.

Гарантії земельних прав власників включають не тільки охоро­ну їх майнових прав, а й самостійний захист права цільового ви­користання землі, тобто право користування нею відповідно до її конкретного цільового призначення. Такі порушення, не пов'язані з порушенням меж або розмірів земельної ділянки, можуть мати місце внаслідок затінення, задимлення, забруднення, створення джерел неприємного запаху тощо. Тому Земельним кодексом на власників землі і землекористувачів покладається обов'язок добросусідства.

Гарантії прав власників передбачають також охорону й захист належного стану самої земельної ділянки, тобто неприпустимість погіршення будь-яких корисних властивостей земельної ділянки, приведення їх у непридатний для використання стан.

Шкода, заподіяна землевласникові або користувачеві земель­ної ділянки, підлягає відшкодуванню.

Вищенаведене свідчить про те, що держава, встановлюючи певні обмеження стосовно здійснення права приватної власності, — » одного боку, з другого боку гарантує захист цього права і таким чином встановлює баланс, при якому право приватної власності дозволить громадянам та юридичним особам відчути себе повно­правними господарями землі.

Комунальна власність відповідно до Конституції України є са­мостійною формою власності, яка на рівних правах з іншими правами захищається законом.

Землі, які належать на праві власності територіальним грома­дам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

Право комунальної власності на землю набувається і реалі­зується в разі:

  1. передачі земель державної власності в комунальну;

  1. примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

  1. прийняття спадщини;

  2. придбання за цивільно-правовими угодами;

  3. виникнення інших підстав, передбачених законом.

У державній власності залишаються всі землі України, за винят­ком земель комунальної та приватної власності. Згідно з чинним Законодавством право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних Київської та Се­вастопольської, міських районних державних адміністрацій в разі:

1) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспіль­ної необхідності та для суспільних потреб;

  1. придбання за цивільно-правовими угодами;

  2. прийняття спадщини;

  3. передачі у власність державі земельної ділянки комунальної власності територіальними громадами;

  4. конфіскації земельної ділянки.

Землі сільськогосподарського призначення, які є державною і комунальною власністю, надаються державним і комунальним сільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

У разі ліквідації державного чи комунального підприємства, установи, організації землі, які перебувають в їх постійному кори­стуванні, за рішенням відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування переводяться до земель запасу або надаються іншим громадянам та юридичним особам для вико­ристання їх за цільовим призначенням.