1.2.3. Органи, які здійснюють провадження у кримінальних справах

1. Судові органи. 2. Прокуратура. 3. Органи попереднього розслідування. 4. Адвокатура.

У ФРН є суди федерації і земель. Переважну більшість справ розглядають суди земель. Завдання федеральних судів полягає у забезпеченні єдності судової практики. Як видно із наведеної таблиці, не рахуючи конституційних судів, юрисдикція у Німеччині поділяється на п'ять самостійних галузей: ординарну (загальну), адміністративну, фінансову, трудову, соціальну. Кожну з цих галузей очолює вищий суд.

Суди ординарної (загальної) юрисдикції компетентні у всіх кримінальних справах, спорах в галузі цивільного і торговельного права, непозовного судочинства (справи про опікунство, спадщину, реєстрацію в поземельній книзі). Рішення у певних питаннях промислового правового захисту виносить федеральний патентний суд.

Дільничні суди компетентні розглядати всі майнові спори на суму до 5000 марок, а також спори (наприклад, за договором найму) незалежно від суми позову, який є в таких випадках останньою інстанцією, причому оскарженими можуть бути лише позови на суму більш як 500 марок.

Для всіх інших цивільних справ першою інстанцією слугують земельні суди, в яких рішення приймають як одноособовий суддя, так і колегія із трьох суддів. Апеляційною інстанцією виступають вищі земельні суди. Подальше звернення до Федеральної земельної палати можливе тільки з питань права на суму позову, який перевищує 40000 марок. Для німецького цивільного судочинства характерна детальна спеціалізація. Особливі відділення в судах діють у справах: будівництва, сільського господарства, судноплавства, торгівлі.

Розподіл компетенції з кримінальних справ судами ординарної юрисдикції більш складний. У якості судів першої інстанції в залежності від віку підсудного і суспільної небезпеки діяння можуть виступати 8 судів різного складу – від одноособового судді до палат, які засідають у складі трьох професійних суддів і двох засідателів. Вибір суду в багатьох випадках залежить від прокуратури.

Одноособовий суддя розглядає справи про злочини, покарання за які не може перевищувати одного року позбавлення волі. Справи про злочини, за які покарання може бути призначено до трьох років позбавлення волі, розглядається колегією із професійного судді і двох засідателів. Загальне правило формування кримінального суду – чим складніша справа, тим більший склад суду і тим більше в ньому професійних суддів. У вищій судовій інстанції – федеральній судовій палаті – справи вирішують 5 професійних суддів без засідателів.

В особливе провадження виділені справи про злочини неповнолітніх. Ними займаються особливі відділення дільничних і земельних судів. Особи, які здійснили правопорушення, поділяються на дві вікові групи: від 14 до 18 років та від 18 до 21 року. Судді повинні мати досвід спілкування з молоддю; якщо суд діє з участю двох засідателів, то в якості одного з них повинна виступати жінка; одноособовий суддя може приймати рішення лише про заходи виховного характеру.

Відносно вищих земельних судів слід відмітити, що вони не є елементом федеральної структури; вищий земельний суд не є Верховний суд певної землі. В деяких землях діє декілька вищих земельних судів, наприклад, у Баварії їх 4. Всього в ФРН таких судів більше 20. В галузі цивільних справ ці суди виступають як апеляційна інстанція; в галузі кримінальної юрисдикції вони розглядають деякі найбільш складні і значні справи по першій інстанції.

Федеральна судова палата як вищий судовий орган країни покликана забезпечити єдність судової практики, хоча її рішення формально і не мають сили прецеденту. Це ревізійна інстанція. В її складі 11 сенатів з цивільних справ і 5 з кримінальних. У середньому щорічно Федеральна судова палата в порядку ревізії розглядає 2–2,5 тис. цивільних і близько 3,5 тис. кримінальних справ (Судеб-ньіе системьі западньїх государств. – М., 1991. – С.153).

Адміністративні суди компетентні у всіх публічно-правових спорах не конституційно-правового характеру (оскарження громадянами дій адміністративних органів які відмовляють їм, наприклад, у дозволі на будівництво будинку, позов про заборону спорудження чи експлуатації атомних установок, аеропортів, у разі відмови прийня ти до вузу, скарги іноземних громадян, що просять притулку). Розглядають адміністративні суди також позови чиновників до своїх установ.Система адміністративних судів має три інстанції: суди першої інстанції, вищі адміністративні суди на рівні земель і федеральний адміністративний суд. Усі ці суди діють колегіально, причому в перших двох інстанціях разом з трьома професійними суддями діють по два засідателі, а федеральний адміністративний суд розглядає справи у складі п'яти професійних суддів. Засідателі адміністративних судів обираються на чотири роки і не належать до певної професійної групи громадян. Суди другої і вищої інстанції можуть у певних випадках функціонувати як суди першої інстанції. Наприклад, Федеральний адміністративний суд розглядає спори між федерацією і землями або між окремими землями.

Процес в адміністративному суді здійснюється у формі так званого розшукового провадження, коли суд сам досліджує обставини справи, не будучи пов'язаний претензіями чи доказами сторін, залучаючи за власною ініціативою до розгляду третіх осіб. Рішення адміністративного суду першої інстанції може бути оскаржене у вищий земельний суд, а його рішення, у свою чергу, – в касаційному провадженні перед Федеральним адміністративним судом.

Федеральний адміністративний суд приймає до розгляду справи у випадках, коли мова йде про порушення норм федерального права. Якщо оспорюються правильність застосування права землі, Вищий адміністративний суд (в землі) приймає остаточне рішення.

4

Суди у трудових справах займаються конфліктами між найманими працівниками і підприємцями у галузі трудових правовідносин, спорами між сторонами, що укладають тарифні угоди, а також такими питаннями, як участь найманих працівників в управлінні підприємством. Трудові суди мають три інстанції. Управління трудовими судами і службовий нагляд за їх діяльністю здійснюють міністри праці земель за погодженістю із земельними управліннями юстиції. Всі трудові справи розглядаються професійними суддями і засідателями. В палатах трудових суддів, в яких діють два засідателі, один з них представляє робітників, інший - роботодавців. Засідателі обираються на чотири роки і повинні забезпечувати інтереси кожної із сторін в ході розгляду.

Справи в трудових спорах розглядаються в основному у відповідності з нормами цивільного процесу, однак допускається ряд спрощень процедур для його прискорення і здешевлення. Слухання справи в трудовому суді починається із спроби примирення сторін суддею. У разі невдачі такого намагання воно переноситься на розгляд колегії, в трудовому суді першої інстанції сторони можуть виступати самі або бути представлені довіреними особами від профспілок або спілки підприємців. Адвокати у цій інстанції допускаються лише як виняток, у земельних трудових судах сторони повинні бути представлені адвокатами або довіреними від своїх професійних організацій, у Федеральному трудовому суді обов'язкове представництво через адвоката. Рішення трудових спорів можуть бути оскаржені в земельних трудових судах тільки у випадках, коли майнові інтереси сторін оцінюються в сумі більше як 800 марок або земельний суд допускає оскарження справи з точки зору її принципової важливості.

Вищою інстанцією з трудових спорів є Федеральний трудовий суд. Касаційне провадження у Федеральному трудовому суді може бути почато за клопотанням трудового суду першої інстанції. Як правило, воно починається з дозволу земельного трудового суду. Цей суд може своїм спеціальним рішенням просити Федеральний суд не про касаційне провадження, а про розгляд справи по суті.

Суди із соціальних питань займаються конфліктами в галузі соціального страхування, страхування на випадок безробіття, соціального забезпечення жертв війни, прав лікарів, лікарняних кас. У судовому розгляді в більшості випадків повинні передавати розгляд скарги зацікавленої особи у відповідному відомстві. У випадку відмови відомства справа може бути передана в соціальний суд, який розглядає її в службовому порядку, не будучи пов'язаним заявами і доказами сторін. Для полегшення доступу громадян до соціальних судів провадження в них безкоштовне. Позов або апеляція не обов'язково повинні подаватися в письмовій формі, скарги можуть бути продиктовані в секретаріаті суду. Суд має три інстанції, першою з яких виступають соціальні суди в земельних, наступною інстанцією є зе мельні соціальні суди, а вищою – Федеральний соціальний суд. У соціальних судах діють спеціалізовані палати з різних видів справ: з соціального страхування, страхування на випадок безробіття, у справах інвалідів війни, лікарняних кас тощо. У всіх інстанціях соціальні суди працюють колегіально. В першій інстанції – це суддя з двома засідателями. У двох вищих – це три судді з двома засідателями. В палатах і сенатах, які розглядають справи про соціальне страхування та виплати з безробіття, один із засідателів представляє інтереси застрахованих осіб, інший – підприємців; у палатах, які розглядають позови інвалідів війни, один – із кола осіб, які отримують таке страхування, інший – із кола осіб, які це страхування здійснюють.

Касаційне провадження в Федеральному соціальному суді можливе у випадках, коли це допускає земельний або сам Федеральний соціальний суд. Справа розглядається лише тоді, якщо має принципове значення з точки зору права, або рішення земельного суду входить у протиріччя із раніше прийнятим рішенням Федерального суду. Достатньою підставою для касаційного провадження є суттєві порушення процесуальних норм. Федеральний соціальний суд підлягає службовому нагляду з боку федерального міністра праці та соціального порядку.

Об'єднаний сенат вищих федеральних судів складається з президентів усіх цих судів і суддів тих же судів, колегії яких міняються в залежності від характеру конкретної справи. На цей сенат покладено обов'язок підтримання єдності правосуддя. У випадках, коли один із вищих федеральних судів приймає з конкретної справи рішення, яке не відповідає рішенню іншого суду такого ж рангу або існуючому рішенню Об'єднаного сенату, остаточне рішення виносить Об'єднаний сенат.

Федеральний Конституційний Суд слідкує за тим, щоб зафіксоване конституційне право не порушувалося. Судді конституційного суду мають усі можливості, щоб перевірити правову норму, міжнародно-правову угоду, судовий вирок чи окреме рішення державного органу з погляду їх узгодженості з Основним законом. Кожен громадянин може, пройшовши до цього усі передбачені інстанції, звернутися до Федерального Конституційного Суду із скаргою на дію німецької публічної влади, якщо він вважає, що цією дією були порушені його основні права.

Створений у 1951 р. Федеральний Конституційний Суд до цього розглянув понад 90000 справ, 95% яких стосувались конституційних скарг і 3% – контролю правових норм. Усі інші справи стосувались спорів між федерацією і землями, конфліктів органів з федерацією та землями і 2% - заборони партії. (Німеччина: конституція і правопорядок, 1994). Кожен суд може – і повинен – звернутись до Федерального Конституційного Суду, якщо він вважає, що закон, застосовуваний ним у вирішенні спору, суперечить Основному закону. Уряди федерації та земель, а також Бундестаг, якщо цього вимагають не менше третини депутатів, можуть у будь-який час передати федеральний чи земельний закон на перевірку його узгодженості з Основним законом. Рішення Федерального Конституційного Суду є обов'язковим для всіх конституційних органів, а також для усіх суддів і установ. До компетенції Конституційного Суду належать також притягнення до відповідальності суддів, виключна компетенція у питанні заборони політичних партій, вирішенні спорів, що мають конституційно-правовий характер між федерацією і землями чи між землями.

Федеральний Суд є самостійним і незалежним. Він складається з двох сенатів, у кожен з яких входить 8 суддів. Половину його суддів обирає Бундестаг і половину – Бундесрат. Цю посаду вони займають протягом 12 років. Повторне обрання не допускається. Суддями Федерального Конституційного Суду обираються не тільки працівники органів юстиції, а й політичні діячі, представники юридичної науки.

Про значущість різної юрисдикції в системі правосуддя ФРН дає уявлення таблиця.

2. Прокуратура. Прокурор (Staatsanwalt) бере активну участь у провадженні кримінальних справ. Здійснює розслідування у формі дізнання або дає доручення поліції щодо розслідування справ, пред'являє обвинувачення, висуває вимогу щодо покарання. Після набуття вироком законної сили прокурор забезпечує його виконання. Здійснює нагляд за місцями позбавлення волі.

Прокуратура не має жорсткого підпорядкування за вертикаллю. Прокурори працюють в судах, а організаційно вони підпорядковані міністерствам юстиції земель. Федеральна прокуратура розміщується при Федеральній судовій палаті. Федеральна прокуратура надає висновки щодо ревізійної скарги з кримінальної справи.

При кожному верховному суді землі є генеральна прокуратура, прокурори якої працюють при судах нижчих рівнів у межах юрисдикції верховного суду землі. При кожному земельному суді є прокуратура, до сфери діяльності якої належать дільничні суди.

3. Органи попереднього розслідування. Досудове розслідування у формі дізнання (vorbereitende Untersuchung)проводиться прокуратурою і поліцією. Провадження дізнанняв поліції покладено на визначену категорію урядовців, якізгідно з Законом про судоустрій ФРН називаються допоміжними урядовцями прокуратури. Вони стають такими не за особистим призначенням, а за належністю до певного розряду урядовців, наприклад, інспектор поліції (Рolizeiinspektor). Цей розряд визначається урядом землі за погодженням з управлінням юстиції землі.

Провадження дізнання в повному обсязі відноситься до компетенції прокуратури. Поліція виконує лише окремі доручення прокуратури, а також за власною ініціативою розслідує кримінальні злочини з метою попередження заплутаних справ. У цьому випадку вона зобов'язана негайно передати всі матеріали справи прокурору (§ 163 КПК ФРН).

Основним завданням прокурорського дізнання є встановлення підозри у скоєнні кримінально караного діяння.

За ступенем вірогідності і функціональним призначенням розрізняють три види підозри: проста, достатня, серйозна.

Проста підозра, яка необхідна для початку дізнання, – це мінімальна вірогідність здійснення кримінально караного діяння. На даному етапі розслідування сумнів в тому, що злочин, який мав місце, може бути. Однак, простого припущення про здійснення злочину недостатньо. Дізнання починається як за фактом, так і відносно конкретної особи.

Достатня підозра, як роз'яснює Верховний Суд ФРН, означає "Наявність фактів, які з аналізу практичного досвіду вказують на можливість засудження обвинуваченого судом на основі беззаперечного доказування. При цьому прокуратура не повинна з'ясовувати питання про здійснення злочину та про вину в повному обсязі, в усіх деталях, а досліджувати тільки достатню підозру в здійсненні злочину та вині, яка вказує на вірогідність засудження обвинуваченого. Для цього повинні бути доказані лише деякі обвинувальні моменти, а вияснення протиріч між показаннями обвинуваченого і отриманими результатами дізнання надається суду".

Поняття серйозної підозри пов'язане з вирішенням питання про застосування такого заходу процесуального примусу, як тримання під вартою. Оскільки цей захід є найбільш радикальним вторгненням у сферу особистої свободи громадян, охоронювану Конституцією, то визначена гарантія законного і обґрунтованого її застосування проглядається в тому, що підозра повинна бути серйозною. Згідно з § 112 КПК ФРН взяття під варту може бути застосоване, якщо обвинувачений серйозно підозрюється у здійсненні злочину і є основи для арешту. Серйозна підозра мається на увазі тоді, коли на момент розслідування підозра є високою та вказує на те, що обвинувачений здійснив злочин і є вірогідність засудження його судом. Ступінь вірогідності підозри має бути достатньою.

Як тільки прокуратурі стало відомо із заяв громадян або інших джерел (повідомлень поліції, судових органів) про скоєне кримінально каране діяння, вона зобов'язана для вирішення питання про порушення публічного обвинувачення розслідувати обставини справи. Заяви та повідомлення можуть бути залишені без наслідків з правових або фактичних основ, і прокуратура не зобов'язана повідомляти приватним особам причини, з яких відмовлено в проведенні дізнання.

При провадженні дізнання прокурор має право вимагати від відповідних органів різні відомості (про освіту, майновий стан, податки, місце роботи, стан здоров'я обвинуваченого та ін.); допитати свідків, обвинувачених; застосовувати запобіжні заходи. Згідно з Законом "Про обмеження поштової, телеграфної і телефонної таємниці" від 13 серпня 1968 р. прокурор також має право дозволяти відомству з охорони конституції, управлінню безпеки бундесверу, федеральної служби розвідки розкривати та переглядати кореспонденцію, а також прослуховувати і записувати на магнітофон телефонні розмови.

Прослуховування телефонних розмов обвинуваченого призначається на основі §100а КПК ФРН при наявності підозри в здійсненні злочину, обґрунтованої фактичними даними, і тільки в справах про тяжкі злочини, вказані в законі. Прослуховування і запис телефонних розмов згідно з §100Ь КПК ФРН можуть бути проведені тільки з дозволу судді, а при невідкладності дій – з дозволу прокурора з наступним суддівським підтвердженням. У письмовому суддівському наказі вказується особа, відносно якої застосовується цей захід, вид, обсяг та строк прослуховування. В КПК ФРН встановлений строк до трьох місяців (§100 КПК ФРН) . Але він може бути продовжений. Цей наказ відсилається в органи федеральної пошти, які повинні забезпечити суддю, прокурора або допоміжних поліцейських службовців прослуховуванням телефонних розмов і ознайомленням з записом. Кабіни для прослуховування телефонних розмов розміщуються в приміщенні поліції. Службовці пошти лише забезпечують підключення до телефонної мережі на час і в обсязі, вказаному суддею. Якщо підстави, передбачені в §100а КПК ФРН відпали, то прослуховування негайно припиняється. Основний зміст звукозапису повинен бути викладений письмово у формі протоколу і доданий до матеріалів кримінальної справи.

4. Адвокатура (Rechtsanwaltschaft). Це поняття охоплює як усіх осіб, покликаних в якості адвокатів (Rechtsanwalt) за законами ФРН, так і організацію адвокатів, яка має правові основи і власну компетенцію. Адвокатом може бути лише та особа, яка набула право кандидатувати на посаду судді за загальними вимогами. Дозвіл на зайняття адвокатською практикою при земельному чи вищому земельному суді надається відповідними земельними судовими управліннями, а при Федеральній судовій палаті – Федеральним міністром юстиції після внесення кандидатури спеціальною виборчою комісією. При інших федеральних судах адвокатури не існує, і тому вільно допускаються акредитовані адвокати.

Захисником у кримінальному судочинстві адвокат може брати участь в будь-якому суді на території Німеччини. Адвокат зобов'язаний виконувати функцію захисника за призначенням суду в справах, у яких підсудний не може вільно скористатися вибором через неплатоспроможність. Адвокат може займатися консультативною практикою. Статус і завдання адвоката врегульовані Федеральним положенням про адвокатів (Вundesrechtsanwaltordnung) від 1 серпня 1959 р. В Німеччині є близько 55 тисяч адвокатів, акредитованих при земельних або вищих земельних судах. Усі адвокати, які здійснюють адвокатську практику в судовому окрузі Верховного суду землі, входять до палати адвокатів (Rechtsanwaltkammer), а ті, що мають дозвіл на практику у Федеральних судах – складають Палату адвокатів при Федеральній судовій палаті. Усі палати адвокатів Німеччини, що є корпораціями публічного права, об'єднані у Федеральну палату (Вundesrechtsanwaltskammer), яка розміщується поки ще в Бонні.

У кримінальному судочинстві захисником може виступати будь-який адвокат в будь-якому суді на території Німеччини. Викладачі права німецьких університетів також мають право виступати як захисники у кримінальному судочинстві. Свобода й незалежність захисника у кримінальній справі є однією з суттєвих ознак кримінального процесу в правовій державі. Захисник за призначенням виконує свої функції так само, як і захисник за вільним вибором (детальнішео див.: Шишкін В.І. Судові системи країн світу // Книга друга. – К.: Юрінком Інтер, 2001. - С. 98 - 100.).