92. Закон України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні».

Закон України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» був прийнятий 5 квітня 2001 року.

Цей Закон визначає загальні засади функціонування платіжних систем в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу коштів в межах України, а також встановлює відповідальність суб'єктів переказу.

Структурно він складається з 10 розділів, які віщують 42 статті.

Розділ І присвячено загальним положенням про платіжні системи. Зокрема в ст. 1 дається визначення всіх термінів, які зустрічаються в законі. Потім дається характеристика суб’єктів переказу коштів і дається характеристика рахунків, які банки можуть відкривати для своїх клієнтів.

Наприклад, в даному розділі дане визначення платіжної систем, як основоположного для розуміння платіжних відносин.

Розділ 2 має назву «Платіжні системи» і дає характеристику засадам функціонування платіжних систем, правилам платіжних систем. В даному розділі також наводиться характеристика видів платіжних систем (внутрішньо-державних і зовнішньодержавних).

Розділ ІІІ має назву платіжні інструменти» і визначає Порядок виконання операцій із застосуванням платіжних інструментів, у тому числі обмеження щодо цих операцій.

В даному розділі міститься характеристика основних плітжних засобів, а також дається лпис порядку оформлення документів при проведення перекащів.

Розділ IV, V, VI присвячено питанням, про ініціювання, виконання грошових переказів.

Наступний розділ присвячено відповідальності у сфері здійсненн переказів коштів. Зокрема зазначається «Банк, що обслуговує платника, та банк, що обслуговує отримувача, несуть перед платником та отримувачем відповідальність, пов'язану з проведенням переказу, відповідно доцього Закону та умов укладених між ними договорів».

Розділ ІХ присвячено питанням контролю за діяльністю платіжних систем та здійснення перекащів, визначено суть контролю і органи, які його здійснюють.

Розділ Х «Прикінцеві положення» регламентує момент набуття чинності законом, а також вказівки для КМУ здійснити певні дії щодо підготовки внесення змін до деяких нормативниз актів.

13. Джерела фінансового права.

Джерела фiнансового права — це правовi акти представницьких, виконавчих органiв державної влади, органiв мiсцевого самоврядування, що мiстять фiнансово-правовi норми.

Залежно від того, які органи приймають фінансово-правові акти, вони поділяються на дві групи:

1) акти органів державної влади та

2) акти органів державного управління.

За юридичною силою фінансово-правові акти поділяються на закони та підзаконні | акти. У свою чергу всі фінансово-правові акти можна розділити | на правові акти органів державної влади й органів місцевого самоврядування.

Основним джерелом фінансового права є Конституція України. Багато з її норм мають пряму фінансово-правову спрямованість, зокрема ст. 67, визначає, що кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Або ж, за ст. 92, виключно законами України встановлюються: Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування! податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу та ін.

Важливе місце в системі джерел фінансового права займають кодекси, закони, укази президента, постанови уряду, парламенту тощо. Наприклад, прийнятий Бюджетний кодекс України містить норми, що регулюють відносини, які виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів та розгляду звітів про їх виконання.

Велику групу джерел фінансового права складають відомчі нормативно-правові акти, основне місце серед яких займають акти центральних органів виконавчої влади - Міністерства фінансів України, Міністерства економіки України, НБ України, ДПА України та ін. Усі відомчі фінансово-правові акти повинні прийматися на основі і на виконання законів, у відповідності з актами Президента України та уряду.

З розвитком інституту місцевого самоврядування розширився перелік фінансово-правових актів, що приймаються місцевими радами та їх виконавчими органами.

29. Дефіцит та профіцит бюджету: зміст, та шляхи подолання.

Дефіцит бюджету - перевищення видатків бюджету над його доходами (ст. 2 Бюд жетного кодексу).

Прийняття бюджетiв з дефiцитом дозволено виключно в разi наявностi обгрунтованих джерел його фiнансування. Потрiбно враховувати, що прийняття бюджету з дефiцитом передбачає не абсолютну суму дефiциту, а тiльки граничну. Тобто, граничний розмiр дефiциту передбачає таке перевищення видаткiв над доходами, пiд яке є обгрунтованi та дiйснi канали покриття.

Шляхами обмеження дефiциту є:

1) встановлення граничних розмiрiв дефiциту;

2) використання механiзму зовнiшнього державного кредиту;

3) застосування механiэму внутрiшнього державного кредиту;

4) емiсiя грошей.

Проте слiд враховувати, що якщо першi три шляхи пов’язано з ситуацiєю, коли боржником виступає держава, яка має певнi обов’язки, пов’язанi з цим, то емiсiя грошей перекладає тягар боротьби з дефiцитом шляхом росту iнфляцiї на громадян.

Поява «профiциту бюджету» в бюджетному законодавствi України — новина, якої не було до прийняття Бюджетного кодексу.

Джерела фінансування дефіциту бюджетів:

1) є державні внутрішні та зовнішні запозичення,

2) внутрішні запозичення органів влади Автономної Республіки Крим,

3) внутрішні та зовнішні запозичення органів місцевого самоврядування, 4) вільний залишок бюджетних коштів.

Профiцит бюджету - це перевищення доходiв бюджету над його видатками (ст. 2 Бюд жетного кодексу).

Традицiйними шляхами подолання профiциту є:

1) вiдмiна окремого податку чи збору або зменшення ставки податку (збору);

2) погашення основної суми боргу;

3) дострокове погашення вiдсоткiв за основною сумою боргу.

В ч. 2 ст. 14 Бюджетного кодексу вiдзначено, що профiцит затверджують виключно з метою погашення основної суми боргу. Але профiцит бюджету може виниктгути й на стадiї виконання бюджету, i кошти вiд нього можуть використовувати ширше.

45. Розгляд й прийняття бюджетів.

Другою стадією бюджетного процесу згідно з Бюджетним кодексом є розгляд і прийняття закону про Державний бюд­жет, рішень про місцеві бюджети.

Після подання у вересні — початку жовтня поточного року Кабінетом Міністрів України проекту закону про Державний бюджет, Комітет Верховної Ради з питань бюджету доопрацьо­вує його й аналізує щодо відповідності нормам Бюджетного кодексу, Основним напрямам бюджетної політики на наступ­ний бюджетний період, а також пропозиціям Верховної Ради до Основних напрямів. Після цієї роботи починається підго­товка Верховною Радою України проекту закону до першого читання.

1. Перше читання проекту закону про Державний бюджет України починається з доповіді Голови Комітету Верховної Ради України з питань бюджету щодо Висновків та пропозицій до проекту закону про Державний бюджет України. В обговоренні цього питання беруть участь представники комітетів Верховної Ради України, депутатських фракцій та груп, народні депутати України, представники Кабінету Міністрів України та Рахункової палати, а в частині щодо фінансування судів та інших органів і установ судової системи - Голова Державної судової адміністрації України.

Висновки та пропозиції до проекту закону про Державний бюджет України голосуються в цілому. Якщо позитивне рішення не прийнято, відбувається постатейне голосування. Під час постатейного голосування розглядаються пропозиції, які Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету пропонується відхилити і на розгляді яких наполягають їх автори. Прийняття рішення щодо Висновків та пропозицій до проекту закону про Державний бюджет України вважається прийняттям проекту закону про Державний бюджет України у першому читанні.

Верховна Рада України приймає проект закону про Державний бюджет України у першому читанні не пізніше 20 жовтня (25 жовтня, якщо проект бюджету був прийнятий до розгляду після повторного подання Кабінетом Міністрів України) року, що передує плановому.

Після прийняття проекту закону про Державний бюджет України у першому читанні Кабінет Міністрів України у двотижневий термін готує і подає не пізніше 3 листопада року, що передує плановому, проект закону про Державний бюджет України, доопрацьований відповідно до Бюджетних висновків Верховної Ради України, і порівняльну таблицю щодо їх врахування з вмотивованими поясненнями щодо неврахованих пропозицій.

2. Друге читання розпочинається з доповіді Міністра фінансів України щодо доопрацьованого з урахуванням Бюджетних висновків Верховної Ради України проекту закону про Державний бюджет України. Голова Комітету Верховної Ради України з питань бюджету доповідає висновки Комітету Верховної Ради України з питань бюджету щодо врахування Кабінетом Міністрів України Бюджетних висновків Верховної Ради України при підготовці проекту закону про Державний бюджет України до другого читання.

Друге читання проекту закону про Державний бюджет України передбачає затвердження загального обсягу дефіциту (профіциту), доходів і видатків Державного бюджету України, розміру мінімальної заробітної плати та рівня забезпечення прожиткового мінімуму на плановий бюджетний період з подальшим постатейним голосуванням проекту закону про Державний бюджет України, поданого Кабінетом Міністрів України на друге читання.

Друге читання проекту закону про Державний бюджет України завершується не пізніше 20 листопада року, що передує плановому.

Комітет Верховної Ради України з питань бюджету доопрацьовує проект закону про Державний бюджет України та вносить його на розгляд Верховної Ради України у третьому читанні не пізніше 25 листопада року, що передує плановому.

Після доповіді Голови Комітету Верховної Ради України з питань бюджету та співдоповіді Міністра фінансів України Верховна Рада України проводить голосування по пропозиціях

У разі якщо рішення про схвалення закону про Державний бюджет України із запропонованими пропозиціями Комітету Верховної Ради України з питань бюджету в цілому не прийнято, проводиться голосування по кожній запропонованій Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету пропозиції. Закон про Державний бюджет України приймається Верховною Радою України до 1 грудня року, що передує плановому.

61. Місцеві податки та збори.

Місцевим податкам і зборам присвячено Розділ ХІІ Податкового Кодексу України.

До місцевих відносять такі податки і збори:

1. Податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

Платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової нерухомості. Об'єктом оподаткування є об'єкт житлової нерухомості. Ставки податку встановлюються сільською, селищною або міською радою в таких розмірах за 1 кв. метр житлової площі об'єкта житлової нерухомості:

для квартир, житлова площа яких не перевищує 240 кв. метрів, та житлових будинків, житлова площа яких не перевищує 500 кв. метрів, ставки податку не можуть перевищувати 1 відсоток розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року;

для квартир, житлова площа яких перевищує 240 кв. метрів, та житлових будинків, житлова площа яких перевищує 500 кв. метрів, ставка податку становить 2,7 відсотка розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року.

2. Збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності. Платниками збору є суб'єкти господарювання (юридичні особи та фізичні особи - підприємці), їх відокремлені підрозділи, які отримують в установленому цією статтею порядку торгові патенти та провадять певні види підприємницької діяльності.

Ставка збору за провадження торговельної діяльності та діяльності з надання платних послуг встановлюється сільськими, селищними та міськими радами (далі у цьому пункті - органами місцевого самоврядування) з розрахунку на календарний місяць у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати, установленої законом на 1 січня календарного року (далі - мінімальна заробітна плата), визначеному цим пунктом, з урахуванням місцезнаходження пункту продажу товарів та асортименту товарів, пункту з надання платних послуг та виду платних послуг.

3. Туристичний збір - це місцевий збір, кошти від якого зараховуються до місцевого бюджету. Платниками збору є громадяни України, іноземці, а також особи без громадянства, які прибувають на територію адміністративно-територіальної одиниці, на якій діє рішення сільської, селищної та міської ради про встановлення туристичного збору, та отримують (споживають) послуги з тимчасового проживання (ночівлі) із зобов'язанням залишити місце перебування в зазначений строк. Сума туристичного збору, обчислена відповідно до податкової декларації за звітний (податковий) квартал, сплачується у строки, визначені для квартального звітного (податкового) періоду.

77. Правове регулювання безготівкового обігу.

В Україні за роки незалежності створена національна платіжна система, з червня 1993 року функціонують Центральна розрахункова палата, Центр міждержавних розрахунків, Національна платіжна рада, а з січня 1994 року працює Система електронних платежів (СЕП). Введення СЕП дозволило досягти світового рівня обробки інформації в сфері міжнародних розрахунків, підвищити надійність, обмежити ризик обігу фальшивих грошей і за лічені години проводити розрахунки і між окремими банками, і в народному господарстві.

Скорочення терміну проходження платежів зменшує необхідність обігу готівки, ефективніше використовувати свої кошти клієнтам, а Національному банку глибше контролювати і регулювати грошовий обіг.

Розрахунки між суб’єктами підприємницької діяльності, а також з населенням здійснюються на основі чинного законодавства та Інструкції Національного банку України “Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті” від 29.03.2001 року, якими встановлюються порядок проведення безготівкових розрахунків. Цими правилами, обов’язковими для всієї клієнтури комерційних банків, точно встановлені форми безготівкового обігу, види і зміст розрахункових документів, порядок їх виписки, строк подання в кредитну установу, яка обслуговує клієнта і другу сторону розрахункових правовідносин, оплати і переказу коштів з одного рахунку на другий, повноваження обох сторін цих відносин та їх відповідальність за порушення банківських приписів.

Згідно з Законом “Про банки і банківську діяльність” банки здійснюють розрахунки у формах, встановлених Національним банком України, а також прийнятих у міжнародній банківській практиці.

Правила Національного банку України передбачають можливість для господарюючих суб’єктів проводити розрахунки у таких правових формах:

1) платіжними дорученнями;

2) платіжними вимогамидорученнями;

3) чеками;

4) акредитивами,

5) векселями,

6) розрахунковими чеками.

Платіжне доручення. Сутність цієї форми зводиться до того, що на бланку банку, заповненого у відповідності з вимогами Національного банку, володар рахунку дає доручення банку, що його обслуговує, про перерахування визначеної їм суми зі свого рахунку на рахунок суб’єкта розрахункових відносин за поставлену продукцію, надану послугу тощо. Протягом десяти днів з дати заповнення платіжного доручення банки приймають його до виконання.

Чек це письмове розпорядження власника рахунку чекодавця банкові, який веде його рахунок, оплатити чекодержателю зазначену у чеку суму коштів.

Акредитив форма розрахунків, при якій банкемітент (де відкрито рахунок клієнта) за дорученням свого клієнта (платника) зобов’язаний виконати платіж третій особі (бенефіціару) за поставлені товари, надані послуги, тобто переказати кошти виконуючому банку (банкубенефіціара). Умови та порядок проведення акредитивної форми розрахунків передбачаються у договорі між бенефіціаром і заявником акредитива.

Порядок використання векселів у господарському обороті України регулюється Положенням “Про переказний і простий вексель”, прийнятим відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 10.09.92 р. № 528. Комерційні банки при здійсненні операцій з векселями керуються “Порядком проведення банками операцій з векселями”, затвердженим Правлінням Національного банку України від 25.02.93 р.

Пластикові картки. Згідно з Положенням НБУ “Про впровадження пластикових карток міжнародних платіжних систем” у розрахунках за товари, надані послуги та при видачі готівки, затвердженим постановою Правління НБУ від 24.02.1994 р., банківська платіжна картка (БПК) пластиковий ідентифікаційний засіб, за допомогою якого отримувачу БПК надається змога здійснювати операції оплати за товари, послуги та отримувати готівку. Ідентифікування отримувача БПК має забезпечуватись нанесенням на БПК номера, терміну дії, прізвища, ім’я і зразка підпису держателя БПК.