4.2 Характеристика методів державного управління

Залежно від адміністративно-управлінських дій в основних сферах управлінської діяльності, що здійс­нюються за допомогою відповідних механізмів активізації, управлінські методи можна систематизувати таким чином (рисунок 4.1):

1. Аміністративні (організаційно-розпорядчі) методи - це сукупність прийомів, впливів, за­снованих на використанні об'єктивних організаційних відносин між людьми та загальноорганізаційних принципів управління.

Виділяють три основні групи адміністративних (організаційно-розпорядчих) методів управління (таблиця 4.1):

• регламентаційні - розмежування і закріплення обов'язків, за­вдань, функцій, прав і відповідальності, встановлення взаємозв'язків; здійснюються за допомогою статутів, положень, посадових інструкцій та інших регламентаційних документів;

• розпорядчі - відображають поточне використання встановлених організаційних зв'язків, їх часткове коригування в разі зміни умов роботи; в основі розпорядчого впливу лежать повноваження органів виконавчої влади - закріплені в установленому порядку їх права та обов'язки;

• нормативні - призначені для підтримки стабільності організаційних зв'язків за допомогою дисциплінарних вимог і систем відповідальності.

Таблиця 4.1 - Структура адміністративних методів управління

2. Економічні - система прийомів і засобів прямої дії на суб'єкти підприємницької діяльності шляхом запровадження фінансово-економічних законів і грошово-кредитних відносин з метою створення оптимальних умов, що за­безпечують досягнення високих економічних результатів.

До економічних методів державного управління можна віднести такі:

• індикативне планування - це метод державного управління, сут­тю якого є централізоване планування з використанням середньо- й довгострокових планів і цільових програм з установленням подеку­ди деталізованих завдань і термінів їх виконання, з суворою систе­мою моніторингу господарської діяльності, що органічно поєднує планові та ринкові чинники;

• державне регулювання - система типових за­ходів законодавчого, виконавчого і контрольного характеру, що здійснюються відповідними державними органами й громадськими організаціями з метою стабілізації та пристосування існуючої соціально-економічної системи до постійно змінюваних умов (шляхом застосування ліцензування, патентування, квотування, стандартизації, сертифікації);

• грошово-кредитна та фінансова політика – за її допомогою уряд регулює фінансово-економічні відносини в державі, стимулює виробництво, впрова­джує розподільну та перерозподільну функції;

• конкурентна політика - держава повинна постійно здійснювати антимонопольно-конкурентну політику та сприяти розвитку змагальності у сфері господарювання, що передбачає здійснення комплексу захо­дів щодо формування ефективного конкурентного середовища, змен­шення частки монопольного сектора в економіці, вдосконалення правил конкуренції, впровадження сучасних методів державного регулювання діяльності суб'єктів природних монополій, зменшен­ня частки монопольного сектора у внутрішньому валовому продук­ті, захисту і підтримки конкуренції, розвитку її інституційного забез­печення;

• вплив на ринкове ціноутворення - з метою підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підпри­ємств, зменшення рівня монополізації економіки, забезпечення ефектив­ного розвитку конкурентних відносин держава запроваджує ринкові меха­нізми ціноутворення. Залежно від галузі розрізняють такі ціни: гуртові, закупівельні, кошторисні, роздрібні і тарифи. Крім того, існують ціни фіксовані, регульовані та вільні (договірні);

• податкова політика - це діяльність держави у сферах запрова­дження правової регламентації та організації справляння податків і податкових платежів до централізованих фондів держави;

• економічне стимулювання: державне замовлення, державні дотації та субсидії, бюджетні позики, пільгове оподаткування, встановлення квот на виробництво певних ви­дів продукції, регулювання нижніх для товаровиробників і верхніх для споживачів рівнів цін, стимулювання цінами і матеріально-технічними ресурсами.

2. Правові - зумов­люючи законодавчу сферу розвитку управлінських структур, мають сприяти вільній дії адміністративних методів; використову­ються, по-перше, для юридичного закріплення управлінських відно­син, що вже склалися, і, по-друге, для розвитку цих відносин відпо­відно до поставлених управлінських цілей.

До правових методів належать:

• правове регулювання - здійс­нюється за допомогою юридичних засобів, сутність полягає у владному впливі на суспільні відносини з метою їх упорядкування, закріплення, охорони й розвитку, а також на поведінку та свідомість громадян шляхом проголошення їхніх прав та обов'язків, установлен­ня певних дозволів та заборон, затвердження певних правових актів;

• переконання - раціональна основа мораль­ної поведінки державного службовця, що дає можливість йому здійс­нювати ті чи інші дії свідомо, із розумінням необхідності й доціль­ності певної поведінки,

і примус - ґрунтується на авторитеті дер­жави і силі закону, спрямований на суб'єкт управління з метою до­сягнення встановлених параметрів діяльності, вироблення певних форм поведінки та підтримання суспільної дисципліни;

• субординація - за її допомогою у системі виконавчої влади встановлюються відносини підпорядкованості, що виражають ієрархічну залежність між об'єктами і суб'єктами державного управління,

і координація - встановлення між суб'єктами і об'єктами держав­ного управління горизонтальних зв'язків, тобто поєднання двох і більше однорівневих з точки зору визначеного критерію дій, що за­безпечують досягнення запланованого результату. Координаційні від­носини розрізняються за видами: узгодження, предметно-технологічна взаємодія, ієрархічна або складна взаємодія.

2. Соціально-психологічні - способи і прийоми управлінських впливів, що застосовуються з урахуванням індивідуальних і профе­сійних якостей працівників (фізичних, психофізичних, психічних, ін­телектуальних та емоційних особливостей).

Виділяють три основні групи соціально-психологічних методів:

• соці­альні - спрямовані на створення надійної системи соціального захисту, що спроможна забезпечити держав­ний апарат висококваліфікованими професійними кадрами, підвищення соціального статусу державних службовців (соціальне прогнозування, соціальне планування, соціальне нормування, соціальне регулювання, соціальний аудит);

• морально-етичні - ґрунтуються на зверненні до гідності, честі і совісті людини, а їх завдання полягає у формуванні позитивного морально-психологічного середовища, сприятливого для вирішення поставлених завдань, та засвоєнні персоналом державної служби морально-етичних норм;

• психологічні - конкретні засоби і прийоми впливу на процес формування і розвитку колективу, що складається з фор­мальних і неформальних груп, системи взаємовідносин, соціальних потреб та інших соціально-психологічних аспектів, а також впливу на процеси, які відбуваються у ньому (комплектування малих груп, гуманізація праці, професійний відбір і навчання).